Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Даніель Дефо

Робінзон Крузо

У переказі К.Чуковського

Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Р.Сахалтуєв

Розділи:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14    15    16    17    18    19    20    21    22    23    24    25    26    27    28  

Розділ 14. Робінзон будує човен і шиє собі новий одяг

Ви можете не сумніватися, що весь цей час мене не покидала думка про землю, яку було видно з іншого берега. В глибині душі я все ще шкодував, що оселився не на тому березі: мені все здавалося, що, якби я бачив перед собою ту землю, я якось знайшов би можливість дістатися до неї. А коли б я дістався до неї, мені, можливо, вдалося б вибратися з цих місць на волю.

От коли я не раз згадував мого маленького приятеля Ксурі і мій довгий човен з бічним вітрилом, на якому я пройшов уздовж африканських берегів понад тисячу миль. Але яка користь від цих спогадів?

Я вирішив подивитися на наш корабельний бот, який ще за тієї бурі, в якій ми зазнали краху, викинуло на острів за кілька миль від мого житла. Цей човен лежав неподалік від того місця, куди його викинуло. Прибоєм його перекинуло догори дном і віднесло трохи вище, на піщану мілину; він лежав на сухому місці, і води навколо нього не було.

Якби мені вдалося полагодити і спустити на воду цю шлюпку, я міг би досить легко дістатися Бразилії. Але для такої роботи було замало однієї пари рук. Я розумів, що мені так само неможливо зрушити з місця цю шлюпку, як зрушити з місця мій острів. І все ж таки я вирішив спробувати. Пішов до лісу, нарубав товстих жердин, які мали б служити мені за важелі, вистругав із дерева полоззя і все це перетяг до шлюпки.

«Аби мені вдалося перевернути її на дно, – казав я собі, – а полагодити її – то вже справа неважка. Вийде такий гарний човен, що в ньому сміливо можна буде вийти в море».

І я не пошкодував сил на цю дурну роботу.

Я витратив на неї три чи чотири тижні. Мало того: коли я зрозумів, що не з моїми слабкими силами зрушити таке важке судно, я придумав новий план. Я почав відкидати пісок від одного борту човна, розраховуючи, що, втративши точку опори, він сам перевернеться і стане на дно; одночасно я підкладав під нього обрубки дерева, щоб він, перевернувшись, став саме туди, куди мені треба.

Човен справді став на дно, але це нітрохи не приблизило мене до моєї мети: я все одно не міг спустити його на воду. Я навіть не міг підвести під нього важелі і нарешті був змушений відмовитися від свого задуму. Але ця невдача не відбила в мене бажання і далі намагатися дістатися материка. Навпаки, коли я побачив, що я не маю жодної можливості відплисти від набридлого берега, моє бажання пуститися в океан не тільки не послабшало, а й зросло ще більше.

Нарешті мені спало на думку: чи не спробувати мені самому зробити човен чи, ще краще, пірогу, на зразок тих, які роблять у тутешніх широтах тубільці?

«Щоб зробити пірогу, – міркував я, – не треба майже ніяких інструментів, оскільки вона видовбується із суцільного стовбура дерева; з такою роботою може впоратись і одна людина».

Словом, зробити пірогу здавалося мені не тільки можливою, але й більш легкою справою, і думка про цю роботу була мені дуже приємною. З великим задоволенням я думав про те, що мені буде легше виконати це завдання, ніж дикунам.

Я не ставив собі питання, як я спущу свою пірогу на воду, коли вона буде готова, а тим часом ця перешкода була набагато серйознішою, ніж брак інструментів.

Я з такою пристрастю віддавався мріям про свою майбутню подорож, що ні на мить не зупинився на цьому питанні, хоча було цілком очевидно, що незрівнянно легше провести човен сорок п'ять миль по морю, ніж протягнути його по землі сорок п'ять ярдів, що відокремлювали його від води.

Одним словом, в історії з пірогою я був таким дурнем, яким тільки може показати себе людина при здоровому глузді.

Я тішився своїм задумом, навіть не намагаючись розрахувати, чи вистачить у мене сил, щоб здійснити його.

І не те щоб думка про спуск на воду зовсім не спадала мені на думку – ні, вона приходила, але я не давав їй ходу, пригнічуючи її щоразу дурним доказом: «Спочатку зробимо човен, а там вже подумаємо, як його спустити. Неможливо, щоб я нічого не придумав!»

Звичайно, все це було божевіллям! Але моя мрія виявилася сильнішою за будь-які міркування, і я, недовго думаючи, взявся за сокиру. Я зрубав чудовий кедр, що мав п'ять футів і десять дюймів у поперечнику внизу, біля стовбура, а вгорі, на висоті двадцяти двох футів, – чотири фути і одинадцять дюймів; потім стовбур поступово ставав тоншим і нарешті розгалужувався.

Можна собі уявити, чого мені було варто звалити це величезне дерево!

Двадцять днів я рубав сам стовбур, заходячи то з одного, то з іншого боку, та ще чотирнадцять днів мені знадобилося, щоб обрубати бічні сучки і відокремити величезну розлогу вершину. Цілий місяць я обробляв мою колоду зовні, намагаючись витесати хоч якусь подобу кіля, бо без кіля пірога не могла б триматися на воді прямо. А три місяці пішло ще на те, щоб видовбати її всередині. Цього разу я обійшовся без вогню: цю величезну роботу я зробив молотком і долотом. Нарешті в мене вийшла чудова пірога, така велика, що сміливо могла підняти двадцять п'ять чоловік, а отже, і мене з усім моїм вантажем.

Я був у захваті від свого витвору: ніколи в житті я не бачив такого великого човна з суцільного дерева. Зате як же дорого він мені обійшовся. Скільки разів довелося мені, знемагаючи від утоми, вдаряти по цьому дереву сокирою!

Як би там не було, половину справи було зроблено. Залишалося тільки спустити човен на воду, і я не сумніваюся, що, якби мені це вдалося, я зробив би найшаленішу і найвідчайдушнішу з усіх морських подорожей, що коли-небудь відбувалися на земній кулі.

Але всі мої старання спустити її на воду не призвели до чого: моя пірога залишилася там, де була!

Від лісу, де я її побудував, до води було не більше ста ярдів, але ліс стояв в улоговині, а берег був високий, стрімкий. Це було першою перешкодою. Втім, я хоробро вирішив усунути її: треба було зняти всю зайву землю таким чином, щоб від лісу до берега утворився пологий спуск. Страшно згадати, скільки часу й сил я витратив на цю роботу, але хто не віддасть своїх останніх сил, коли йдеться про те, щоб здобути свободу!

Отже, першу перешкоду було усунено: дорога для човна готова. Але це ні до чого не призвело: скільки я не бився, я не міг зрушити з місця мою пірогу, як раніше не міг зрушити корабельну шлюпку.

Тоді я виміряв відстань, що відокремлювала пірогу від моря, і вирішив викопати для неї канал: якщо не можна було провести човен до води, залишалося провести воду до човна. І я вже почав було копати, але коли прикинув у в голові необхідну глибину і ширину майбутнього каналу, коли підрахував, за скільки приблизно часу може зробити таку роботу одна людина, то виявилося, що мені знадобиться не менше десяти-дванадцяти років, щоб довести її до кінця…

Що поробиш, довелося хоч-не-хоч, а облишити і цей задум.

Я був засмучений до глибини душі і тільки тоді зрозумів, як безглуздо братися за роботу, не розрахувавши спочатку, скільки вона займе часу і праці і чи вистачить сил довести її до кінця.

За цією безглуздою роботою застала мене четверта річниця мого перебування на острові.

До цього часу багато чого з узятих мною на кораблі речей або зовсім зносилося, або ледве трималися, а корабельні запаси провізії вже добігали кінця.

Після чорнила у мене закінчився увесь запас хліба, тобто не хліба, а корабельних сухарів. Я заощаджував їх як тільки міг. В останні півтора роки я дозволяв собі з'їдати не більше одного сухаря на день. І все ж таки до того, як я зібрав зі свого поля таку кількість зерна, що можна було почати споживати його, я майже рік просидів без крихти хліба.

Одяг мій до цього часу почав ставати непридатним. У мене були тільки картаті сорочки (близько трьох дюжин), які я знайшов у скринях матросів. До них я ставився з особливою ощадливістю; на моєму острові бувало часто так жарко, що доводилося ходити в одній сорочці, і не знаю, що я робив би без цього запасу сорочок.

Звичайно, я міг би ходити у цьому кліматі голим. Але я легше переносив сонячну спеку, якщо на мені був одяг. Пекучі промені тропічного сонця обпалювали мою шкіру до пухирів, сорочка ж захищала її від сонця, і, крім того, мене охолоджував рух повітря між сорочкою та тілом. Не міг я також звикнути ходити під сонцем із непокритою головою; Щоразу, коли я виходив без капелюха, у мене починала боліти голова.

Треба було обережніше використовувати запаси одягу, які в мене ще залишалися.

Насамперед мені потрібна була куртка: усі, які в мене були, я зносив. Тому я вирішив спробувати переробити на куртки матроські бушлати, які все одно лежали без діла. У таких бушлатах матроси стоять зимовими ночами на вахті.

І ось я почав кравцювати! Говорячи щиро, я був досить жалюгідним кравцем, але, як би там не було, цур надвоє, я спартачив дві чи три куртки, яких, на мою думку, мені мало вистачити надовго.

Про першу мою спробу пошити штани краще й не згадувати, оскільки вона закінчилася ганебною невдачею.

Але незабаром я винайшов новий спосіб одягатися і з того часу не відчував нестачі одягу.

Справа в тому, що у мене зберігалися шкури всіх убитих мною тварин. Кожну шкуру я просушував на сонці, розтягнувши її на жердинах. Тільки спочатку я через недосвідченість надто довго тримав їх на сонці, тому перші шкури були такі жорсткі, що навряд чи могли на щось згодитися. Зате інші були дуже гарні. З них я й пошив першим ділом велику шапку хутром назовні, щоб вона не боялася дощу. Хутряна шапка вийшла в мене така гарна, що я вирішив зробити собі з такого ж матеріалу повний костюм, тобто куртку і штани. Штани я пошив короткі, до колін, і дуже просторі; куртку теж зробив широкою, бо й те й інше мені було потрібно не стільки для тепла, скільки для захисту від сонця.

Крій і робота, треба визнати, були неякісні. Тесляр я був такий собі, а кравець ще гірший. Як би там не було, зшитий мною одяг чудово мені служив, особливо, коли мені траплялося виходити з дому під час дощу: уся вода стікала по довгому хутру, і я залишався зовсім сухим.

Після куртки та штанів я вирішив змайструвати собі парасольку. 

Я бачив, як роблять парасольки у Бразилії. Там така сильна спека, що важко обійтися без парасольки, а на моєму острові було нітрохи не прохолодніше, навіть, мабуть, спекотніше, бо він ближчий до екватора. Сховатися від спеки я не міг, бо більшу частину часу я проводив просто неба. Потреба змушувала мене виходити з дому за будь-якої погоди, а іноді довго ходити під сонцем і дощем. Отже, парасолька була мені вкрай необхідна.

Багато в мене було клопоту з цією роботою і багато часу минуло, перш ніж мені вдалося зробити щось схоже на парасольку. Рази два чи три, коли я думав, що вже досяг своєї мети, у мене виходили такі негодящі речі, що доводилося все починати знову. Але зрештою я досяг свого і зробив цілком пристойну парасольку. Справа в тому, що я хотів, щоб вона розкривався і закривався, – у цьому й полягала головна складність. Звичайно, зробити її нерухомою було дуже легко, але тоді довелося б носити її розкритою, що було незручно. Як уже сказано, я розв'язав цю задачу, і моя парасолька могла відкриватися і закриватися. Я обтягнув її козячими шкурами хутром назовні: дощова вода стікала по хутру, як по похилому даху, і найспекотніші сонячні промені не могли проникнути крізь нього.

З цією парасолькою я не боявся ніякого дощу і не страждав від сонця навіть у спекотну погоду, а коли вона не була мені потрібна, я закривав її та ніс під пахвою.

Так я жив на моєму острові, спокійний і задоволений.

Розділи:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14    15    16    17    18    19    20    21    22    23    24    25    26    27    28  

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова