Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Пригоди сірого Маломиша

Н.Ділакторська

Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – М.Радлов

Привіт! Мене звати Маломиш. Я маленьке мишенятко, і я дуже знаменитий.

Маму мою звуть Сірошкурка. Вона вміє з вати та пуху будувати для мишенят тепле гніздечко, у якому так м'яко і затишно.

А це, поряд із нею, – мій тато, Буровус. У нього такі гострі зуби, що він може прогризти будь-що, він робить нам широкі ходи з нірки, у які може пролізти що завгодно, від кружальця ковбаски до величезної скоринки хліба.

А це мої братики та сестрички: Білоніс, Білохвіст та Пістрявий, Чорноспинка, Дряпка та Чорнолапка.

А у мене в лапках олівці, у кожній по одному. Поки молодші бавляться, я пишу про наше життя.

Ось тут залишки обіду – шматочки котлетки, недогризок шинки, сальна свічка та трохи ковбаси. Будинок, у якому ми живемо, – з цегли, він дуже старий і темний, зате міцний і теплий.

Одного разу батьки пішли добувати їжу, а ми спали у своєму великому ліжку.

Ми прокинулись, а нікого немає. І їсти нема чого. Як ми злякалися! Ми почали плакати і пищати.

Але я не розгубився, як найстарший, я витер усім носи, і сказав:

– Не плачте, я виберусь назовні і пошукаю маму з татом. А ще пошукаю якоїсь їжі, і ви не залишитесь голодними.

Але як вийти? Вихід з нірки так високо!

– Ну ж бо! – командую я. – Ставайте всі один на одного! – так я і вибрався.

Я вперше в житті вийшов з дому. Як світло! І як незвично!

Раптом на мене налетіло чудовисько, воно штовхнуло мене в спину гострими зубами, і я полетів шкереберть.

Але я не злякався, я завжди готовий до бою.

– Ану, давай поборемося!

Мабуть, чудовисько побачило мої гострі зуби і втекло.

Я тихенько пішов далі, як раптом... Велетень! Так близько! Я перелякався, пискнув, а велетень став на чотири лапи і заревів:

– Мамо-тато!

Я – до стіни. Стіна похитнулася, і з'явився ще один велетень, ще більший! Це велетка! Зараз мене спіймають та з'їдять...

І я побіг так швидко, як тільки міг. Раптом бачу – висить шкура, а в шкурі – нора.

Я заскочив у ту нору та як покотився донизу! 

Падав, падав, поки не впав у яму.

Подряпався об якісь залізяки та дровиняки. Боляче! Я відгриз шматочок ганчірки і замотав ним подряпину на лапці.

Аж раптом... Що це? Землетрус. Яма захиталася, я в ній захитався, залізяки захиталися, дровиняки теж.

А тоді – ще гірше! Зверху опустилося щось, притиснуло мою ганчірку до залізяки і потягнуло вгору.

Я заверещав, хотів кусатися. Аж бачу – навколо мене ще велетні. Кричать і волоссям трусять.

Я стрибнув та впав у кошик. Тут є де сховатися.

А стільки тут всього смачного! І ковбаса, і сир, і сало!

Наївся я і трохи задрімав. Знову землетрус. Захиталися ковбаса і сало, мабуть, пора тікати звідси.

Вибрався я, скочив на землю. Дивлюся – де це я? Стоять уздовж стіни полиці, а на них – страшенні потвори, і всі на мене дивляться.

Раптом одна з цих потвор підкотилася до мене: у рожевій сукні, на колесах, страшна. Треба тікати.

Забіг я на гірку, послизнувся, та й покотився вниз, а за мною хтось страшний їде, зараз мене розчавить!

Я вбік, а там – куля-задирака, ох і побився я з нею! Я вдарив – Раз! А вона мене по носі – Бах! Я її лапою – Трісь! А вона мене по спині – Торох! Ох, треба тікати від такого супротивника.

Тут я дивлюся – наді мною висить та вишкіряється якийсь вирлоокий кривляка. Невже знов доведеться битися?

Я розігнався, хотів стрибнути на нього, але не дострибнув і впав у димар.

Куди це я потрапив? Яка затишна кімнатка!

Побачив м'яке ліжечко і вирішив трохи відпочити.

Спав я довго, мабуть, сто годин. Сплю і бачу: стоять над моєю порожньою подушкою Білохвіст із Чорнолапкою та гірко плачуть.

Я закричав спросоння:

– Не плачте! Я живий! – та й впав із ліжечка.  

Підвівся, огледівся, бачу – шафа, а в ній повнісінько різного вбрання. Тут тобі і сукні барвисті, і штани з лямками.

Вдягнув я штанці, подивився на себе у дзеркало. Бач, який красень!

А непоганий будиночок у мене. На столі – обід. Мабуть чекали на мене, підготувалися!

Раптом у вікно залетіло ще одне чудовисько. Розчепірило крила, дирчить.

Хотів я схопити це чудовисько, скочив на стіл, перекинув вазон із квіткою.

А чудовисько зачепилося за лямки та й здерло з мене штанці.

І знову землетрус! Ходором заходив мій новий будинок, усе посипалося, стіни тріщать.

Меблі по хаті літають і мене по спині б'ють.

Потім стало темно. А потім будиночок знову захитало, загойдало і понесло хтозна куди. Що тепер на мене чекає?

А тоді щось зашаруділо, дах злетів геть, і сонце увірвалося всередину, а разом із ним до мене полізла здоровенна велетенська лапа.

Не став я чекати, поки мене спіймають, пискнув та й вискочив у вікно.

Полетів сторчголов і... побачив перед собою незнайоме маленьке мишеня, що лежало серед драних пелюшок і гірко-гірко плакало.

– Що з тобою? – запитав я його.

– Вусате страховисько утягло моїх маму й брата. Мені дуже страшно самому!

– Не плач, ходімо зі мною.

– А куди ти йдеш? – запитало мене мишеня.

– Я теж шукаю свою маму, а ще я заблукав і не знаю, де мій дім. Але нічого. Я обов'язково все знайду, ми з тобою не пропадемо!

Яка ж це була складна подорож: скрізь високі обриви та скелі, по яких так важко спускатися.

Раптом назустріч нам вискочив якийсь рудий волохатий стовбур. Він нас ледве не вбив.

А ще зверху щось ллється та падає, щось кругле, тверде та холодне. І взагалі, дуже холодно, і скрізь багато води.

Тут я побачив густий ліс із різнокольорових стовбурів.

– Не бійся! – закричав я мишеняті, – Це велетні. Нам треба пройти крізь цей рухливий ліс. – Не відставай від мене!

Я збагнув, що велетні можуть нас кудись відвезти, і ми видерлися на стовбури. Аж раптом почувся крик: "Миша! Миша!", і стовбури почали рухатися ще швидше, а ми вчепилися в них щосили, щоб не впасти.

Тільки ми так і не втрималися, впали на землю, я підхопив мишеня на спину і побіг, а велетні за нами.

Я побачив укриття і стрибнув у нього, думав, що добре сховався. Але ні, якась велетка схопила наше укриття і підняла його у повітря. Нам знову треба тікати, я спустив малюка по своєму хвосту, як акробата по канату.

Ми приземлилися на якусь споруду, тільки вона виявилася дуже хиткою, одразу розсипалася на шматки.

Не встигли ми отямитися, як опинилися у пастці. Нам кінець! Що ж тепер буде?

Велетні стоять навколо нашої в'язниці, кричать, регочуть, сують нам їжу. Дві години стояли, поки їм не набридло.

Нарешті тиша і можна поспати...

Стемніло. Ми прокинулися, і я оглянув наше помешкання. Еге! Ми тут не самі. Поруч стоїть ще одна клітка, а в ній – якийсь пухнастий звір. Сидить, тремтить і жує травичку.

– Гей! Допоможіть нам звідси втекти, будь ласка.  – попросив я його.

– Навіщо вам звідси тікати? – відповів звір. – Це дитсадок. Тут годують і не ображають. Подивіться, скільки нас тут!

І дійсно, я подивився в інший бік і побачив підводний ліс за склом, а в ньому – товстий круглий звір плаває.

– Допоможіть нам! – закричав я йому.

Але звір нічого не відповів, він випустив із рота бульбашку, відвернувся і поплив геть.

Я подивився вгору: там ще одна квартира, а в ній барвисте звірятко стрибає.

– Допоможіть, врятуйте нас! – звернувся я до нього.

А звірятко примружилося і цвірінькнуло:

– Помовч! Чиф! Чиф! Стеррежись! Кіт порруч!

Я озирнувся і побачив здоровенне руде котисько, що підкрадалося до нас. Воно вигнуло спину дугою та як стрибне на нашу клітку!

Тільки невдало. Ха-ха! Котяча лапа застрягла. А прути клітки розігнулися, і маленьке мишеня встрибнуло назовні. Тільки мені не пощастило, я впав на спину, а наді мною нависла волохата пазуриста лапа.

"Це кінець" – подумав я. Аж раптом я почув шепіт:

– Маломише! Синку!

Я озирнувся – а переді мною моя мама. Вона перегризає прути клітки.

Я вільний! Я вибіг і обійняв свою маму.

– Поспіши! – говорить вона мені. – Кіт може вирватися.

І ми побігли втрьох щодуху.

Нарешті ми в безпеці. Мама обійняла маленьке мишеня.

– Цей малий врятував тебе, Маломише! Якби він мене не погукав, я б тебе не знайшла. Будеш моїм синочком? – запитала вона мишенятко.

– Так, мамо! – відповіло воно.

І от ми, нарешті, вдома. Як тут гарно. Всі разом! Скільки всього смачного. Я їв і розповідав про свої пригоди, і це був найщасливіший день у моєму житті!

Автор: Ділакторська Н.; ілюстратор: Радлов М.

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5168755457383301, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова