Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Даніель Дефо

Робінзон Крузо

У переказі К.Чуковського

Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Р.Сахалтуєв

Розділи:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14    15    16    17    18    19    20    21    22    23    24    25    26    27    28  

Розділ 24. Битва з дикунами. Робінзон звільняє іспанця. П'ятниця знаходить батька

Щойно припинилися дощі і знову засяяло сонце, як я почав з ранку до ночі готуватися до плавання. Я заздалегідь розрахував, скільки провізії нам може знадобитися і став відкладати необхідні запаси. За два тижні, а то й раніше, я збирався зламати греблю і вивести човен з дока.

Але нам не судилося вирушити в путь.

Якось вранці, коли я, як завжди, був зайнятий підготовкою до від'їзду, мені спало на думку, що добре б, крім іншої їжі, захопити з собою трохи черепашачого м'яса.

Я гукнув П'ятницю, попросив його збігати на берег і зловити черепаху. (Ми полювали на черепах щотижня, бо обоє любили їхнє м'ясо та яйця.) П'ятниця помчав виконувати моє прохання, але не минуло й чверті години, як він прибіг назад, перелетів, як на крилах, через огорожу і, перш ніж я встиг запитати його, в чому справа, закричав:

– Горе, горе! Біда! Не добре!

– Що таке? Що сталося, П'ятнице? – спитав я тривожно.

– Там, – відповів він, – біля берега, один, два, три… один, два, три човни!

З його слів я зробив висновок, що всіх човнів було шість, але, як потім виявилося, їх було лише три, а повторював він тому, що був дуже схвильований.

– Не треба боятися, П'ятнице! Треба бути хоробрим! – сказав я, намагаючись підбадьорити його.

Бідолаха був страшенно наляканий. Він чомусь вирішив, ніби дикуни з'явилися по нього , ніби вони зараз розріжуть його на шматки та з'їдять. Він дуже тремтів. Я не знав, як заспокоїти його. Я сказав, що, принаймні, я наражаюся на таку ж небезпеку: якщо з'їдять його, то з'їдять і мене разом із ним.

– Але ми боротимемося, – сказав я, – ми не дамося їм живими в руки. Ми повинні вступити з ними у бій, і ти побачиш, що ми переможемо! Адже ти вмієш битися, чи не так?

– Я вмію стріляти, – відповів він, – тільки їх прийшло багато, дуже багато.

– Не біда, – сказав я, – одних ми вб'ємо, а решта злякається наших пострілів і розбіжиться. Я обіцяю тобі, що не дам тебе скривдити. Я сміливо захищатимусь і захищатиму тебе. Але чи обіцяєш ти, що будеш так само хоробро захищати мене і виконувати всі мої накази?

– Я помру, якщо ти накажеш, Робін Крузо!

Після цього я приніс з печери великий кухоль рому і дав йому випити (я так обережно витрачав свій ром, що в мене залишався ще добрячий запас).

Потім ми зібрали всі наші мушкети та мисливські рушниці, упорядкували їх і зарядили. Крім того, я озброївся, як завжди, шаблею без піхов, а П'ятниці дав сокиру.

Приготувавшись таким чином до бою, я взяв підзорну трубу і піднявся на розвідку на гору.

Направивши трубу на берег моря, я незабаром побачив дикунів: їх було двадцять чоловік, а, крім того, на березі лежало троє зв'язаних людей. Човнів, повторюю, було лише три, а не шість. Було ясно, що весь цей натовп дикунів з'явився на острів з єдиною метою відсвяткувати свою перемогу над ворогом. Попереду був жахливий, кривавий бенкет.

Я помітив також, що цього разу вони висадилися не там, де висаджувалися три роки тому, в день нашої першої зустрічі з П'ятницею, а набагато ближче до моєї бухти. Тут берег був низький і майже до моря спускався густий ліс.

Мене страшенно схвилювало лиходійство, яке мало відбутися. Зволікати було не можна. Я збіг з гори і сказав П'ятниці, що треба якнайшвидше напасти на цих кровожерливих людей.

При цьому я ще раз запитав його, чи він мені допомагатиме. Він тепер зовсім оговтався від переляку (чому, мабуть, частково сприяв ром) і з бадьорим, навіть радісним виглядом повторив, що готовий померти за мене.

Усе ще не охолонувши від гніву, я схопив пістолети та рушниці (решту взяв П'ятниця), і ми вирушили в дорогу. Про всяк випадок я засунув у кишеню склянку рому і дав П'ятниці нести великий мішок із запасними кулями та порохом.

– Йди за мною, – сказав я, – не відставай ні на крок і мовчи. Не питай мене ні про що. І не смій стріляти без моєї команди!

Підійшовши до узлісся з того краю, що був ближче до берега, я зупинився, тихенько покликав П'ятницю і, вказавши йому на високе дерево, звелів піднятися на вершину і подивитися, чи видно звідти дикунів і що вони роблять. Він, виконавши моє доручення, одразу ж спустився з дерева і повідомив, що дикуни сидять навколо вогнища, поїдаючи одного з привезених ними бранців, а другий лежить тут же зв'язаний на піску.

– Потім вони з'їдять і цього, – додав П'ятниця спокійно.

Уся моя душа запалала люттю через ці слова.

П'ятниця сказав мені, що другий бранець не індіанець, а один із тих білих, бородатих людей, які пристали до його берега в човні. «Треба діяти», – вирішив я. Я сховався за дерево, дістав підзорну трубу і ясно побачив на березі білого чоловіка. Він лежав нерухомо, бо його руки та ноги були стягнуті гнучкими лозинами.

Безперечно, це був європеєць: на ньому був одяг.

Попереду росли кущі і серед цих кущів стояло дерево. Кущі були досить густі, тож можна було підкрастися туди непомітно.

Хоча я був такий розгніваний, що мені хотілося кинутися на людожерів тієї ж миті, навіть не думаючи про можливі наслідки, я приборкав свою лють і прокрався до дерева. Дерево стояло на пагорбі. З цього пагорба я бачив усе, що відбувалося на березі.

Біля багаття, тісно притиснувшись один до одного, сиділи дикуни. Їх було дев'ятнадцять чоловік. Трохи далі, нахилившись над зв'язаним європейцем, стояли ще двоє. Очевидно, їх щойно послали по бранця. Вони повинні були вбити його, розрізати на частини і роздати шматки його м'яса бенкетникам.

Я повернувся до П'ятниці.

– Дивись на мене, – сказав я, – що я робитиму, те роби і ти.

З цими словами я поклав на землю один із мушкетів та мисливську рушницю, а з іншого мушкета прицілився у дикунів. П'ятниця зробив те ж саме.

– Ти готовий? – спитав я його.

– Так, – відповів він.

– Стріляй! – сказав я, і ми вистрілили обидва водночас.

Постріл П'ятниці виявився влучнішим від мого: він убив двох людей і поранив трьох, я ж тільки двох поранив і вбив одного.

Легко собі уявити, яке страшне сум'яття викликали наші постріли в натовпі дикунів! Ті, що залишилися живими, скочили на ноги, не знаючи, куди бігти, в який бік дивитися, бо хоч вони й розуміли, що їм загрожує смерть, але не бачили, звідки вона.

П'ятниця, виконуючи мій наказ, не зводив з мене очей.

Не даючи дикунам схаменутися після перших пострілів, я кинув на землю мушкет, схопив рушницю, звів курок і знову прицілився. П'ятниця точно повторював кожен мій рух.

– Ти готовий, П'ятнице? – спитав я знову.

– Готовий! – відповів він.

– Стріляй! – скомандував я.

Два постріли гримнули майже одночасно, але оскільки цього разу ми стріляли з рушниць, заряджених дробом, то вбитих виявилося лише двоє (принаймні двоє впали), зате поранених було дуже багато.

Обливаючись кров'ю, вони бігали берегом з дикими криками як божевільні. Троє отримали, мабуть, важкі поранення, бо невдовзі впали. Втім, згодом з'ясувалося, що вони залишилися живими.

Я взяв мушкет, у якому ще були заряди, і, крикнувши: «П'ятниця, за мною!» – вибіг із лісу на відкрите місце. П'ятниця не відставав від мене ні на крок. Помітивши, що вороги мене побачили, я з гучним криком кинувся вперед.

– Кричи й ти! – наказав я П'ятниці.

Він закричав ще голосніше, ніж я. На жаль, мої обладунки були такі важкі, що заважали мені бігти. Але я ніби не відчував їх і мчав з усіх ніг, прямо до нещасного європейця, який, як уже сказано, лежав осторонь, на піщаному березі, між морем і багаттям дикунів. Біля нього не було жодної людини. Ті двоє, що хотіли зарізати його, втекли під час перших пострілів. У страшному переляку вони кинулися до моря, скочили в човен і почали відпливати. В той же човен встигли вскочити ще троє дикунів.

Я повернувся до П'ятниці і наказав розправитися з ними. Він миттю зрозумів мою думку та, пробігши кроків сорок, наблизився до човна і вистрілив у них із рушниці.

Усі п'ятеро впали на дно човна. Я думав, що всі вони вбиті, але двоє піднялися. Очевидно, вони просто впали зі страху.

Поки П'ятниця стріляв у ворога, я дістав свій кишеньковий ніж і перерізав пута, якими були стягнуті руки та ноги бранця. Я допоміг йому підвестися і запитав його португальською, хто він такий. Він відповів:

– Еспаньйол (іспанець).

Незабаром він трохи оговтався і почав висловлювати мені за допомогою жестів свою вдячність за те, що я врятував йому життя.

Намагаючись згадати все, що я знав іспанською, я сказав йому:

– Сеньйоре, розмовлятимемо ми потім, а тепер ми повинні битися. Якщо у вас залишилося трохи сил, ось вам шабля та пістолет.

Іспанець з вдячністю прийняв і те, й інше і, відчувши в руках зброю, став ніби іншою людиною. Звідки й сили взялися! Як буря, він шалено налетів на лиходіїв і в одну мить порубав двох на шматки. Втім, для такого подвигу не потрібна була особлива сила: нещасні дикуни, приголомшені гуркотом нашої стрілянини, були такі перелякані, що не могли ні бігти, ні захищатися. Багато хто падав просто зі страху, як ті двоє, що впали на дно човна від пострілу П'ятниці, хоча кулі пролетіли повз них.

Оскільки шаблю і пістолет я віддав іспанцеві, у мене залишився лише мушкет.

Він був заряджений, але я зберігав свій заряд на випадок крайньої потреби і тому не стріляв.

У чагарнику, під тим деревом, звідки ми вперше відкрили вогонь, залишилися наші мисливські рушниці. Я покликав П'ятницю і наказав йому бігти по них.

Він з великою поспішністю виконав мій наказ. Я віддав йому свій мушкет, а сам почав заряджати решту рушниць, сказавши іспанцеві та П'ятниці, щоб вони приходили до мене, коли їм знадобиться зброя. Вони висловили повну готовність підкорятися моєму наказу.

Поки я заряджав рушниці, іспанець безстрашно напав на одного з дикунів, і між ними почалася люта бійка.

В руках у дикуна був величезний дерев'яний меч. Дикуни добре володіють цією смертоносною зброєю. Одним із таких мечів вони й хотіли прикінчити іспанця, коли той лежав біля вогнища. Тепер цей меч знову був занесений над його головою. Я й не очікував, що іспанець виявиться таким сміливцем: правда, він все ще був слабкий після перенесених мук, але бився з великим завзяттям і завдав противнику шаблею два страшні удари по голові. Дикун був величезний на зріст, дуже м'язистий і сильний. Раптом він відкинув свій меч, і вони схопилися врукопашну. Дикун одразу ж збив іспанця з ніг, навалився на нього і почав виривати у нього шаблю. Побачивши це, я схопився і кинувся йому на допомогу. Але іспанець не розгубився: він розсудливо випустив шаблю з рук, вихопив з-за пояса пістолет, вистрілив у дикуна і поклав його на місці.

Тим часом П'ятниця з героїчною сміливістю переслідував дикунів. В руці у нього була тільки сокира, іншої зброї не було. Цією сокирою він уже прикінчив трьох дикунів, поранених першими нашими пострілами, і тепер не жалів нікого, хто траплявся йому на шляху.

Іспанець, здолавши свого велетня, скочив на ноги, підбіг до мене, схопив одну з заряджених мною мисливських рушниць і кинувся в погоню за двома дикунами. Він поранив обох, але оскільки довго бігти йому було не під силу, обидва дикуни встигли зникнути в лісі.

За ними, розмахуючи сокирою, побіг П'ятниця. Незважаючи на свої рани, один із дикунів кинувся в море і пустився вплав за човном: у ньому були три дикуни, що встигли відчалити від берега.

Троє дикунів, що знаходилися в човні, щосили працювали веслами, намагаючись якнайшвидше втекти від пострілів.

П'ятниця разів два чи три вистрілив їм навздогін, але, здається, не влучив. Він почав умовляти мене взяти одну з пірог дикунів і пуститись за втікачами, поки вони не встигли надто далеко відійти від берега.

Я й сам не хотів, щоб вони втекли. Я боявся, що, коли вони розкажуть своїм землякам про наш напад на них, ті нагрянуть сюди в незліченній кількості, і тоді нам буде непереливки. Щоправда, у нас є рушниці, а в них тільки стріли та дерев'яні мечі, але якщо до нашого берега причалить ціла флотилія ворожих човнів, ми, звичайно, будемо нещадно знищені. Тому я побіг до пірог, наказавши П'ятниці йти за мною.

Але який же був мій подив, коли, заскочивши у пірогу, я побачив там людину! То був дикун, старий. Він лежав на дні човна, зв'язаний по руках та ногах. Очевидно, його теж мали з'їсти біля вогнища. Не розуміючи, що діється навкруги (він не міг навіть визирнути з-за борту піроги – так міцно його скрутили), нещасний мало не помер від страху.

Я одразу ж дістав ніж, перерізав пута, що стягували його, і хотів допомогти йому встати. Але він не тримався на ногах. Він навіть говорити не міг, а тільки жалібно стогнав: нещасний, здається, гадав, що його розв'язали тільки для того, щоб зарізати та з'їсти.

Тут підбіг П'ятниця.

– Скажи цій людині, – звернувся я до П'ятниці, – що вона вільна, що ми не заподіємо їй ніякого зла і що її ворогів знищено.

П'ятниця заговорив зі старим, я ж влив полоненому в рот кілька крапель рому.

Радісна звістка про свободу оживила нещасного: він підвівся на дні човна і промовив якісь слова.

Неможливо уявити, що сталося з П'ятницею! Найжорстокіша людина, а й та була б зворушена до сліз, якби спостерігала його в цю хвилину. Ледве він почув голос старого дикуна і побачив його обличчя, він кинувся цілувати й обіймати його, заплакав, засміявся, притиснув його до грудей, закричав, потім почав стрибати навколо нього, заспівав, затанцював, потім знову заплакав, замахав руками, почав бити себе по голові і по обличчю – словом, поводився як божевільний.

Я запитав його, що трапилося, але довго не міг здобути від нього жодних пояснень. Нарешті, трохи прийшовши до тями, він сказав мені, що ця людина – його батько.

Не можу висловити, як зворушив мене такий бурхливий вияв синівської любові! Ніколи я не думав, що грубий дикун може бути такий вражений і втішений зустріччю з батьком.

Але в той же час не можна було не сміятися з божевільних стрибків і жестів, якими він висловлював свої синівські почуття. Разів десять він вискакував із човна і знову стрибав у нього; то розкриє куртку і міцно притисне батьківську голову до своїх голих грудей, то почне розтирати його здерев'янілі руки та ноги.

Побачивши, що старий увесь задубілий, я порадив розтерти його ромом, і П'ятниця одразу ж почав розтирати його.

Про переслідування втікачів ми, звичайно, забули й думати; їхній човен за цей час відплив так далеко, що майже зник з очей.

Ми навіть не намагалися доганяти їх, і, як потім виявилося, дуже добре вчинили, бо через дві години піднявся сильний вітер, який, безперечно, перекинув би наше суденце. Він дув із північного заходу якраз назустріч утікачам. Навряд чи вони могли впоратися з цією бурею; я був певен, що вони загинули у хвилях, не побачивши рідних берегів. Несподівана радість так сильно розбурхала П'ятницю, що мені не вистачило духу відірвати його від батька. «Треба дати йому вгамуватися», – подумав я і став неподалік, чекаючи, коли охолоне його радісний запал.

Це сталося не скоро. Нарешті я погукав П'ятницю. Він підбіг до мене підстрибом, з веселим сміхом, задоволений і щасливий. Я спитав його, чи давав він батькові хліба. Він засмучено похитав головою:

– Немає хліба: бридкий пес нічого не залишив, усе з'їв сам! – І показав на себе.

Тоді я дістав зі своєї торбини всю провізію, яка в мене була – невеличкий корж і дві чи три гілки родзинок – і віддав П'ятниці. І він із турботливою ніжністю почав годувати батька, як малу дитину. Бачачи, що він тремтить від хвилювання, я порадив йому підкріпити свої сили залишками рому, але і ром він віддав старому.

За хвилину П'ятниця вже мчав кудись як шалений. Бігав він взагалі напрочуд швидко. Дарма я кричав йому, щоб він зупинився і сказав мені, куди він біжить, – він зник.

Втім, за чверть години він повернувся, і кроки його стали значно повільнішими. Коли він підійшов ближче, я побачив, що він щось несе. Це був глиняний глечик з прісною водою, яку він роздобув для батька. Для цього він збігав додому, до нашої фортеці, також він прихопив дві хлібини. Хліб він віддав мені, а воду поніс старому, дозволивши мені, втім, сьорбнути кілька ковтків, бо мені дуже хотілося пити. Вода оживила старого краще за будь-який спирт: він, виявилося, помирав від спраги.

Коли старий напився, я покликав П'ятницю і спитав, чи не залишилося води в глечику. Він відповів, що залишилося, і я наказав йому дати напитися бідолашному іспанцю, який знемагав від спраги не менше від старого дикуна. Я відіслав іспанцеві також скибку хліба.

Іспанець усе ще був дуже слабкий. Він сидів на галявині під деревом у повній знемозі. Дикуни так туго зв'язали його, що тепер у нього порозпухали руки та ноги.

Коли він угамував спрагу свіжою водою і поїв хліба, я підійшов до нього і дав йому жменю родзинок. Він підняв голову і глянув на мене з великою вдячністю, потім хотів був підвестися, але не зміг – так боліли його розпухлі ноги. Дивлячись на цю хвору людину, важко було уявити, що він при такій втомі міг щойно так доблесно боротися з найсильнішим ворогом. Я порадив йому сидіти, не рухаючись, і доручив П'ятниці розтерти йому ноги ромом.

Поки П'ятниця доглядав іспанця, він кожні дві хвилини, а може й частіше, озирався, щоб подивитися, чи не треба чогось його батькові. П'ятниці було видно тільки голову старого, бо той сидів на дні човна. Раптом озирнувшись, він побачив, що голова зникла. Тієї ж миті П'ятниця був на ногах. Він не біг, а летів: здавалося, ноги його не торкаються землі. Але, коли, добігши до човна, він побачив, що батько його ліг відпочити і спокійно лежить на дні човна, він одразу ж повернувся до нас.

Тоді я сказав іспанцеві, що мій друг допоможе йому встати і доведе його до човна, в якому ми відвеземо його до нашого дому.

Але П'ятниця, високий і дужий, узяв його, як дитину, собі на спину і поніс. Дійшовши до човна, він обережно посадив його спочатку на борт, а потім на дно біля батька. Потім вийшов на берег, зіштовхнув човен у воду, знову скочив у нього і взявся за весла. Я пішов пішки.

П'ятниця був чудовим веслярем, і, незважаючи на сильний вітер, човен так швидко мчав уздовж берега, що я не міг за ним встигнути.

П'ятниця привів човен у нашу гавань і, залишивши там батька та іспанця, побіг берегом назад.

– Куди ж ти біжиш? – спитав я його, коли він пробігав повз мене.

– Треба привести ще один човен! – відповів він мені на бігу і вихором помчав далі.

Жодна людина, жоден кінь не могли б наздогнати його – так швидко він бігав. Я тільки дійшов до бухти, в він уже прийшов туди з другим човном.

Вискочивши на берег, він став допомагати нашим новим гостям вийти з човна, але обидва вони так ослабли, що не могли триматися на ногах.

Бідолашний П'ятниця не знав, що робити.

Я теж замислився.

– Залиш наших гостей на березі, – сказав я йому, – та йди за мною.

Ми пішли у найближчий гай, зрубали два-три деревця і нашвидкуруч змайстрували ноші, на яких і донесли хворих до зовнішньої стіни нашої фортеці.

Тут ми вже зовсім розгубилися, не знаючи, як нам бути далі. Перетягувати двох дорослих людей через таку високу огорожу було нам, звісно, ​​не під силу. Довелося знову трохи поламати голову, і я знову придумав, що робити. Ми з П'ятницею взялися за роботу, і години через дві у нас був готовий дуже непоганий парусиновий намет, на який були густо навалені гілки.

У цьому наметі ми влаштували два ліжка з рисової соломи та чотирьох ковдр.

Розділи:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14    15    16    17    18    19    20    21    22    23    24    25    26    27    28  

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5168755457383301, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова