Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Карло Коллоді

Пригоди Піноккіо

Переклад українською – Юрій Авдєєв
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Лібіко Марайя

Розділи:   1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36 

24. Піноккіо дістається до острова працьовитих бджіл і знову знаходить там Фею

Піноккіо, охоплений бажанням будь-що врятувати батька, плив цілу ніч. А яка вона була жахлива! Злива, град, грім і такі блискавки, що інколи ставало видно як удень.

На світанку дерев'яний хлопчик побачив перед собою довгу смужку землі. Це був острів посеред моря.

Піноккіо напружував усі сили, щоб добитися до берега, та все марно. Хвилі, набігаючи одна за одною, відкидали його від острова, ніби тріску чи папірець. На щастя, накотилася величезна могутня хвиля і викинула дерев'яного хлопчика на прибережний пісок.

Удар був такий сильний, що в Піноккіо затріщали всі ребра й суглоби, але він дуже зрадів і промовив:

– І на цей раз мені пощастило!

Тим часом розвиднілося, встало сонце у всій своїй красі, море зробилося спокійне і гладеньке, як олія.

Дерев'яний хлопчик розстелив свій одяг на сонці, щоб висох, і почав удивлятися в море, чи не побачить човника з людиною. Видивив усі очі, але не побачив нічого, крім неба, моря та одного-двох вітрил, які були так далеко, що здавалися метеликами.

– Аби дізнатися, як називається цей острів! – промовив Піноккіо. – Чи живуть тут порядні люди, що не вішають дітей на деревах? Та кого розпитатися про це? Кого, як тут ані душі?!

Думка про те, що він опинився сам-самісінький на цьому безлюдному острові, дуже засмутила Піноккіо. Він мало не розплакався, але раптом побачив недалеко від берега здоровенну рибину, яка спокійнісінько пливла собі в своїх справах, вистромивши з води голову.

Не знаючи, на яке ім'я звертатися до рибини, Піноккіо щосили гукнув:

– Гей, синьйоро рибино! Дозвольте вам задати одне запитання.

– Хоч і два, – відповіла рибина. Це був Дельфін, такий ввічливий, якого навряд чи знайдеш у будь-якім морі світу.

– Скажіть мені, будь ласка, чи є на цьому острові села, в яких можна було б попоїсти, не ризикуючи, що тебе самого з'їдять?

– Звичайно, є, – відповів Дельфін. – Та ще й зовсім близько від тебе.

– А як туди пройти?

– Підеш отією стежкою ліворуч, а потім прямо і втрапиш куди тобі треба.

– Скажіть мені ще одне: ви плаваєте вдень і вночі по морю. Чи не стрічався вам маленький човник, а в ньому мій тато?

– А хто твій тато?

– Він найкращий батько в світі, так само як я найгірший син, якого тільки можна собі уявити.

– У бурю, що шаленіла вночі, – відповів Дельфін, – човник Затонув.

– А мій тато?

– Його проковтнула жахлива Акула, яка вже кілька днів хазяйнує в наших водах і сіє довкола смерть і пустку.

– А велика ця Акула? – спитав Піноккіо, затрусившись від страху.

– Чи велика, питаєш? – вигукнув Дельфін. – Аби ти мав уявлення, яка вона, скажу, що вона більша, ніж п'ятиповерховий будинок, а паща в неї така широка й глибока, що туди легко сховається поїзд з паровозом.

– Ненько моя рідна! – перелякався дерев'яний хлопчик. Він швиденько одягся і знову звернувся до Дельфіна: – До побачення, синьйоро рибино. Пробачте, що потурбував вас. Щиро дякую вам за ласку.

З цими словами Піноккіо майже бігцем подався стежкою. Щоразу, почувши найменший шум, він з острахом оглядався назад, думаючи, що то за ним женеться жахлива Акула завбільшки з п'ятиповерховий будинок із поїздом у пащі.

За півгодини він дістався до маленького села, що називалося село Працьовитих Бджіл. На вулицях було повно людей, які поспішали в своїх справах. Усі працювали, в усіх була якась робота. Навіть із свічкою в ясний день тут не знайшов би нероби чи волоцюги.

– Ясно, – одразу промовив ледачий Піноккіо. – Це село не для мене. Я не народився для праці.

Тим часом його почав мучити голод, бо за цілу добу він нічого не з'їв, навіть жменьки пшона.

Що робити?

Було два способи вгамувати голод: попроситись на роботу або виканючити в когось якийсь сольдо чи шматочок хліба.

Просити милостиню він соромився, бо пам'ятав, як казав батько, що жебрати можуть лише старці й каліки, тобто справді нещасні на цьому світі люди, які заслуговують співчуття і підтримки, всі ті, хто через хворобу або через старість не можуть заробити собі на хліб власними руками. Усі інші мусять працювати. А хто не хоче працювати і голодує, тим гірше для нього.

Аж ось на вулиці з'явився засапаний, спітнілий чоловік, він ледве тягнув два візки з вугіллям.

Піноккіо, побачивши по обличчю, що то ніби добра людина, підійшов і, опустивши від сорому очі, тихенько промовив:

Пожертвуйте, будь ласка, один сольдо, бо я вмираю з голоду.

– Я дам тобі не один, а чотири сольдо, – відповів вугляр. – Допоможи-но лише мені дотягти додому оці два візки з вугіллям.

– Ви мене дивуєте, – нахабно відповів дерев'яний прохач, – Майте на увазі: я ще ніколи не був ослом. Я ще зроду не тягав візків!

– Тим краще для тебе, – відповів вугляр. – Тоді, хлопче, якщо ти справді помираєш з голоду, з'їж два добрячих шматки власної пихи та гляди, щоб тобі живіт не заболів.

Трохи згодом на вулиці з'явився муляр, який ніс на плечі кошик з вапном.

– Пожертвуйте, добрий чоловіче, один сольдо бідному хлопчикові, що позіхає від голоду.

– Залюбки. Ходімо зі мною носити вапно, – відповів муляр, – і я дам тобі не один, а п'ять сольдо.

– Але ж вапно важке, – заперечив Піноккіо, – а я не люблю перевтомлюватися.

– Якщо ти боїшся перевтомлюватися, мій сину, то позіхай собі далі на здоров'я.

За півгодини пройшло чоловік двадцять: у всіх Піноккіо просив милостиню, але всі відповідали:

– Як тобі не соромно! Замість байдикувати на вулиці, пошукав би собі краще роботи і навчився б заробляти на хліб.

Та ось з'явилася гарна жінка, яка несла два глеки з водою.

– Дозвольте, тітонько, напитися з вашого глека? – попрохав Піноккіо, який уже знемагав від спраги.

– Пий, будь ласка, мій хлопчику, – сказала жінка, поставивши глеки на землю. Піноккіо насмоктався води, як губка, і тихенько промурмотів, витираючи рота:

– Спрагу я вгамував. А як же мені вгамувати голод?

Гарна жінка, почувши ці слова, зразу ж сказала:

– Як допоможеш мені донести додому оці глеки, я дам тобі добрячу скибку хліба.

Піноккіо зиркнув на глеки і не відповів нічого.

– А до хліба я дам тобі повну миску цвітної капусти і поллю її олією з оцтом, – додала гарна жінка.

Піноккіо ще раз зиркнув на глеки і знову нічого не сказав.

– А після капусти я дам тобі гарну цукерку з лікером.

Перед такою спокусою Піноккіо вже не міг встояти і, нарешті зважившись, рішуче сказав:

– Добре! Я донесу вам глек додому.

Глек був дуже важкий, і Піноккіо, не маючи сили вдержати посудину в руках, поставив її собі на голову й так і поніс.

Коли вони прийшли додому, добра жінка посадовила хлопчика за маленький чистий столик і поставила перед ним хліб, цвітну капусту з приправою та цукерки.

Піноккіо не їв, а глитав. Його шлунок був як кімната, де ніхто не мешкав уже п'ять місяців.

Вгамувавши трохи свій лютий голод, він підвів голову, щоб подякувати своїй благодійниці. Та ледь глянув на добру жінку, як протяжно зойкнув і застиг від подиву, витріщивши очі й роззявивши рота, напханого хлібом і капустою:

– Що тебе так здивувало? – спитала усміхаючись добра жінка.

– Ви, – пролепетав Піноккіо, – ви... ви... ви... схожі... ви скидаєтеся... так, так, так, той самий голос... такі самі очі, таке саме волосся, так, так, у вас теж блакитне волосся... як і в неї! Ох, моя маленька Феє, ох, моя маленька Феє! Скажіть мені, що це ви, саме ви! Не примушуйте мене знову плакати! Якби ви знали! Я так плакав! Я так мучився!

Піноккіо нестримно розплакався, впав навколішки й обійняв ноги таємничої жінки.

Розділи:   1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36 

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5168755457383301, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова