Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Даніель Дефо

Робінзон Крузо

У переказі К.Чуковського

Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Р.Сахалтуєв

Розділи:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14    15    16    17    18    19    20    21    22    23    24    25    26    27    28  

Розділ 17. Несподівана тривога. Робінзон укріплює своє житло

Незабаром сталася подія, яка зовсім порушила моє спокійне життя.

Було близько полудня. Я йшов берегом моря, прямуючи до свого човна, та раптом, на превеликий свій подив і жах, побачив слід голої людської ноги, що ясно відбився на піску!

Я зупинився і не міг рушити з місця, наче мене вразив грім, наче я побачив привида.

Я почав прислухатися, я озирався навколо, але не чув і не бачив нічого підозрілого.

Я побіг вгору береговим схилом, щоб краще оглянути всю околицю; знову спустився до моря, пройшов трохи вздовж берега – і ніде нічого не знайшов: жодних ознак недавньої присутності людей, крім цього єдиного відбитка ноги.

Я повернувся ще раз на те саме місце. Мені хотілося дізнатися, чи немає там ще відбитків. Але інших відбитків не було. Може, мені привиділося? Можливо, цей слід не належить людині? Ні, я не помилився! Це був, безперечно, слід ноги людини: я виразно розрізняв п'ятку, пальці, підошву. Звідки тут взятися людині? Як вона потрапила сюди? Я не знав, що й думати, і не міг знайти жодного пояснення.

У страшній тривозі, не відчуваючи землі під ногами, поспішив я додому до своєї фортеці. Думки плуталися у мене в голові.

Через кожні два-три кроки я озирався. Я боявся кожного куща, кожного дерева. Кожен пень я здалеку приймав за людину.

Неможливо описати, які страшні й несподівані форми набували всі предмети у моїй схвильованій уяві, які дикі, химерні думки на той час бентежили мене і які безглузді рішення приймав я по дорозі.

Діставшись до моєї фортеці (як я з того дня почав називати своє житло), я миттєво опинився за огорожею, ніби за мною мчала погоня. Я навіть не міг пригадати, чи переліз я через огорожу приставною драбиною, як завжди, чи зайшов через двері, тобто через зовнішній вхід, викопаний мною в горі. Я й другого дня не міг цього пригадати.

Жоден заєць, жодна лисиця, рятуючись в жаху від зграї собак, не поспішали так у свою нору, як я.

Всю ніч я не міг заснути і тисячу разів ставив собі одне й те саме запитання: яким чином могла потрапити сюди людина?

Мабуть, це відбиток ноги якогось дикуна, що потрапив на острів випадково. А може, дикунів було багато? Можливо, вони вийшли в море на своїй пірозі і їх пригнало сюди течією або вітром? Цілком можливо, що вони побували на березі, а потім знову вийшли в море, бо в них, очевидно, було так само мало бажання залишатися в цій пустелі, як у мене – жити по сусідству з ними.

Звичайно, вони не помітили мого човна, інакше здогадалися б, що на острові живуть люди, стали б їх розшукувати і, безперечно, знайшли б мене.

Але тут мене обпекла страшна думка: «А що, як вони бачили мій човен?» Ця думка не давала мені спокою.

«Правда, – казав я собі, – вони знову пішли в море, але це ще нічого не доводить; вони повернуться, вони неодмінно повернуться з цілим полчищем інших дикунів і тоді знайдуть мене і з'їдять. А якщо їм і не вдасться знайти мене, все одно вони побачать мої поля, мої огорожі, вони знищать увесь мій хліб, викрадуть мою череду, і мені доведеться помирати з голоду».

Перші три доби після зробленого мною жахливого відкриття я ні на мить не покидав моєї фортеці, тож почав навіть голодувати. Я не тримав удома великих запасів провізії, і на третю добу залишалися тільки ячмінні коржі та вода.

Мене мучило також і те, що мої кози, яких я зазвичай доїв щовечора (це було щоденною моєю розвагою), тепер залишаються недоєними. Я знав, що нещасні тварини змушені від цього дуже страждати; крім того, я боявся, що в них може пропасти молоко. І мої побоювання виправдалися: багато кіз захворіли і майже перестали давати молоко.

На четверту добу я набрався хоробрості та вийшов. А тут ще в мене з'явилася одна думка, яка остаточно повернула мені мою колишню бадьорість. У самісінький розпал моїх страхів, коли я кидався від здогадки до здогадки і ні на чому не міг зупинитися, мені раптом спало на думку, чи не вигадав я всю цю історію з відбитком людської ноги і чи не мій це власний слід. Адже він міг залишитися на піску, коли я востаннє ходив дивитися на свій човен. Щоправда, я повертався звичайно іншим шляхом, але це було давно і чи міг я з упевненістю стверджувати, що йшов тоді саме тією, а не цією дорогою?

Я постарався запевнити себе, що так воно й було, що це мій власний слід і що я був схожий на дурника, який вигадав небилицю про покійника, що постав з труни, і сам же злякався своєї казки.

Так, безперечно, то був мій власний слід!

Переконавши себе в цьому, я почав виходити з дому у різних господарських справах. Я став знову щодня бувати у себе на дачі. Там я доїв кіз, збирав виноград. Але якби ви бачили, як боягузливо я йшов туди, як часто я озирався навсібіч, готовий будь-якої миті кинути свого кошика та дременути навтьоки, ви неодмінно подумали б, що я якийсь жахливий злочинець, переслідуваний докорами сумління. Однак минуло ще два дні, і я став набагато сміливішим. Я остаточно переконав себе, що всі мої страхи навіяні мені безглуздою помилкою, але, щоб не залишалося жодних сумнівів, я вирішив ще раз сходити на той берег і порівняти таємничий слід з відбитком моєї ноги. Якщо обидва сліди виявляться однакових розмірів, я можу бути впевнений, що слід, який налякав мене, був мій власний і що я злякався себе самого.

З цим рішенням я вирушив у дорогу. Але, коли я прийшов на те місце, де був таємничий слід, мені, по-перше, стало очевидним, що, вийшовши того разу з човна і повертаючись додому, я аж ніяк не міг опинитися в цьому місці, а по-друге, коли я для порівняння поставив ногу на слід, моя нога виявилася значно меншою!

Серце моє сповнилося новими страхами, я тремтів, як у лихоманці; вихор нових здогадів завирував у мене в голові. Я пішов додому, переконаний, що там, на березі, побувала людина – і, можливо, не одна, а п'ять чи шість.

Я навіть був готовий припустити, що ці люди аж ніяк не приїжджі, що вони мешканці острова. Щоправда, досі я не помічав тут жодної людини, але, можливо, вони давно вже ховаються тут і, отже, щохвилини можуть захопити мене зненацька.

Я довго ламав собі голову, як захистити себе від цієї небезпеки, і все ж таки не міг нічого придумати.

«Якщо дикуни, – казав я собі, – знайдуть моїх кіз і побачать мої поля з хлібом, вони постійно повертатимуться на острів по нову здобич; а якщо вони помітять мій дім, вони неодмінно шукатимуть його мешканців і врешті-решт спіймають мене».

Тому я вирішив спрожогу зламати огорожі всіх моїх загонів і випустити всю мою худобу, потім, перекопавши обидва поля, знищити сходи рису і ячменю та знести свій курінь, щоб ворог не міг знайти ніяких ознак присутності людини.

Таке рішення виникло відразу після того, як я побачив цей жахливий відбиток ноги. Очікування небезпеки завжди страшніше за саму небезпеку, і очікування зла у десять тисяч разів гірше від самого зла.

Цілу ніч я не міг заснути. Зате під ранок, коли я ослаб від безсоння, я заснув міцним сном і прокинувся таким свіжим і бадьорим, яким давно вже не почував себе.

Тепер я почав міркувати спокійніше і ось до яких дійшов висновків. Мій острів – одне з найпрекрасніших місць на землі. Тут чудовий клімат, багато дичини, багато розкішної рослинності. І оскільки він знаходиться поблизу материка, немає нічого дивного, що дикуни, що живуть там, під'їжджають у своїх пірогах до його берегів. Втім, можливо й те, що їх приганяє сюди течією або вітром. Звичайно, постійних мешканців тут немає, але заїжджі дикуни тут, безперечно, бувають. Проте за ті п'ятнадцять років, що я прожив на острові, я досі не бачив людських слідів; отже, якщо дикуни і приїжджають сюди, вони ніколи не залишаються тут надовго. А якщо вони досі не знаходили вигідним чи зручним розташовуватися тут на більш-менш тривалий термін, слід вважати, що так воно буде і надалі.

Отже, мені могла загрожувати єдина небезпека – натрапити на них у той час, коли вони гостюють на моєму острові. Але, якщо вони й приїдуть, навряд чи ми зустрінемося з ними, бо, по-перше, дикунам тут нема чого робити і, наїжджаючи сюди, вони щоразу, мабуть, поспішають повернутись додому; по-друге, можна з упевненістю сказати, що вони завжди пристають до того боку острова, який найбільш віддалений від мого помешкання.

А оскільки я дуже рідко ходжу туди, у мене немає причин особливо боятися дикунів, хоча, звичайно, слід все ж таки подумати про безпечний притулок, де я міг би сховатися, якщо вони знову з'являться на острові. Тепер мені довелося гірко каятись у тому, що, розширюючи свою печеру, я вивів із неї хід назовні. Треба було так чи інакше виправляти цю помилку. Після довгих роздумів я вирішив побудувати навколо мого житла ще одну огорожу на такій відстані від колишньої стіни, щоб вихід із печери був усередині укріплення.

Втім, мені навіть не знадобилося ставити нову стіну: подвійний ряд дерев, які я років дванадцять тому посадив півколом уздовж старої огорожі, був і сам по собі надійним захистом – так густо були насаджені ці дерева і так сильно вони розрослися. Залишалося тільки вбити кілки у проміжки між деревами, щоб перетворити все це півколо на суцільну міцну стіну. Так я й зробив.

Тепер моя фортеця була оточена двома стінами. Але на цьому моя праця не скінчилася. Всю площу за зовнішньою стіною я засадив тими деревами, що були схожі на вербу. Вони так добре приймалися і росли з надзвичайною швидкістю. Я думаю, що посадив їх щонайменше двадцять тисяч штук. Але між цим гаєм і стіною я залишив досить великий простір, щоб можна було здалеку помітити ворогів, інакше вони могли підкрастися до стіни під прикриттям дерев.

Через два роки довкола мого будинку зазеленів молодий гай, а ще через п'ять-шість років мене з усіх боків обступив дрімучий ліс, зовсім непрохідний – з такою жахливою, неймовірною швидкістю розросталися ці дерева. Жодна людина, дикун чи біла, не могла б тепер здогадатися, що за цим лісом ховається будинок. Щоб заходити до моєї фортеці і виходити з неї (оскільки я не залишив просіки в лісі), я користувався драбиною, приставляючи її до гори. Коли драбину було прибрано, жодна людина не могла проникнути до мене, не зламавши собі шию.

Ось скільки важкої роботи я звалив собі на плечі лише тому, що мені привиділося, ніби мені загрожує небезпека! Живучи стільки років самітником, далеко від людського суспільства, я потроху відвик від людей, і люди стали здаватися мені страшнішими за звірів.

Розділи:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14    15    16    17    18    19    20    21    22    23    24    25    26    27    28  

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова