Казка.укр - Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Фейсбук-група Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Живий журнал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Телеграм-канал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Інстаграм Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Ютуб-канал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн




Даніель Дефо

Робінзон Крузо

У переказі К.Чуковського

Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Р.Сахалтуєв

Розділи:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14    15    16    17    18    19    20    21    22    23    24    25    26    27    28  

Розділ 3. Робінзон потрапляє у полон. – Втеча

Великим моїм нещастям було те, що під час усіх моїх пригод я не влаштувався на корабель матросом. Правда, мені довелося б працювати більше, ніж я звик, зате врешті-решт я навчився б морської справи і міг би колись стати штурманом, а може, і капітаном. Але на той час я був такий нерозумний, що з усіх шляхів завжди вибирав найгірший. Оскільки на той час у мене був пристойний одяг і в кишені водилися гроші, я завжди приходив на корабель пасажиром: нічого там не робив і нічого не вчився.

Молоді шалапути і нероби зазвичай потрапляють у погану компанію і в найкоротший час остаточно збиваються зі шляху. Така ж доля чекала і на мене, але, на щастя, після приїзду до Лондона мені вдалося познайомитися з поважним літнім капітаном, який дуже піклувався про мене. Незадовго перед тим він ходив своїм кораблем до берегів Африки, у Гвінею. Ця подорож дала йому чималий прибуток, і тепер він збирався знову вирушити в ті ж самі краї.

Я сподобався йому, бо був на той час непоганим співрозмовником. Він проводив зі мною багато часу і, дізнавшись, що я бажаю побачити заморські країни, запропонував мені вирушити в плавання його кораблем.

– Вам це нічого не коштуватиме, – сказав він, – я не візьму з вас грошей ні за проїзд, ні за їжу. Ви будете на кораблі моїм гостем. Якщо ж ви візьмете з собою якісь речі і вам вдасться дуже вигідно продати їх у Гвінеї, ви отримаєте весь прибуток. Спробуйте щастя – можливо, вам пощастить.

Оскільки цей капітан мав загальну довіру, я охоче прийняв його запрошення.

Вирушаючи до Гвінеї, я захопив із собою трохи якогось товару: закупив на сорок фунтів стерлінгів різних дрібничок і скляних виробів, що мали гарний попит у дикунів .

Ці сорок фунтів я роздобув за допомоги близьких родичів, з якими листувався: я повідомив їм, що збираюся зайнятися торгівлею, і вони вмовили мою матір, а може, і батька допомогти мені хоч якоюсь сумою у моїй першій справі.

Ця подорож до Африки була, можна сказати, моєю єдиною вдалою подорожжю. Звичайно, своїм успіхом я був цілком зобов'язаний безкорисливості та доброті капітана.

Під час мандрівки він займався зі мною математикою та вчив мене корабельній справі. Йому було приємно ділитися зі мною своїм досвідом, а мені – слухати його і вчитися в нього.

Подорож зробила мене і моряком і купцем: я виміняв на свої дрібнички п'ять фунтів і дев'ять унцій золотого піску, за який після повернення до Лондона отримав неабияку суму.

Отже, я міг вважати себе багатим промисловцем, який веде успішну торгівлю з Гвінеєю.

Але, на моє нещастя, мій друг капітан невдовзі після повернення до Англії помер, і мені довелося здійснити другу подорож на свій ризик, без дружньої поради та допомоги.

Я відплив з Англії на тому ж самому кораблі. Це була найнещасніша подорож, яка колись випадала людині.

Одного ранку, коли ми після довгого плавання йшли між Канарськими островами та Африкою, на нас напали пірати – морські розбійники. Це були турки із Сале. Вони здалеку помітили нас і на всіх вітрилах пустилися за нами в погоню.

Спочатку ми сподівалися, що нам вдасться від них втекти, і теж підняли всі вітрила. Але незабаром стало ясно, що через п'ять-шість годин вони неодмінно наздоженуть нас. Ми зрозуміли, що треба готуватися до бою. У нас було дванадцять гармат, а у ворога – вісімнадцять.

Близько третьої години розбійницький корабель наздогнав нас, але пірати зробили велику помилку: замість того, щоб підійти до нас із корми, вони підійшли з лівого борту, де у нас було вісім гармат. Скориставшись їхньою помилкою, ми навели на них усі ці гармати та дали залп.

Турків було не менше двохсот душ, тому вони відповіли на нашу пальбу не лише гарматним, а й залпом зброї з двох сотень рушниць.

На щастя, у нас нікого не зачепило, всі залишилися цілими і неушкодженими. Після цієї сутички піратське судно відійшло на півмилі і почало готуватися до нового нападу. Ми ж зі свого боку приготувалися до нового захисту.

Цього разу вороги підійшли до нас з іншого борту і взяли нас на абордаж, тобто зачепилися за наш борт баграми; чоловік шістдесят увірвалися на палубу і насамперед кинулися рубати щогли та снасті.

Ми зустріли їх вистрілами з рушниць і двічі очищали від них палубу, але все ж таки були змушені здатися, оскільки наш корабель вже не годився для подальшого плавання. Троє з наших людей було вбито, вісім людей поранено. Нас відвезли як бранців до морського порту Сале, який належав маврам.

Інших англійців відправили у глиб країни, до двору жорстокого султана, а мене капітан розбійницького судна залишив при собі і зробив своїм рабом, бо я був молодий і спритний.

Я гірко заплакав: мені пригадалося пророцтво батька, що рано чи пізно зі мною трапиться біда і ніхто не прийде мені на допомогу. Я гадав, що ось воно те саме лихо, що спіткало мене тепер. На жаль, я не підозрював, що на мене чекали попереду ще більш важкі біди.

Оскільки мій новий господар, капітан розбійницького судна, залишив мене при собі, я сподівався, що коли він знову вирушить грабувати кораблі, він візьме з собою і мене. Я був твердо впевнений, що врешті-решт він потрапить у полон на якийсь іспанський чи португальський військовий корабель і тоді мені повернуть волю.

Але незабаром я зрозумів, що ці надії марні, бо коли мій господар вийшов у море, він залишив мене вдома виконувати чорну роботу, яку зазвичай виконують раби.

З того дня я тільки й думав що про втечу. Але тікати було неможливо: я був самотній і безсилий. Серед бранців не було жодного англійця, якому я міг би довіритись. Два роки я перебував у полоні, не маючи жодної надії врятуватися. Але на третій рік мені все ж таки вдалося втекти. Сталося це так. Мій господар постійно, раз чи два на тиждень, брав корабельну шлюпку і виходив на узмор'я ловити рибу. У кожну таку подорож він брав із собою мене та ще одного хлопчика, якого звали Ксурі. Ми старанно гребли і як могли розважали свого господаря. А оскільки я, крім того, виявився непоганим рибалкою, він іноді посилав нас обох – мене і цього Ксурі – по рибу під наглядом одного старого мавра, свого далекого родича.

Якось мій господар запросив двох дуже поважних маврів покататися з ним на його вітрильному човні. Для цієї мандрівки він заготував великі запаси їжі, які з вечора відіслав на човен. Човен просторий. Господар ще років зо два тому наказав своєму корабельному теслярі влаштувати в ній невеличку каюту, а в каюті – комору для провізії. До цієї комори я й поклав усі запаси.

– Можливо, гості захочуть полювати, – сказав мені господар. – Візьми на кораблі три рушниці та віднеси їх у човен.

Я зробив усе, що мені було наказано: вимив палубу, підняв на щоглі прапор і на другий день зранку сидів у човні, чекаючи на гостей. Раптом господар прийшов сам і сказав, що його гості не поїдуть сьогодні, бо їх затримали справи. Потім він наказав нам трьом – мені, хлопчику Ксурі та мавру – йти на нашому човні до узмор'я по рибу.

– Мої друзі прийдуть до мене на вечерю, – сказав він, – і тому ви, як наловите достатньо риби, принесіть її сюди.

Ось тут знову прокинулася в мені давня мрія про свободу. Тепер у мене було судно, і, тільки-но господар пішов, я почав готуватися – але не до риболовлі, а до великого плавання. Правда, я не знав, куди я спрямую свій шлях, але будь-яка дорога гарна – аби піти з неволі.

– Нам би треба взяти якоїсь їжі для себе, – сказав я мавру. – Адже ми не можемо їсти без дозволу провізію, яку господар приготував для гостей.

Старий погодився зі мною і незабаром приніс великий кошик із сухарями та три глеки прісної води.

Я знав, де у господаря стоїть ящик із вином, і, поки мавр ходив по провізію, переправив усі пляшки на човен і поставив їх у комору, ніби вони були тут ще раніше припасені для господаря.

Крім того, я приніс величезний шматок воску (фунтів із п'ятдесяти на вагу) та прихопив моток пряжі, сокиру, пилку і молоток. Усе це нам стало в нагоді згодом, особливо віск, з якого ми робили свічки.

Я вигадав ще одну хитрість, і мені знову вдалося обдурити простодушного мавра. Його ім'я було Ізмаїл, тому всі називали його Молі. От я й сказав йому:

– Молі, на судні є хазяйські мисливські рушниці. Добре було б дістати трохи пороху і кілька зарядів – можливо, нам пощастить підстрелити собі на обід куликів. Господар тримає порох та дріб на кораблі, я знаю.

– Гаразд, – сказав він, – принесу.

І він приніс велику шкіряну сумку з порохом – фунта півтора вагою, а мабуть, і більше, та іншу, з дробом – фунтів у п'ять чи шість. Він прихопив також і кулі. Усе це було складено у човні. Крім того, в хазяйській каюті знайшлося ще трохи пороху, який я насипав у велику сулію, виливши з неї попередньо залишки вина.

Зібравши таким чином усе необхідне для далекого плавання, ми вийшли з гавані, ніби на риболовлю. Я опустив мої вудки у воду, але нічого не впіймав (я навмисне не витягав вудок, коли риба чіплялася на гачок).

– Тут ми нічого не зловимо! – сказав я мавру. – Хазяїн не похвалить нас, якщо ми повернемось до нього з порожніми руками. Треба відійти далі в море. Можливо, далеко від берега риба краще клюватиме.

Не підозрюючи обману, старий мавр погодився зі мною і, оскільки він стояв на носі, підняв вітрило.

Я ж сидів за кермом, на кормі, і коли судно відійшло милі на три у відкрите море, я ліг у дрейф – ніби для того, щоб знову рибалити. Потім, передавши хлопцеві кермо, я ступив на ніс, підійшов до мавра ззаду, раптом підняв його і кинув у море. Він одразу ж виринув, бо плавав, як корок, і почав кричати мені, щоб я взяв його в човен, обіцяючи, що поїде зі мною хоч на край світу. Він так швидко плив за судном, що наздогнав би мене дуже скоро (вітер був слабкий, і човен ледве рухався). Бачачи, що мавр скоро наздожене нас, я побіг до каюти, взяв там одну з мисливських рушниць, поцілив у мавра і сказав:

Робінзон Крузо

– Я не бажаю тобі лиха, але дай мені зараз спокій і швидше повертайся додому! Ти добрий плавець, море тихе, легко допливеш до берега. Повертай назад, і я не займатиму тебе. Але, якщо ти не відчепишся від човна, я прострілю тобі голову, бо твердо вирішив здобути собі волю.

Він повернув до берега і, я впевнений, доплив до нього дуже легко.

Звичайно, я міг би взяти з собою цього мавра, але на старого не можна було покластися.

Коли мавр відстав від човна, я звернувся до хлопчика і сказав:

– Ксурі, якщо ти будеш мені вірний, я зроблю тобі багато добра. Присягнися, що ти ніколи не зрадиш мені, інакше я й тебе кину в море. Хлопчик усміхнувся, дивлячись мені просто у вічі, і присягнув, що буде мені вірний до смерті і поїде зі мною, куди я захочу. Говорив він так щиро, що я не міг не повірити йому.

Поки мавр не наблизився до берега, я тримав курс у відкрите море, лавіруючи проти вітру, щоб усі думали, ніби ми йдемо до Гібралтару.

Але, тільки-но почало сутеніти, я почав правити на південь, притримуючи трохи на схід, бо мені не хотілося віддалятися від берега. Дув дуже потужний вітер, але море було рівне, спокійне, і тому ми йшли доволі хутко.

Коли другого дня близько третьої години попереду вперше з'явилася земля, ми опинилися десь на півтораста миль на південь від Сале, далеко за межами володінь марокканського султана, та й всякого іншого з африканських царів. Берег, до якого ми наближалися, був безлюдний. Але в полоні я набрався такого страху і так боявся знову потрапити до маврів у полон, що, користуючись сприятливим вітром, яке підганяло моє судно на південь, п'ять днів плив тільки уперед, не стаючи на якір і не сходячи на берег.

Через п'ять днів вітер змінився: подуло з півдня, і оскільки я вже не боявся погоні, то вирішив підійти до берега і кинув якір у гирлі якоїсь маленької річки. Не можу сказати, що це за річка, де вона протікає та які люди живуть на її берегах. Береги її були безлюдні, і це мене дуже втішило, тому що в мене не було жодного бажання бачити людей. Єдине, що мені було потрібно, – прісна вода.

Ми увійшли в гирло від вечір і вирішили, коли стемніє, дістатися до суші вплав і оглянути всі околиці. Але, як тільки стемніло, ми почули з берега жахливі звуки: берег кишів звірами, які так шалено вили, гарчали, ревли і гавкали, що бідолашний Ксурі мало не помер зі страху і почав просити мене не сходити на берег до ранку.

– Гаразд, Ксурі, – сказав я йому, – зачекаємо! Але, можливо, при денному світлі ми побачимо людей, від яких нам, мабуть, буде ще гірше, ніж від лютих тигрів і левів.

– А ми вистрілимо в цих людей із рушниці, – сказав він зі сміхом, – вони й втечуть!

Мені було приємно, що хлопчик тримається бадьоро. Щоб він і надалі не сумував, я дав йому ковток вина.

Я послухав його поради, і всю ніч ми простояли на якорі, не виходячи з човна і тримаючи напоготові рушниці. До самого ранку ми не склепили очей.

Години через дві-три після того, як ми кинули якір, ми почули жахливий рев якихось величезних звірів дуже дивної породи (якої, ми й самі не знали). Звірі наблизилися до берега, увійшли в річку, почали хлюпатися і борсатися в ній, бажаючи, очевидно, освіжитися, і при цьому верещали, ревли і вили; таких огидних звуків я до того ніколи не чув.

Ксурі тремтів від страху; і, правду кажучи, я теж злякався.

Але ми обидва ще більше злякалися, коли почули, що одне з чудовиськ пливе до нашого судна. Ми не могли його бачити, але тільки чули, як воно віддихується і пирхає, і вгадали по цих звуках, що чудовисько величезне і люте.

– Мабуть, це лев, – сказав Ксурі. – Піднімемо якір і підемо звідси!

– Ні, Ксурі, – заперечив я, – нам нема чого зніматися з якоря. Ми тільки відпустимо канат довше і відійдемо подалі в море – звірі не поженуться за нами.

Але тільки-но я промовив ці слова, як побачив невідомого звіра на відстані двох весел від нашого судна. Я трохи розгубився, але одразу ж узяв з каюти рушницю і вистрілив. Звір повернув назад і поплив до берега.

Неможливо описати, який лютий рев здійнявся на березі, коли прогримів мій постріл: мабуть, тутешні звірі ніколи раніше не чули цього звуку. Тут я остаточно переконався, що вночі виходити на берег не можна. Але чи можна буде ризикнути висадитися вдень ​​– цього ми теж не знали. Стати жертвою якогось дикуна анітрохи не краще, ніж потрапити в пазурі лева чи тигра.

Але нам за будь-що треба було зійти на берег тут чи в іншому місці, оскільки в нас не залишилося ні краплі води. Нас давно вже мучила спрага. Нарешті настав довгоочікуваний ранок. Ксурі сказав, що, якщо я пущу його, він дістанеться до берега вбрід і постарається роздобути прісної води. А коли я спитав його, чому йти йому, а не мені, він відповів:

– Якщо прийде дика людина, вона з'їсть мене, а ви залишитеся живими.

У цій відповіді пролунала така любов до мене, що я був глибоко зворушений.

– Ось що, Ксурі, – сказав я, – вирушаємо обоє. А якщо з'явиться дика людина, ми застрелимо її, і вона не з'їсть ні тебе, ні мене.

Я дав хлопчику сухарів та ковток вина; потім ми підтяглися ближче до землі і, зіскочивши у воду, попрямували до берега вбрід, не взявши з собою нічого, крім рушниць та двох порожніх глечиків для води.

Я не хотів віддалятися від берега, щоб не загубити з очей нашого судна.

Я боявся, що вниз річкою до нас можуть спуститися у своїх пірогах дикуни. Але Ксурі, помітивши улоговинку на відстані милі від берега, побіг із глечиком туди.

Раптом я побачив, що він біжить назад. «Чи не погналися за ним дикуни? – зі страхом подумав я. – Чи не злякався він якогось хижого звіра?»

Я кинувся до нього на допомогу і, підбігши ближче, побачив, що за спиною в нього висить щось велике. Виявилося, що він убив якогось звірка, на кшталт нашого зайця, тільки шерсть у нього була іншого кольору і ноги довші. Ми обидва були раді цій дичині, але я ще більше зрадів, коли Ксурі сказав мені, що він знайшов в улоговині багато гарної прісної води.

Наповнивши глеки, ми влаштували розкішний сніданок з убитого звірка і вирушили у подальший шлях. Ми так і не знайшли в цій місцевості жодних слідів людини.

Після того, як ми вийшли з гирла річки, мені кілька разів під час нашого подальшого плавання доводилося причалювати до берега по прісну воду.

Якось рано-вранці ми кинули якір біля високого мису. Вже почався приплив. Раптом Ксурі, у якого очі були, мабуть, пильніше від моїх, прошепотів:

– Ходімо подалі від цього берега. Погляньте, яке чудовисько лежить там, на пагорбі! Воно міцно спить, але горе буде нам, коли воно прокинеться!

Я глянув у той бік, куди показував Ксурі, і справді побачив жахливого звіра. Це був величезний лев. Він лежав під горою.

– Послухай, Ксурі, – сказав я, – іди на берег і вбий цього лева.

Хлопчик злякався.

– Мені вбити його! – вигукнув він. – Та лев проковтне мене, як муху!

Я попросив його не ворушитись і, не сказавши йому більше ні слова, приніс із каюти всі наші рушниці (їх було три). Одну, найбільшу і громіздку, я зарядив двома шматками свинцю, попередньо всипавши в дуло добрячий заряд пороху; в іншу вкотив дві великі кулі, а в третю – п'ять менших куль.

Узявши першу рушницю і ретельно прицілившись, я вистрілив у звіра. Я поцілив йому в голову, але він лежав у такій позі (прикривши голову лапою на рівні очей), що заряд потрапив у лапу і розтрощив кістку. Лев загарчав і схопився, але, відчувши біль, впав, потім піднявся на трьох лапах і зашкутильгав геть від берега з таким відчайдушним ревом, якого я ще ніколи не чув.

Я був трохи збентежений тим, що не влучив йому в голову; однак, не зволікаючи ні хвилини, узяв другу рушницю і вистрілив звірові навздогін. Цього разу мій заряд поцілив куди треба. Лев упав з ледве чутним хрипом.

Коли Ксурі побачив пораненого звіра, усі його страхи минули, і він почав просити мене, щоб я відпустив його на берег.

– Гаразд, іди! – Сказав я.

Хлопчик стрибнув у воду і поплив до берега, працюючи однією рукою, бо в другій він тримав рушницю. Підійшовши впритул до звіра, що лежав на землі, він приставив дуло рушниці до його вуха і вбив його.

Було, звичайно, приємно підстрелити на полюванні лева, але м'ясо його не годилося в їжу, і я дуже шкодував, що ми витратили три заряди на таку нікчемну дичину. Втім, Ксурі сказав, що він спробує поживитися чимось від убитого лева, і коли ми повернулися до човна, попросив у мене сокиру.

– Навіщо? – Запитав я.

– Відрубати йому голову, – відповів він.

Однак голову відрубати він не зміг, у нього не вистачило сили; він відрубав тільки лапу, яку і приніс до нашого човна. Лапа була надзвичайних розмірів.

Тут мені спало на думку, що шкура цього лева може нам стати в нагоді, і я вирішив спробувати зняти з нього шкуру. Ми знову вирушили на берег, але я не знав, як узятись за цю роботу. Ксурі виявився спритнішим, ніж я.

Працювали ми цілий день. Шкура була знята лише під вечір. Ми розтягли її на даху нашої маленької каюти. Через два дні вона зовсім просохла на сонці і потім служила мені ліжком.

Відійшовши від цього берега, ми попливли на південь і днів десять-дванадцять поспіль не змінювали свого напрямку.

Провізія наша добігала кінця, тому ми намагалися якомога економніше витрачати наші запаси. На берег ми сходили тільки по прісну воду.

Я хотів дістатися до гирла річки Гамбії чи Сенегалу, тобто до тих місць, які прилягають до Зеленого мису, бо сподівався зустріти тут якийсь європейський корабель. Я знав, що, якщо я не зустріну корабля в цих місцях, мені залишиться або вирушити у відкрите море на пошуки островів, або загинути серед чорношкірих – іншого вибору я не мав.

Я знав також, що всі кораблі, що йдуть з Європи, куди б вони не прямували – чи до берегів Гвінеї, чи до Бразилії, чи до Ост-Індії, – проходять повз Зелений мис, і тому мені здавалося, що все моє щастя залежить тільки від того, чи зустріну я біля Зеленого мису якесь європейське судно.

«Якщо не зустріну, – казав я собі, – мені загрожує вірна смерть».

Розділи:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14    15    16    17    18    19    20    21    22    23    24    25    26    27    28  




Пропонуємо також:


У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

Гостьова книга - Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова