Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Карло Коллоді

Пригоди Піноккіо

Переклад українською – Юрій Авдєєв
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Лібіко Марайя

Розділи:   1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36 

32. У Піноккіо виростають ослячі вуха, а згодом він обертається на справжнього осла і навіть починає ревти по-ослячому

Що то була за прикра несподіванка? – звичайно, спитаєте ви.

Так-от, мої любі маленькі читачі, прокинувшись, Піноккіо, як завжди, почухав голову. І раптом він помітив, що його вуха виросли більш як на долоню.

А слід нагадати, що в дерев'яного хлопчика вуха зроду були манюсінькі-манюсінькі, такі манюсінькі, що простим оком і не побачиш. Уявіть собі, як він здивувався, помітивши, що його вуха за одну ніч виросли і стали довгі, як дві очеретяні волоті.

Піноккіо відразу кинувся шукати дзеркало, але не знайшов. Тоді він налив у корито води, заглянув туди і побачив щось таке, чого не бачив ніколи: своє відображення, прикрашене чудовими ослячими вухами.

Мабуть, не треба описувати всього болю, сорому і розпачу, які охопили нещасного Піноккіо.

Він почав плакати, голосити, битися головою об стіну. Але що більше він бідкався, то швидше росли його вуха, а кінчики їх вкрилися волоссям.

Почувши розпачливі зойки, до кімнати ввійшов гарненький Ховрашок, що жив поверхом вище. Побачивши, дерев'яного чоловічка в такому відчаї, він стурбовано спитав:

– Що сталося, мій любий сусіде?

– Я захворів, любий мій Ховрашку, дуже захворів. Це небезпечна хвороба. Ти вмієш вимірювати пульс?

– Трошки.

– Перевір, будь ласка, чи в мене часом не лихоманка?

Ховрашок простяг праву лапку, помацав у Піноккіо пульс і сказав зітхаючи:

– Мій друже, мені дуже прикро, але я мушу сказати тобі неприємну річ.

– Яку саме?

– В тебе страшенна гарячка.

– Що це за гарячка?

– Та, яку називають ослячою.

– Не знаю такої, – відповів дерев'яний хлопчик, хоча одразу зрозумів, про що йдеться.

– Тоді я тобі поясню, – сказав Ховрашок. – Знай, що за дві-три години ти вже не будеш ні дерев'яним, ні справжнім хлопчиком...

– А ким же я буду?

– За дві-три години ти станеш справжнісіньким ослом, як і всі ті, що тягнуть візки і носять на собі капусту і салату на базар.

– О горе мені, горе мені! – залементував Піноккіо, схопившись руками за вуха. Він смикав їх, тер, крутив, ніби вони були чиїсь, а не його.

– Любий мій, – заспокоїв його Ховрашок. – Нічого не вдієш. Така твоя доля. У книзі мудрості записано, що всі ледачі діти, які відмовилися від книжок, школи, навчання і марнують свої дні в забавках та розвагах, неминуче рано чи пізно обертаються на отаких маленьких ослів.

– Невже це правда? – схлипуючи, запитав Піноккіо.

– Більше ніж правда. Тепер уже пізно плакати. Треба було думати раніше.

– Я не винен. Це все Ґнотик.

– А хто цей Ґнотик?

– Мій товариш по школі. Я хотів повернутися додому, хотів бути слухняним, хотів учитися далі, бути прикладом для інших, а Ґнотик мені сказав: «Навіщо тобі це нудне навчання? Навіщо тобі ходити до школи? Поїдемо краще зі мною до Країни розваг. Там не треба буде вчитися, ми гратимемося з ранку до вечора і нам завжди буде весело».

– Чому ж ти послухався порад цього поганого друга, несправжнього товариша?

– Чому? Тому, мій Ховрашку, що я дерев'яний хлопчик без глузду і без серця. Ох, коли б я мав хоч крихітку серця, я ніколи не покинув би своєї доброї Феї, яка любила мене, мов мати, і яка так багато зробила для мене! І тепер би я вже не був дерев'яним хлопчиком, а був би розумним, як усі інші діти. Та я зустрівся з Ґнотиком, хай йому всячина! Зараз я йому скажу кілька слів!

І він попрямував до дверей. Але, згадавши, що в нього ослячі вуха, схаменувся: йому було соромно показуватися привселюдно. То що ж він надумав? Узяв великий ковпак і натягнув його на голову аж до носа.

Потім пішов шукати Ґнотика, щоб поквитатися з ним. Шукав його на вулицях, на площах, у театрах, усюди – і не знайшов. Питався про нього у перехожих, але Ґнотика ніхто не бачив.

Тоді Піноккіо пішов до його дому. Постукав у двері.

– Хто там? – спитав Ґнотик.

– Це я, – відповів Піноккіо.

– Почекай трохи, я відчиню.

За півгодини двері відчинилися. Уявіть собі здивування Піноккіо, коли він побачив свого друга Ґнотика в ковпаку, натягнутому аж до самого носа.

Побачивши таке, Піноккіо відчув жаль до друга і подумав одразу: «А що, коли він захворів на таку ж хворобу? Може, і в нього осляча гарячка?»

Вдавши, що нічого не помітив, він спитав веселенько:

– Як живеш, мій любий Ґнотику?

– Чудово. Як миша у головці сиру.

– І це ти кажеш правду?

– А чому б я мав тобі брехати?

– Вибач, друже, але чому ж ти тоді натягнув на голову ковпак, що закриває твої вуха?

– Так наказав мені лікар, бо в мене болить коліно. А ти, любий дерев'яний хлопчику, чому носиш такий самий ковпак, та ще й натягнув його до носа?

– Так мені наказав лікар, бо я подряпав собі ногу.

– Ох, бідний Піноккіо!

– Ох, бідний Ґнотику!

Після цих слів запала тривала мовчанка, друзі насмішкувато зиркали один на одного. Нарешті дерев'яний хлопчик промовив до свого товариша улесливим і хитрим голоском:

– Скажи-но мені, любий Ґнотику: чи боліли в тебе коли-небудь вуха?

– Ніколи! А в тебе?

– Ніколи! Але цього ранку я відчув гострий біль у вусі.

– Я теж.

– І ти теж? А яке вухо в тебе заболіло?

– Обоє! А в тебе?

– Обоє. Може, це така сама хвороба?

– Боюся, що так.

– Зроби мені ласку, Ґнотику.

– Охоче. Від щирого серця.

– Покажи мені свої вуха!

– Чому б ні? Але спочатку покажи свої.

– Ні. Ти перший покажи.

– Ні, любий! Спочатку ти, а потім я.

– Тоді домовимось, як добрі друзі, – запропонував дерев'яний хлопчик.

– Гаразд, домовимось.

– Знімімо шапки разом: згода?

– Згода!

– Увага! – Піноккіо почав голосно лічити. – Один! Два! Три!

На «три» хлопці скинули ковпаки і підкинули угору.

І тут сталося неймовірне. Піноккіо і Ґнотик, побачивши, що обидва вони вражені тією самою хворобою, замість журитися та сумувати, почали кепкувати зі своїх довжелезних вух, а потім ще й реготатись.

Вони реготалися довго, аж за животи брались. Та раптом Ґнотик замовк, захитався і міняючись на виду, сказав:

– Допоможи, допоможи, Піноккіо!

– Що з тобою?

– Ой, біда! Я не можу встояти на ногах.

– Я теж не можу, – заридав Піноккіо і похитнувся.

З цими словами обидва стали рачки на землю і почали, бігати руками й ногами по кімнаті. Поки вони отак бігали, їхні руки перетворились на ноги, обличчя видовжились і стали мордами, а спини покрилися світло-сірою шерстю з чорними цятками.

Але знаєте, яка мить була найтяжчою для обох друзів? Та, коли вони відчули, що ззаду в них виросли хвости. Знесилені від болю й сорому, вони спробували заплакати, нарікаючи на свою долю.

Але заплакати не змогли! Замість стогонів і нарікань з їхніх горлянок вилетіло осляче ревіння. Вони голосно заревли дуетом:

– І-га, і-га, і-га!

Цієї миті постукали в двері і чийсь голос промовив:

– Відчиніть! Я Чоловічок, візник фургона, який привіз вас у цю країну. Відчиніть мерщій, а то біда вам буде!

Розділи:   1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36 

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова