Карло Коллоді

Пригоди Піноккіо

Переклад українською – Юрій Авдєєв
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Лібіко Марайя

Розділи:   1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36 

30. Замість стати справжнім хлопчиком, Піноккіо потай вирушає зі своїм другом Ґнотиком у країну розваг

Звичайно, Піноккіо негайно попросився у Феї піти в місто, щоб передати запрошення на бенкет товаришам. Фея сказала:

– Іди і запроси товаришів на завтра, але пам'ятай, що тобі треба повернутися додому ще завидна. Зрозумів?

– Обіцяю повернутися через годину, – відповів дерев'яний хлопчик.

– Гляди, Піноккіо! Діти легко обіцяють, але дуже часто не виконують обіцянок.

– Але ж я не такий, як інші. Якщо я даю слово, то дотримую його.

– Побачимо. Як будеш неслухняний, тим гірше для тебе.

– Чому?

– Тому що дітей, які не слухають порад тих, хто знає більше від них, завжди може спіткати лихо.

– Я це перевірив на собі! – сказав Піноккіо. – Я вже навчений.

– Побачимо, чи ти кажеш правду.

Не гаючи часу на зайві розмови, Піноккіо попрощався з Феєю, яка була йому за маму, і, наспівуючи й пританцьовуючи, вибіг з дому.

Не минуло й години, як він обійшов усіх своїх товаришів. Одні погоджувались охоче, інші спочатку трохи комизились, щоб їх припрошували, та, почувши про каву з молоком, булочки, намащені з обох боків маслом, кожен відповідав:

– Прийду, прийду, щоб зробити тобі приємність.

Треба згадати, що серед товаришів-школярів Піноккіо мав одного найулюбленішого і найближчого друга на ім'я Ромео, правда, всі називали його Ґнотик, бо він був худенький і сухенький, як новий ґнотик у лампадці.

Це був найбільший ледар і бешкетник у школі, але Піноккіо його дуже любив і теж хотів запросити. Не заставши його вдома, зайшов удруге – Ґнотика, не було, зайшов і втретє, та все дарма.

Де його шукати? Піноккіо заглянув і туди й сюди і нарешті знайшов друга в якомусь дворі.

– Що ти тут робиш? – спитав Піноккіо.

– Чекаю дванадцятої години ночі, щоб вирушити в мандрівку.

– Куди ти помандруєш?

– Далеко-далеко.

– А я тричі заходив до тебе і не застав.

– А чого ти від мене хочеш?

– Хіба ти не чув про велику подію? Не знаєш, яке щастя мені випало?

– Яке?

– Завтра я вже буду не дерев'яний, а справжній хлопчик, такий, як ти і всі інші.

– Вітаю тебе.

– Отже, завтра я чекаю тебе на бенкет.

– Але я тобі сказав, що сьогодні ввечері я від'їжджаю.

– Коли?

– Опівночі.

– Куди саме?

– Я переселяюсь в найпрекраснішу країну на цьому світі, в справжню країну нероб і ледарів.

– А як вона називається?

– Вона називається Країна розваг. Слухай, а чому б тобі не поїхати зі мною?

– Мені? Ніколи в світі!

– Даремно, Піноккіо! Повір мені, ти пожалкуєш, якщо не поїдеш. Де ти ще знайдеш країну, яка ніби створена для нас та інших хлопців? Там немає ні шкіл, ні вчителів, ні книжок. У цій благословенній країні ніхто не вчиться. Там не вчаться у четвер, а кожний тиждень складається з шести четвергів і однієї неділі. Уяви собі, що канікули там починаються першого січня і кінчаються в останній день грудня. Така країна мені до вподоби! Ось якими мають бути всі порядні країни!

– А що ж там роблять цілісінький день?

– Розважаються з ранку до вечора. Увечері лягають спати, а вранці знову до розваг. Як це тобі подобається?

– Гм! – промовив Піноккіо, злегка похитавши головою, ніби кажучи: «Не завадило б і мені так пожити».

– Ну що, їдеш зі мною? Так чи ні? Вирішуй.

– Ні, ні і ще раз ні! Я пообіцяв своїй добрій Феї, що буду хорошим хлопчиком, і хочу дотримати своєї обіцянки. До речі, он уже сонце заходить. Я мушу вже йти. Отже, прощай, щасливої дороги.

– Куди це ти так біжиш?

– Додому. Моя добра Фея сказала, щоб я повернувся ще завидна.

– Почекай ще дві хвилини.

– Вже дуже пізно.

– Тільки дві хвилини.

– А якщо Фея мене гукатиме?

– Хай гукає. Накричиться досхочу та й заспокоїться, – сказав цей поганець Ґнотик.

– А ти мандруватимеш сам чи в гурті?

– Сам? Та нас набереться аж сотня.

– А ви поїдете чи підете пішки?

– Скоро сюди під'їде фургон, він забере мене і довезе аж до цієї найщасливішої країни.

– Як би я хотів, щоб фургон під'їхав зараз!

– Чому?

– Щоб побачити, як ви вирушите в подорож.

– Почекай трошки і побачиш,

– Ні, ні, я йду додому.

– Почекай ще дві хвилини.

– Я й так уже забарився. Фея турбуватиметься.

– Бідолашна Фея! Може, вона боїться, що тебе з'їдять кажани?

– То ти напевно знаєш, що в тій країні немає шкіл?

– Навіть не чули про них.

– І вчителів нема?

– Жодного.

– І там зовсім не треба вчитися?

– Зовсім.

– Яка чудесна країна! – промовив Піноккіо, ковтаючи слинку. – Яка чудесна країна! Я там ніколи не був, але уявляю собі.

– Чому ж ти не хочеш зі мною поїхати?

– Дарма ти мене вмовляєш! Я пообіцяв моїй добрій Феї стати порядним хлопчиком і не хочу ламати свого слова.

– Тоді прощай і привітай від мене всі школи, гімназії й ліцеї, що трапляться тобі по дорозі.

– Прощай, Ґнотику, щасливо тобі. Розважайся і згадуй інколи своїх товаришів.

І Піноккіо ступив уже два кроки, щоб піти собі, та раптом зупинився і, повернувшись до приятеля, спитав:

– А ти певний, що в цій країні всі тижні складаються з шести четвергів і однієї неділі?

– Голову закладу.

– І точно знаєш, що канікули там починаються першого січня і кінчаються в останній день грудня?

– Авжеж.

– Яка чудесна країна! – повторив Піноккіо ще раз і аж цмокнув від захвату. Потім наважився і рішуче промовив, пориваючись іти: – То прощавай насправді! Щасливо!

– Прощавай.

– Коли від'їжджаєте?

– Скоро.

– Шкода! Якби до від'їзду лишалась одна година, то я б, може, й зачекав.

– А Фея?

– Тепер уже пізно, тож однаково, чи повернуся додому на годину раніше чи на годину пізніше.

– Бідний Піноккіо! А якщо Фея тебе лаятиме?

– Нічого! Хай кричить. Накричиться досхочу та й заспокоїться.

Тим часом стало темно, зовсім темно. І ось удалині замерехтів вогник, почулося дзеленькання дзвіночків і звук труби, тоненький, як дзижчання комара.

– Он вони! – вигукнув Ґнотик, схопившись на ноги.

– Хто? – пошепки спитав Піноккіо.

– Фургон, який забере мене. Ну то як, поїдеш чи ні?

– А це правда, – спитав дерев'яний хлопчик, – що в тій країні взагалі не треба вчитися?

– Зовсім, зовсім не треба.

– Яка чудесна країна, яка чудесна країна, яка чудесна країна!

Розділи:   1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36