Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Даніель Дефо

Робінзон Крузо

У переказі К.Чуковського

Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Р.Сахалтуєв

Розділи:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14    15    16    17    18    19    20    21    22    23    24    25    26    27    28  

Розділ 25. Нові мешканці острова. Прибуття англійців

Після того як я влаштував житло для наших хворих гостей, щойно врятованих з полону, завів їх під дах нового будинку, де вони могли відпочити і відновити свої сили, треба було приготувати їм їжу. Я послав П'ятницю до моєї маленької череди по однорічне козеня. Заколовши його, він, за моїми вказівками, приготував із козлятини печеню та міцний бульйон. Цей бульйон ми заправили ячменем та рисом; вийшов дуже смачний суп. Куховарили ми за зовнішньою стіною, бо, як сказано вище, я ніколи не розводив вогню всередині фортеці.

Ми накрили стіл у новому наметі і вчотирьох відзначили новосілля.

Я головував за цим обідом і займав наших гостей розмовами. П'ятниця був мені перекладачем, не тільки коли я розмовляв з його батьком, але й з іспанцем, оскільки той досить добре розмовляв мовою дикунів.

Коли ми пообідали, або, вірніше, повечеряли, я попросив П'ятницю взяти одну з пірог і з'їздити по наші рушниці, які ми покинули на місці битви. На другий день я послав його закопати трупи вбитих, а також жахливі залишки кривавого бенкету.

П'ятниця точно виконав моє доручення. Він так старанно знищив усі сліди дикунів, що коли я знову побував на тому місці, я не одразу зміг його впізнати. Тільки по деревах на краю прибережного лісу я здогадався, що людожери бенкетували саме тут.

Через кілька днів, коли мої нові друзі відпочили та трохи оговталися після перенесених ними випробувань, я почав за допомогою П'ятниці розмовляти з ними.

Насамперед я запитав батька П'ятниці, чи не боїться він, що людожери, які втекли, можуть повернутися на острів з цілим полчищем інших дикунів та жорстоко розправитися з нами.

Старий відповів, що, на його думку, дикуни, що втекли, ніяк не могли дістатися до рідних берегів у таку сильну бурю, яка бушувала тієї ночі, що, напевно, їхній човен перекинуло і всі вони потонули.

– А якщо вони залишилися живими, – сказав він, – їх віднесло вбік і прибило до землі ворожого племені, де їх неодмінно з'їдять. Помовчавши трохи, старий продовжував: – Але якщо навіть вони дісталися додому, то й тоді вони не ризикнуть повернутись. Вони були такі налякані вашим несподіваним нападом, гуркотом і вогнем пострілів, що, мабуть, розкажуть своїм одноплемінникам, ніби товариші їх загинули від грому та блискавки. Вас же двох – тебе та П'ятницю – вони прийняли за розгніваних дияволів, що зійшли на землю, щоб їх знищити. Я сам чув, як вони про це говорили один одному. Вони не можуть уявити собі, щоб простий смертний міг вивергати полум'я, говорити громом та вбивати на дальній відстані, навіть не піднімаючи руки.

Старий мав рацію. Згодом я дізнався, що навіть через багато років жоден дикун не насмілювався з'явитися на моєму острові. Очевидно, ті втікачі, яких ми вважали загиблими, все ж таки повернулися на батьківщину і своїми страшними розповідями налякали інших дикунів. Можливо навіть, що в їхньому племені склалося повір'я, ніби кожного, хто ступить на берег цього чарівного острова, боги знищать вогнем.

Не передбачаючи цього, я довгий час був у постійній тривозі, чекаючи на помсту дикунів. Втім, і я, і моя маленька армія завжди були готові боротися: адже нас було тепер четверо, і, якби до нас прийшли хоч сотня ворогів, ми не побоялися б у будь-який час вступити з ними в бій.

Але їх могло бути і двісті, і триста, і тоді вони б перемогли нас. Проте дні минали, а човни дикунів не з'являлися. Разом із тим я все частіше й частіше повертався до давньої мрії про подорож на материк. Батько П'ятниці неодноразово запевняв мене, що я можу сміливо розраховувати на привітний прийом у його земляків, бо я врятував його сина та його самого від смерті.

Але після однієї серйозної розмови з іспанцем я почав сумніватися, чи варто виконувати мій план.

Іспанець сказав мені, що хоч дикуни дійсно прихистили у себе сімнадцять іспанців і португальців, що зазнали краху біля їхніх берегів, але всі ці європейці живуть злиденно і часом навіть голодують. Дикуни не ображають їх і дають їм повну свободу, але самі живуть так нужденно, що не завжди можуть прогодувати новоприбульців.

Я запитав іспанця про подробиці їхнього останнього плавання, і він повідомив мені, що їхній корабель йшов з Ріо-де-ла-Плати до Гавани, куди мав доставити срібло та хутро і навантажитися європейськими товарами, яких там було вдосталь.

Під час бурі п'ятеро людей з їхньої корабельної команди потонуло, а решта після багатоденних страждань та жахів, виснажені спрагою та голодом, нарешті пристали до країни людожерів. Висадившись у цій країні, вони відчували відчайдушний страх, бо кожної хвилини очікували, що їх з'їдять дикуни. У них була з собою вогнепальна зброя, але не було ні пороху, ні куль: той порох, який вони взяли з собою в човен, майже весь був підмочений у дорозі, а те, що залишилося, вони давно витратили, бо спочатку могли здобувати собі їжу лише полюванням.

Я запитав у нього, яка, на його думку, доля чекає на його товаришів у країні дикунів і чи намагалися вони колись вибратися звідти на волю. Він відповідав, що вони мали багато нарад з цього приводу, але все кінчалося сльозами і наріканнями.

– Адже в нас не було, – пояснив він, – ні судна, на якому можна вирушити у відкрите море, ні інструментів для побудови такого судна, ні харчів.

Тоді я сказав йому:

– Я говоритиму з вами прямо. Як ви вважаєте, чи погодяться ваші товариші переїхати на мій острів? Я б охоче запросив їх сюди. Мені здається, що гуртом ми б знайшли спосіб дістатися до якоїсь прибережної країни, а звідти – до батьківщини. Одне тільки лякає мене: запрошуючи їх сюди, я віддаю себе в їхні руки. Що, як вони виявляться підступними, злими людьми? Що, як за мою гостинність вони відплатять мені зрадою? Почуття подяки, взагалі кажучи, деяким людям зовсім не властиве. Серед них можуть бути зрадники. А це було б, погодьтеся, надто прикро: виручити людей з біди тільки для того, щоб стати їхнім бранцем у Новій Іспанії. Краще бути з'їденим дикунами, ніж потрапити в нещадні пазурі попів або бути спаленим інквізиторами. Якби ваші товариші, – продовжував я, – приїхали сюди, я переконаний, що за такої кількості робітників нам нічого не варто було б побудувати велике судно, на якому ми могли б вирушити на південь і дійти до Бразилії або попрямувати на північ – до іспанських володінь. Але, зрозуміло, якщо я вкладу їм до рук зброю, а вони в подяку за мою доброту повернуть цю зброю проти мене ж, якщо, користуючись тим, що вони сильніші за мене, вони відберуть у мене мою свободу, – тоді я буду змушений пошкодувати, що зробив їм стільки добра.

Іспанець відповідав із цілковитою щирістю:

– Товариші мої зазнають таких тяжких страждань і так добре усвідомлюють всю безвихідь свого становища, що я не припускаю навіть думки, щоб вони могли погано вчинити з людиною, яка допоможе їм урятуватися з неволі. Якщо хочете, – продовжував він, – я разом із цим старим з'їжджу до них, передам їм вашу пропозицію і привезу вам відповідь. Якщо вони погодяться на ваші умови, я візьму з них урочисту клятву, що вони підуть за вами в ту землю, яку ви їм самі вкажете, і до повернення додому беззаперечно підкоряться вам як своєму командиру. Ви наказуватимете, а ми – підкорятимемося. Якщо хочете, ми складемо письмовий договір, кожен із нас підпише його, і я привезу його вам.

Потім він сказав, що готовий, не відкладаючи, одразу ж присягти мені у вірності.

– Клянуся, що я служитиму вам до смерті! – так закінчив він свою палку промову. – Ви врятували мені життя, і я віддаю його вам. Я пильно стежитиму, щоб мої співвітчизники не порушили даної вам клятви, і завжди битимуся за вас до останньої краплі крові. Втім, я ручаюся за своїх земляків: усі вони люди чесні, дуже надійні, і серед них немає жодного зрадника.

Після таких щирих слів усі мої сумніви зникли, і я вирішив спробувати врятувати цих людей. Я сказав іспанцеві, що відправлю до них його і старого дикуна.

Але коли все було готове до їхнього відплиття, іспанець раптом заговорив про те, що краще б відкласти наш задум на кілька місяців або, можливо, на рік.

– Перш ніж запрошувати гостей, – сказав він, – нам слід подбати про їхнє харчування.

Він мав рацію. Провізії ми мали мало. Її ледве вистачало на чотирьох, а якщо приїдуть гості, вони знищать усі наші запаси за тиждень, і ми будемо приречені на голодну смерть.

– Тому, – сказав іспанець, – я прошу у вас дозволу зорати нову ділянку землі. Доручіть це нам трьом, ми одразу же візьмемося за роботу і висіємо все зерно, яке ви можете виділити для посіву. Потім дочекаємося врожаю, зберемо хліб, і, якщо його буде достатньо для прогодування нових людей, тоді я та батько П'ятниці вирушимо по них. Якщо вони приїдуть на цей острів зараз, їм загрожує лютий голод, а це може викликати в них розбрат і взаємну ненависть.

Розсудлива передбачливість цієї людини припала мені до смаку. Я побачив, що він справді дбає про моє благо і відданий мені всім серцем. Треба було негайно виконати його пораду. Негайно ми вчотирьох взялися за орання нового поля. Ми старанно розпушували ґрунт (наскільки це можливо з дерев'яним знаряддям), і через місяць, коли настав час посіву, у нас була велика ділянка ретельно розораної землі, на якій ми висіяли двадцять два бушелі ячменю та шістнадцять бушелів рису, тобто все зерно, яке я міг виділити на посів.

Тепер, коли нас четверо, дикуни могли бути нам страшні лише в тому випадку, якби вони нагрянули у дуже великій кількості. Ми не боялися дикунів і вільно ходили по всьому острову. А оскільки всі ми мріяли тільки про те, як би нам швидше виїхати звідси, кожен із нас охоче працював для здійснення цієї мрії. Під час своїх блукань островом я відзначав дерева, придатні для будівництва корабля. Іспанець і П'ятниця з батьком почали рубати ці дерева.

Я показав їм, з якими неймовірними труднощами я витісував кожну дошку з цільного стовбура, і ми почали разом заготовляти новий запас дощок. Ми натесали їх близько дюжини. То були міцні дубові дошки тридцяти п'яти футів довжини, двох футів ширини та від двох до чотирьох дюймів товщини. Кожному зрозуміло, скільки важкої праці було вкладено у цю роботу.

У той же час я намагався по можливості збільшити свою маленьку череду. Для цього двоє з нас щодня ходили ловити диких козенят, тож незабаром у нас додалося до двадцяти голів.

Потім ми мали ще одну важливу справу: треба було подбати про приготування родзинок, оскільки виноград уже почав дозрівати. Ми зібрали та насушили його у величезній кількості. Разом із хлібом родзинки були нашім основним харчування. Ми всі дуже любили родзинки. Справді, я не знаю більш смачної та поживної їжі.

Настали жнива. Урожай рису та ячменю був непоганий. Правда, ми чекали, що він буде кращим, але все ж таки він виявився настільки великим, що тепер ми могли прогодувати хоч п'ятдесят душ. Ми дістали врожай сам-десять. Цієї кількості мало з надлишком вистачити не тільки на прогодування всієї нашої громади до наступного врожаю – з таким запасом провіанту ми могли сміливо пуститись у плавання та дістатися до будь-якого берега Південної Америки.

Куди ж зсипати весь рис та ячмінь? Для цього потрібні були великі кошики, і ми одразу почали їх плести, причому іспанець виявився великим майстром цієї справи.

Тепер, коли я мав достатньо м'яса та хліба для прогодування очікуваних гостей, я дозволив іспанцеві взяти човен та їхати по них. Я суворо наказав йому не привозити жодної людини, не взявши з неї клятвеної обіцянки, що вона не тільки не зробить мені ніякого зла, не нападе на мене зі зброєю в руках, але, навпаки, захищатиме мене від усіх неприємностей. Цю клятву вони мали викласти на папері, і кожен мав підписатися під нею.

Тієї хвилини я якось забув, що іспанці, чий корабель потонув, не мали ані пір'я, ані чорнила.

З цими настановами іспанець і старий дикун вирушили в дорогу на тій самій пірозі, в якій їх привезли на мій острів.

Як весело мені було споряджати їх для цього плавання! Адже за двадцять сім років мого ув'язнення на острові я вперше міг сподіватися на те, що вирвусь звідси на волю. Я дав цим людям багаті запаси родзинок та хліба, щоб вистачило для них та для наших майбутніх гостей.

Нарешті я посадив їх у човен і побажав їм доброї дороги. Прощаючись, я домовився з ними, що коли вони везтимуть у своїй пірозі іспанців, вони піднімуть прапор у відкритому морі, щоб я міг здалеку впізнати їхню пірогу.

Відчалили вони при потужному вітрі в день повного місяця, у жовтні. На жаль, я не можу вказати точнішу дату, оскільки, втративши одного разу вірний рахунок днів і тижнів, я вже не міг відновити його.

Минуло чимало часу після від'їзду моїх мандрівників. Я чекав їх з дня на день. Мені здавалося, що вони запізнюються, що вже днів вісім тому вони мали б повернутися на острів. Раптом стався один непередбачений випадок, якого ще ніколи не було за всі роки мого перебування на острові.

Якось на світанку, коли я ще спав міцним сном, до мене прибіг П'ятниця і голосно закричав:

– Їдуть! Їдуть!

Я схопився, миттю одягнувся, переліз через огорожу і вибіг у гай (який, до речі, так розрісся, що на той час його можна було назвати лісом).

Я настільки забув про небезпеку, що, проти звичаю, не захопив з собою ніякої зброї. Я був упевнений, що це повертається іспанець зі своїми друзями.

Який же був мій подив, коли я побачив у морі, миль за п'ять від берега, незнайомий човен з трикутним вітрилом! Човен тримав курс прямо на острів та швидко наближався при потужному вітрі. Йшов він не з боку материка, а від південного краю острова.

Словом, це був зовсім не той човен, на який ми стільки днів чекали.

Про всяк випадок треба було підготуватися до оборони.

Я запропонував П'ятниці сховатися в гаю і уважно простежити за людьми, що перебувають у човні, бо нам невідомо, вороги вони чи друзі. Потім я повернувся додому, узяв підзорну трубу і по драбині піднявся на вершину гори, щоб, не бувши поміченим, оглянути всю околицю; так чинив я завжди, коли остерігався нападу ворогів.

Не встиг я піднятися на гору, як одразу побачив корабель.

Він стояв на якорі біля південно-східного краю острова, миль за вісім від мого житла. Від берега до нього було не більше п'яти миль.

Корабель був, безперечно, англійський, та й човен, як я тепер міг переконатися, виявився англійським баркасом.

Не можу висловити, які різноманітні почуття викликало у мене це відкриття!

Моя радість, коли я побачив корабель, до того ж англійський, радість очікування близької зустрічі з моїми співвітчизниками (тобто з друзями) була вищою за будь-який опис.

Разом із тим, якась таємна тривога, яку я не міг пояснити, змушувала мене бути насторожі.

Насамперед я поставив собі запитання: заради чого англійський купецький корабель зайшов у ці місця, що лежали, як мені було відомо, осторонь від усіх торговельних шляхів англійців? Я знав, що його не могло пригнати бурею, бо останнім часом не було бур. Якщо навіть на кораблі справді перебували англійці, мені все ж таки не слід до певного часу потрапляти їм на очі, бо було цілком ймовірно, що вони з'явилися сюди не з добром. Краще мені й надалі залишатися на острові, ніж довіритися підозрілим людям і опинитися в руках якихось розбійників чи вбивць!

Стоячи на горі, я продовжував спостерігати за човном, що наближався до острова. Раптом він зробив крутий поворот і пішов вздовж берега до бухти, де я колись приставав із плотами. Очевидно, ті, хто сидів у човні, виглядали, де б краще пристати. Вони не помітили бухти, а причалили в іншому місці, за півмилі від неї.

Я був щасливий, що вони висадилися саме там, бо, якби вони увійшли до бухти, вони опинилися б, так би мовити, на порозі мого житла і – хто знає! – може, вигнали б мене з моєї фортеці і пограбували б усе, що там було.

Люди вийшли на берег, і я міг переконатися, що це справді англійці, принаймні більшість із них. Одного чи двох я, правда, вважав голландцями, але я помилився, як виявилося потім. Разом їх було одинадцять чоловік.

Троє з них були, очевидно, привезені сюди як бранці, бо я не помітив при них ніякої зброї і мені здалося, що у них зв'язані ноги. Я бачив, як п'ятеро людей, що вискочили на берег першими, витягали їх з човна.

Один із бранців, мабуть, про щось просив: рухи його рук виражали і страждання, і благання, і розпач. Вочевидь він зовсім втратив розум. Двоє інших теж благали про щось і теж простягали руки до неба, але, загалом, були ніби спокійнішими і не так бурхливо проявляли своє горе.

Я дивився на них і нічого не розумів. Раптом П'ятниця крикнув мені:

– О Робін Крузо! Дивись: білі люди теж їдять людей, як дикі!

– Ти з глузду з'їхав, П'ятнице! – сказав я йому. – Невже ти думаєш, що вони з'їдять їх?

– Звісно, ​​з'їдять, – відповів він.

– Ні, ні, П'ятнице, ти помиляєшся, – заперечив я. – Боюся, що вони їх вб'ють, але можеш бути впевнений, що вони їх не їстимуть.

Я все ще не розумів, що відбувається перед моїми очима, але весь тремтів з жаху від думки про те, що зараз відбудеться кривава справа. Мені навіть здалося, що один із розбійників заніс над головою своєї жертви якусь зброю, на кшталт тесака чи шпаги.

Кров застигла у мене в жилах: я був певен, що нещасний впаде мертвим. Як я шкодував тієї хвилини, що зі мною немає іспанця і старого дикуна!

Я помітив, що ніхто з розбійників не мав із собою рушниці.

«Добре було б, – подумав я, – підкрастися до них тепер, вистрілити впритул і звільнити цих бранців».

Але обставини склалися інакше.

Розбійники, очевидно, не мали наміру вбивати своїх бранців. Налякавши і познущавшись з них, лиходії розбіглися островом, бажаючи, мабуть, оглянути місцевість, де вони опинилися.

Бранців вони залишили під наглядом двох своїх товаришів. Але ті, мабуть, були п'яні: тільки-но решта пішла, обидва вони залізли в човен і миттєво заснули.

Таким чином, полонені залишилися самі. Але замість того, щоб скористатися наданою ним свободою, вони сиділи на піску, озираючись на всі боки в безвихідному розпачі.

Це нагадало мені перший день мого перебування на острові. Так само і я сидів тоді на березі, дико озираючись навколо, і теж вважав себе загиблим. Я був упевнений тоді, що мене роздеруть хижі звірі, видерся на дерево і провів там усю ніч. Взагалі немає таких жахів, які б я не уявляв собі спочатку. А тим часом, як безтурботно прожив я всі ці роки! Але нічого цього я тоді не передбачав.

Так само й ці троє нещасних були в розпачі, не знаючи, що порятунок близько.

Розділи:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14    15    16    17    18    19    20    21    22    23    24    25    26    27    28  

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5168755457383301, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова