Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Даніель Дефо

Робінзон Крузо

У переказі К.Чуковського

Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Р.Сахалтуєв

Розділи:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14    15    16    17    18    19    20    21    22    23    24    25    26    27    28  

Розділ 28. Капітан знову стає командиром свого корабля. Робінзон покидає острів

Отже, пірати склали зброю, смиренно благаючи про помилування. Той матрос, який розмовляв із ними, і ще двоє людей, за моїм наказом, зв'язали їх усіх, після чого моя грізна армія у п'ятдесят осіб (а насправді їх було всього вісім, включаючи і трьох полонених), оточила зв'язаних піратів і заволоділа їхньою шлюпкою. Сам я, однак, не показувався їм з певних міркувань вищої політики.

Капітан міг тепер поговорити начистоту зі своїми матросами. Він звинувачував їх у зраді і жорстоко дорікав за віроломство.

– Ви хотіли забрати мій корабель, щоб стати піратами і зайнятися морським розбоєм, – сказав він їм. – Це підло і бридко. Ви зганьбили себе на все життя, самі викопали собі яму і повинні дякувати долі, якщо не потрапите на шибеницю.

Злочинці каялися, здається, від щирого серця і благали тільки про одне: щоб їм залишили життя.

– Це не в моїй владі, – відповів капітан. – Тепер ваша доля залежить від начальника острова. Ви думали, що висадили нас на пустельний, безлюдний берег, але ви помилилися: на цьому острові багато людей і керує ними благородний начальник. За своїм милосердям, він помилував вас і, ймовірно, відправить до Англії, де з вами буде вчинено згідно із законом. Але Біллу Аткінсу начальник наказав готуватися до смерті: завтра вранці його повісять.

Усе це капітан просто вигадав, але його вигадка справила бажану дію: Аткінс впав на коліна, благав капітана поклопотати за нього перед начальником острова; решта теж почали просити, щоб їх не відправляли до Англії.

Бачачи таку покірність цих жалюгідних людей, заляканих загрозою смерті, я сказав собі:

«Ось коли прийшла до мене година визволення! Ці нещасні такі налякані, що, звичайно, виконають будь-яку нашу вимогу: варто нам наказати, і вони допоможуть нам заволодіти кораблем».

І, відійшовши подалі, за дерева, щоб вони не могли розгледіти, який убогий вигляд має грізний начальник острова, я крикнув:

– Покликати до мене капітана!

Один із наших людей урочисто підійшов до капітана і сказав:

– Капітане, вас кличе начальник!

А капітан не менш урочисто відповів:

– Передайте його ясновельможності, що я зараз з'явлюся.

Почувши цю розмову, пірати остаточно присмирніли. Вони повірили, що неподалік від них знаходиться сам губернатор із загоном у п'ятдесят осіб.

Коли капітан підійшов до мене, я сказав йому, що хочу заволодіти кораблем за допомогою наших полонених. Капітан був у захваті. Ми вирішили завтра же вранці привести цей план в дію.

– Але щоб діяти напевно, – сказав я, – нам слід відокремити одних полонених від інших. Аткінса з двома такими ж лиходіями ми посадимо в підземелля. Нехай П'ятниця та ваш помічник відведуть їх туди. А для решти я знайду відповідне місце.

Так ми й вчинили: трьох відвели у печеру, яка й справді могла зійти за досить похмуру в'язницю, а решту я відправив на свою лісову дачу, туди, де стояв мій курінь. Висока огорожа робила її теж досить надійною в'язницею, тим більше, що полонені були зв'язані і знали, що їхня доля залежить від їхньої поведінки.

Вранці другого дня я послав до цих матросів капітана. Він мав поговорити з ними, дізнатися, які їхні справжні почуття, і потім надати мені докладний звіт про свою розмову. Я хотів встановити, наскільки можна довіряти цим людям і чи небезпечно взяти їх із собою на корабель.

Капітан повів справу розумно та рішуче. Він нагадав матросам, у якому жалюгідному становищі вони опинилися з власної провини, і сказав, що хоч начальник острова тепер і помилував їх своєю владою, але коли корабель прийде до Англії, їх судитимуть як зрадників і, безперечно, повісять.

– Але, – додав він, – якщо ви допоможете мені відібрати у піратів мій корабель, тоді начальник острова, беручи до уваги, що ви добровільно послужили добрій справі, постарається поклопотати про ваше прощення. Неважко здогадатися, з яким захопленням прийняли ці люди його пропозицію.

Вони впали перед капітаном на коліна і клялися, що битимуться за нього до останньої краплі крові, що, якщо він здобуде їм помилування, вони все своє життя вважатимуть себе його неоплатними боржниками, підуть за ним хоч на край світу і шануватимуть його, як рідного батька.

– Чудово, – сказав капітан, – про все це я доповім начальникові острова і, зі свого боку, проситиму, щоб він помилував вас.

Потім він повернувся до мене, докладно відзвітував про свою розмову з матросами і додав, що, на його переконання, ми можемо цілком покластися на цих людей.

Але я був тієї думки, що обережність ніколи не завадить, і тому сказав капітанові:

– Ось що ми зробимо: ми візьмемо поки що тільки п'ятьох. Нехай не думають, що ми потребуємо людей. Ідіть і скажіть їм, що хоч у нас достатньо людей, але, так і бути, ми візьмемо п'ятьох на випробування; а решта двоє разом із тими трьома, що сидять у фортеці (тобто у моєму підземеллі), будуть залишені начальником острова як заручники, і, якщо їхні товариші, які візьмуть участь у наших боях, зрадять своїй клятві й присязі, усі п'ятеро заручників будуть повішені.

Це був вкрай суворий захід. Коли капітан передав бранцям мою відповідь, вони зрозуміли, що з начальником острова жарти погані. І, звісно, ​​їм залишилося одне: прийняти мої умови.

Заручники до того ж почали палко переконувати своїх звільнених товаришів, щоб ті не зрадили капітана.

Ось повний склад нашої армії напередодні великої битви:

по-перше, капітан, його помічник та пасажир;
по-друге, двоє полонених, звільнених за порукою капітана;
по-третє, ще двоє – ті, що сиділи в моєму курені (тепер, на вимогу капітана, їм також надали свободу);
по-четверте, ті п'ятеро з другої партії, яких ми звільнили пізніше від усіх;
Разом дванадцять чоловік, крім тих п'ятьох, які залишалися в моєму підземеллі заручниками.

Я спитав капітана, чи знаходить він можливим напасти на корабель з такими малими силами. Мені та П'ятниці було неможливо відлучитися: у нас на руках залишалося семеро людей, яких ми мали стерегти й годувати. П'ятьом заручникам, посадженим у печеру, я вирішив не давати жодних послаблень. Двічі на день П'ятниця носив їм їжу та питво і сам годував їх, бо ми навіть не розв'язали їм рук. Решті ми надали певної свободи.

Цим двом я вирішив нарешті показатися. Я прийшов до них разом із капітаном. Він сказав їм, що я – довірена особа начальника острова, який доручив мені нагляд за військовополоненими, тому вони не мають права нікуди відлучатися без мого дозволу, і при першій спробі не послухатися їх закують у кайдани і посадять до губернаторської в'язниці.

З цього часу я жодного разу не показувався полоненим як начальник острова, а завжди як його довірена особа, причому щоразу згадував про начальника, про гарнізон, про гармати, про фортецю.

Тепер залишалося тільки приготуватися до майбутнього бою: полагодити обидва човни, оснастити їх і призначити команду для кожного. Усі ці клопоти я поклав на капітана.

Він призначив командиром шлюпки свого пасажира і дав йому чотирьох чоловік; сам же капітан, його помічник та з ними п'ятеро матросів складали екіпаж баркасу.

Капітан стверджував (цілком справедливо), що найкраще підійти до корабля в темряві, і найближчого вечора відчалив від берега.

Коли близько півночі на кораблі почули плескіт весел і, за морським звичаєм, гукнули шлюпку, капітан наказав Джиммі Рою, щоб він один подав голос, а всім іншим звелів мовчати.

Джиммі Рой крикнув, що він привіз усіх матросів, але запізнився, бо довелося довго розшукувати їх, а потім почав розповідати різні небилиці такого роду.

Поки він говорив, баркас і шлюпка причалили до борту.

Капітан і його помічник першими скочили на палубу зі зброєю в руках і одразу ж збили з ніг ударами прикладів двох піратів, які, нічого не підозрюючи, вийшли їм назустріч; виявилося, що це був корабельний тесляр і другий помічник капітана, що перейшли на бік піратів.

Увесь капітанський загін діяв дружно та хоробро. Усі матроси, що були на палубі, були схоплені, після чого капітан наказав замкнути люки, щоб затримати решту команди внизу. Тим часом приспіли командир і матроси другої шлюпки; вони зайняли вхід до корабельної кухні і взяли в полон ще трьох людей.

Коли на палубі і на шканцях [майданчик на верхній палубі судна] вже не залишилося жодного ворога, капітан наказав своєму помічникові взяти трьох людей з команди та піти зламати двері головної каюти, де при перших звуках тривоги замкнувся новий капітан, обраний піратами, і з ним два матроси та юнга.

Вони встигли захопити з собою зброю, тож коли помічник капітана зі своїми людьми висадив двері каюти, їх зустріли пострілами. Помічнику роздробили руку мушкетною кулею, два матроси теж виявилися пораненими, але нікого не було вбито.

Помічник капітана крикнув: «На допомогу!» Не зважаючи на свою важку рану, він увірвався до каюти з пістолетом у руці і прострелив новому капітанові голову. Той впав, не сказавши жодного слова: куля потрапила йому в рот. Після цього решта здалася без бою, тож більше не було пролито жодної краплі крові.

Щойно капітан знову став господарем свого корабля, він наказав зробити сім гарматних пострілів. Це був умовний сигнал, яким він дав мені знати про успішне закінчення справи. В очікуванні цього сигналу я просидів на березі години дві і був дуже радий, коли почув його.

Зі спокійним серцем я одразу ж повернувся додому, ліг і миттєво заснув, бо був дуже стомлений тривогами цього дня.

Мене розбудив новий постріл. Я схопився і почув, що хтось кличе мене:

– Начальнику! Начальнику!

Я одразу ж впізнав голос капітана. Він стояв над моєю фортецею, на пагорбі. Я схопив драбину і піднявся до нього. Він обійняв мене і сказав, вказуючи на море:

– Мій любий друже! Мій рятівнику! Ось ваш корабель. Він ваш і все, що на ньому, теж ваше! І всі ми, починаючи з капітана, також ваші!

Мій погляд обернувся в той бік, куди він вказував: корабель стояв уже на іншому місці, менше ніж за півмилі від берега.

Виявилося, що, покінчивши з піратами, мій друг капітан одразу ж наказав знятися з якоря і, користуючись попутним вітерцем, підійшов до тієї бухти, де я колись причалював зі своїми плотами; потім, дочекавшись припливу, він на ялику увійшов у бухту і поспішив до мене повідомити, що його корабель знаходиться, так би мовити, біля моїх дверей.

Від цієї неочікуваної радості я ледве не зомлів. Адже я на власні очі побачив свою довгоочікувану свободу! Вона була тут у мене в руках! До моїх послуг був великий корабель, готовий везти мене, куди я захочу.

Я так зрадів, що першої миті не міг відповісти капітанові ні слова і впав би на землю, якби він не підтримав мене.

Помітивши, що я зовсім знесилів від раптового щастя, він витяг з кишені склянку з якимись ліками, які захопив для мене. Сьорбнувши ковток, я тихо опустився на землю. І хоча свідомість повернулася до мене, все ж таки я довго не міг заговорити.

Бідолашний капітан був схвильований не менше за мене. Щоб повернути мені мої душевні сили, він шепотів мені тисячі ніжних і лагідних слів. Але груди мої були переповнені несподіваним щастям, і я погано розумів, що він говорить. Нарешті я заплакав від радості, і тільки після цього здатність говорити повернулася до мене. Тут я, у свою чергу, обійняв мого нового друга і від щирого серця привітав його. Ми обоє тріумфували і раділи.

Коли ж ми трохи прийшли до тями, капітан сказав мені, що привіз для мене деякі речі, які, на щастя, не встигли розкрасти лиходії, що так довго господарювали на його кораблі.

– Мені здається, що ці речі будуть вам не зайві, – сказав капітан.

Він гукнув своїм матросам, що залишилися в човні.

– Гей, тягніть сюди пакунки, які ми привезли для начальника острова!

Це був справді багатий подарунок: капітан привіз мені так багато різних речей, ніби я збирався залишитись на острові до кінця свого життя.

У тюках виявилося: дванадцять величезних шматків солонини, шість окостів шинки, мішок гороху, близько ста фунтів сухарів. Він привіз мені також ящик цукру, ящик борошна, мішок лимонів та дві пляшки лимонного соку.

Але, звичайно, в тисячу разів потрібнішим був для мене одяг. І тому я надзвичайно зрадів, коли виявилося, що мій друг капітан привіз мені півдюжини нових, зовсім чистих сорочок, шість дуже гарних шийних хусток, дві пари рукавичок, капелюх, черевики, панчохи та відмінний, зовсім новий костюм зі свого плеча. Він одягнув мене з голови до ніг.

Подарунок був приємний і дуже корисний, але ви не можете собі уявити, який у мене був незграбний і необтесаний вигляд, коли я одягнув на себе новий костюм, і як мені було незручно в ньому спочатку!

Закінчивши огляд подарунків, я звелів віднести їх до моєї фортеці і почав радитися з капітаном, як нам вчинити з нашими полоненими: взяти їх із собою чи залишити тут.

– Брати їх дуже небезпечно, – говорив капітан. – Це відчайдушні головорізи. Особливо ненадійні двоє з них, невиправні злодії та розбійники. Якби я ризикнув везти їх на своєму кораблі, то не інакше, як арештантами. Я закував би їх у кайдани і віддав би до рук судової влади в першій же англійській колонії, до якої доведеться зайти.

– У такому разі, – сказав я капітанові, – треба залишити їх тут. І я беруся влаштувати так, що ці два розбійники почнуть самі просити нас, щоб ми залишили їх на острові.

– Якщо вам це вдасться, – відповів капітан, – я буду дуже задоволений.

– Добре, – сказав я. – Я поговорю з ними зараз же від вашого імені.

Потім я покликав до себе П'ятницю і двох матросів-заручників (яких ми тепер звільнили, бо їхні товариші дотримали свого слова) і наказав їм перевести п'ятьох наших бранців із печери до куреня.

Через деякий час ми з капітаном вирушили туди (я у своєму новому костюмі і на цей раз вже як начальник острова). Підійшовши до огорожі моєї дачі, я наказав вивести до себе заарештованих і сказав їм:

– Мені відомі всі ваші злочини. Я знаю, що ви напали на беззахисних пасажирів корабля та вбили їх. Знаю і те, що ви збиралися стати піратами, щоб грабувати мирні кораблі. Повідомляю вам, що, на моє розпорядження, корабель повернуто капітанові. Варто мені наказати і вас повісять як розбійників, спійманих на місці злочину. Тому, якщо вам є що сказати у своє виправдання, говоріть, тому що я маю намір стратити вас як вбивць і зрадників.

Один з них відповів за всіх, що їм нема чого сказати на своє виправдання.

– Але, коли ми були заарештовані, капітан обіцяв нам пощаду, і ми смиренно благаємо вас зробити нам велику милість – зберегти нам життя.

– Не знаю, яку милість я можу вам зробити, – відповів я. – Я маю намір покинути острів з усіма моїми людьми: ми їдемо на батьківщину. Що ж до вас, то, за словами капітана, він зобов'язаний закувати вас у кайдани і після прибуття в Англію віддати до суду за зраду. А суд негайно засудить вас на смерть. Іншого вироку й не може бути. Смерть на шибениці – ось що чекає на вас в Англії. Отже, навряд чи ви будете раді, якщо ми візьмемо вас із собою. Для вас є один порятунок – ви повинні залишитися на острові. Тільки за цієї умови я можу помилувати вас.

Вони з радістю погодилися на мою пропозицію і довго дякували мені.

– Краще жити в пустелі, – казали вони, – ніж повернутись на батьківщину, де на нас чекає шибениця.

Я наказав розв'язати їх і сказав:

– Йдіть до лісу на те саме місце, де вас було схоплено, і залишайтеся там, поки по вас не прийдуть. Я накажу залишити вам якусь зброю, їжу і дам необхідні вказівки на перший час. Ви можете добре прожити тут, якщо будете наполегливо працювати.

Після цих переговорів я повернувся додому і почав готуватися до далекого плавання. Втім, я попередив капітана, що мені знадобиться певний час для того, щоб зібратися в дорогу, і попросив його вирушити на корабель без мене, а вранці надіслати по мене шлюпку. Коли капітан відчалив, я звелів покликати бранців і завів з ними серйозну розмову.

Я знову заявив їм, що, на мою думку, вони роблять розумно, залишаючись на острові, оскільки, якби капітан узяв їх із собою на батьківщину, їх неодмінно повісили б.

Я розповів їм докладно, як я потрапив на цей острів, як помалу покращив своє господарство, як збирав виноград, як сіяв рис та ячмінь, як навчився пекти хліб.

Я показав їм свої укріплення, свої комори, свої поля та загони – словом, зробив усе, щоб життя на острові було для них не таким важким.

Я залишив їм усю свою зброю (тобто п'ять мушкетів, три мисливські рушниці та три шаблі), півтори діжки пороху і дав докладні настанови, як ходити за козами, як їх доїти і годувати, щоб вони стали жирнішими, як робити масло та сир.

Таким чином, мені довелося розповісти цим людям всю довгу історію мого трудового, самотнього, нудного життя на острові протягом двадцяти восьми років.

Розлучаючись з ними, я обіцяв, що попрошу капітана залишити їм ще дві діжки пороху та насіння овочів, і розповів їм, як важко мені було без цього насіння.

Мішок гороху, який капітан привіз мені, щоб я вживав його в їжу, я теж віддав їм і при цьому порадив використати весь горох на посів, щоб його побільшало.

Після цієї розмови з вигнанцями я другого ж дня рано-вранці перебрався на корабель.

Хоча нам дуже не терпілося підняти вітрила, і вирушити в далеке плавання, все ж таки ми залишалися на якорі ще цілу добу.

Наступного дня рано-вранці ми побачили, що до корабля пливуть двоє людей. Виявилося, що це двоє з тих п'ятьох, яких ми залишили на острові.

– Візьміть нас із собою! – кричали вони. – Краще повісьте нас, але не залишайте на острові! Нас все одно вб'ють там.

У відповідь на їхнє прохання капітан заявив їм, що не може взяти їх без мого дозволу. Зрештою, змусивши їх дати урочисту клятву, що вони виправляться і поводитимуться добре, ми прийняли їх на корабель. Незабаром почався приплив, на берег була послана шлюпка з речами, які я обіцяв поселенцям. До цих речей капітан приєднав, на моє прохання, скриню, набиту всіляким одягом. Вони прийняли цей подарунок із великою вдячністю.

Треба сказати, що, прощаючись із вигнанцями, я дав їм слово, що не забуду про них і, якщо в якомусь порту ми зустрінемо корабель, шлях якого лежатиме повз мій острів, я попрошу капітана того корабля зайти по них і доставити їх у рідні краї.

Коли я залишав цей острів, я взяв із собою на згадку велику шапку, власноруч пошиту мною з козиного хутра, парасольку та одного з моїх папуг.

Не забув я взяти й гроші, але вони так довго лежали в мене без ужитку, що зовсім потьмяніли. Тільки після ретельного чищення можна було побачити, що вони срібні. Захопив я також і золоті монети, знайдені мною на розбитому іспанському кораблі.

Як я встановив згодом корабельним журналом, мій від'їзд відбувся 19 грудня 1686 року. Таким чином, я прожив на острові двадцять вісім років два місяці та дев'ятнадцять днів.

Вітер був попутний. Корабель мчав на всіх вітрилах. Мені було радісно думати, що з кожною хвилиною я все ближче до рідних берегів. Коли ж нарешті з'явилися в туманній далечіні білі скелі батьківщини, яку я не бачив стільки років, я ледве не збожеволів від хвилювання і захвату. Я раз у раз підбігав до капітана і кричав йому: «Швидше! Скоріше!»

Як тільки ми кинули якір, я попрощався з усіма моїми попутниками і в супроводі вірного П'ятниці поспішив до того міста, де пройшло моє дитинство. Батьків я вже не сподівався побачити в живих. Адже навіть у ту далеку пору, коли я вперше вирушав у чужі краї, вони вже були слабкі й старі, а з того часу минули десятки років!

Ось і наша вулиця, ось і старий будинок, який я так нерозважливо покинув. З подивом зустріли мене мешканці цього будинку, коли я, схвильований до сліз, повідомив їм, хто я такий. В першу хвилину мені не повірили, але коли переконалися, що я справді Робінзон Крузо, мене мало не задушили в обіймах. Особливо зраділи мені мої сестри та їхні діти – хлопчики та дівчатка, які раніше ніколи не бачили мене. Усі давно вважали, що я помер, і тепер дивилися на мене, як на диво, наче я воскрес із могили.

Після перших родинних вітань усі почали галасливо розпитувати, де я пропадав стільки років, що я бачив у заморських краях, які були у мене пригоди, хто такий П'ятниця, і звідки взялася у мене ця дивовижна висока шапка, і чому у мене таке довге волосся і таке засмагле обличчя. Коли я побачив, що їхнім розпитуванням не буде кінця, я посадив їх усіх, і дорослих і дітей, біля каміна і почав докладно розповідати їм те, що тут написано, у цій книзі. Вони слухали мене з великим захопленням. Розповідав я з ранку до ночі, а папуга сидів у мене на плечі і часто переривав мою промову вигуками:

– Робін, Робін, Робін Крузо! Щасливий Робін Крузо! Куди ти потрапив, Робін Крузо? Куди ти потрапив? Де ти був?

Розділи:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14    15    16    17    18    19    20    21    22    23    24    25    26    27    28  

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5168755457383301, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова