Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Даніель Дефо

Робінзон Крузо

У переказі К.Чуковського

Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Р.Сахалтуєв

Розділи:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14    15    16    17    18    19    20    21    22    23    24    25    26    27    28  

Розділ 21. Робінзон рятує дикуна і дає йому ім'я П'ятниця

Уявіть собі мій подив, коли, вийшовши одного разу з фортеці, я побачив унизу, біля самого берега (тобто не там, де я очікував їх побачити), п'ять чи шість індіанських пірог. Піроги стояли порожні. Людей не було видно. Мабуть, вони вийшли на берег і кудись зникли.

Оскільки я знав, що в кожну пірогу зазвичай сідає по шість чоловік, а то й більше, зізнаюся, я дуже розгубився. Я ніяк не очікував, що мені доведеться боротися з такою великою кількістю ворогів.

«Їх не менше як двадцятеро, а мабуть, набереться й тридцять. Хіба мені одному здолати їх! – збентежено подумав я.

Я був у нерішучості і не знав, що мені робити, але все ж таки засів у своїй фортеці і приготувався до бою.

Навколо було тихо. Я довго прислухався, чи не пролунають з того боку крики чи пісні дикунів. Нарешті мені набридло чекати. Я залишив свої рушниці під драбиною і піднявся на вершину пагорба.

Висувати голову було небезпечно. Я сховався за цією вершиною і почав дивитись у підзорну трубу. Дикуни тепер повернулися до своїх човнів. Їх було щонайменше тридцять чоловік. Вони розвели на березі багаття і, мабуть, готували на вогні якусь їжу. Що вони готують, я не міг розгледіти, бачив тільки, що вони танцюють навколо вогнища з несамовитими стрибками та жестами, як зазвичай танцюють дикуни.

Продовжуючи дивитись на них у підзорну трубу, я побачив, що вони підбігли до човнів, витягли звідти двох людей і потягли їх до багаття. Мабуть, вони мали намір вбити їх.

До цієї хвилини нещасні, мабуть, лежали в човнах,зв'язані по руках і ногах. Одного з них миттю збили з ніг. Ймовірно, його вдарили по голові палицею чи дерев'яним мечем, цією звичайною зброєю дикунів; одразу ж на нього накинулися ще двоє чи троє і взялися до роботи: розпороли йому живіт і почали його потрошити.

Інший бранець стояв поряд, чекаючи тієї ж долі.

Зайнявшись першою жертвою, його кати забули про нього. Бранець відчув себе на волі, і в нього, мабуть, з'явилася надія на порятунок: він раптом рвонувся вперед і з неймовірною швидкістю побіг.

Він біг піщаним берегом у той бік, де було моє житло. Зізнаюся, я страшенно злякався, коли помітив, що він біжить просто до мене. Та й як було не злякатися: мені в першу хвилину здалося, що наздоганяти його кинулася вся ватага. Однак я залишився на посту і незабаром побачив, що за втікачем женуться лише двоє чи троє, а решта, пробігши трохи, помалу відстали і тепер ідуть назад до багаття. Це повернуло мені бадьорість. Але остаточно я заспокоївся, коли побачив, що втікач далеко випередив своїх ворогів: було ясно, що якщо йому вдасться пробігти з такою швидкістю ще з півгодини, вони ні в якому разі не спіймають його.

Від моєї фортеці ті, хто втік, були відокремлені вузькою бухтою, про яку я неодноразово згадував, – тією самою, куди я причалював зі своїми плотами, коли перевозив речі з нашого корабля.

«Що робитиме цей бідолаха, – подумав я, – коли добіжить до бухти? Він має переплисти її, інакше йому не втекти від погоні».

Але я дарма хвилювався за нього: втікач, не замислюючись, кинувся у воду, швидко переплив бухту, виліз на інший берег і, не зменшуючи швидкості, побіг далі.

Із трьох його переслідувачів лише двоє кинулися у воду, а третій не наважився: мабуть, він не вмів плавати; він постояв на тому березі, подивився вслід двом іншим, потім повернувся і неквапом пішов назад.

Я з радістю помітив, що два дикуни, які гналися за втікачем, пливли вдвічі повільніше за нього.

І тут я зрозумів, що настав час діяти. Серце в мені спалахнуло.

«Зараз чи ніколи! – сказав я собі і помчав уперед. – Врятувати, врятувати цього нещасного за будь-яку ціну!»

Не гаючи часу, я збіг по драбині до підніжжя гори, схопив залишені там рушниці, потім з такою ж швидкістю піднявся знову на гору, спустився з іншого боку і побіг навскоси прямо до моря, щоб зупинити дикунів.

Оскільки я біг униз схилом пагорба найкоротшою дорогою, то незабаром опинився між втікачем і його переслідувачами. Він продовжував бігти, не оглядаючись, і не помітив мене.

Я крикнув йому:

– Стій!

Він озирнувся і, здається, в першу хвилину злякався мене ще більше, ніж своїх переслідувачів.

Я зробив йому знак рукою, щоб він наблизився до мене, а сам пішов повільним кроком назустріч двом дикунам, що бігли. Коли передній порівнявся зі мною, я несподівано кинувся на нього і прикладом рушниці збив його з ніг. Стріляти я боявся, щоб не сполохати інших дикунів, хоч вони й були далеко і навряд чи могли почути мій постріл, а якби й почули, то не здогадалися б, що це таке.

Коли один із тих, хто біг, упав, другий зупинився, мабуть злякавшись.

Я продовжував спокійно наближатися. Коли, підійшовши ближче, я помітив, що в руках у нього лук і стріла і що він поціляє в мене, мені мимоволі довелося вистрілити. Я прицілився, спустив курок і вбив його на місці.

Нещасний втікач, незважаючи на те, що я вбив обох його ворогів (принаймні, так йому мало здаватися), був такий наляканий вогнем і гуркотом пострілу, що втратив здатність рухатися; він стояв, як прибитий до землі, не знаючи, на що зважитися: бігти чи залишитися зі мною, хоча, мабуть, волів би втекти, якби міг.

Я знову почав кричати йому і робити знаки, щоб він підійшов ближче. Він зрозумів: ступив кроки два і зупинився, потім зробив ще кілька кроків і знову став як укопаний.

Тут я помітив, що він увесь тремтить; нещасний, мабуть, боявся, що, коли він попадеться мені в руки, я одразу ж його вб'ю, як і тих дикунів.

Я знову зробив йому знак, щоб він наблизився до мене, і взагалі намагався всіляко підбадьорити його.

Він підходив до мене ближче й ближче. Через кожні десять-дванадцять кроків він падав навколішки. Очевидно, він хотів висловити подяку за те, що я врятував йому життя.

Я лагідно всміхався йому і з привітним виглядом продовжував манити його рукою.

Нарешті дикун підійшов зовсім близько. Він знову впав на коліна, поцілував землю, притулився до неї чолом і, піднявши мою ногу, поставив її собі на голову.

Це, очевидно, мало означати, що він присягається бути моїм рабом до останнього дня свого життя.

Я підняв його і з такою ж лагідною, дружелюбною усмішкою намагався показати, що йому нема чого боятися мене.

Але треба було діяти далі. Раптом я помітив, що того дикуна, якого я вдарив прикладом, не вбито, а лише оглушено. Він заворушився і почав приходити до тями.

Я вказав на нього втікачеві:

– Ворог твій ще живий, подивися!

У відповідь він промовив кілька слів, і хоч я нічого не зрозумів, але самі звуки його мови здалися мені приємними і солодкими: адже за всі двадцять п'ять років мого життя на острові я вперше почув людський голос!

Втім, у мене не було часу вдаватися до таких роздумів: оглушений мною людожер оговтався настільки, що вже сидів на землі, і я помітив, що мій дикун знову починає боятися його. Треба було заспокоїти нещасного. Я прицілився був у його ворога, але тут мій дикун почав показувати мені знаками, щоб я дав йому оголену шаблю, що висіла у мене за поясом. Я простягнув йому шаблю. Він миттєво схопив її, кинувся до свого ворога і відтяв йому голову.

Таке мистецтво дуже здивувало мене: адже ніколи в житті цей дикун не бачив іншої зброї, окрім дерев'яних мечів. Згодом я дізнався, що тутешні дикуни вибирають для своїх мечів таке міцне дерево і відточують їх так добре, що таким дерев'яним мечем можна відітнути голову не гірше, ніж сталевим.

Після цієї кривавої розправи зі своїм переслідувачем мій дикун (відтепер я називатиму його моїм дикуном) з веселим сміхом повернувся до мене, тримаючи в одній руці мою шаблю, а в другій – голову вбитого, і, виконавши переді мною кілька якихось незрозумілих рухів, урочисто поклав голову та зброю на землю біля мене.

Він бачив, як я застрелив одного з його ворогів, і це вразило його: він не міг зрозуміти, як можна вбити людину на такій великій відстані. Він показував на вбитого і знаками просив дозволу піти поглянути на нього. Я, теж за допомогою знаків, постарався дати зрозуміти, що не забороняю йому виконати це бажання, і він одразу ж побіг туди. Наблизившись до трупа, він остовпів і довго з подивом дивився на нього. Потім нахилився над ним і почав повертати його то на один бік, то на інший. Побачивши ранку, він уважно придивився до неї. Куля потрапила дикунові прямо в серце, і крові вийшло небагато. Стався внутрішній крововилив, смерть була  миттєвою.

Знявши з мерця його лук і сагайдак зі стрілами, мій дикун підбіг до мене знову.

Я одразу ж повернувся і пішов геть, запрошуючи його йти за мною. Я спробував пояснити йому знаками, що залишатися тут неможливо, бо ті дикуни, що зараз перебувають на березі, можуть щохвилини пуститися за ним у погоню.

Він відповів мені теж знаками, що слід було б спочатку закопати мерців у пісок, щоб вороги не побачили їх, якщо прийдуть на це місце. Я висловив свою згоду (теж за допомогою знаків), і він одразу ж взявся до роботи. З дивовижною швидкістю він викопав руками в піску настільки глибоку яму, що в ній легко могла поміститися людина. Потім він перетягнув до цієї ями одного з убитих і засипав його піском; з іншим він зробив так само, – словом, за якихось чверть години він поховав їх обох.

Після цього я наказав йому йти за мною, і ми вирушили в дорогу. Йшли ми довго, бо я провів його не у фортецю, а зовсім в інший бік – у найдальшу частину острова, до мого нового грота.

У гроті я дав йому хліба, гілку родзинок і трохи води. Воді він особливо зрадів, оскільки після швидкого бігу відчував сильну спрагу.

Коли він підкріпив свої сили, я вказав йому на кут печери, де у мене лежав оберемок рисової соломи, накритий ковдрою, і знаками дав йому зрозуміти, що він може тут спати.

Бідолаха ліг і миттєво заснув.

Я скористався нагодою, щоб краще розглянути його зовнішність.

То справді був вродливий юнак, високий на зріст, добре складений, руки й ноги були м'язисті, сильні і водночас надзвичайно витончені; на вигляд йому було років двадцять шість. В його обличчі я не помітив нічого похмурого чи лютого; це було мужнє і водночас ніжне і приємне обличчя, і нерідко на ньому з'являвся лагідний вираз, особливо коли він усміхався. Волосся в нього було чорне і довге; воно спадало на обличчя прямими пасмами. Лоб високий, відкритий; колір шкіри темно-коричневий, дуже приємний для очей. Обличчя кругле, щоки повні, ніс невеликий. Рот гарний, губи тонкі, зуби рівні, білі, як слонова кістка.

Спав він не більше ніж півгодини, вірніше, не спав, а дрімав, потім скочив на ноги і вийшов із печери до мене.

Я був, у загоні, доїв своїх кіз. Як тільки він побачив мене, він підбіг до мене і знову впав переді мною на землю, висловлюючи всілякими знаками вдячність і відданість. Припавши обличчям до землі, він знову поставив собі на голову мою ногу і взагалі всіма доступними йому способами намагався довести свою безмежну покірність і дати мені зрозуміти, що з цього дня він служитиме мені все життя.

Я зрозумів багато чого з того, що він хотів мені сказати, і постарався переконати його, що я ним цілком задоволений.

З того ж дня я почав навчати його необхідним словам. Перш за все я повідомив йому, що називатиму його П'ятницею (я вибрав для нього це ім'я на згадку про день, коли врятував йому життя). Потім я навчив його вимовляти моє ім'я, навчив також вимовляти «так» і «ні» і пояснив значення цих слів.

Я приніс йому молока в глиняному глечику і показав, як вмочувати хліб. Він одразу ж навчився всього цього і став знаками показувати мені, що моя їжа припала йому до смаку.

Ми переночували в гроті, але, щойно настав ранок, я наказав П'ятниці йти за мною і повів його до своєї фортеці. Я пояснив, що хочу подарувати йому якийсь одяг. Він, мабуть, дуже зрадів, бо був голий.

Коли ми проходили повз те місце, де були поховані обидва вбиті напередодні дикуни, він показав мені на їхні могили і всіляко намагався мені пояснити, що нам слід відкопати обидва трупи, щоб одразу ж з'їсти їх.

Тут я вдав, що страшенно розсердився, що мені гидко навіть чути про подібні речі, що в мене починається блювота при самій думці про це, що я зневажатиму і ненавидітиму його, якщо він доторкнеться до вбитих. Нарешті я зробив рукою рішучий жест, який наказав йому відійти від могил; він одразу ж відійшов з великою покірністю.

Після цього ми з ним піднялися на пагорб, бо мені хотілося подивитись, чи ще досі тут дикуни.

Я дістав підзорну трубу і навів її на те місце, де бачив їх напередодні. Але їх і слід прохолов: на березі не було жодного човна. Я не сумнівався, що дикуни поїхали, навіть не намагаючись пошукати двох своїх товаришів, що залишилися на острові.

Цьому я був, звичайно, радий, але мені хотілося зібрати більш точні відомості про моїх непроханих гостей. Адже тепер я був не один, зі мною був П'ятниця, і від цього я став набагато сміливішим, а разом із хоробрістю в мені прокинулася цікавість.

Від одного з убитих залишилися лук і сагайдак зі стрілами. Я дозволив П'ятниці взяти цю зброю і з того часу він не розлучався з нею ні вночі, ні вдень. Незабаром мені довелося переконатися, що луком та стрілами мій дикун володіє майстерно. Крім того, я озброїв його шаблею, дав йому одну з моїх рушниць, а сам узяв дві інші, і ми вирушили в дорогу.

Коли ми прийшли на те місце, де вчора бенкетували людожери, нашим очам постало таке жахливе видовище, що в мене завмерло серце і кров застигла в жилах.

Але П'ятниця залишився зовсім спокійним: подібні видовища були йому знайомі.

Земля у багатьох місцях була залита кров'ю. Навколо валялися великі шматки смаженого м'яса. Берег був усіяний кістками людей: три черепи, п'ять рук, кістки від трьох чи чотирьох ніг та безліч інших частин скелета.

П'ятниця розповів мені за допомогою знаків, що дикуни привезли з собою чотирьох бранців: трьох вони з'їли, а він був четвертим. (Тут він тицьнув себе пальцем у груди.) Звичайно, я зрозумів далеко не все з того, що він розповідав мені, але дещо мені вдалося вловити. За його словами, кілька днів тому у дикунів, підвладних одному ворожому князьку, сталася велика битва з тим племенем, до якого належав він, П'ятниця. Чужі дикуни перемогли та взяли в полон дуже багато народу. Переможці поділили полонених між собою і повезли їх у різні місця, щоб убити і з'їсти, так само, як зробив той загін дикунів, який вибрав місцем для бенкету один з берегів мого острова.

Я наказав П'ятниці розкласти велике багаття, потім зібрати всі кістки, усі шматки м'яса, скинути їх у це багаття та спалити.

Я помітив, що йому дуже хочеться поласувати людським м'ясом (та воно й не дивно: адже він теж був людожер!). Але я знову показав йому всілякими знаками, що мені огидна й мерзенна сама думка про подібний вчинок, і тут же погрожував йому, що вб'ю його за найменшої спроби порушити мою заборону.

Після цього ми повернулися до фортеці, і я, не зволікаючи, почав обшивати мого дикуна.

Насамперед я одягнув на нього штани. В одній зі скринь, які я вивіз із загиблого корабля, знайшлася готова пара полотняних штанів; їх довелося лише трохи переробити. Потім я пошив йому куртку з козиного хутра, приклавши все своє вміння, щоб куртка вийшла якомога краще (я був на той час уже досить майстерним кравцем), і змайстрував для нього шапку із заячих шкурок, дуже зручну і досить гарну.

Таким чином, він на перший час був одягнений з голови до ніг і залишився, мабуть, дуже задоволений тим, що його одяг не гірший за мій.

Щоправда, з незвички йому було незручно в одязі, бо він усе життя ходив голим; особливо заважали йому штани. Скаржився він і на куртку: казав, що рукави тиснуть під пахвами і натирають йому плечі. Довелося дещо переробити, але помалу він звик.

На другий день я почав думати, де б мені його помістити.

Мені хотілося влаштувати його якомога зручніше, але я ще був не зовсім впевнений у ньому і боявся поселити його в себе. Я поставив йому маленький намет на вільному просторі між двома стінами моєї фортеці, тож він опинився за огорожею того двору, де стояло моє житло.

Але ці обережності виявилися зайвими. Незабаром П'ятниця довів мені, як самовіддано він любить мене. Я не міг не визнати його другом і перестав остерігатися його.

Ніколи жодна людина не мала такого люблячого, такого вірного та відданого друга. Він не проявляв до мене ні дратівливості, ні хитрості; завжди послужливий і привітний, він був прив'язаний до мене як дитина до рідного батька. Я переконаний, що, якби знадобилося, він пожертвував би заради мене своїм життям.

Я був дуже щасливий, що в мене нарешті з'явився товариш, і дав собі слово навчити його всього, що могло принести йому користь, а найперше навчити його говорити мовою моєї батьківщини, щоб ми з ним могли розуміти один одного. П'ятниця виявився таким здібним учнем, що найкращого не можна було й бажати.

Але найцінніше було в ньому те, що він вчився так старанно, з такою радісною готовністю слухав мене, такий був щасливий, коли розумів, чого я від нього домагаюся, що для мене виявилося великим задоволенням давати йому уроки та розмовляти з ним.

З того часу, як П'ятниця був зі мною, життя моє стало приємним і легким. Якби я міг вважати себе в безпеці від інших дикунів, я, мабуть, без жалю погодився б залишитися на острові до кінця моїх днів.

Розділи:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14    15    16    17    18    19    20    21    22    23    24    25    26    27    28  

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова