Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Даніель Дефо

Робінзон Крузо

У переказі К.Чуковського

Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Р.Сахалтуєв

Розділи:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14    15    16    17    18    19    20    21    22    23    24    25    26    27    28  

Розділ 9. Щоденник Робінзона. – Землетрус

30 вересня 1659 року. Наш корабель, застигнутий у відкритому морі страшним штормом, зазнав аварії. Увесь екіпаж, крім мене, потонув; я ж, нещасний Робінзон Крузо, був викинутий напівмертвим на берег цього проклятого острова, який назвав островом Відчаю.

До пізньої ночі мене пригнічували похмурі почуття: адже я залишився без їжі, без житла; у мене не було ні одягу, ні зброї; мені не було де сховатися, якби на мене напали вороги. Чекати порятунку не було звідки. Я бачив попереду лише смерть: або мене роздеруть хижі звірі, або вб'ють дикуни, або я помру голодною смертю.

Коли настала ніч, я вліз на дерево, бо боявся звірів. Всю ніч я проспав міцним сном, незважаючи на те, що йшов дощ.

1 жовтня. Прокинувшись зранку, я побачив, що наш корабель зняло з мілини припливом і пригнало набагато ближче до берега. Це дало мені надію, що коли вітер вщухне, мені вдасться дістатися корабля і запастися їжею та іншими необхідними речами. Я трохи підбадьорився, хоча сум за загиблими товаришами не покидав мене. Мені все думалося, що, якби ми залишилися на кораблі, ми неодмінно врятувалися б. Тепер з його уламків ми могли б побудувати баркас, на якому й вибралися б із цього пропащого місця.

Як тільки почався відплив, я подався на корабель. Спочатку я йшов по оголеному дну моря, а потім пустився вплав. Увесь день дощ не припинявся, але вітер зовсім вщух.

З 1 по 24 жовтня я був зайнятий перевезенням речей. Я відпливав на корабель із настанням відливу і плив назад, коли починався приплив. Речі перевозив плотами. Увесь час йшли дощі; часом погода прояснювалась, але ненадовго: мабуть, у тутешніх широтах це період дощів.

25 жовтня. Всю ніч і весь день йшов дощ і дув поривчастий вітер. Корабель за ніч розбило на тріски; на тому місці, де він стояв, стирчать якісь жалюгідні уламки, та й ті видно тільки під час відливу. Весь цей день я порався біля речей: укривав і кутав їх, щоб вони не зіпсувалися від дощу.

26 жовтня. Знайшов, як мені здається, місце для житла. Треба буде обнести його частоколом.

З 27 по 30 жовтня посилено працював: перетягував своє майно у нове житло, хоча майже весь час йшов дощ.

31 жовтня. Вранці блукав островом із рушницею, сподіваючись підстрелити якусь дичину, а заразом й оглянув околиці. Вбив козу. Її козеня побігло за мною і провело мене до самого дому, але незабаром довелося вбити і його – воно було таке мале, що ще не вміло їсти траву.

1 листопада. Розбив на новому місці, біля самої гори, великий намет і повісив у ньому на кілках гамак.

4 листопада. Розподілив свій день, призначивши певний час для полювання, для роботи, для сну і для розваг. Зранку, якщо немає дощу, години дві-три блукаю по острову з рушницею, потім до одинадцятої працюю, об одинадцятій снідаю, з дванадцяти до двох відпочиваю (оскільки це найспекотніша пора дня), з двох знову беруся до роботи. Всі робочі години в останні два дні я майстрував стіл. Тоді я був ще поганим столяром. Але чого не навчишся, коли є потреба! Я стаю майстром на всі руки. Без сумніву, такої ж майстерності досяг би і будь-хто інший, якби опинився в моєму становищі.

13 листопада. Йшов дощ. Земля і повітря помітно прохололи, і стало легше дихати, але весь час гримів страшенний грім і блимала блискавка, що я навіть злякався, як би не спалахнув мій порох. Коли гроза скінчилася, я вирішив розділити весь мій запас пороху на дрібні частини і зберігати в різних місцях, щоб він не вибухнув увесь разом.

14, 15 та 16 листопада. Усі ці дні робив скриньки для пороху; у кожну таку скриньку має увійти від одного до двох фунтів. Сьогодні розклав увесь порох по скриньках і заховав їх у розколині гори, якнайдалі один від одного. Вчора вбив великого птаха. Що то за птах, не знаю. М'ясо у нього було смачне.

17 листопада. Сьогодні почав рити печеру в піщаній горі за наметом, щоб зручніше розкласти своє майно. Але для цієї роботи потрібні три речі: кирка, лопата і тачка або кошик, щоб виносити вириту землю, а в мене нічого цього немає. Довелося припинити роботу. Довго думав, чим замінити ці речі чи як їх зробити. Замість кирки спробував працювати залізним ломом; він годиться, тільки надто важкий. Потім залишаються лопата та тачка. Без лопати ніяк не можна обійтися, але я не можу придумати, як її зробити або чим замінити.

18 листопада. Знайшов у лісі те саме дерево (або тієї ж породи), яке в Бразилії називають «залізним», тому що воно надзвичайно туге. Зрубав одне дерево з великими труднощами. Моя сокира зовсім затупилася. Відрубавши від стовбура великий шматок, я ледве дотягнув її до мого житла – такий він виявився важким! Я вирішив зробити з нього лопату. Дерево було таке тверде, що ця робота забрала в мене дуже багато часу та праці. Але лопату я все ж таки зробив. Рукоятка вийшла не гірша, ніж роблять у нас в Англії, а сама лопата виявилася слабкою. Треба було б оббити її залізом, але листового заліза в мене не було, тому вона прослужила мені недовго. Втім, спочатку я добре використовував її для земляних робіт, хоча, я думаю, жодна лопата у світі не виготовлялася таким хитромудрим способом і на жодну не витрачалося так багато праці.

Мені ще не вистачало тачки чи кошика. Про кошик я не смів і мріяти: щоб сплести його, потрібні були гнучкі прути, а я, незважаючи на всі пошуки, так і не знайшов їх у лісі. Змайструвати тачку в мене, мабуть, вистачило б уміння, але для тачки потрібне колесо, я ж не мав жодного поняття про те, як виготовляються колеса. Крім того, колесо треба було надіти на залізну вісь, якої у мене теж не було. Довелося відмовитися від цього задуму. Замість тачки я сколотив з дощок невеличке корито, на зразок тих, у яких муляри тримають вапно. У ньому я й виносив викопану землю.

Корито було легше зробити, ніж лопату. Але все разом – корито, лопата і безплідні спроби зробити тачку – забрало в мене щонайменше чотири дні, за винятком того ранкового часу, коли я йшов на полювання з рушницею. Взагалі рідкісний день я не виходив на полювання, і майже не було випадку, щоб я не приніс якоїсь дичини.

23 листопада. Закінчив роботу над лопатою та коритом. Як тільки ці речі були готові, заходився знову копати печеру. Копав увесь день, наскільки вистачало сил. Мені було потрібне дуже просторе приміщення, яке одночасно могло б служити льохом, місцем для зберігання речей, коморою, кухнею і їдальнею.

10 грудня. Так я пропрацював рівно вісімнадцять днів і вже вважав свою роботу закінченою, як раптом сьогодні з одного краю обвалилася земля. Мабуть, я зробив печеру надто широкою. Обвал був такий великий, що я злякався: якби я був у печері, мені б вже напевно не знадобився могильщик. Цей сумний випадок завдав мені багато клопоту: треба буде виносити з печери всю землю, що обвалилася, а головне – доведеться тепер підперти склепіння, інакше ніколи не можна бути впевненим, що обвал не повториться.

11 грудня. Із цього дня взявся до роботи. Поки поставив два стовпи і на кожен по дві дошки навхрест.

17 грудня. Остаточно зміцнив перші два стовпи і поставив ще кілька, теж із дошками нагорі, як і перші дві. Тепер ніякий обвал мені не страшний. Стовпи я поставив рядками, тож вони будуть заразом служити в моєму льосі перегородкою. Ця робота зайняла в мене цілий тиждень. З цього дня по 20 грудня прилаштовував у льосі полиці, вбивав у перегородку цвяхи та розвішував усі речі, які можна повісити.

20 грудня. Переніс у печеру все начиння і розклав усе по місцях. Тепер у мене господарство в повному порядку. Зробив ще один стілець і прибив кілька маленьких поличок для провізії – вийшло щось на зразок буфету. Дощок у мене залишається дуже мало.

24 грудня. Цілу ніч та весь день була злива. Не виходив із дому.

26 грудня. Дощ припинився. Настала ясна погода. Стало набагато прохолодніше.

27 грудня. Підстрелив двох козенят: одне вбив, друге поранив у ногу, тож воно не могло втекти; спіймав його і привів додому на мотузці. Вдома оглянув його ногу: її було перебито; я забинтував її.

Примітка. Я виходив це козеня: зламана нога зросла, і воно стало чудово бігати. Але від мене не втекло: я так довго морочився з ним, що воно до мене звикло і не хотіло йти. Воно паслося на галявині, неподалік від намету. Дивлячись на нього, я подумав, що добре було б завести худобу, щоб підготувати собі їжу до того часу, коли в мене закінчаться заряди та порох.

28, 29, 30 та 31 грудня. Сильна спека при повному безвітрі. Виходив із дому лише вечорами на полювання. Остаточно упорядкував усе своє господарство.

1 січня 1660 року. Спека не спадає, і все ж таки сьогодні я двічі ходив на полювання: рано вранці та ввечері. Опівдні відпочивав. Увечері пройшовся долиною углиб острова і бачив багато кіз, але вони такі полохливі, що не можна підійти до них близько. Хочу спробувати полювати на них із собакою.

2 січня. Сьогодні взяв із собою собаку і нацькував його на кіз, але нічого не вийшло: уся череда повернулася назустріч собаці. Він, мабуть, чудово зрозумів небезпеку для себе, бо втік геть і нізащо не хотів більше наближатися до кіз.

3 січня. Вирішив зробити огорожу і насипати навколо неї земляний вал, бо все ще боюся несподіваного нападу ворогів. Спробую зробити цей вал якомога товщим і міцнішим.

Моя огорожа вже описана на попередніх сторінках, і тому я опускаю все, що йдеться про неї в щоденнику.

Разом із тим я продовжував щодня блукати островом, шукаючи дичини, якщо, звичайно, погода була не надто погана. Під час цих блукань я зробив багато корисних відкриттів. Я, наприклад, натрапив на особливу породу голубів, які в'ють гнізда не на деревах, як наші дикі голуби, а в розколинах скель, тож людині набагато легше дістатися до них.

Одного разу я вийняв з гнізда пташенят і приніс їх додому, щоб вигодувати та приручити. Я багато панькався з ними, але, як тільки вони підросли і в них зміцніли крила, вони відлетіли один за одним. Утім, можливо, це сталося через те, що у мене не було для них підходящого корму.

Після цього випадку я нерідко брав пташенят із гнізд, тому що вони були дуже смачні, і з них можна було приготувати чудовий обід.

За цей час я зробив великі успіхи у столярній справі і не гірше від справжнього столяра став працювати сокирою та рубанком.

Але все ж таки були такі речі, які мені так і не вдалося змайструвати. Наприклад, діжки. У мене було, як я вже казав, дві чи три барильця з корабля, які могли служити мені зразками, але скільки я не бився, у мене нічого не виходило, хоча я витратив на цю спробу кілька тижнів. Я не міг ні вставити дно, ні сколотити дощечки настільки щільно, щоб вони не пропускали води. Так я й облишив цю справу.

Дуже важко було обходитися без свічок. Бувало, як тільки стемніє (а сутеніло близько сьомої години), я був змушений лягати в ліжко. Я часто згадував той шматок воску, з якого ми з Ксурі робили свічки під час наших мандрівок біля берегів Африки. Але воску в мене не було, і єдине, що я міг придумати, це скористатися жиром тих кіз, яких я вбивав на полюванні. І я справді влаштував собі світильник з козиного жиру: миску виліпив власноруч із глини і обпік її гарненько на сонці, а для ґноту взяв пеньку зі старої мотузки. Світильник горів дуже тьмяно, набагато гірше, ніж воскова свічка. До того ж він часто мерехтів і гас.

Якось, коли я був зайнятий усіма цими справами з облаштування мого господарства, я нишпорив у себе на складі, відшукуючи якусь потрібну річ, і мені попався невеликий мішок з ячменем; це був той самий ячмінь, який ми везли на кораблі для наших гусей та курей. Усе зерно, яке ще залишалося в мішку, було з'їдено щурами; принаймні, коли я зазирнув у нього, мені здалося, що там сама труха. Оскільки мішок був мені потрібен для пороху, я виніс його у двір і витрусив на землю неподалік від печери.

Це було незадовго до того, як почалися зливи, про які я вже згадував у щоденнику. Я давно забув про цей випадок, не пам'ятав навіть, де я витрусив мішок.

Але ж ось минуло близько місяця, і я побачив під горою біля печери кілька зелених паростків, що тільки-но пробилися із землі. Спочатку я думав, що це якась місцева трава, якої я раніше не помітив. Але минуло кілька днів, і я з подивом побачив, що зелені стеблинки (їх було штук десять – дванадцять, не більше) заколосилися і незабаром виявилися колоссям звичайного ячменю, що росте у нас в Англії. Неможливо передати, як схвилювало мене це відкриття. Від радості в мене запаморочилося в голові, і я в першу хвилину я подумав, що сталося диво: ячмінь виріс сам по собі, без насіння, щоб підтримати моє життя в цій жахливій пустелі!

Ця безглузда думка зворушила мене, і я заплакав від розчулення. І «диво» на цьому не скінчилося: незабаром між колоссям ячменю з'явилися стеблинки іншої рослини, а саме рису; я їх легко розпізнав, бо живучи в Африці, часто бачив рис на полях.

Я не тільки був упевнений, що цей рис і цей ячмінь послані мені самим богом, який піклується про мою їжу, але не сумнівався й у тому, що на острові для мене припасено ще багато таких колосків. Я обшукав усі закутки мого острова, заглядаючи під кожну купину, під кожен пагорб, але ніде не знайшов ані рису, ані ячменю.

Тільки тоді нарешті я згадав про мішок із пташиним кормом, який я витрусив на землю біля своєї печери.

У тому мішку були зерна, з яких виросли ці колоски. «Диво» пояснилося дуже просто!

Ви можете собі уявити, як ретельно я збирав колоски, коли вони дозріли (це сталося наприкінці липня). Я підібрав із землі всі зернятка до одного і сховав їх у сухому надійному місці. Увесь урожай першого року я вирішив залишити на посів: я сподівався, що згодом у мене накопичиться такий запас зерна, що його вистачатиме і на насіння, і на хліб.

Але тільки на четвертий рік я міг дозволити собі відокремити частину зерна на їжу, та й то лише трошки. Справа в тому, що в мене зник майже весь урожай від першого посіву: я неправильно розрахував час, посіяв перед самою посухою, і багато насіння не зійшло. Але про це я розповім пізніше.

Окрім ячменю, у мене, як уже було сказано, виросло двадцять чи тридцять стебел рису. Рис я прибрав так само ретельно, залишивши весь перший збір на посів. Потім, коли рису накопичилося достатньо, я готував із нього не те що хліб (мені не було в чому його пекти), а, швидше, коржі, що заміняли хліб. Втім, ще через деякий час я придумав спосіб пекти справжній хліб.

Але повертаюся до мого щоденника.

14 квітня. Огорожу було закінчено і завалено зовні землею. Я затулив вхід, бо вирішив, що заради безпеки входитиму і виходитиму по приставній драбині, щоб зовні не можна було здогадатися, що за огорожею заховане людське житло.

16 квітня. Закінчив драбину. Перелізаю через стіну і щоразу піднімаю драбину за собою. Тепер я обгороджений з усіх боків. У моїй фортеці досить просторо, і проникнути до неї можна лише через стіну.

Але на другий день після того, як я остаточно загородив огорожу, сталася одна подія, яка страшенно налякала мене; уся моя праця мало не розсипалася на порох, та й сам я ледве вцілів.

Ось як все було.

Я чимось займався в огорожі, за наметом, біля самого входу в печеру, як раптом зі стелі печери, біля краю, якраз над моєю головою, посипалася земля, і передні стовпи, поставлені мною для зміцнення склепіння, надломилися з жахливим тріском. Я дуже злякався, але не зрозумів, що сталося. Мені здалося, що склепіння обвалилося через рихлість ґрунту, як це бувало й раніше.

«Якщо я залишусь тут, усередині огорожі, – подумав я, – я буду засипаний цим новим обвалом. Треба тікати звідси, щоб на мене не обрушилася гора!

Я схопив драбину і переліз через стіну.

Але не встиг я зійти на землю, як зрозумів, що цього разу причиною обвалу був землетрус. Земля тремтіла у мене під ногами, і протягом кількох хвилин було три такі сильні поштовхи, що розсипалася б на порох найміцніша будівля. Я бачив, як від скелі, що стояла біля моря, відірвалася верхівка і обвалилася з таким гуркотом, якого я в життя не чув.

Усе море страшенно вирувало й пінилося; мені здалося, що в морі підземні поштовхи були навіть сильнішими, ніж на острові.

Ні про що подібне я навіть не чув раніше і тепер був здивований і схвильований. Від коливань землі зі мною сталася морська хвороба, як від корабельної хитавиці. Мене почало нудити. Мені здавалося, що я вмираю. У цей час зі страшним гуркотом обвалилася скеля. Я отямився, і мені сяйнула жахлива думка: що буде зі мною, якщо на мій намет обрушиться гора і назавжди поховає мої речі, мою провізію – усе, без чого я не зможу тут прожити? І серце знову завмерло. Після третього поштовху настало затишшя. Я почав оговтуватися, відчув себе набагато бадьоріше, але все ж таки у мене не вистачило сміливості повернутися додому. Довго ще в глибокому смутку сидів я на землі, не знаючи, на що зважитися, що робити.

Тим часом небо вкрилося хмарами, потемніло, як перед дощем. Повіяв вітерець, спочатку слабкий, майже непомітний, потім сильніший і сильніший, і за півгодини налетів ураган. Море запінилося, завирувало і почало з шаленим ревом битися об береги. Дерева виривало з корінням. Так тривало години зо три. Я ніколи не бачив такої лютої бурі. Потім буря потроху вщухла. Години через дві настала цілковита тиша, і одразу ж полив дощ.

Увесь наступний день, 18 квітня, я просидів удома, бо дощ йшов безперервно. Потроху я заспокоївся і почав тверезо обмірковувати своє становище. Я міркував так. Жити в печері я вже не можу, це дуже небезпечно: оскільки на острові трапляються землетруси, рано чи пізно гора неодмінно обвалиться, і я буду заживо похований; отже, треба перенести намет кудись на відкрите місце. А щоб убезпечити себе від нападу дикунів та звірів, доведеться знову будувати високу стіну.

Два наступні дні, 19-те та 20-те, я з ранку до вечора шукав нове місце для житла. Потроху мені стало ясно, що на переселення знадобиться дуже багато часу і що все одно доведеться миритися з небезпекою обвалу, тому що жити в неогородженому місці ще страшніше. Все ж таки я думав взятися, не гаючи часу, за будівництво огорожі на новому місці, щоб згодом, коли її буде закінчено, перенести в неї свій намет.

21 квітня я остаточно вирішив взятися за справу.

З 22 до 27 квітня. Цілий ранок 22-го я думав про те, як виконати мій план. Головне ускладнення полягало у нестачі інструментів. У мене було три великі сокири і безліч маленьких (ми везли їх для мінової торгівлі), але всі вони давно вже зазубрилися і затупилися, тому що мені постійно доводилося рубати дуже тверді сукуваті дерева. Щоправда, у мене було точило, але одній людині з цим точилом не можна було впоратися, бо комусь треба було крутити камінь.

Я думаю, жоден чиновник, ламаючи голову над важливим політичним питанням, не витрачав стільки розумових сил, скільки витратив я, розмірковуючи над великим завданням: як крутити моє точило без участі рук.

Зрештою я змайстрував таке колесо, яке за допомогою ременя приводилося в рух ногою і обертало точильний камінь, залишаючи вільними обидві руки. Над цим пристроєм я провозився цілий тиждень.

Примітка. До того часу я ніколи не бачив точила з ножним приводом, а якщо й бачив, то не роздивлявся, як воно влаштоване; але згодом я переконався, що в Англії такі точила дуже поширені, тільки там точильний камінь зазвичай буває меншим, ніж був у мене: мій був дуже великий і важкий.

28 та 29 квітня. І сьогодні і вчора цілий день точив інструменти; пристрій для обертання точильного каменю працює чудово.

30 квітня. Сьогодні помітив, що в мене залишилося дуже мало сухарів. Треба бути більш ощадливим. Перерахував усі мішки і вирішив з'їдати не більше одного сухаря на день. Це сумно, але нічого не вдієш.

Розділи:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14    15    16    17    18    19    20    21    22    23    24    25    26    27    28  

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5168755457383301, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова