Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Мандри Гуллівера
Гуллівер у країні Велетнів

Джонатан Свіфт

Переклад українською – Юрій Лісняк
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – В.Шевченко

Гуллівер у країні
ліліпутів

Розділи:   1    2    3    4    5    6    7    8

Розділ перший

Опис шторму. З корабля виряджають баркас по прісну воду. Автор їде на баркасі досліджувати країну. Він залишається на березі, його підбирає один із тубільців і односить до фермера. Як його прийняли там. Різні пригоди, що трапилися з ним у фермера. Опис мешканців.

Не судилося мені жити вдома, у колі сім'ї, серед близьких та рідних. Обставини змусили мене через три місяці після повернення знову залишити рідний край, і 20 червня 1702 року я відплив з Даунса на кораблі «Пригода», що під командою капітана Джона Ніколаса з Корнуельсу йшов до Сурата.

До мису Доброї Надії, де ми спинилися, щоб запастися свіжою водою, подував попутний вітер, але раптом виявилось, що корабель протікає, а до того й капітан наш захворів на пропасницю. Нам довелося розвантажити судно й просидіти там аж до кінця березня. Розпустивши вітрила, ми щасливо пливли аж до Мадагаскарської протоки. Коли ж судно опинилося на північ од острова Мадагаскар, десь на п'ятому градусі південної широти, помірні вітри, що звичайно віють у цих морях од початку грудня до початку травня з північного заходу, 19 квітня раптом подули з більшою, ніж звичайно, силою. Вони віяли майже просто з заходу цілих двадцять днів. За цей час нас однесло трохи на схід від Молуккських островів та градусів на три на північ од екватора, як обчислив 2 травня наш капітан. Вітер тоді вже вщух, і настала цілковита тиша, з якої я дуже радів. Але капітан, який дуже добре знав ці моря, звелів нам усім готуватися до шторму, і він справді знявся наступного дня, коли подув південний вітер, званий тут південним мусоном.

Бачачи, що вітер дужчає, ми згорнули блінд [чотирикутне вітрило] і збиралися вже згортати фок [вітрило, що кріпиться на передній щоглі]. Погода дедалі гіршала, ми обдивилися, чи добре прикріплені наші гармати, і прибрали трохи бізань [нижнє скісне вітрило задньої щогли]. Судно було в чистому морі, і ми визнали, що краще йти за вітром, ніж лягти в дрейф [непорушне положення судна]. Ми прибрали фок, а тоді напнули шкоти [корабельні снасті (мотузи) для напинання вітрил]. Корабель тримався добре. Шторм лютував, море розбурхалось. Щоб легше було стерничому, ми прип'яли канатом стернове колесо. Ми не хотіли спускати клівера [переднє трикутне вітрило], бо судно йшло за вітром, а брам-стеньга, як відомо, допомагає керувати кораблем і прискорює його хід. Коли буря трохи вщухла, ми поставили грот [головне вітрило на найвищій щоглі] та фок і лягли у дрейф; потім розгорнули бізань і обидва марселі [вітрила другого ярусу]. Вітер дув з південного заходу й гнав нас на північний схід.

Маневрували ми за допомогою бізані, намагаючись використовувати вітер і розгортати стільки вітрил, скільки могли витримати щогли.

Під час цього шторму нас, за моїми розрахунками, однесло миль на п'ятсот на схід, але визначити точно, де ми опинилися, не міг і найдосвідченіший моряк з нашого судна. Їжі в нас було вдосталь, корабля буря не пошкодила, екіпаж був у доброму здоров'ї, бракувало тільки води, і це всіх дуже непокоїло. Щоб нас не знесло до північно-західних берегів Великої Татарії [старовинна назва Центральної та Східної Азії], а потім і до Льодовитого океану, капітан визнав за краще йти тим самим курсом, аніж повертати на північ.

16 червня 1703 року юнга на щоглі помітив землю, а 17 червня ми вже стояли біля великого острова, а може, й материка (ніхто-бо не знав, що воно таке), від якого вибігала в море коса, а за нею виднілася бухта, надто мілка для судна тоннажем понад сто тонн.

Кинувши якоря за лігу від бухти, капітан вирядив до берега баркас з дванадцятьма добре озброєними матросами й посудом на воду, якщо вона там знайдеться. Попросив дозволу поїхати з ними і я, щоб оглянути країну й зробити, коли пощастить, яке-небудь відкриття.

Висівши на острів, ми не знайшли ні річки, ні джерела, ні будь-яких ознак людей. Матроси, шукаючи прісної води, пішли берегом, а я подавсь у глиб острова.

Пройшовши з милю й не побачивши нічого, крім голого, скелястого ґрунту, я почав стомлюватись і вирішив повернутися до корабля. Озирнувшись на бухту, я побачив, що всі матроси сидять уже в човні й чимдуж гребуть до судна.

Я хотів був гукнути до них (певна річ, вони не почули б мене), але побачив, що за човном женеться якась велетенська істота. Вона дуже швидко брела морем, що доходило їй до колін. На щастя, наші люди на пів ліги випередили її, та й море в тому місці було засіяне гострим камінням, так що потвора не спромоглася наздогнати човна.

Все це мені розповіли вже потім, бо я не наважився чекати кінця тієї жахливої пригоди. Кинувшися прожогом назад, я зліз на стрімкий горбок. Переді мною розгорнувся куточок заселеної країни. Я побачив оброблені лани, але найбільше вразили мене луки, де трава була по двадцяти футів заввишки.

З горбка я зійшов на битий шлях, який насправді був лише стежкою серед ячменю. Я йшов деякий час, не бачачи майже нічого, бо вже надходили жнива і стебла витяглися не менше як на сорок футів над землею. Цілу годину йшов я до кінця поля, обгородженого тином футів сто двадцять заввишки і обсадженого деревами такої висоти, що я й приблизно не міг би її визначити. До сусіднього лану вів перелаз. Він являв собою чотири приступки футів по шість заввишки кожна, зверху був ще камінь, понад двадцять футів заввишки.

Поки я шукав щілини в огорожі, з суміжного поля до перелазу підійшов чоловік такого зросту, як і той, що гнався за нашим човном. Кожен крок його дорівнював приблизно десяти ярдам, а заввишки він був такий, як сільська дзвіниця.

З переляку я сховався у ячмінь і звідти спостерігав, як він ліз на перелаз і, озираючись на сусідній лан праворуч, почав кликати когось голосом, куди гучнішим, ніж сурма. Спершу мені навіть здалося, що то був не голос, а грім, з такої висоти він лунав. На покрик з'явилося ще семеро таких самих страховищ з серпами завдовжки із сім наших кіс. Я зрозумів, що це його слуги або наймити, бо одяг їхній був гірший; вислухавши його, вони заходилися жати той лан, де я ховався.

Я прагнув утекти від них якомога далі, але пересуватися доводилось з великими труднощами, бо стебла були одне від одного не більше як на фут, і я ледве протискувався між ними. Проте я все-таки посувався вперед, аж доки потрапив на ділянку, де ячмінь виліг від вітру та дощу. Тут уже я не міг ступити й кроку, бо стебла так поперепліталися, що протиснутись між ними було зовсім неможливо, а остюки на колосках були такі цупкі та гострі, що крізь одяг в'їдалися мені в тіло. Тим часом я почув, що женці наблизились ярдів на сто до мене.

Знесилений і засмучений, я в розпачі ліг у борозну, щиро бажаючи вмерти, і став оплакувати свою дружину з осиротілими дітьми та клясти шалену впертість, яка штовхнула мене на цю подорож, всупереч порадам усіх моїх родичів та друзів. Серед таких сумних думок у моєму мозку майнула гадка про країну ліліпутів, де мене вважали за найбільше чудо в світі, де я здатний був однією рукою тягти увесь імператорський флот і де я зробив багато інших вчинків записаних назавжди в літописи держави. Ті вчинки здадуться неймовірними майбутнім поколінням, хоч вони й були засвідчені мільйонами очевидців. Я передбачав, що ці велетні дивитимуться на мене із зневагою, і порівнював себе з ліліпутом, який випадково опинився б між нас. Та я розумів – зневага буде найменшим лихом. Якщо людські істоти виявляють жорстокість і лють пропорційно своєму зростові, то чого ж я мав сподіватися від цих варварів, коли перший-ліпший з них міг проковтнути мене, навіть не помітивши цього. Безперечно, філософи мають рацію, коли кажуть, що немає ні малого, ні великого і що ці поняття встановлюються лише порівнянням. Може трапитися так, що й ліліпути зустрінуть народ, дрібніший від них настільки, наскільки вони були дрібніші від мене. І хтозна, чи немає в якій-небудь далекій, невідомій нам досі країні раси, що перевершує своїм зростом навіть оцих велетнів.

Незважаючи на переляк та розгубленість, я так заглибився в ці міркування, що опам'ятався тільки тоді, коли один із женців підійшов ярдів на десять до моєї борозни; за мить він мав або розрізати мене серпом, або розчавити ногою.

Коли він намірився ступити далі, я скрикнув так голосно, як кричать тільки з переляку. Велетень спинився, оглянувся на всі боки й кінець кінцем побачив мене на землі.

З хвилину він вагався, наче людина, що міркує, як би зручніше схопити звірючку, не давши їй укусити або вжалити себе, як це не раз робив я сам, ловлячи лисиць в Англії. Нарешті він великим і середнім пальцями взяв мене за поперек і, щоб краще роздивитися, підніс ярдів на три до своїх очей. Я вгадав його намір і настільки опанував себе, що не пручався, хоч він боляче стискав мої боки, тримаючи мене футів на шістдесят од землі. Я тільки дозволив собі звести вгору очі і, молитовно склавши руки, вимовив кілька слів сумним, приниженим тоном, що найдужче пасував до мого тодішнього становища. Я увесь час боявся, що він жбурне мною об землю, як ми звичайно робимо з маленькими шкідливими звірятками, яких хочемо знищити. Але, на моє щастя, його, видимо, зацікавив мій голос та рухи, і він почав пильніше приглядатися до мене та зачудовано дослухатися до моїх слів, хоч і не розумів їх. Тим часом я все стогнав, показуючи головою, що він боляче стискає мене пальцями. Він, здасться, зрозумів, чого я хочу, бо обережно поклав мене в полу своєї куртки і побіг до хазяїна – того самого фермера, якого я попереду бачив на полі.

Той, вислухавши наймитову розповідь, одломив соломинку з добру палицю завбільшки і підняв нею поли мого камзола, думаючи, очевидно, що це якась особлива оболонка, дарована мені природою; потім він здмухнув мені з лоба волосся, щоб краще роздивитись моє обличчя. Він скликав усіх наймитів і запитав їх (як дізнався я згодом), чи не бачили й вони таких маленьких тварин, потім обережно поставив мене рачки на землю. Я відразу звівся на ноги й почав повільно походжати сюди-туди, даючи зрозуміти цим людям, що не маю наміру тікати. Тоді вони, щоб краще бачити мої рухи, посідали всі долі круг мене, а я, знявши капелюха, низенько вклонився фермерові; потім упав навколішки, підняв угору руки, звів очі, якомога голосніше промовив кілька слів і уклінно подав фермерові гаманець із золотими монетами, що був у мене в кишені. Велетень поклав його собі на долоню і підніс, щоб краще роздивитись, до очей. Витягши з рукава шпильку, він кілька разів штрикнув нею в гаманець, але так і не здогадався, що це таке. Тоді я на мигах попросив його покласти руку на землю, відкрив гаманець і висипав йому в жменю все золото. Там було шість іспанських золотих по чотири пістолі кожний і щось із двадцять чи тридцять дрібніших монет. Наслинивши пальця, він підняв ним одну монету, потім другу і, як видно, не знаючи, що воно таке, знову знаками звелів мені сховати їх у гаманець і покласти в кишеню. Я ще кілька разів запропонував йому взяти гроші, та врешті мусив скоритися.

Усе це переконало фермера, що він має справу з розумною істотою. Він раз у раз звертався до мене зі словами, що гули у мене в вухах, наче водяний млин, дарма що вимовляв він їх дуже виразно. Я відповідав йому якомога голосніше різними мовами, але велетень, хоч і нахиляв своє вухо ярдів на два до мене, не втямив нічого. Нарешті він одіслав наймитів жати, а сам видобув з кишені хусточку, згорнув її вдвоє, поклав собі на ліву долоню і, спустивши руку до землі, запропонував мені злізти на неї. Долоня його була завтовшки не більше як фут, і виконати таке розпорядження було не важко.

Щоб не впасти, я ліг, випроставшись на цілий зріст, а він для більшої безпеки, вкрив мене хусточкою і так поніс додому. Дома він покликав свою жінку і показав мене їй, але та заверещала й утекла, як тікають англійські жінки, уздрівши жабу або павука. Проте, побачивши згодом мою добру поведінку й те, що я слухняно корився кожному знакові її чоловіка, вона скоро примирилася зі мною і кінець кінцем почала ставитись до мене дуже ласкаво.

Було вже близько одинадцятої години дня, і наймичка подала обід з однієї страви, як то личить звичайним хліборобам. Миска, яку вона принесла, була принаймні двадцять чотири фути в діаметрі. Сім'я складалася з фермера, його дружини, трьох дітей і старої бабусі. Фермер примістив мене недалеко від себе на столі на висоті тридцяти футів од підлоги. Я страшенно боявся впасти й старався триматися далі від краю стола. Жінка відкраяла мені маленький шматочок м'яса, вломила трохи хліба й поклала переді мною. Я низенько вклонився їй, витяг свій ніж та виделку і заходився їсти, чим страшенно захопив їх. Далі хазяйка послала наймичку принести найменшу чарку, в якій містилося щось із два галони [4,5 літра], і налила туди якогось питва. Ледве-ледве вхопивши чарку обіруч, я якнайпоштивіше випив до її милості і виголосив коротеньку промову по-англійському, намагаючись вимовляти кожне слово якнайвиразніше, чим викликав у моїх слухачів вибух сміху, що замалим не оглушив мене.

Питво нагадувало легке яблучне вино і дуже мені сподобалося. Ідучи до фермера, що кивком голови покликав мене, я, дуже розгублений від усього баченого – як то легко зрозуміє ласкавий читач, – дорогою спіткнувся об скоринку хліба й упав обличчям на стіл, не заподіявши собі, правда, ніякої шкоди. Підвівшися й помітивши, що моє падіння схвилювало цих добрих людей, я помахав у себе над головою капелюхом і тричі скрикнув «ура» на знак того, що зі мною все гаразд. Та коли підійшов до хазяїна (так я називатиму далі фермера), його молодший син – десятирічний пустун – схопив мене за ноги й підняв так високо, що я ввесь затрусився зі страху. Батько страшенно розсердився, вирвав мене з його рук, давши синові такого ляпаса, що скинув би з сідла цілий ескадрон європейської кавалерії, і звелів йому вийти з-за столу. Щоб не настроїти хлопця проти себе, добре пам'ятаючи, як наші діти люблять мордувати горобців, кролів, кошенят та щенят, я впав навколішки і, показуючи пальцем на пустуна, попросив хазяїна простити синові його пустощі. Фермер погодився, і хлопець знову сів до столу; я підійшов і поцілував йому руку, а хазяїн мій змусив його ніжно погладити мене.

Під час обіду на коліна до хазяйки скочив її улюблений кіт. Почувши шум, неначе від дванадцяти панчішних верстатів, я повернув голову й побачив, що то муркоче звір, утричі більший від нашого бика. Він приязно муркотав, бо хазяйка його годувала та гладила, але лютий погляд тварини завдав мені великого страху, хоч я й стояв футів за п'ятдесят од кота, а хазяйка міцно тримала його, щоб він не кинувся і не схопив мене у свої пазурі. Виявилося, проте, що мені не загрожувала небезпека, бо кіт зовсім не звернув на мене уваги, навіть коли хазяїн підніс мене футів на три до нього. Я чув од людей і знав з власного досвіду, що хижі звірі завжди нападають на тих, хто від них тікає або виявляє страх перед ними, і вирішив у цьому небезпечному випадку нічим не виявляти ляку. П'ять або шість разів я підступав до самісінької морди кота, і він не те що не займав мене, а ще й відсувався назад, наче побоюючись невідомої істоти. Собаки, що під час обіду – як то звичайно буває по фермерських господах – увійшли в кімнату, лякали мене менше. Один із них – мастіф – був учетверо більший від слона, а другий – хорт – ще вищий, але худіший за нього.

Під кінець обіду увійшла нянька з однорічною дитиною на руках. Дитина зразу помітила мене і так заверещала, просячи дитячим звичаєм, щоб мене віддали їй як іграшку, що крик її напевне почули б на Лондонському мості, якби вона була в Челсі [район Лондона]. Мати, щоб побавити свою улюбленицю, взяла мене й піднесла до дитини, що миттю схопила мене в руку й засунула мою голову собі в рот. Я скрикнув так голосно, що пустунка, злякавшися, розтулила пальці, і я неминуче скрутив би собі в'язи, якби мати не підставила свій фартух. Щоб заспокоїти дитину, нянька почала забавляти її калатальцем – воно являло собою порожню посудину, повну великих каменюк, і було прив'язане канатом до пояса дитини.

Втихомирюючи малу, нянька сіла на низенький стільчик так близько від мене, що я міг розглянути її обличчя. Признаюсь, це було неприємне видовище. Вся шкіра була покрита якимись горбками, ямками плямами і товстезними волосинами. А здалеку вона видалась мені досить принадною. Це викликало в мене деякі думки з приводу ніжної білої шкіри наших англійських дам. Вони здаються нам такими гарними тому, що вони однакового з нами зросту. Тільки через збільшувальне скло можна побачити, яка насправді груба, шорстка і погано забарвлена найніжніша й найбіліша шкіра.

Пригадую, що, коли я був у Ліліпутії, колір обличчя тих малесеньких людей здавався мені найпрекраснішим у світі. А коли з приводу цього я розмовляв з одним ученим ліліпутом, щирим моїм приятелем, то він сказав що обличчя моє здається йому здаля куди приємнішим, ніж зблизька, коли я беру на руку й підношу до свого обличчя, яке з першого погляду, признався він, просто вжахнуло його. Він казав, що бачить у моїй шкірі глибокі ями, що кожна волосинка моєї бороди вдесятеро грубша за щетину кабана, а колір обличчя – багатобарвний і взагалі неприємний для ока. А тим часом я зовнішністю не гірший за більшість моїх земляків і дуже мало засмаг, подорожуючи. З другого боку, розмовляючи зі мною про дам імператорського двору, він часто говорив, що в одної – ластовиння, в другої – великий рот, в третьої – довгий ніс, чого я ніяк не міг добачити. Правда, такі міркування не дуже нові, але я хочу поділитися ними, щоб читач не подумав, ніби ці величезні створіння – справді потвори. Навпаки, мушу сказати, вони – гарний народ.

По обіді мій хазяїн пішов до своїх наймитів, наказавши дружині, як догадавсь я про те з його голосу та жестів, подбати про мене. Я був стомлений і хотів спати. Помітивши це, хазяйка поклала мене на своє ліжко і вкрила чистою, білою носовою хусткою, завбільшки з вітрило нашого бойового корабля.

Я проспав години дві. Мені приснилося, що я вдома зі своєю дружиною та дітьми. Тому я страшенно засумував, коли, прокинувшися, побачив себе у величезній кімнаті, футів двісті або триста завдовжки та двісті заввишки, на широчезному двадцятиярдовому ліжку. Моя хазяйка в якихось домашніх справах вийшла з дому й замкнула двері на ключ. Ліжко стояло на вісім футів од дверей. Коли я прокинувся, два пацюки видряпалися запоною на ліжко й забігали по ньому, принюхуючись. Один із них підбіг близько до мого обличчя, і я, вжахнувшися, скочив на ноги й видобув свій тесак, щоб захищатися. Ці страшелезні тварини напали на мене з обох боків, одна вже зачепила лапою мій комір, але мені пощастило розпороти їй черево перше, ніж вона встигла заподіяти шкоду. Пацюк упав мені до ніг, а другий, побачивши сумну долю свого товариша, кинувся навтіки, залишаючи кривавий слід з великої рани на спині. Вчинивши цей подвиг, я став любенько походжати по ліжку, щоб заспокоїтись і дати лад своїм думкам. Пацюки були зростом з великих собак, але куди моторніші та лютіші. Якби перед сном я скинув з себе пояс, на якому у мене висів тесак, вони, безперечно, зжерли б мене. Я виміряв хвіст мертвого пацюка. Він був без одного дюйма два ярди завдовжки. Мені гидко було взятися за нього, щоб скинути пацюка з ліжка, де він ще спливав кров'ю. Помітивши в ньому деякі ознаки життя, я міцним ударом перетяв йому шию і зовсім доконав його.

Незабаром увійшла до кімнати моя хазяйка. Побачивши, що я ввесь у крові, вона підбігла до ліжка й узяла мене на руки. Я показав на мертве страховище, сміхом та знаками даючи їй зрозуміти, що воно не заподіяло мені шкоди. Жінка надзвичайно зраділа і, покликавши наймичку, звеліла їй викинути пацюка у вікно щипцями. Потім вона поставила мене на стіл: я показав їй свій скривавлений тесак, витер його об полу і вклав у піхви.

Розділи:   1    2    3    4    5    6    7    8

Автор: Свіфт Д.; ілюстратор: Шевченко В.

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5168755457383301, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова