Казка.укр - Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Фейсбук-група Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Живий журнал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Телеграм-канал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Інстаграм Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Ютуб-канал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн




Даніель Дефо

Робінзон Крузо

У переказі К.Чуковського

Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Р.Сахалтуєв

Розділи:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14    15    16    17    18    19    20    21    22    23    24    25    26    27    28  

Розділ 18. Робінзон переконується, що на його острові бувають людожери

Минуло два роки з того дня, коли я побачив на піску слід людської ноги, але колишній душевний спокій так і не повернувся до мене. Скінчилося моє безтурботне життя. Кожен, кому доводилося протягом довгих років відчувати болісний страх, зрозуміє, яким сумним і похмурим стало з того часу моє життя.

Одного разу під час моїх блукань островом я дістався до західного його краю, де ще ніколи не бував. Не доходячи до берега, я піднявся на пагорб. Та раптом мені здалося, що вдалині, у відкритому морі, видніється човен.

«Мабуть, зір обманює мене, – подумав я. – Адже за всі ці довгі роки, коли я щодня вдивлявся у морські простори, я жодного разу не бачив тут човна».

Шкода, що я не захопив з собою підзорної труби. У мене було кілька труб; я знайшов їх в одній зі скринь, перевезених мною з нашого корабля. Але, на жаль, вони залишилися вдома. Я не міг розрізнити, чи це справді був човен, хоча так довго вдивлявся у морську далечінь, що в мене заболіли очі. Спускаючись до берега з пагорба, я вже нічого не бачив; тож і досі не знаю, що це було. Довелося відмовитися від будь-яких подальших спостережень. Але з того часу я дав собі слово ніколи не виходити з дому без підзорної труби.

Діставшись до берега – а на цьому березі я, як уже сказано, ніколи не бував, – я переконався, що сліди людських ніг зовсім не така вже рідкість на моєму острові, як мені здавалося всі ці роки. І я переконався, що, якби я жив не на східному узбережжі, куди не приставали піроги дикунів, я вже давно знав би, що на моєму острові вони бувають часто і що західні його береги служать їм не тільки постійною гаванню, а й тим місцем, де під час своїх жорстоких бенкетів вони вбивають і поїдають людей! Те, що я побачив, коли спустився з пагорба і вийшов на берег, вразило і приголомшило мене. Весь берег був усіяний людськими скелетами, черепами, кістками рук та ніг.

Робінзон Крузо

Не можу висловити, який жах охопив мене!

Я знав, що дикі племена постійно воюють між собою. У них часто бувають морські битви: один човен нападає на інший.

«Мабуть, – думав я, – після кожного бою переможці привозять своїх військовополонених сюди і тут, за своїм нелюдським звичаєм, вбивають і з'їдають їх, бо вони всі людожери».

Тут же неподалік я помітив круглий майданчик, всередині якого виднілися рештки багаття: тут, мабуть, і сиділи ці дикі люди, коли пожирали тіла своїх бранців.

Жахливе видовище так вразило мене, що я в першу хвилину забув про небезпеку, на яку наражався, залишаючись на цьому березі. Обурення цим звірством витіснило з моєї душі будь-який страх.

Я нерідко чув про те, що є племена дикунів-людожерів, але ще ніколи мені не траплялося самому бачити їх. З огидою відвернувся я від залишків цього жахливого бенкету. Мене знудило. Я мало не зомлів. Мені здавалося, що я впаду. А коли я прийшов до тями, то відчув, що ні на одну хвилину не можу тут залишитися. Я вибіг на пагорб і помчав назад додому.

Західний берег залишився далеко позаду, а я все ще не міг остаточно прийти до тями. Нарешті я зупинився, трохи схаменувся і почав збиратися з думками. Дикуни, як я переконався, ніколи не приїжджали на острів по здобич. Мабуть, вони нічого не потребували, а може, були впевнені, що нічого цінного тут неможливо знайти.

Не могло бути жодного сумніву в тому, що вони неодноразово побували в лісистій частині мого острова, але, мабуть, не знайшли там нічого такого, що могло б стати їм у нагоді.

Отже, треба лише бути обережним. Якщо, проживши на острові майже вісімнадцять років, я до останнього часу жодного разу не знаходив людських слідів, то, мабуть, я проживу тут ще вісімнадцять років і не потраплю на очі дикунам, хіба що натраплю на них випадково. Але такої випадковості не слід боятися, тому що відтепер моя єдина турбота має полягати в тому, щоб якнайкраще приховати всі ознаки мого перебування на острові.

Я міг би побачити дикунів звідкись із засідки, але я не хотів навіть дивитися на них – такі огидні були мені кровожерливі хижаки, що пожирали один одного, як звірі. Сама лише думка про те, що люди можуть бути такими жорстокими, наводила на мене гнітючий сум.

Близько двох років я прожив безвихідно в тій частині острова, де були всі мої володіння – фортеця під горою, курінь у лісі та та лісова галявина, де я влаштував обгороджену загороду для кіз. За ці два роки я жодного разу не сходив подивитися на мій човен.

«Краще вже, – думалося мені, – побудую собі нове судно, а колишній човен нехай залишається там, де й тепер. Виїхати на ньому в море було б небезпечно. Там на мене можуть напасти дикуни-людожери, і, без сумніву, вони розтерзають мене, як і інших своїх бранців».

Але минуло ще близько року, і зрештою я все ж таки зважився вивести звідти свій човен: адже дуже важко було робити новий! Та й готовий цей новий човен був би тільки через два-три роки, а до того часу у мене, як і раніше, не було б можливості пересуватися морем.

Мені вдалося спокійно перевести свій човен на східний бік острова, де для нього знайшлася дуже зручна бухта, захищена з усіх боків крутими скелями. Уздовж східних берегів острова проходила морська течія, і я знав, що дикуни нізащо не посміють висадитися там.

Читачеві навряд чи здасться дивним, що під впливом цих непокоєнь і жахів у мене зовсім зникло бажання турбуватися про свій добробут і майбутні домашні зручності. Мій розум втратив усю свою винахідливість. Не до того мені було, щоб дбати про покращення їжі, коли я тільки й думав, як би врятувати своє життя. Я не смів ані вбити цвяха, ані розколоти колоди, бо мені завжди здавалося, що дикуни можуть почути цей стукіт. Тим більше я не наважувався стріляти.

Але головне – мене охоплював болісний страх щоразу, коли мені доводилося розводити вогонь, тому що дим, який при світлі дня було видно на великій відстані, завжди міг виказати мене. З цієї причини всі роботи, для яких був потрібен вогонь (наприклад, виппал горщиків), я переніс до лісу, до моєї нової садиби. А для того щоб у себе вдома варити їжу і пекти хліб, я вирішив обзавестися деревним вугіллям. Це вугілля при горінні майже не дає диму. Ще хлопчиком, у себе на батьківщині, я бачив, як його роблять. Треба нарубати товстих гілок, скласти їх в одну купу, прикрити шаром дерну і спалити. Коли гілки перетворювалися на вугілля, я перетягував це вугілля додому і користувався ним замість дров.

Але одного разу, коли я, приступаючи до виготовлення вугілля, зрубав біля підніжжя високої гори кілька великих кущів, я помітив під ними нору.

Мене зацікавило, куди вона може вести. З великими труднощами я протиснувся до неї і опинився в печері. Печера була дуже просторою і такою високою, що я тут же, біля входу, міг стати на весь зріст. Але зізнаюся, що виліз я звідти набагато швидше, ніж заліз.

Вдивляючись у темряву, я побачив два величезні палаючі ока, що дивилися прямо на мене; вони виблискували, як зірки, відбиваючи слабке денне світло, що проникало в печеру зовні і падало прямо на них. Я не знав, кому належать ці очі – дияволові чи людині, але, перш ніж встигнути щось збагнути, я кинувся геть із печери.

Через деякий час я, однак, схаменувся і обізвав себе тисячу разів дурнем.

«Хто прожив двадцять років на самоті на безлюдному острові, тому не личить боятися чортів, – сказав я собі. – Справді, у цій печері немає нікого страшнішого за мене».

І, набравшись хоробрості, я прихопив палаючу головешку і знову поліз у печеру. Не встиг я ступити й трьох кроків, висвітлюючи собі шлях своїм смолоскипом, як знову злякався, ще більше, ніж колись: я почув гучне зітхання. Так зітхають люди від болю. Потім пролунали якісь уривчасті звуки на кшталт неясного бурмотіння і знову тяжке зітхання.

Я відступив назад і скам'янів від жаху; холодний піт виступив у мене на всьому тілі, і волосся стало дибки. Якби в мене на голові була шапка, вони, мабуть, скинули б її на землю. Але, зібравши всю свою мужність, я знову рушив уперед і при світлі головешки, яку тримав над головою, побачив на землі величезного, жахливо страшного старого цапа!

Цап лежав нерухомо і важко дихав у передсмертній агонії; він помирав, очевидно, від старості. Я трохи штовхнув його ногою, щоб дізнатися, чи може він піднятися. Він спробував підвестися, але не зміг. «Хай собі лежить, – подумав я. – Якщо він налякав мене, то як же злякається всякий дикун, який надумає сунутися сюди!»

Утім, я впевнений, що жоден дикун і ніхто інший не наважився б проникнути до печери. Та й взагалі тільки людині, яка, подібно до мене, потребувала безпечного притулку, могло спати на думку полізти в цю розколину.

На другий день я взяв із собою шість великих свічок власного виготовлення (на той час я навчився робити дуже гарні свічки з козиного жиру) і повернувся до печери.

Біля входу печера була широкою, але потроху ставала дедалі вужчою, тож в її глибині мені довелося стати на карачки і близько десяти ярдів повзти вперед, що було, до речі, досить сміливим подвигом, тому що я зовсім не знав, куди веде цей хід і що чекає на мене попереду. Але ось я відчув, що з кожним кроком прохід стає ширшим і ширшим. Трохи згодом я спробував стати на ноги, і виявилося, що я можу стояти на весь зріст. Склепіння печери піднялося футів на двадцять. Я запалив дві свічки і побачив таку чудову картину, яку ніколи в житті не бачив. Я опинився у просторому гроті. Полум'я моїх двох свічок відбивалося в його блискучих стінах. Вони відсвічували сотнями тисяч різнокольорових вогнів. Чи це були вкраплені в камінь печери алмази чи інше дорогоцінне каміння? Цього я не знав. Найвірогідніше, це було золото.

Я ніяк не очікував, що земля може приховувати у своїх надрах такі дива. Це був чудовий грот. Дно в нього було сухе і рівне, вкрите дрібним піском. Ніде не було видно огидних мокриць чи черв'яків, ніде – ні на стінах, ні на склепіннях – жодних ознак вогкості. Єдина незручність – вузький вхід, але для мене ця незручність була найціннішою, оскільки я стільки часу шукав безпечного притулку, а безпечнішого за це важко було знайти.

Я був такий радий своїй знахідці, що вирішив одразу ж перенести у мій грот велику частину тих речей, якими я особливо дорожив, – перш за все порох і всю запасну зброя, тобто дві мисливські рушниці і три мушкети. Перетягуючи речі в мою нову комору, я вперше відкоркував діжку з підмоченим порохом. Я був упевнений, що весь цей порох нікуди не годиться, але виявилося, що вода проникла в діжку тільки на три-чотири дюйми по краях; підмоклий порох затвердів, і утворилася міцна кірка; у цій кірці решта пороху збереглася цілою та неушкодженою, як ядро ​​горіха в шкаралупі. Таким чином, я несподівано став володарем нових запасів чудового пороху.

Як же я зрадів такій несподіванці! Увесь цей порох – а його виявилося не менше шістдесяти фунтів – я переніс до мого грота для більшої безпеки, залишивши у себе під рукою три чи чотири фунти на випадок нападу дикунів. До грота я перетягнув і весь запас свинцю, з якого робив кулі.

Тепер мені здавалося, що я схожий на одного з тих стародавніх гігантів, які, за легендами, жили у скелях і печерах, куди було неможливо дістатися жодній людині. «Нехай, – казав я собі, – хоч п'ятсот дикунів нишпорять по всьому острові, шукаючи на мене; вони ніколи не відкриють моєї схованки, а якщо і відкриють, ні за що не посміють зробити на неї напад!

Старий цап, якого я знайшов тоді у моїй новій печері, сконав наступного дня, і я закопав його в землю там, де він лежав: це було набагато легше, ніж витягувати його з печери.

Йшов уже 23-й рік мого перебування на острові. Я встиг настільки освоїтися з його природою та кліматом, що, якби не боявся дикунів, які могли щохвилини нагрянути сюди, я охоче погодився б провести тут в ув'язненні весь залишок моїх днів до останньої години, коли я ляжу і помру, як цей старий цап.

Останніми роками, поки я ще не знав, що мені загрожує напад дикунів, я придумав собі деякі забавки, які в моїй самоті дуже розважали мене. Завдяки їм я проводив час набагато веселіше, ніж раніше.

По-перше, як уже сказано, я навчив свого Пола говорити, і він так приязно розмовляв зі мною, вимовляючи слова так окремо і чітко, що я слухав його із великим задоволенням.

Не думаю, щоб якийсь інший папуга умів розмовляти краще за нього. Він прожив у мене щонайменше двадцять шість років. Чи довго йому лишалося жити, я не знаю; мешканці Бразилії стверджують, що папуги живуть до ста років.

Було в мене ще два папуги, вони теж вміли говорити і обидва вигукували: "Робін Крузо!", але не так добре, як Пол. Щоправда, на його навчання я витратив набагато більше часу та праці.

Мій собака був для мене приємним супутником і вірним товаришем протягом шістнадцяти років. Потім він мирно помер від старості, але я ніколи не забуду, як самовіддано він любив мене.

Ті кішки, яких я залишив у своєму домі, теж давно вже стали повноправними членами моєї великої родини.

Крім того, я завжди тримав при собі двох чи трьох козенят, яких привчав їсти з моїх рук. І завжди в мене була велика кількість птахів; я ловив їх на березі, підрізав їм крила, щоб вони не могли втекти, і незабаром вони робилися ручними і з веселим криком збігалися до мене, щойно я з'являвся на порозі.

Молоді деревця, які я насадив перед фортецею, давно розрослися в густий гай, і в цьому гаю теж оселилося безліч птахів. Вони вили гнізда на невисоких деревах і виводили пташенят, і все це вируюче навколо мене життя веселило й тішило мене на самоті.

Таким чином, повторюю, мені жилося б добре та затишно і я був би цілком задоволений долею, якби не боявся, що на мене нападуть дикуни.

Розділи:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14    15    16    17    18    19    20    21    22    23    24    25    26    27    28  




Пропонуємо також:


У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

Гостьова книга - Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5168755457383301, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова