Казка.укр - Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Фейсбук-група Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Живий журнал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Телеграм-канал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Інстаграм Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Ютуб-канал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн




Даніель Дефо

Робінзон Крузо

У переказі К.Чуковського

Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Р.Сахалтуєв

Розділи:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14    15    16    17    18    19    20    21    22    23    24    25    26    27    28  

Розділ 22. Робінзон розмовляє з П'ятницею та навчає його

Дні через два чи три після того, як П'ятниця оселився у моїй фортеці, мені спало на думку, що, якщо я хочу, щоб він не їв людського м'яса, я мушу привчити його до м'яса тварин.

«Нехай він спробує м'ясо кози», – сказав я собі і вирішив взяти його з собою на полювання.

Рано-вранці ми пішли з ним у ліс і, відійшовши дві-три милі від дому, побачили під деревом дику козу з двома козенятами.

Я схопив П'ятницю за руку і зробив йому знак, щоб він не ворушився. Потім на великій відстані я прицілився, вистрілив і вбив одне з козенят.

Бідолашний дикун, не розуміючи, як можна вбити живу істоту, не наближаючись до неї (хоч він і бачив раніше, як я вбив його ворога), був приголомшений. Він затремтів, захитався, і мені навіть здалося, що він зараз впаде.

Він не помітив убите мною козеня і, уявивши, що я хотів убити його, П'ятницю, почав обмацувати себе, чи не йде кров. Потім він підняв навіть поли своєї куртки, щоб подивитися, чи не поранений він, і, переконавшись, що залишився цілим і неушкодженим, упав переді мною на коліна, обійняв мої ноги і довго говорив мені про щось своєю мовою.

Слова його були незрозумілі, але легко можна було здогадатися, що він просить мене не вбивати його.

Бажаючи довести йому, що я не маю наміру заподіяти йому шкоди, я взяв його за руку, засміявся і, вказавши на вбите козеня, велів йому бігти по нього. П'ятниця виконав мій наказ. Поки він розглядав козеня, намагаючись дізнатися, чому воно виявивилося вбитим, я знову зарядив рушницю. Невдовзі я побачив на дереві, на відстані рушничного пострілу від мене, великого птаха, схожого на нашого яструба. Бажаючи пояснити П'ятниці, що таке постріл з рушниці, я покликав мого дикуна до себе, показав йому пальцем спершу на птаха, потім на рушницю, потім на землю під тим деревом, на якому сидів птах, ніби говорячи: «Ось дивись: зараз я зроблю так, що він впаде», і потім вистрілив. Птах упав і виявився не яструбом, а великим папугою. П'ятниця і на цей раз заціпенів від страху, незважаючи на всі мої пояснення.

Тут тільки я здогадався, що особливо вражало його, коли я стріляв із рушниці: він досі ще жодного разу не бачив, як я заряджаю рушницю, і, мабуть, думав, що в цій залізній палиці сидить якась зла чарівна сила, що приносить смерть на будь-якій відстані людині, звіреві, птахові, взагалі будь-якій живій істоті, де б вона не знаходилася, близько чи далеко. Згодом ще довгий час він не міг подолати в собі подив, який охоплював його після кожного мого пострілу.

Мені здається, якби я тільки дозволив йому, він став би поклонятися мені та моїй рушниці як богам.

Спочатку він не наважувався доторкнутися до рушниці, зате розмовляв із нею, як із живою істотою, коли думав, що я не чую. При цьому йому здавалося, що рушниця відповідає йому. Згодом він зізнався, що благав рушницю, щоб вона не вбивала його.

Коли П'ятниця трохи отямився, я запропонував йому принести мені вбиту дичину. Він одразу ж побіг по неї, але повернувся не відразу, бо йому довелося довго шукати птаха: виявилося, я не вбив його, а тільки поранив, і він відлетів досить далеко. Зрештою він знайшов папугу та приніс; я ж скористався його відсутністю, щоб знову зарядити рушницю. Я вважав, що до певного часу краще не відкривати йому, як це робиться.

Я сподівався, що нам трапиться ще якась дичина, але більше нічого не траплялося, і ми повернулися додому.

Того ж вечора я зняв шкуру з убитого козеня і старанно випатрав його; потім розвів багаття і, відрізавши шматок козлятини, зварив його у глиняному горщику. Вийшов дуже гарний м'ясний суп. Покуштувавши цього супу, я запропонував його П'ятниці. Варена їжа йому дуже сподобалася, тільки він здивувався, навіщо я її посолив. Він почав показувати мені знаками, що, на його думку, сіль – гидка та неприємна їжа. Взявши в рот дрібку солі, він почав плювати і зробив вигляд, ніби у нього починається блювота, а потім прополоскав рот водою.

Щоб заперечити йому, я, зі свого боку, поклав до рота шматочок м'яса без солі і почав чхати, показуючи, що мені гидко їсти без солі.

Але П'ятниця вперто стояв на своєму. Мені так і не вдалося привчити його до солі. Лише через тривалий час він почав приправляти нею свої страви, та й те зовсім трошки.

Нагодувавши мого дикуна вареною козлятиною та бульйоном, я вирішив почастувати його на другий день тією ж козлятиною у вигляді печені. Смажив я її над багаттям, як це часто робиться у нас в Англії. З двох боків багаття встромляють у землю дві жердини, зверху прикріплюють між ними поперечну жердину, вішають на неї шматок м'яса і повертають його над вогнем доти, поки він не засмажиться.

Уся ця споруда П'ятниці дуже сподобалася. Коли ж він скуштував печені, захвату його не було меж. Найпромовистими жестами він дав мені зрозуміти, як сподобалася йому ця їжа, і нарешті заявив, що він ніколи більше не їстиме людського м'яса, чому я, звісно, дуже зрадів.

Наступного дня я доручив йому молоти і віяти зерно, попередньо показавши, як це робиться. Він швидко зрозумів, у чому справа, і став дуже енергійно працювати, особливо коли дізнався, заради чого робиться така робота. А дізнався він того ж дня, бо я нагодував його хлібом, випеченим з нашого борошна.

Незабаром П'ятниця навчився працювати не гірше за мене.

Оскільки тепер я мав прогодувати двох людей, слід було подумати про майбутнє. Насамперед треба було збільшити ріллю та сіяти більше зерна. Я вибрав велику ділянку землі і почав обгороджувати її. П'ятниця не тільки старанно, але й дуже весело та з явним задоволенням допомагав мені у роботі.

Я пояснив йому, що це буде нове поле для хлібних колосків, бо нас тепер двоє і треба буде запастися хлібом не тільки для мене, а й для нього. Його дуже зворушило, що я так дбаю про нього: він усіляко намагався мені пояснити за допомогою знаків, що він розуміє, як багато тепер мені додалося роботи, і просить, щоб я швидше навчив його будь-якій корисній справі, а він старатиметься з усіх сил.

То був найщасливіший рік мого життя на острові.

П'ятниця навчився досить добре говорити англійською: він дізнався назви майже всіх предметів, що оточували його, і тих місць, куди я міг посилати його, завдяки чому вельми розумно виконував усі мої доручення.

Він був товариський, любив поговорити, і я нарешті отримав компенсацію за довгі роки вимушеного мовчання.

Але П'ятниця подобався мені не тільки тому, що давав мені можливість розмовляти з ним. З кожним днем ​​я все більше цінував його чесність, його сердечну простоту, його щирість. Мало-помалу я прив'язався до нього, та й він, зі свого боку, так полюбив мене, як, мабуть, не любив досі нікого.

Одного разу мені захотілося розпитати його про минуле життя; я хотів дізнатися, чи не сумує він за батьківщиною і чи не хоче повернутися додому. У той час я вже так добре навчив його говорити англійською, що він міг відповідати мало не на кожне моє запитання.

І от я запитав його про рідне плем'я:

– А що, П'ятниця, чи хоробре це плем'я? Чи траплялося колись, щоб воно перемагало ворогів?

Він усміхнувся і відповів:

– Так, ми дуже хоробрі, ми завжди перемагаємо в бою.

– Ви завжди перемагаєте у бою, кажеш ти? Як же так сталося, що тебе взяли в полон?

– А наші таки побили тих, багато побили.

– Як же ти тоді казав, що побили вас? Адже вони взяли в полон тебе та інших?

– Там, де я бився, ворогів було набагато більше. Вони схопили нас – один, два, три й мене. А наші побили їх у іншому місці, де мене не було. Там наші схопили їх – один, два, три, багато, велику тисячу.

– Чому ваші не прийшли вам на допомогу?

– Вороги схопили один, два, три й мене і повезли нас у човні, а в наших на той час не було човна.

– А скажи мені, П'ятниця, що роблять ваші з тими, хто потрапить до них у полон? Теж відвозять їх у якесь віддалене місце і там з'їдають їх, як ті людожери, яких я бачив?

– Так, наші теж їдять людину… всі їдять.

– А куди вони забирають їх, коли збираються з'їсти?

– Різні місця, куди заманеться.

– А сюди вони приїжджають?

– Так, так, і сюди приїжджають. І в інші місця.

– А ти тут був із ними?

– Так. Був. Там був…

І він вказав на північно-західний край острова, де, очевидно, завжди збиралися його одноплемінники.

Таким чином, виявилося, що мій друг і приятель П'ятниця був серед дикунів, які відвідували далекі береги острова, і не раз уже їв людей у ​​тих же місцях, де потім хотіли з'їсти його самого.

Коли через деякий час я зібрався з духом і повів його на берег (туди, де я вперше побачив купи людських кісток), П'ятниця одразу ж впізнав ці місця. Він розповів мені, що одного разу, коли він приїжджав на мій острів зі своїми одноплемінниками, вони вбили і з'їли тут двадцять чоловіків, двох жінок та одну дитину. Він не знав, як сказати англійською «двадцять», і, щоб пояснити мені, скільки людей вони з'їли, поклав двадцять камінчиків один біля одного.

Продовжуючи розмову з П'ятницею, я запитав у нього, чи далеко від мого острова до тієї землі, де живуть дикуни, і чи часто гинуть їхні човни, перепливаючи цю відстань. Виявилося, плавання тут цілком безпечне: він, П'ятниця, не знає жодного випадку, щоб хтось тут тонув, але неподалік від нашого острова проходить морська течія: вранці вона прямує в один бік і завжди при попутному вітрі, а ввечері і вітер, і течія повертають у протилежний бік.

Спочатку мені спало на думку, що ця течія залежить від припливу і відливу, і лише значно пізніше я виявив, що вона є продовженням могутньої річки Оріноко, що впадає в море неподалік від мого острова, який, таким чином, розташований прямо проти дельти цієї річки. Смуга ж землі на заході та на північному заході, яку я приймав за материк, виявилася великим островом Тринідадом, що лежить навпроти північної частини гирла тієї ж річки.

Я ставив П'ятниці тисячу  різних запитань про цю землю та про її мешканців: запитував, чи небезпечні тамтешні береги, чи бурхливе там море, чи дуже люті там люди і які народи живуть по сусідству. Він охоче відповідав мені на кожне запитання і без усякої таємниці повідомив про все, що йому було відомо.

Запитував я також, як називаються різні племена дикунів, що живуть у тих місцях, але він твердив лише одне: «Карібе, карібе». Звичайно, я легко здогадався, що він говорить про кариби, які, судячи з наших географічних карт, мешкають саме в цій частині Америки, займаючи всю берегову смугу від гирла річки Оріноко до Гвіани і до міста Санта-Марта [місто в Колумбії].

Крім того, він розповів мені, що далеко «за місяцем», тобто в тій стороні, де сідає місяць, або, іншими словами, на захід від його батьківщини, живуть такі ж, як я, білі бородаті люди (тут він показав на мої довгі вуса). За його словами, ці люди «вбили багато, багато людей».

Я зрозумів, що він говорить про іспанських завойовників, які прославилися в Америці своєю жорстокістю.

Я спитав його, чи не знає він, яка є можливість переправитися через море до білих людей.

Він відповів:

– Так, так, це можна: треба пливти двома човнами.

Я довго не розумів, що він хоче сказати, але нарешті здогадався, що його мовою це означає велику шлюпку, принаймні вдвічі більшу за звичайну пірогу.

Слова П'ятниці принесли мені велику радість: з цього дня в мене з'явилася надія, що рано чи пізно я вирвуся звідси і що своєю свободою я завдячую моєму дикунові.

Розділи:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14    15    16    17    18    19    20    21    22    23    24    25    26    27    28  




Пропонуємо також:


У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

Гостьова книга - Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова