Казка.укр - Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Фейсбук-група Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Живий журнал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Телеграм-канал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Інстаграм Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Ютуб-канал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн




Даніель Дефо

Робінзон Крузо

У переказі К.Чуковського

Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Р.Сахалтуєв

Розділи:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14    15    16    17    18    19    20    21    22    23    24    25    26    27    28  

Розділ 2. Перші пригоди на морі

Не встиг наш корабель вийти з гирла Хамбера, як із півночі повіяв холодний вітер. Небо вкрилося хмарами. Почалася сильна хитавиця.

Я ніколи ще не бував у морі, і мені стало зле. В голові у мене запаморочилося, ноги затремтіли, мене занудило і я мало не впав. Щоразу, коли на корабель налітала велика хвиля, мені здавалося, що ми зараз потонемо. Щоразу, коли корабель падав із високого гребеня хвилі, я був упевнений, що йому вже ніколи не піднятися.

Тисячу разів я присягався, що, якщо я залишуся живим, коли нога моя знову ступить на тверду землю, я одразу ж повернуся додому до батьків і ніколи за все життя не стану більше на палубу корабля.

Цих розсудливих думок вистачило в мене лише на той час, поки вирувала буря.

Але вітер вщух, хвилі заспокоїлися, і мені стало набагато легше. Помалу я почав звикати до моря. Правда, я ще не зовсім позбувся морської хвороби, але до кінця дня погода прояснішала, вітер зовсім припинився, настав чудовий вечір.

Цілу ніч я проспав міцним сном. На другий день небо було таке ж ясне. Тихе море при повному штилі, усе осяяне сонцем являло собою таку прекрасну картину, якої я ще ніколи не бачив. Від моєї морської хвороби не лишилося й сліду. Я одразу заспокоївся, і мені стало весело. З подивом я оглядав море, яке ще вчора здавалося буйним, жорстоким і грізним, а сьогодні було таке лагідне і спокійне.

Тут, як на зле, підходить до мене мій приятель, що спокусив мене їхати разом із ним, плескає по плечу і каже:

– Ну, як ти почуваєшся, Бобе? Закладаюся, що тобі було страшно. Зізнавайся: чи дуже ти злякався вчора, коли повіяв вітерець?

– Вітерець? Гарненький вітерець! Це був шалений шквал. Я й уявити не міг такої жахливої ​​бурі!

– Бурі? Ах ти, дурнику! Ти гадаєш, це буря? Ну, ти в морі ще новачок: не дивно, що злякався... Ходімо краще й замовимо собі пуншу, вип'ємо по чарці та забудемо про бурю. Поглянь, який ясний день! Чудова погода, га?

Щоб скоротити цю сумну частину моєї повісті, скажу тільки, що справа пішла, як звичайно у моряків: я напився п'яний і потопив у вині всі свої обіцянки та клятви, усі свої похвальні думки про негайне повернення додому. Тільки-но настав штиль і я перестав боятися, що хвилі проковтнуть мене, я одразу ж забув про всі свої добрі наміри.

На шостий день ми побачили вдалині місто Ярмут. Вітер після бурі був зустрічний, тому ми дуже повільно рухалися вперед. У Ярмуті нам довелося кинути якір. Ми простояли в очікуванні попутного вітру сім чи вісім днів.

Протягом цього часу сюди прийшло багато судів з Ньюкасла. Утім, ми не простояли б так довго і ввійшли б у річку разом із припливом, але вітер ставав усе сильнішим, а днів через п'ять і зовсім розігрався не на жарт. Оскільки на нашому кораблі якорі та якірні канати були міцні, наші матроси не виявляли жодної тривоги. Вони були впевнені, що судно перебуває у повній безпеці, і, за звичаєм матросів, віддавали увесь свій вільний час веселим розвагам.

Однак на дев'ятий день зранку вітер ще подужчав, і незабаром розігрався страшенний шторм. Навіть досвідчені моряки дуже перелякалися. Я кілька разів чув, як наш капітан, проходячи повз мене то в каюту, то з каюти, стиха бурмотів: «Ми пропали! Ми пропали! Це кінець!»

Все ж таки він не втрачав розуму, пильно спостерігав за роботою матросів і вживав усіх заходів, щоб врятувати свій корабель.

Досі я не відчував страху: я був певен, що ця буря так само мине, як і попередня. Але коли сам капітан говорить, що всім нам настав кінець, я страшенно злякався і вибіг із каюти на палубу. Ніколи в житті мені не доводилося бачити такого жахливого видовища. По морю, наче високі гори, ходили величезні хвилі, і кожні три-чотири хвилини на нас обрушувалася така гора.

Спершу я заціпенів від переляку і не міг дивитися навколо. Коли ж нарешті я наважився подивитися назад, я зрозумів, яке лихо спіткало нас. На двох важко завантажених суднах, що стояли тут неподалік на якорі, матроси рубали щогли, щоб кораблі хоч трохи позбутися ваги.

Хтось крикнув відчайдушним голосом, що корабель, який стояв попереду, за півмилі від нас, зник під водою.

Ще два судна зірвалися з якоря, буря винесла їх у відкрите море. Що чекало на них там? Усі їхні щогли були збиті ураганом.

Дрібні суденця трималися краще, але деяким із них теж довелося постраждати: два-три з них пронесло повз наші борти прямо у відкрите море.

Увечері штурман та боцман прийшли до капітана і заявили йому, що для порятунку судна необхідно зрубати фок-щоглу.

– Не можна зволікати ані хвилини! – сказали вони. – Накажіть, і ми зрубаємо її.

– Зачекаємо ще трохи, – заперечив капітан. – Можливо, буря вщухне.

Йому дуже не хотілося рубати щоглу, але боцман почав доводити, що якщо щоглу залишити, корабель піде на дно, – і капітан знехотя погодився.

А коли зрубали фок-щоглу, грот-щогла почала так сильно гойдатися і розгойдувати судно, що довелося зрубати і її.

Настала ніч, і раптом один із матросів, що спускався в трюм, закричав, що в кормі судна теча. До трюму послали іншого матроса, і він доповів, що вода піднялася вже на чотири фути.

Тоді капітан скомандував:

– Викачуйте воду! Усі до помп!

Коли я почув цю команду, у мене від жаху завмерло серце: мені здалося, що я вмираю, ноги мої підкосилися, і я впав на ліжко. Але матроси розштовхали мене і зажадали, щоб я працював з усіма.

– Достатньо ти байдикував! – сказали вони.

Що поробиш, я підійшов до помпи і почав старанно викачувати воду.

У цей час дрібні вантажні судна, які не могли встояти проти вітру, підняли якорі та вийшли у відкрите море.

Побачивши їх, наш капітан наказав палити з гармати, щоб дати їм знати, що ми у смертельній небезпеці. Почувши гарматний залп і не розуміючи, в чому справа, я уявив, що наше судно розбилося. Мені стало так страшно, що я зомлів і впав. Але на той час кожен дбав про порятунок власного життя, і на мене не звернули уваги. Нікому не було діла до того, що сталося зі мною. Один із матросів став до помпи на моє місце, відсунувши мене ногою. Усі були впевнені, що я вже мертвий. Так я пролежав дуже довго. Прокинувшись, я знову взявся до роботи. Ми працювали не покладаючи рук, але вода в трюмі піднімалася все вище.

Було очевидно, що судно неминуче потоне. Щоправда, шторм починав потроху вщухати, але для нас не передбачалося жодної можливості протриматися на воді до того часу, поки ми увійдемо в гавань. Тому капітан не переставав палити з гармат, сподіваючись, що хтось врятує нас від загибелі.

Нарешті найближче до нас невеличке судно ризикнуло спустити шлюпку, щоб допомогти нам. Шлюпку щохвилини могло перекинути, але вона все ж таки наблизилася до нас. На жаль, ми не могли потрапити до шлюпки, тому що не було ніякої можливості причалити до нашого корабля, хоча люди гребли щосили, ризикуючи своїм життям для нашого порятунку. Ми кинули їм канат. Їм довго не вдавалося зловити його, бо буря відносила його вбік. Але, на щастя, одному зі сміливців вдалося після багатьох невдалих спроб схопити канат за кінець. Тоді ми підтягли шлюпку під нашу корму і всі до одного спустилися до неї. Ми хотіли дістатися до їхнього корабля, але не могли чинити опір хвилям, а хвилі несли нас до берега. Виявилося, що тільки в цьому напрямку можна гребти. Не минуло й чверті години, як наш корабель почав опускатися під воду. Хвилі, що кидали нашу шлюпку, були такі високі, що через них ми не бачили берега. Лише на коротку мить, коли нашу шлюпку підкидало на гребінь хвилі, ми могли бачити, що на березі зібрався великий натовп: люди бігали взад і вперед, готуючись допомогти нам, коли ми підійдемо ближче. Але ми рухалися до берега дуже повільно. Тільки під вечір нам вдалося вибратися на сушу, та й те з величезними труднощами.

Робінзон Крузо

До Ярмуту нам довелося йти пішки. Там на нас чекала привітна зустріч: мешканці міста, які вже знали про наше нещастя, надали нам гарне житло, пригостили чудовим обідом і забезпечили нас грошима, щоб ми могли дістатися куди захочемо – до Лондона чи до Галла.

Неподалік від Галла був Йорк, де жили мої батьки, і, звичайно, мені слід було б повернутися до них. Вони пробачили б мені самовільну втечу, і всі ми були б такі щасливі!

Але шалена мрія про морські пригоди не полишала мене й тепер. Хоча тверезий голос розуму говорив мені, що в морі на мене чекають нові небезпеки та біди, я знову почав думати про те, як би мені потрапити на корабель і об'їздити морями й океанами увесь світ.

Мій приятель (той самий, батькові якого належало загибле судно) був тепер похмурий і сумний. Лихо, яке сталося з нами, пригнічувало його. Він познайомив мене зі своїм батьком, який теж не переставав сумувати за потонулим кораблем. Дізнавшись від сина про мою пристрасть до морських подорожей, старий суворо поглянув на мене і сказав:

– Юначе, вам ніколи не слід пускатися в море. Я чув, що ви боягузливі, розпещені та занепадаєте духом за найменшої небезпеки. Такі люди не годяться у моряки. Поверніться додому і примиріться з рідними. Ви самі на собі випробували, як небезпечно мандрувати морем.

Я відчував, що він має рацію, і не міг нічого заперечити. Але все ж таки я не повернувся додому, бо мені було соромно показатися на очі моїм близьким. Мені здавалося, що всі наші сусіди знущатимуться з мене; я був упевнений, що мої невдачі зроблять мене посміховиськом серед усіх друзів та знайомих. Згодом я часто помічав, що люди, особливо молоді, вважають ганебними не ті безсовісні вчинки, за які ми звемо їх дурнями, а ті добрі й благородні справи, що відбуваються ними в хвилини каяття, хоча тільки за ці справи і можна називати їх розумними. Таким був і я на той час. Спогади про лиха, випробувані мною під час аварії корабля, помалу забулися, і я, проживши в Ярмуті два-три тижні, поїхав не в Галл, а до Лондона.

Розділи:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14    15    16    17    18    19    20    21    22    23    24    25    26    27    28  




Пропонуємо також:


У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

Гостьова книга - Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова