Казка.укр - Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Фейсбук-група Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Живий журнал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Телеграм-канал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Інстаграм Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Ютуб-канал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн




Даніель Дефо

Робінзон Крузо

У переказі К.Чуковського

Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Р.Сахалтуєв

Розділи:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14    15    16    17    18    19    20    21    22    23    24    25    26    27    28  

Розділ 27. Сутичка з піратами

Тепер, на волі, я міг докладно розповісти капітанові про всі свої пригоди та лиха і розпитати його про ті сумні події, внаслідок яких він втратив свій корабель.

Я почав перший. Я розповів йому всю історію мого життя за двадцять сім років. Він слухав з жадібною увагою і під час моєї розповіді не раз висловлював подив перед моєю працьовитістю та мужністю, що дали мені можливість уникнути неминучої смерті.

Тепер, коли він дізнався про всі подробиці мого життя на безлюдному острові, я запросив його та його супутників до себе у фортецю, куди ми увійшли моїм звичайним шляхом, тобто по приставній драбині. Я запропонував моїм гостям велику вечерю, а потім показав їм своє домашнє господарство з усіма хитромудрими пристосуваннями, які були зроблені мною за довгі роки моєї самотності.

Усе, що ці люди побачили тут, здалося їм дивом. Усе, що я розповідав їм про себе, вони слухали як чарівну казку. Але найбільше вразили їх збудовані мною укріплення і те, як майстерно було приховано моє житло в гущавині. Оскільки дерева ростуть тут набагато швидше, ніж в Англії, мій гай за двадцять років перетворився на дрімучий ліс. Пробратися до мого будинку можна було тільки звивистою вузькою стежкою, яку я залишив при посадці дерев.

Я пояснив капітанові, що ця фортеця – головна моя резиденція, але що, як у всіх королів, у мене далеко від столиці є літній палац, який я теж зрідка відвідую.

– Я, звісно, охоче покажу вам його, – сказав я, – але тепер ми маємо важливішу справу: треба подумати про те, як відібрати у ворогів ваш корабель.

– Поняття не маю, що нам робити, – сказав капітан. – На кораблі лишилося ще двадцять шість чоловік. Усі вони замішані в бунті, тобто в такому злочині, який, за нашими законами, карається смертю. Піратам добре відомо, що, якщо вони здадуться нам, вони одразу ж після повернення до Англії висітимуть на шибениці. Оскільки їм нема чого втрачати, вони відчайдушно захищатимуться. А за таких умов нам, з нашими слабкими силами, неможливо вступати з ними у бій.

Я замислився. Слова капітана здавались мені цілком ґрунтовними. Треба було якнайшвидше придумати якийсь рішучий план. Будь-яке зволікання загрожувало нам загибеллю: з корабля могла прибути нова зграя піратів та перерізати нас усіх. Найкраще було б хитрістю заманити їх у пастку і напасти на них зненацька. Але як це зробити? Вони могли з хвилини на хвилину завітати сюди.

– Мабуть, – сказав я капітанові, – там, на кораблі, вже почали хвилюватися, чому так довго не повертається човен. Скоро вони захочуть дізнатися, що сталося з посланими на берег матросами, і відправлять до нас другий човен. На цей раз у човні прибудуть озброєні люди, і тоді ми не впораємося з ними.

Капітан цілком погодився зі мною.

– Перш за все, – продовжував я, – ми повинні подбати про те, щоб розбійники не могли відвести свій баркас назад, а для цього треба зробити його непридатним для плавання, тобто продірявити його дно.

Ми одразу ж поспішили до баркасу. Це був великий човен із крутими бортами. У баркасі виявилося багато всякого добра. Ми знайшли там деяку зброю, порохівницю, дві пляшки – одну з горілкою, другу з ромом, трохи сухарів, великий шматок цукру (фунтів п'ять чи шість), загорнутий у парусину. Все це було б мені в пригоді, особливо горілка і цукор: ні того, ні іншого я не куштував уже багато років.

Склавши весь цей вантаж на березі і захопивши з собою весла, щоглу, вітрило та кермо, ми пробили у дні баркасу велику дірку. Таким чином, якби вороги виявилися сильнішими за нас і нам не вдалося б з ними впоратися, їхній баркас все ж таки залишився б у наших руках, і, сказати правду, на це я розраховував найбільше.

Зізнаюся, я не надто вірив, що нам пощастить відібрати у піратів корабель. «Але нехай вони залишать нам баркас, – говорив я собі. – Полагодити його нескладно, а на такому судні я легко дістануся до Підвітряних островів [острови у Вест-Індії, на північному сході Карибського моря]. Дорогою я можу навіть відвідати мого іспанця та його співвітчизників, що знемагають серед дикунів».

Після того, як ми спільними зусиллями втягли баркас на таке високе місце, куди не досягає приплив, ми присіли відпочити і порадитися, що нам робити далі.

Раптом з корабля ми почули гарматний постріл. На кораблі замахали прапором. Це був, мабуть, сигнал для баркасу.

Трохи згодом пролунало ще кілька пострілів, прапором махали не перестаючи, але всі ці сигнали залишалися без відповіді: баркас не рухався з місця. Нарешті з корабля спустили шлюпку (все це нам було добре видно у підзорну трубу). Шлюпка попрямувала до берега, і, коли вона підійшла ближче, ми побачили, що в ній не менше десяти людей, озброєних рушницями.

Від корабля до берега було близько шести миль, тож ми могли не поспішаючи роздивитися людей, які сиділи в шлюпці. Нам навіть було видно їхні обличчя: течією шлюпку віднесло трохи на схід від того місця, куди причалив баркас, а веслярам, ​​мабуть, хотілося пристати саме до цього місця, і тому деякий час їм довелося йти вздовж берега, неподалік від нас. Тоді ми й змогли добре роздивитися їх. Капітан впізнавав кожного з них і про кожного повідомляв мені свою думку.

За його словами, між ними були три дуже чесні матроси; він був упевнений, що їх втягнули в бунт проти їхньої волі, за допомогою погроз і насильства, зате боцман і всі інші – відчайдушні лиходії та розбійники.

– Боюся, що нам не впоратися з ними, – додав капітан. – Усе це лихий народ, і тепер, коли вони дізнаються, що ми їм чинимо опір, вони не дадуть нам пощади. Страшно подумати, що вони зроблять із нами!

Я посміхнувся і відповів йому:

– Чому ви говорите про страх? Хіба ми маємо право боятися? Адже що б не очікувало нас у майбутньому, все буде краще нашого теперішнього життя, і, отже, будь-який вихід із цього становища – навіть смерть – ми маємо вважати порятунком. Згадайте хоча б про те, що я пережив тут на самоті. Чи легко двадцять сім років бути відрізаним від усього світу? Невже ви не вважаєте, що мені варто ризикнути життям заради свободи? Ні, – вів я далі, – небезпека не бентежить мене. Мене непокоїть інше.

– Що? – спитав він.

– Це те, що, як ви кажете, серед цих людей є три чи чотири чесні матроси, яких ми маємо пощадити. Якби вони були всі лиходіями, я б ні на мить не сумнівався, що маю право знищити їх усіх. А в тому, що ми розправимося з ними, я цілком упевнений, бо кожен, хто ступить на цей острів, опиниться у нашій владі, і від нас залежатиме, вбити його чи дарувати йому життя.

Я говорив гучним голосом з веселим обличчям. Моя впевненість у перемозі передалася капітанові, і ми гаряче взялися до справи.

Ще раніше, коли з корабля почали спускати шлюпку, ми подбали про те, щоб сховати наших полонених подалі. Двох, які здавалися капітанові найнебезпечнішими, я відправив під конвоєм П'ятниці та помічника капітана до печери. З цієї в'язниці було нелегко втекти; навіть якби їм і вдалося якимось дивом перебратися через обидві огорожі, вони заблукали б у дрімучому лісі, що оточує фортецю. Сюди не могли долинути голоси їхніх спільників, і звідси неможливо було побачити, що відбувається на острові. Тут їх знову зв'язали, але П'ятниця все ж таки добре нагодував їх і запалив для них у печері кілька наших саморобних свічок, а помічник капітана оголосив їм, що, якщо вони поводитимуться смирно, через день чи два вони будуть на волі.

– Але, – додав він, – якщо ви надумаєте втекти, вас при першій же спробі пристрелять без жодного жалю.

Вони обіцяли терпляче переносити своє ув'язнення і дякували за те, що їх не залишили без їжі та світла.

З рештою чотирма бранців обійшлися не так суворо. Правда, двох ми залишили до певного часу зв'язаними, тому що капітан не ручався за них, але двох інших я навіть прийняв на службу за особливою рекомендацією капітана. Обидва вони присяглися, що служитимуть мені вірою та правдою.

Отже, рахуючи цих двох матросів і капітана з двома його товаришами, нас було тепер семеро добре озброєних людей, і я не сумнівався, що ми легко впораємося з тими десятьма молодцями, які мали зараз приїхати. Тим більше, що серед них, за словами капітана, були чесні люди, яких нам було не важко перетягнути на свій бік.

Підійшовши до острова в тому місці, де стояв їхній баркас, матроси причалили, вийшли зі шлюпки та витягли її на берег, чому я був дуже радий. Чесно кажучи, я боявся, що вони з обачності стануть на якір, не доходячи до берега, і що два чи три матроси залишаться чатувати на шлюпці, адже тоді ми не могли б її захопити.

Вийшовши на берег, вони перш за все побігли до свого баркасу.

Легко уявити їхній подив, коли вони побачили, що з нього прибрані всі снасті, що весь вантаж зник, а в днищі видніється велика дірка. Вони стовпилися навколо баркасу і довго розмовляли один з одним, палко обговорюючи, як могло статися з їхнім човном таке нещастя, а потім почали голосно кричати, гукаючи товаришів. Але ніхто не відгукнувся.

Тоді вони стали в коло і по команді дали залп із усіх своїх рушниць. Лісова луна підхопила їхній постріл і повторила його кілька разів. Але й це ні до чого не призвело: ті, хто сидів у печері, не могли почути пострілів; ті, що були при нас, хоч і чули, але не посміли відгукнутися.

Тим часом пірати, переконавшись, що всі їхні заклики залишаються без відповіді, страшенно злякалися і вирішили відразу ж повернутися до себе на корабель та повідомити іншим, що в баркасі продірявлено дно, а люди, що прибули на острів, вбиті, бо інакше вони неодмінно відгукнулися б.

Капітан, який досі сподівався, що нам вдасться захопити корабель, тепер остаточно занепав духом.

– Все пропало! – сказав він сумно. – Як тільки на кораблі стане відомо, що матроси, які прибули на острів, зникли, новий капітан накаже зніматися з якоря, і тоді прощавай мій корабель!

Але незабаром сталася подія, яка ще сильніше налякала капітана.

Не минуло й десяти хвилин, як ми побачили, що шлюпка, яка відчалила від берега, раптом повернула назад і знову прямує до нашого острова. Мабуть, по дорозі матроси поговорили один з одним, і в них з'явився якийсь новий план.

Ми мовчки спостерігали за ними.

Причаливши до берега, вони залишили в шлюпці трьох людей, а решта семеро побігли вгору крутим берегом і вирушили в глиб острова – очевидно, шукати зниклих. Це дуже стурбувало нас.

Якщо нам навіть вдасться захопити тих сімох, що вийшли на берег, наша перемога буде абсолютно безплідною, тому що ми пропустимо шлюпку з трьома іншими. А ті, повернувшись на корабель, розкажуть товаришам про нещастя, що сталося, і корабель одразу ж зніметься з якоря і буде втрачений для нас назавжди.

Що робити? Нам не залишалося нічого іншого, як терпляче вичікувати, коли усе це скінчиться. Після того, як семеро матросів вийшли на берег, шлюпка з рештою трьома відійшла на велику відстань від берега і стала на якір, тож ми втратили можливість викрасти та сховати її. Ті, що висадилися на берег, мабуть, вирішили не розходитися. Вони йшли пліч-о-пліч, зайшли на пагорб і стали підніматися на гору, під якою був мій будинок. Нам було добре їх видно, але вони не могли нас бачити. Ми були б дуже раді, якби вони підійшли до нас, щоб ми могли вистрілити в них.

Ми сподівалися, що вони підуть принаймні до протилежного берега острова, тому що, поки вони залишалися на цій його стороні, ми не могли покинути нашу фортецю. Але, діставшись до вершини пагорба, звідки відкривався вид на всю північно-східну частину острова, на його ліси та долини, вони зупинилися і знову почали голосно кричати.

Нарешті, не дочекавшись відповіді і, мабуть, боячись віддалятися від берега, вони вмостилися під деревом і почали радитися один з одним.

Добре було б, якби вони лягли та заснули, як ті, що приїхали вранці, тоді ми могли б швидко розправитися з ними.

Але вони й не думали спати. Вони відчували, що на острові коїться щось недобре, і вирішили бути насторожі, хоч і не знали, яка саме небезпека їм загрожує і звідки вона може прийти.

Побачивши, що вони радяться, капітан висловив одне дуже розумне міркування.

– Цілком можливо, – сказав він, – що вони на своїй військовій раді вирішать ще раз подати сигнал товаришам, що зникли, і всі одразу вистрілять з рушниць. Тут би нам кинутися на них, одразу ж після пострілу, коли їхні рушниці будуть розряджені. Тоді їм нічого більше не залишиться, як здатись, і справа обійдеться без кровопролиття.

План, на мою думку, був непоганий, але для того, щоб він вдався, нам слід було б бути зараз на дуже близькій відстані від ворогів. Адже ми повинні кинутися на них тієї ж самої хвилини, коли вони дадуть залп. Але вони розташувалися так далеко від нас, що не варто було й думати про раптовий напад на них.

Втім, вони не стали стріляти.

Ми не знали, на що зважитися.

Нарешті я сказав:

– На мою думку, нам нема чого робити поки не настане ніч. А вночі, якщо ці семеро не повернуться до човна, ми можемо непомітно пробратися до моря і заманити якоюсь хитрістю тих трьох, що залишилися в човні.

Ми довго сиділи в засідці і з нетерпінням чекали, коли пірати рушать з місця. Нам здавалося, що їхній нараді не буде кінця.

Раптом вони разом схопилися і попрямували до моря. Мабуть, їм здалося, що залишатися на острові небезпечно, і вони вирішили повернутись на корабель, не розшукуючи своїх загиблих товаришів.

«Кепські наші справи! – подумав я. – Очевидно, нам доведеться назавжди попрощатися з кораблем».

Я сказав про це капітанові; він прийшов у такий розпач, що мало не зомлів.

Але тут я придумав одну військову хитрість, яку й пустив у хід. Хитрість проста, але мій план удався чудово. Покликавши до себе П'ятницю і помічника капітана, я наказав їм спуститися до бухточки (тієї самої, через яку колись П'ятниця переправився вплав, коли за ним бігли людожери), потім, оминувши її, звернути за пів милі на захід, піднятися на пагорб і кричати що є сили, поки їх не почують матроси, що повертаються до човна. Коли ж матроси відгукнуться, перебігти на інше місце і знову кричати й гукати і таким чином постійно міняючи місця, заманювати ворогів все далі й далі у глиб острова, поки вони не заблукають у лісі, а тоді манівцями повернутися сюди, до мене. Матроси вже сідали в човен і були готові відчалити, як раптом з боку бухти почулися гучні крики: це кричав П'ятниця і разом із ним помічник капітана.

Щойно пірати почули їхні голоси, як вони одразу ж відгукнулися і з усіх ніг побігли вздовж берега в той бік, звідки лунали ці крики, але бухта перегородила їм шлях, бо був час припливу і вода в бухті стояла дуже високо. Тоді вони гукнули тих, хто залишився в шлюпці, щоб ті під'їхали і перевезли їх на інший берег.

На це я й чекав.

Вони перебралися через бухту і побігли далі, прихопивши ще одну людину. Таким чином, у шлюпці залишилося лише двоє. Я бачив, як вони відвели її до кінця бухти, ближче до землі, і прив'язали там до маленького деревця.

Це дуже втішило мене. Дозволивши П'ятниці та помічникові капітана робити свою справу, я наказав решті загону йти за мною. Ховаючись у густому й високому чагарнику, ми обійшли бухту та раптом з'явилися перед тими матросами, що залишалися біля берега. Один із них сидів у шлюпці, інший лежав на березі й дрімав. Побачивши нас за три кроки від себе, він хотів був схопитися і втекти, але капітан, що стояв попереду, кинувся на нього і вдарив його прикладом. Потім, не даючи схаменутися іншому матросу, він крикнув йому:

– Здавайся або помреш!

Це був один із тих матросів, про яких капітан казав, що вони приєдналися до бунтівників не з власної волі, а підкоряючись насильству. Матрос не тільки здався нам на першу нашу вимогу, але відразу ж сам заявив про своє бажання вступити до нашого загону. Незабаром він довів нам своїми вчинками, що гідний нашої довіри.

Тим часом П'ятниця із помічником капітана продовжували кричати та гукати. Відгукуючись на крики матросів, вони водили їх по всьому острові, від пагорба до пагорба, з гаю в гай, доки не завели в таку дрімучу глушину, звідки не можна було вибратися на берег до ночі. Можна собі уявити, як змучили і втомили вони ворога, якщо й самі повернулися до нас смертельно стомлені.

Тепер нам залишалося тільки підстерегти піратів, коли вони повертатимуться до того місця, де залишили шлюпку, і, приголомшивши несподіваним нападом у темряві, змусити їх здатися нам у полон.

Вони повернулися не скоро. Нам довелося чекати кілька годин,  поки ми почули, що вони поволі пробираються до берега. Йшли вони окремо, далеко один від одного. Передні кричали заднім:

– Швидше! Швидше!

Задні відповідали:

– Ми не можемо, ми втомилися, ми падаємо…

Усе це було нам на руку.

Нарешті вони підійшли до бухти. За ці кілька годин почався відлив, і шлюпка, прив'язана до дерева, опинилася тепер на суші. Не можна описати, що сталося з піратами, коли вони побачили, що шлюпка на мілині, а люди зникли. З гучними криками вони бігали берегом, проклинаючи свою долю; вони кричали, що їх занесло на зачарований острів, що тут живуть або розбійники, які всіх переріжуть, або чорти, які зжеруть їх живцем.

Кілька разів вони починали гукати своїх товаришів, називаючи їх по іменах і прізвиськах, але, ясна річ, не отримували відповіді.

При слабкому вечірньому світлі нам було видно, як вони бігають туди-сюди, заламуючи в розпачі руки. Втомившись цією безцільною біганиною, пірати кидалися в човен, щоб перевести дух, але не минало й хвилини, як вони вискакували на берег і знову бігали туди-сюди.

Мої супутники благали мене дозволити їм напасти на ворога, як тільки стемніє. Але я не хотів проливати стільки крові і вирішив розправитися з піратами більш мирним шляхом. А головне, я знав, що ворог озброєний з голови до ніг і не хотів ризикувати життям своїх людей. Треба було почекати, чи не поділяться ворожі сили на два чи три загони, а поки що я наказав своєму війську йти на ворога.

П'ятницю та капітана я вислав уперед. Вони повинні були підкрастися до піратів рачки, щоб стріляти в упор, якщо це знадобиться. Але повзти їм довелося недовго: на них майже наштовхнулися, випадково відділившись від інших, три пірати, і в тому числі боцман, який, як уже сказано, був головним зачинщиком, а тепер поводився як останній боягуз.

Щойно капітан почув голос головного винуватця всіх своїх бід і зрозумів, що той у його владі, він впав у такий шал, що схопився на ноги і вистрілив лиходію просто в груди. Тоді, звісно, ​​вистрілив і П'ятниця. Боцмана було вбито наповал, другого пірата було тяжко поранено (він помер години через дві), третьому ж вдалося втекти.

Почувши постріли, я одразу послав уперед всю свою армію, чисельність якої сягала тепер восьми чоловік. Ось її повний склад: я – перший фельдмаршал, П'ятниця – генерал-лейтенант, потім капітан з двома офіцерами і троє рядових військовополонених, яким ми довірили рушниці.

Коли ми підійшли до ворога, було зовсім темно, тож не можна було розібрати, скільки нас.

Я покликав до себе одного з військовополонених – того самого матроса, якого пірати залишили в шлюпці (тепер він боровся в наших лавах), і наказав йому гукнути на ім'я когось із його колишніх товаришів.

Перш ніж стріляти, я хотів спробувати вступити з ними в переговори і в разі успіху покінчити справу миром.

Моя спроба цілком вдалася. Інакше, втім, і бути не могло: ворогів було доведено до відчаю, їм тільки й залишалося, що здатися.

Отже, мій матрос закричав на все горло:

– Томе Сміт! Томе Сміт!

Том Сміт негайно відгукнувся.

– Хто мене кличе? Ти, Джіммі Рою?

Він, мабуть, упізнав цього матроса по голосу.

Джиммі Рой відповів:

– Так-так, це я! Томе Сміт, кидай рушницю і здавайся, інакше вам кінець! Вас за одну хвилину прикінчать.

– Та кому ж здаватися? Де вони там? – вигукнув знову Том Сміт.

– Тут! – озвався Джіммі Рой. – Їх п'ятдесят чоловік і з ними наш капітан. Ось уже дві години, як вони переслідують вас. Боцмана вбито. Білл Фрай поранений, а мене взяли в полон. Якщо ви не здастеся зараз, прощайтеся з життям – вам не буде пощади!

Тоді Том Сміт закричав:

– Запитай у них, чи нас помилують. Якщо так, ми одразу ж здамося, то ти їм так і скажи.

– Гаразд, я скажу, – відповів Джіммі Рой.

Але тут розпочав переговори вже сам капітан.

– Гей, Сміте! – Закричав він. – Впізнаєш мій голос? Тож слухай: якщо ви негайно покладете зброю і здастеся, я обіцяю пощадити всіх, крім Білла Аткінса.

– Капітане, згляньтеся з мене, заради бога! – заблагав Білл Аткінс. – Чим я гірший від інших? Інші так само винні, як і я.

Це була чиста брехня, бо Білл Аткінс, затятий пірат і розбійник, давно підмовляв матросів зайнятися морським розбоєм. Він перший кинувся на капітана і зв'язав йому руки, ображаючи та лаючи його. Тому капітан сказав Біллу Аткінсу, щоб той здавався без жодних умов, а там уже нехай начальник острова вирішує, жити йому чи померти. (Начальник острова – це я: так мене тепер всі звали.) Білл Аткінс змушений був здатися.

Розділи:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14    15    16    17    18    19    20    21    22    23    24    25    26    27    28  




Пропонуємо також:


У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

Гостьова книга - Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова