Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Даніель Дефо

Робінзон Крузо

У переказі К.Чуковського

Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Р.Сахалтуєв

Розділи:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14    15    16    17    18    19    20    21    22    23    24    25    26    27    28  

Розділ 23. Робінзон та П'ятниця будують човен

Минуло ще кілька місяців.

На той час П'ятниця навчився розуміти майже все, що я йому говорив. Сам він розмовляв англійською досить жваво, хоча дуже неправильно. Мало-помалу я розповів йому про все своє життя: як я потрапив на мій острів, скільки років прожив на ньому і як провів ці роки.

Ще раніше я відкрив П'ятниці таємницю стрілянини з рушниці (бо для нього це була справді таємниця): я показав йому кулі, пояснив дію пороху і навчив його стріляти. Я віддав у повне його розпорядження одну зі своїх рушниць. Я подарував йому ножа і цим подарунком буквально ощасливив його. Я змайстрував йому портупею, на зразок тих, на яких у нас в Англії носять кортики; тільки замість кортика я дав йому сокиру, яка була, по суті, такою ж гарною зброєю і, крім того, могла стати в нагоді для будь-яких господарських потреб.

Я багато розповідав П'ятниці про європейські країни, особливо про мою батьківщину. Я описав йому наше життя, наші звичаї, розповів, як ми мандруємо всіма частинами світу і плаваємо на великих кораблях. Я пояснив йому будову великого вітрильного судна і розповів до речі про те, як я їздив на корабель, що зазнав аварії, і показав йому здалеку місце, де корабель наскочив на підводні скелі. Звичайно, я міг показати його дуже приблизно, тому що корабель давно розбило на тріски і всі уламки віднесло в море. Показав я йому також напівзгнилий човен, у якому ми хотіли врятуватися, коли буря пригнала нас до цього берега.

Побачивши цей човен, П'ятниця замислився і довго мовчав.

Я спитав його, про що він думає, і він через деякий час відповів:

– Я бачив один такий човен, як цей. Він плавав те місце, де живе мій народ.

Я довго не розумів, що він хоче сказати: чи те, що в їхніх місцях дикуни плавають на таких човнах, чи те, що такий човен пройшов повз їхні береги.

Нарешті, після довгих розпитувань, мені вдалося з'ясувати, що такий самий човен прибило до берегів тієї землі, де живе його плем'я.

– Його пригнала до нас лиха погода, – пояснив П'ятниця і знову надовго замовк.

«Мабуть, – подумав я, – якийсь європейський корабель зазнав аварії біля тих берегів. Бурхливі хвилі могли змити з нього човен і пригнати туди, де живуть дикуни». Але, через мою недогадливість, мені й на думку не спало, що в цьому човні могли бути люди, і, продовжуючи розпитувати П'ятницю, я думав тільки про човен.

– Розкажи мені, який він на вигляд.

П'ятниця описав мені його докладно і раптом зовсім несподівано додав з гарячим почуттям:

– Білі люди не потонули, ми їх врятували!

– А хіба в човні були білі люди? – поспішив я спитати.

– Так, – відповів він, – повен човен людей!

– Скільки їх було?

Він показав мені спочатку десять пальців, потім ще сім.

– Де вони? Що з ними сталося?

Він відповів:

– Вони живуть. Вони живуть у наших.

Тут мене осяяла раптова думка: чи не з того самого корабля, що розбився тієї бурхливої ​​ночі неподалік від мого острова, були ці сімнадцять білих людей?

Можливо, коли корабель наскочив на скелю і вони побачили, що його не врятувати, вони пересіли в шлюпку, а потім їх прибило до землі дикунів, серед яких їм і довелося оселитися.

Я спохмурнів і став суворим голосом допитувати П'ятницю, де ж ці люди тепер. Він знову відповів так само гаряче:

– Вони живі! Їм добре!

І додав, що скоро чотири роки, як ці білі люди живуть у його земляків, і що ті не кривдять, не чіпають їх, але надають їм повну волю і дають їм усіляку їжу.

Я спитав його:

– Як могло статися, що дикуни не вбили і не з'їли білих людей?

Він відповів:

– Білі люди стали нам брати. Наші їдять лише тих, кого перемагають у бою.

Минуло ще кілька місяців. Якось, гуляючи островом, ми з П'ятницею забрели на схід і піднялися на вершину пагорба. Звідти, як уже було сказано, я багато років тому побачив смугу землі, яку вважав материком Південної Америки.

Утім, першим зійшов на вершину тільки П'ятниця, а я трохи відстав, бо пагорб був високий і досить крутий.

Як і тоді, день був надзвичайно ясним.

П'ятниця довго вдивлявся в далечінь та раптом скрикнув від несподіванки, застрибав, затанцював як божевільний і почав кричати мені, щоб я скоріше виліз на пагорб.

Я здивовано дивився на нього.

Ніколи не траплялося мені бачити його таким збудженим. Нарешті він припинив свій танець і крикнув:

– Скоріше, скоріше сюди!

Я спитав його:

– У чому справа? Чому ти такий радий?

– Так, так, – відповів він, – я щасливий! Он там, дивись… звідси видно… там моя земля, мій народ!

Незвичайний вираз щастя з'явився на його обличчі, очі виблискували; здавалося, усім своїм єством він рветься туди, у той край, де його рідні та близькі.

Побачивши, як він радіє, я був дуже засмучений.

«Дарма я поставився до цієї людини з такою безмежною довірою, – сказав я собі. – Він удає мого відданого друга, а сам тільки й думає про те, як би йому втекти».

І я недовірливо глянув на нього.

«Тепер він підкорений і лагідний, – думав я, – але варто йому тільки опинитися серед інших дикунів, він, звичайно, одразу ж забуде, що я врятував йому життя, і видасть мене своїм одноплемінникам, він приведе їх сюди, на мій острів. Вони вб'ють і з'їдять мене, і він бенкетуватиме разом із ними так само весело і безтурботно, як раніше, коли вони приїжджали сюди святкувати свої перемоги над дикунами ворожих племен».

Моя підозрілість з того часу все зростала. Я став цуратися вчорашнього друга, моє поводження з ним стало сухим і холодним.

Так тривало кілька тижнів. На щастя, я незабаром виявив, що був жорстоко несправедливий до цього щиросердного юнака.

Поки я підозрював його у підступних і зрадницьких задумах, він продовжував ставитись до мене з колишньою відданістю; у кожному слові його було стільки беззлобності та дитячої довірливості, що врешті-решт мені стало соромно за свої підозри. Я знову відчув у ньому вірного друга і спробував усіляко загладити свою провину перед ним. А він навіть не помітив мого охолодження до нього, і це було для мене явним свідченням душевної простоти.

Якось, коли ми з П'ятницею знову піднімалися на пагорб (на цей раз над морем стояв туман і протилежного берега не було видно), я запитав його:

– А що, П'ятнице, чи хотілося б тобі повернутися на батьківщину до своїх?

– Так, – відповів він, – я був би ох як радий повернутись туди!

– Що б ти робив? – продовжував я. – Став би знову кровожерливим і взявся б, як колись, їсти людське м'ясо?

Мої слова, мабуть, схвилювали його. Він похитав головою і відповів:

– Ні ні! П'ятниця сказав би всім своїм: живіть як слід; їжте хліб із зерна, молоко, козяче м'ясо, не їжте людину.

– Ну, якщо ти їм це скажеш, вони тебе вб'ють.

Він подивився на мене і сказав:

– Ні, не вб'ють. Вони будуть раді вчитися добру.

Потім він додав:

– Вони багато вчилися від бородатих людей, що приїхали на човні.

– Тобі хочеться повернутись додому? – повторив я своє запитання.

Він усміхнувся і сказав:

– Я не можу плисти так далеко.

– Ну, а якби я дав тобі човен, – спитав я його, – ти поїхав би на батьківщину до своїх?

– Поїхав би! – відповів він палко. – Але й ти маєш поїхати зі мною.

– Як мені їхати? – Заперечив я. – Вони ж мене одразу з'їдять.

– Ні-ні, не з'їдять! – промовив він із запалом. – Я зроблю так, що не з'їдять! Я зроблю, що вони тебе багато любитимуть.

П'ятниця хотів цим сказати, що він розповість своїм землякам, як я вбив його ворогів та врятував йому життя. Він був упевнений, що за це вони дуже полюблять мене.

Після того він розповів мені, з якою добротою поставилися вони до сімнадцяти білих бородатих людей, яких прибило бурею до берегів його батьківщини. З того часу в мене з'явилося пристрасне бажання спробувати будь-що-будь переправитися до країни дикунів і розшукати там тих білих «бородатих людей», про яких говорив П'ятниця.

Не могло бути жодного сумніву, що це іспанці чи португальці, і я був впевнений, що, якщо мені вдасться побачитися і поговорити з ними, ми разом придумаємо спосіб вирватися звідси на волю. «В усякому разі, – думав я, – на це буде більше надії, коли нас буде вісімнадцять чоловік і ми дружно діятимемо для спільного блага. А що я можу зробити сам, один, без помічників, на моєму острівці, за сорок миль від їхнього берега?

Цей план міцно засів у мене в голові, і за кілька днів я заговорив про нього знову.

Я сказав П'ятниці, що дам йому човен, щоб він міг повернутися на батьківщину, і того ж дня повів його до тієї бухти, де був мій човен. Вичерпавши з нього воду, я підвів його до берега і показав П'ятниці. Ми обидва сіли в човен, щоб випробувати його хід. П'ятниця виявився чудовим веслярем і працював веслами не гірше за мене. Човен швидко мчав по воді. Коли ми відійшли від берега, я сказав йому:

– Ну, що ж, П'ятниця, поїдемо до твоїх земляків?

Він подивився на мене сумно і похмуро: очевидно, на його думку, човен був занадто малий для такого далекого плавання. Тоді я сказав йому, що в мене є інший, більший, і наступного дня ми з ним вирушили в ліс на те місце, де я залишив свій перший човен, який я не міг спустити на воду. П'ятниці цей човен сподобався.

– Такий годиться, годиться, – твердив він. – Тут можна багато класти хліба, води та всього.

Але з дня побудови цього човна минуло двадцять три роки. Увесь цей час він провалявся без жодного догляду, просто неба, його припікало сонце і мочили дощі, увесь він розсохся і згнив. Однак це не похитнуло мого рішення здійснити поїздку на материк.

– Нічого, не журися! – сказав я П'ятниці. – Ми побудуємо такий самий човен, і ти поїдеш додому.

Він не відповів ані слова, але став дуже сумним та похмурим. Коли я спитав, що з ним, він сказав:

– За що Робін Крузо сердиться на П'ятницю? Що я зробив?

– Звідки ти взяв, що я гніваюся на тебе? Я нітрохи не гніваюся, – сказав я.

– «Не гніваюся, не гніваюся»! – повторив він разів шість чи сім. – А навіщо відсилаєш П'ятницю додому, до його земляків та рідних?

– Та ти ж сам казав, що тобі хочеться додому, – зауважив я.

– Так, хочеться, – відповів він, – але тільки з тобою. Щоб і ти, і я. Робін не поїде – П'ятниця не поїде! П'ятниця не хоче без Робіна!

Він і чути не хотів, щоб покинути мене.

– Але, подумай сам, – сказав я, – навіщо я поїду туди? Що я там робитиму?

Він палко заперечив мені:

– Що ти там будеш робити? Багато робити, добре робити: вчити диких людей бути добрими, розумними.

– Любий П'ятнице, – сказав я зітхнувши, – ти й сам не знаєш, про що говориш. Де такому жалюгідному невігласу, як я, вчити інших!

– Неправда! – заперечив він в запалі. – Мене вчив – будеш вчити інших людей.

– Ні, П'ятнице, – сказав я, – їдь без мене, а я залишуся тут сам, без людей. Адже досі я жив один!

Ці слова, мабуть, здалися йому дуже образливими. Він рвучко кинувся до сокири, що лежала неподалік, схопив її, приніс і простягнув мені.

– Навіщо ти даєш мені сокиру? – Запитав я.

Він відповів:

– Вбий П'ятницю!

– Навіщо мені тебе вбивати? Ти нічого не зробив мені.

– А навіщо женеш П'ятницю геть? – палко вигукнув він. – Вбий П'ятницю, не жени його геть!

Він був приголомшений до глибини душі. Я помітив на його очах сльози. Словом, прихильність його до мене була такою сильною, що, якби навіть я хотів, я не міг би прогнати його. Я одразу ж сказав йому і часто повторював потім, що ніколи більше не говоритиму про його від'їзд на батьківщину, поки він хоче залишатися зі мною.

Таким чином, я остаточно переконався, що П'ятниця навіки відданий мені.

Якщо він і хотів повернутися на батьківщину, то лише тому, що від щирого серця любив своїх одноплемінників: він сподівався, що я поїду з ним і навчу їх добру.

Але я добре розумів, що це мені, звичайно, не під силу.

І все ж таки я пристрасно бажав якнайшвидше вирушити на батьківщину П'ятниці, щоб побачити «бородатих» людей, які живуть у тій країні. Нарешті я вирішив, не відкладаючи далі, розпочати будівництво великого човна, в якому можна було б вийти у відкрите море.

Насамперед треба було вибрати відповідне дерево, з досить товстим стовбуром.

За цим не могло бути затримки: на острові росло стільки гігантських дерев, що з них можна було збудувати не те що човен, а мабуть цілий флот. Але я добре пам'ятав, яку помилку зробив, коли будував свою велику пірогу в лісі, далеко від моря, і потім не міг протягнути її до берега. Щоб ця помилка не повторилася, я вирішив знайти таке дерево, яке росте ближче до моря, щоб можна було без особливих зусиль спустити човен на воду.

Але біля самого берега росли здебільшого хирляві й дрібні дерева. Я багато обійшов узбережжям і не знайшов нічого придатного. Виручив мене П'ятниця: виявилося, що в цій справі він розуміє більше за мене. Я й досі не знаю, якої породи було те дерево, з якого ми тоді збудували човен.

П'ятниця наполягав, щоб ми випалили вогнем середину дерева, як роблять при будівництві своїх пірог дикуни. Але я сказав йому, що краще видовбати її долотом та іншими теслярськими інструментами, і, коли я показав йому, як це робиться, він охоче визнав, що мій спосіб кращий. П'ятниця швидко навчився і цій роботі.

Ми із захопленням взялися до справи, і за місяць човен був готовий.

Ми витратили на нього багато праці, обтесали його зовні сокирами, і в нас вийшов справжній морський човен з високим кілем і міцними бортами; він був цілком придатний для нашої мети, тому що сміливо міг підняти двадцятеро людей.

Після того знадобилося ще близько двох тижнів, щоб спустити наше судно на воду. Ми пристосували для цієї мети дерев'яні котки, але човен був такий важкий, а робочих рук було так мало, що і на котках він рухався вперед дуже повільно, дюйм за дюймом.

Коли човен був спущений на воду, я з подивом побачив, як спритно управляється з ним П'ятниця, як швидко він змушує його повертатися праворуч і ліворуч і як добре гребе.

Я запитав його, чи безпечно, на його думку, пускатись у море в такому човні.

– О, так, – відповів він, – такий човен не страшно плисти, нехай дме великий вітер!

Але, перш ніж вирушати в море, я мав намір зробити ще одну справу, про яку П'ятниця поки не знав, а саме: поставити в човні щоглу з вітрилом, а також змайструвати якір і корабельний канат. Виготовити щоглу було неважко: на острові росло багато прямих і струнких кедрів. Я вибрав одне молоденьке деревце – воно росло неподалік від бухти, де стояв наш новий човен, – і наказав П'ятниці зрубати його. Потім він під моїм керівництвом очистив стовбур від гілок і ретельно обтесав його. Щогла була готова.

Над вітрилом мені довелося попрацювати самому. У мене в коморі зберігалися старі вітрила, або, краще сказати, шматки парусини. Але ця парусина лежала вже понад двадцять шість років. А оскільки я ніколи не сподівався, що мені доведеться шити з неї вітрила, я не надавав їй особливої ​​цінності й анітрохи не дбав про те, щоб зберегти її цілою. Я був певен, що вся ця парусина давно згнила. Так воно й було: більша її частина виявилася гнилою. Все ж таки дещо могло і зараз стати в пригоді. Я вибрав два найміцніші шматки і взявся за шиття.

Чимало праці я витратив на цю роботу: у мене навіть голок не було! Але зрештою я спорудив досить жалюгідну подобу великого трикутного вітрила, на зразок тих, які використовуються в Англії (там таке вітрило називається «бараняча нога») і, крім того, маленьке вітрило, так званий блінд.

Вітрилами цього роду я умів керувати найкраще, бо такі ж вітрила були на тому човні, на якому я колись утік з Африки.

Близько двох місяців прилаштовував я до човна щоглу і вітрила, але всю роботу було зроблено дуже ретельно. Окрім двох вітрил, я змайстрував ще третє. Це вітрило я встановив на носі. Воно мало б допомагати нам повертати човен при зміні галсу [курс судна відносно вітру], щоб йти проти вітру. А потім я зробив відмінне кермо і прилаштував його до корми, що мало значно полегшити керування човном.

У справі спорудження морських суден я був недосвідченим неуком, але я добре розумів користь такого пристрою, як кермо, і тому не пошкодував праці на цю роботу. Але вона далася мені нелегко: на одне це кермо у мене пішло майже стільки ж часу, скільки на будівництво та оснащення всього човна.

Коли все було готове, я почав навчати П'ятницю керувати моїм човном, бо ні про кермо, ні про вітрило він не мав ніякого поняття. Спочатку, коли він побачив, як я повертаю човен кермом і як вітрило надувається то з одного, то з іншого боку, він був такий приголомшений, наче йому показали якесь диво.

Проте під моїм керівництвом він швидко навчився керувати човном і став вправним моряком. Одна лише справа залишилася йому майже недоступною – вживання компаса. Але оскільки в тих місцях тумани бувають лише під час дощів, компас був не дуже потрібний. Вдень ми могли правити на узбережжя, що виднілося вдалині, а вночі тримати курс за зірками. Інша річ – у період дощів, але тоді все одно не можна було б подорожувати ні морем, ні по землі.

Настав двадцять сьомий рік мого ув'язнення в цій тюрмі. Втім, останні три роки можна було сміливо скинути з рахунку, оскільки з появою на острові вірного П'ятниці моє життя зовсім змінилося. Наближався період дощів, коли велику частину дня доводиться просиджувати вдома. Треба було перечекати цей час і вжити заходів для того, щоб дощі не пошкодили наш човен. Ми перевели його в ту бухточку, куди я причалював зі своїми плотами, і, дочекавшись припливу, підтягли його до самого берега. Потім ми викопали на тому місці, де стояв човен, досить глибоку яму таких розмірів, що човен помістився в ньому, як у доці. Від моря ми відгородили його міцною греблею, залишивши для води лише вузький прохід. Коли з наступним припливом наш маленький док наповнився водою, ми наглухо заклали греблю, тож човен залишався на воді, але морські хвилі не могли дістати до нього і приплив не міг віднести його в море. Щоб захистити човен від дощів, ми накрили його товстим шаром гілок, і таким чином він опинився під дахом.

Тепер ми могли спокійно чекати на гарну погоду, щоб у листопаді чи грудні пуститися під вітрилом у море.

Розділи:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14    15    16    17    18    19    20    21    22    23    24    25    26    27    28  

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5168755457383301, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова