Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською |
Усі категорії |
Даніель Дефо
У переказі К.Чуковського
Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Р.Сахалтуєв
Розділи: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28
Капітан був великодушний і щедрий не лише на словах, а й на ділі. Він сумлінно виконав усі свої обіцянки. Він наказав, щоб ніхто з матросів не смів торкатися мого майна, потім зробив докладний перелік усіх речей, що належали мені, звелів покласти їх разом зі своїми речами, а перелік вручив мені, щоб після прибуття до Бразилії я міг отримати усе сповна.
Йому захотілося купити мій човен. Човен справді був гарний. Капітан сказав, що купить його для свого корабля, і спитав, скільки я хочу за нього.
– Ви, – відповів я, – зробили мені стільки добра, що я в жодному разі не вважаю себе вправі призначати ціну за човен. Скільки дасте, стільки й візьму.
Тоді він сказав, що видасть мені письмове зобов'язання сплатити за мій човен вісімдесят золотих одразу ж після приїзду до Бразилії, але якщо там знайдеться інший покупець, який запропонує мені більше, капітан заплатить мені стільки ж.
Наш переїзд до Бразилії відбувся цілком щасливо. Дорогою ми допомагали матросам, і вони потоваришували з нами. Після двадцятидводенного плавання ми увійшли до бухти Усіх Святих. Тут я остаточно відчув, що мої лиха позаду, що я вже вільна людина, а не раб і що життя моє починається знову.
Я ніколи не забуду, як великодушно поставився до мене капітан португальського корабля.
Він не взяв з мене ні копійки за проїзд; він у повному обсязі повернув мені всі мої речі, аж до трьох глиняних глечиків; він дав мені сорок золотих за левову шкуру і двадцять – за шкуру леопарда і взагалі купив усе, що в мене було зайвого і що мені було зручно продати, в тому числі ящик з винами, дві рушниці та залишки воску, (частина якого пішла у нас на свічки). Одним словом, коли я продав йому більшу частину свого майна і зійшов на берег Бразилії, я мав у кишені двісті двадцять золотих.
Мені не хотілося розлучатися з моїм супутником Ксурі: він був таким вірним і надійним товаришем, він допоміг мені здобути свободу. Але йому не було чого робити в мене; до того ж, я не був певен, що мені вдасться його прогодувати. Тому я дуже зрадів, коли капітан сказав, що йому подобається цей хлопчик, що він охоче візьме його на корабель і зробить моряком.
Незабаром по приїзді до Бразилії мій друг капітан ввів мене в дім одного свого знайомого. То був власник плантації цукрової тростини та цукрового заводу. Я прожив у нього досить довгий час, і завдяки цьому зміг вивчити цукрове виробництво.
Бачачи, як добре живеться тутешнім плантаторам і як швидко вони багатіють, я вирішив оселитись у Бразилії і теж зайнятися виробництвом цукру. На всі свої гроші я взяв в оренду ділянку землі і став складати план моєї майбутньої плантації та садиби.
У мене був сусід по плантації, який приїхав сюди з Лісабона. Звали його Веллс. Родом він був англієць, але давно вже перейшов у португальське підданство. Ми з ним швидко зійшлися і стали приятелювати. Перші два роки ми обидва ледве могли прогодуватись нашими врожаями. Але в міру того, як земля розроблялася, ми ставали багатшими.
Проживши в Бразилії роки чотири і поступово розширюючи свою справу, я, зрозуміло, не тільки вивчив іспанську мову, а й познайомився з усіма сусідами, а також і з купцями з Сан-Сальвадора, найближчого до нас приморського міста. Багато хто з них стали моїми друзями. Ми часто зустрічалися, і, звичайно, я розповідав їм про дві мої поїздки до Гвінейського берега, про те, як ведеться торгівля з тамтешніми неграми і як легко там за якісь дрібнички – за намисто, ножі, ножиці, сокири чи дзеркальця – придбати золотий пісок та слонову кістку.
Вони завжди слухали мене з великим зацікавленням і довго обговорювали те, що я розповідав їм.
Якось прийшли до мене троє з них і, взявши з мене слово, що вся наша розмова залишиться в таємниці, сказали:
– Ви кажете, що там, де ви були, можна легко дістати цілі купи золотого піску та інших коштовностей. Ми хочемо спорядити корабель у Гвінею по золото. Чи згодні ви поїхати до Гвінеї? Вам не доведеться вкладати в це підприємство ніяких грошей: ми дамо вам все, що потрібно для обміну. За вашу працю ви отримаєте свою частку прибутку, таку, як і кожен із нас.
Мені слід було б відмовитися і надовго залишитися у родючій Бразилії, але, повторюся, я завжди сам був винним у власних негараздах. Мені дуже закортіло випробувати нові морські пригоди, і в голові у мене запаморочилося від радості.
В юності я був не в змозі подолати свою любов до подорожей і не послухався добрих порад батька. Так і тепер я не міг встояти проти спокусливої пропозиції моїх бразильських друзів.
Я відповів їм, що охоче поїду до Гвінеї, однак, з однією умовою, щоб під час моєї подорожі вони доглядали мої володіння і розпорядилися ними за моїми вказівками, якщо я не повернуся.
Вони урочисто обіцяли виконати мої побажання та скріпили наш договір письмовим зобов'язанням. Я ж, зі свого боку, зробив заповіт на випадок смерті: усе своє рухоме та нерухоме майно я заповів португальському капітанові, який врятував мені життя. Але при цьому я зробив застереження, щоб частину капіталу він відправив до Англії моїм старим батькам.
Корабель був споряджений, і мої компаньйони, згідно угоди, навантажили його товаром.
І ось ще раз – у недобрий час! – 1 вересня 1659 року я ступив на палубу корабля. Це був той самий день, коли вісім років тому я втік із батьківського дому і так нерозсудливо занапастив свою молодість.
На дванадцятий день нашого плавання ми перетнули екватор і перебували під сімома градусами двадцятьма двома хвилинами північної широти, коли на нас несподівано налетів шалений шквал. Він налетів з південного сходу, потім почав дути у протилежний бік і, нарешті, подув з північного сходу – дув безперервно з такою жахливою силою, що протягом дванадцяти днів нам довелося, віддавшись у владу урагану, пливти туди, куди нас гнали хвилі. Годі й казати, що всі ці дванадцять днів я щохвилини чекав смерті, та й ніхто з нас не думав, що залишиться живим.
Якось рано-вранці (вітер усе ще дув з такою ж силою) один з матросів крикнув:
– Земля!
Але не встигли ми вибігти з кают, щоб дізнатися, повз які береги мчить наше нещасне судно, як відчули, що воно сіло на мілину. Тієї ж миті від раптової зупинки всю нашу палубу обгорнуло такою шаленою і могутньою хвилею, що ми змушені були одразу ж сховатися в каютах.
Корабель так глибоко засів у піску, що не можна було й думати стягнути його з мілини. Нам залишалося одне: подбати про спасіння власного життя. У нас були дві шлюпки. Одна висіла за кормою; під час шторму її розбило та віднесло в море. Залишалася друга, але ніхто не знав, чи вдасться спустити її на воду. А тим часом не було коли роздумувати: корабель міг щохвилини розколотися надвоє.
Помічник капітана кинувся до шлюпки та за допомогою матросів перекинув її через борт. Ми всі, одинадцять чоловік, увійшли до шлюпки і віддалися на волю бурхливих хвиль, бо, хоч шторм уже вщух, все ж таки на берег набігали величезні хвилі і море було дуже неспокійним.
Наше становище стало ще страшнішим: ми ясно бачили, що шлюпку зараз захлисне і що нам неможливо врятуватися. Вітрила в нас не було, а якби й було, воно було б абсолютно марним для нас. Ми гребли до берега з відчаєм у серці, як люди, яких ведуть до страти. Ми всі розуміли, що тільки-но шлюпка підійде ближче до землі, прибій одразу ж рознесе її на тріски. Вітер підганяв нас, а ми налягли на весла, власноруч наближаючи свою загибель.
Так несло нас милі чотири, як раптом розлючений вал, високий, як гора, набіг з корми на нашу шлюпку. То справді був останній, смертельний удар. Шлюпка перекинулася. Тієї ж миті ми опинилися під водою. Буря в одну секунду розкидала нас у різні боки.
Неможливо описати те сум'яття почуттів та думок, які я відчув, коли мене накрила хвиля. Я дуже добре плаваю, але в мене не було сил одразу виринути з цієї безодні, щоб перевести подих, і я мало не захлинувся. Хвиля підхопила мене, протягла до землі, розбилася і відхлинула геть, залишивши мене напівмертвим, тому що я наковтався води. Я перевів подих і трохи прийшов до тями. Побачивши, що земля так близько (набагато ближче, ніж я очікував), я схопився на ноги і якомога швидше попрямував до берега. Я сподівався досягти його, перш ніж наступна хвиля набіжить і підхопить мене, але незабаром зрозумів, що мені від неї не втекти: море йшло на мене, як велика гора; воно наздоганяло мене, як лютий ворог, з яким неможливо боротися. Я й не чинив опір тим хвилям, які несли мене до берега; але тільки-но, відхлинувши від землі, вони відступали назад, як я борсався та боровся, щоб вони не встигли віднести мене назад у море.
Наступна хвиля була величезною: не менше двадцяти чи тридцяти футів заввишки. Вона поховала мене глибоко під собою. Потім мене підхопило і з надзвичайною швидкістю помчало до землі. Довго я плив за течією, щосили допомагаючи їй, і мало не захлинувся у воді, як раптом відчув, що мене несе кудись угору. Незабаром, на моє щастя, мої руки і голова опинилися над поверхнею води, і хоча секунди через дві на мене налетіла інша хвиля, але все ж таки цей короткий перепочинок надав мені сили і бадьорості.
Нова хвиля знову накрила мене з головою, але цього разу я пробув під водою не так довго. Коли хвиля розбилася і відійшла, я не піддався її натиску, а поплив до берега і невдовзі знову відчув, що в мене під ногами земля.
Я постояв дві-три секунди, вдихнув на всі груди і з останніх сил кинувся бігти до берега.
Але й тепер я не втік від розлюченого моря: воно знову пустилося за мною навздогін. Ще двічі хвилі наздоганяли мене і несли до берега, який був дуже пологим.
Остання хвиля з такою силою жбурнула мене об скелю, що я знепритомнів.
Якийсь час я був безпорадний, і, якби в ту хвилину море знову встигло налетіти на мене, я неодмінно захлинувся б у воді. На щастя, до мене вчасно повернулася свідомість. Побачивши, що зараз мене знову накриє хвиля, я міцно вчепився за виступ скелі і, затримавши подих, намагався перечекати, поки вода схлине.
Тут, ближче до землі, хвилі були не такі великі. Коли вода схлинула, я знову побіг уперед і опинився настільки близько до берега, що наступна хвиля хоч і обдала мене всього, з головою, але вже не могла забрати в море.
Я пробіг ще кілька кроків і з радістю відчув, що стою на твердій землі. Я почав дертися по прибережних скелях і, діставшись високого пагорба, впав на траву. Тут я був у безпеці: вода не могла дістати до мене.
Я думаю, не існує таких слів, якими можна було б описати радісні почуття людини, що повстала, так би мовити, з могили! Я почав бігати і стрибати, я розмахував руками, я навіть співав та танцював. Усе моє єство, якщо можна так сказати, було охоплено думками про моє щасливе спасіння.
Але тут я раптом подумав про своїх потонулих товаришів. Мені стало шкода їх, бо під час плавання я встиг прив'язатися до багатьох із них. Я згадував їхні обличчя, імена. На жаль, нікого з них я більше не бачив; від них і слідів не залишилося, окрім трьох капелюхів, одного ковпака та двох непарних черевиків, викинутих морем на сушу.
Подивившись туди, де стояв наш корабель, я ледве розгледів його за грядою високих хвиль – так він був далеко! І я сказав собі: «Яке це щастя, велике щастя, що за такої бурі я дістався до цього далекого берега!» Висловивши такими словами свою гарячу радість з нагоди позбавлення смертельної небезпеки, я згадав, що земля може бути такою ж жахливою, як і море, що я не знаю, куди я потрапив, і що мені слід якнайшвидше ретельно оглянути незнайому місцевість.
Тільки-но я подумав про це, як моя радість одразу ж охолонула: я зрозумів, що хоч я і врятував своє життя, але не врятувався від нещасть, поневірянь і жахів. Увесь мій одяг наскрізь промок, а переодягнутися не було в що. У мене не було ні їжі, ні прісної води, щоби підкріпити свої сили. Яке майбутнє чекало на мене? Або я помру з голоду, або мене розшматують люті звірі. І, що найсумніше, я не міг полювати на дичину, не міг оборонятися від звірів, бо при мені не було ніякої зброї. Взагалі у мене не було нічого, крім ножа та бляшанки з тютюном.
Це привело мене в такий розпач, що я почав бігати берегом туди-сюди як божевільний.
Наближалася ніч, і я з тугою питав себе: «Що чекає на мене, якщо в цій місцевості водяться хижі звірі? Адже вони завжди виходять на полювання вночі».
Неподалік стояло широке гіллясте дерево. Я вирішив залізти на нього і просидіти серед його гілок до ранку. Нічого іншого не міг я придумати, щоб урятуватися від звірів. «А коли настане ранок, – сказав я собі, – я встигну подумати про те, якою смертю мені судилося померти, бо жити в цих пустельних місцях неможливо».
Мене мучила спрага. Я пішов подивитися, чи немає десь поблизу прісної води, і, відійшовши на чверть милі від берега, на мою велику радість, знайшов струмок.
Напившись і поклавши собі в рот тютюну, щоб заглушити голод, я повернувся до дерева, видерся на нього і вмостився в його гілках таким чином, щоб не впасти уві сні. Потім зрізав короткий сук і, зробивши собі палицю на випадок нападу ворогів, умостився і від страшенної втоми міцно заснув.
Спав я солодко, як не багатьом спалося б на такому незручному ліжку, і навряд чи хтось прокидався після такої ночівлі таким свіжим і бадьорим.
Розділи: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28
Пропонуємо також:
У моєму
російськомовному
дитинстві були книги
з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших.
Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі.
Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього
і було зроблено цей сайт.
Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.
Валерія Воробйова
Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com
Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.
© 2015-2024 Валерія Воробйова