Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською |
Усі категорії |
Даніель Дефо
У переказі К.Чуковського
Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Р.Сахалтуєв
Розділи: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28
Настав грудень, і треба було збирати врожай. Я працював на полі з ранку до вечора. І от якось, вийшовши з дому, коли ще не зовсім розвиднилося, я, на свій жах, побачив на березі, милі за дві від моєї печери, полум'я великого багаття.
Я остовпів від подиву.
Виходить, на моєму острові знову з'явилися дикуни! І з'явилися вони не на тому боці, де я майже ніколи не бував, а тут, неподалік від мене. Я причаївся в гаю, що оточував мій будинок, не сміючи ступити й кроку, щоб не натрапити на дикунів.
Але й залишаючись у гаю, я відчував велике занепокоєння: я боявся, що, коли дикуни почнуть вештатися островом і побачать мої оброблені поля, моє стадо, моє житло, вони одразу ж здогадаються, що в цих місцях живуть люди, і не заспокояться, поки не знайдуть мене. Зволікати було не можна. Я жваво повернувся до себе за огорожу, підняв за собою драбину, щоб замістити свої сліди, і почав готуватися до оборони.
Я зарядив усю свою артилерію (так я називав мушкети, що стояли на лафетах уздовж зовнішньої стіни), оглянув і зарядив обидва пістолети і вирішив захищатися до останнього подиху.
Я пробув у своїй фортеці близько двох годин, гадаючи, що б таке зробити для захисту мого укріплення.
«Шкода, що все моє військо складається з однієї людини! – думав я. – У мене немає навіть шпигунів, яких я міг би послати на розвідку».
Що робиться в таборі ворога, я не знав. Ця невідомість мучила мене. Я схопив підзорну трубу, приставив драбину до похилого схилу гори і видерся на вершину. Там я ліг ниць і спрямував трубу на те місце, де я бачив вогонь. Дикуни, їх було дев'ять душ, сиділи навколо невеликого багаття, зовсім голі.
Звичайно, багаття вони розвели не для того, щоб погрітися, – в цьому не було потреби, бо стояла спека. Ні, я був певен, що на вогнищі вони смажили свій страшний обід з м'яса! «Дичина», безперечно, була вже заготовлена, але жива чи вбита – я не знав.
Людожери прибули на острів на двох пірогах, які тепер стояли на піску: був час відливу, і мої жахливі гості, мабуть, чекали на приплив, щоб вирушити назад.
Так і сталося: тільки-но почався приплив, дикуни кинулися до човнів і відчалили. Я забув сказати, що за годину чи півтори до від'їзду вони танцювали на березі: за допомогою підзорної труби я добре розрізняв їхні дикі рухи та стрибки.
Як тільки я переконався, що дикуни залишили острів і зникли, я спустився з гори, закинув на плечі обидві рушниці, заткнув за пояс два пістолети, а також велику шаблю без піхов і, не гаючи часу, подався до того пагорба, звідки робив свої перші спостереження після того, як знайшов на березі людський слід.
Діставшись цього місця (що зайняло не менше двох годин, бо я був навантажений важкою зброєю), я подивився у бік моря і побачив ще три піроги з дикунами, що прямували від острова до материка.
Це налякало мене. Я побіг до берега і ледве не скрикнув від жаху й гніву, коли побачив залишки того лютого бенкету: кров, кістки і шматки людського м'яса, яке ці лиходії щойно пожирали, веселячись і танцюючи.
Мене охопило таке обурення, я відчув таку ненависть до цих убивць, що мені захотілося жорстоко помститися їм за їхню кровожерливість. Я присягнувся, що наступного разу, коли знову побачу на березі їхній огидний бенкет, я нападу на них і знищу всіх, хоч би скільки їх не було.
«Нехай я загину в нерівному бою, хай вони роздеруть мене, – казав я собі, – але не можу ж я допустити, щоб у мене на очах люди безкарно їли людей!»
Проте минуло п'ятнадцять місяців, а дикуни не з'являлися. Увесь цей час в мені не згасав войовничий запал: я тільки й думав про те, як би знищити людожерів.
Я вирішив напасти на них зненацька, особливо якщо вони знову поділяться на дві групи, як це було в останній їхній приїзд.
Я не зрозумів тоді, що якщо я навіть переб'ю всіх дикунів, що приїхали до мене (припустимо, що їх буде десять чи дванадцять чоловік), то на другий день, або через тиждень, або, можливо, через місяць мені доведеться мати справу з новими дикунами. А там знову з новими, і так без кінця, поки я сам не перетворюся на такого ж жахливого вбивцю, як і ці нещасні, що пожирають своїх побратимів.
П'ятнадцять чи шістнадцять місяців я провів у безперервній тривозі.
Я погано спав, щоночі бачив страшні сни і часто схоплювався з ліжка весь тремтячи.
Іноді мені снилося, що я вбиваю дикунів, і мені швидко малювались уві сні всі подробиці наших битв.
Вдень я теж не знав жодної хвилини спокою. Цілком можливо, що така бурхлива тривога зрештою довела б мене до божевілля, якби раптом не сталася подія, яка відразу відвернула мої думки в інший бік.
Це сталося на двадцять четвертому році мого перебування на острові, у середині травня, якщо вірити моєму убогому дерев'яному календарю.
Увесь цей день, 16 травня, гримів грім, блимали блискавки, гроза не вщухала ні на мить. Пізно ввечері я читав книгу, намагаючись забути про свої тривоги. Раптом я почув гарматний постріл. Мені здалося, що він долинув до мене з моря.
Я зірвався з місця, миттю приставив драбину до уступу гори і швидко-швидко, боячись втратити хоча б секунду дорогоцінного часу, став підніматися драбиною вгору. Якраз тієї хвилини, коли я опинився на вершині, переді мною далеко в морі блиснув вогник, і за півхвилини пролунав другий гарматний постріл.
«У морі гине корабель, – сказав я собі. – Він подає сигнали, сподівається, що буде врятований. Мабуть, неподалік знаходиться якийсь інший корабель, від якого він чекає допомоги».
Я був дуже схвильований, але нітрохи не розгубився і встиг збагнути, що хоча я не можу допомогти цим людям, зате, можливо, вони допоможуть мені.
В одну хвилину я зібрав увесь хмиз, який знайшов поблизу, склав його в купу й запалив. Деревина була суха, і, незважаючи на сильний вітер, полум'я вогнища здійнялося так високо, що з корабля, якщо це справді був корабель, не могли не помітити мого сигналу. І вогонь був, безперечно, помічений, бо, як тільки спалахнуло полум'я багаття, пролунав новий гарматний постріл, потім ще й ще, з того ж боку.
Я підтримував вогонь усю ніч – до ранку, а коли зовсім розвиднилося і ранковий туман трохи розвіявся, я побачив у морі, просто на сході, якусь темну річ. Але чи це був корпус корабля, чи вітрило, я не міг роздивитися навіть у підзорну трубу, бо це було дуже далеко, а море все ще було в темряві.
Весь ранок я спостерігав за предметом, що виднівся в морі, і незабаром переконався, що він нерухомий. Залишалося припустити, що це корабель, який стоїть на якорі.
Я не витримав, схопив рушницю, підзорну трубу і побіг на південно-східний берег, до того місця, де починалася кам'яна гряда, що виходить у море.
Туман уже розвіявся, і, піднявшись на найближчу скелю, я міг ясно розрізнити корпус розбитого корабля. Моє серце стислося від горя. Очевидно, нещасний корабель наскочив уночі на невидимі підводні скелі і застряг у тому місці, де вони перегороджували шлях лютій морській течії. Це були ті самі скелі, які колись загрожували загибеллю й мені. Якби потерпілі аварію помітили острів, ймовірно, вони спустили б шлюпки і спробували б дістатися берега.
Але чому вони палили з гармат відразу після того, як я розпалив своє багаття?
Може, побачивши багаття, вони спустили на воду рятувальну шлюпку і почали гребти до берега, але не могли впоратися з шаленою бурею, їх віднесло вбік і вони потонули? А може, ще до аварії вони залишилися без човнів? Адже під час бурі буває й так: коли судно починає тонути, людям часто доводиться, щоб полегшити його вагу, викидати свої шлюпки за борт. Може, цей корабель був не один? Можливо, разом із ним в морі було ще два чи три кораблі, і вони, почувши сигнали, підпливли до нещасного побратима і підібрали його екіпаж? Утім, це навряд чи сталося: іншого корабля я не бачив.
Але яка б доля не спіткала нещасних, я не міг їм допомогти, і мені залишалося тільки оплакувати їхню загибель.
Мені було шкода і їх, і себе.
Ще болючіше, ніж раніше, я відчув у цей день увесь жах своєї самотності. Тільки-но я побачив корабель, я зрозумів, як сильно сумував за людьми, як пристрасно мені хочеться бачити їхні обличчя, чути їхні голоси, тиснути їм руки, розмовляти з ними! З моїх губ, проти власної волі, безперестанку злітали слова: «Ах, якби хоч дві чи три людини… ні, хоч би одна з них врятувалася і припливла до мене! Вона була б мені товаришем, другом, і я міг би ділити з нею і горе, і радість».
Жодного разу за всі роки моєї самотності я не відчував такого пристрасного бажання спілкуватися з людьми.
«Хоч би хтось один! Ах, якби хоч один! – повторював я тисячу разів.
І ці слова розпалювали в мені таку тугу, що, вимовляючи їх, я гарячково стискав кулаки і так сильно зціплював зуби, що потім довгий час не міг їх розтиснути.
Розділи: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28
Пропонуємо також:
У моєму
російськомовному
дитинстві були книги
з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших.
Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі.
Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього
і було зроблено цей сайт.
Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.
Валерія Воробйова
Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com
Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.
© 2015-2024 Валерія Воробйова