|
Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською |
|
Усі категорії |
Януш Пшимановський
Витівки Йонатана Коота
Переклад з польської – Юрій Попсуєнко
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – В'ячеслав Ширяєв
Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24
Голоси пробивалися крізь свист увімкнених насосів, гримотіння молотів, гуркіт техніки, яку стягли на допомогу. Здавалося, що весь цей гамір стоїть просто в гайочку навколо затоки, по збриженому плесу якої плавали тіні дерев і миготіло сонячне проміння.
– Тю-тю, пі-пі! – здивовано свиснув Повзик. – Наче новини по телевізору.
– Не знаючи, в який спосіб труби заплутано, – пояснював у радіотелефоні голос чи то інженера, чи то майстра, – ми їх, пане директоре, не розв'яжемо.
– А якщо я пообіцяю велику премію і ви докладете зусиль?
– Комп'ютер відключився, а без нього ми не впораємось...
Переможно всміхаючись, Йонатан походжав туди й сюди, та раптом завмер, почувши, як у динаміку зашелестів жіночий голос:
–Я знаю, як усе це переплелося.
– Ви? – здивувався директор.
– Хто це? Де вона працює? – посипалися запитання.
– Пані Кася з центрального управління, – пояснив хтось, – це її голос.
– Я сама плету на спицях... – вела далі пані Катажина.
– Та так, що не додзвонишся, коли светра кінчає, – вставив чийсь єхидний голос.
– ...І я зразу збагнула, – затнулася жінка, – Це така стьожка. У першому рядку петлі йдуть...
– Дурниці якісь.
– Хай говорить, щось тут є.
– Казна-що.
– Говоріть, говоріть, громадянко Катажино, – заохотив директор, – А ви, інженери, вчіться в народних мас.
– У другому – півпетлі протягнуті в петлі, в третьому петлі перехрещені.
– Хай йому біс! – муркнув Коот. – Уся операція звелася на пси. Комп'ютери й інженерів перехитрив, а на пані Касі спіткнувся. Скількох видатних полководців жінки занапастили! – шепотів він сам до себе.
– Пане директоре! – закричало радіо захеканим голосом панни Лоліти. – Телефон!
– Хто?
– А-а-а! Котиків два-а! – несподівано проспівала секретарка.
– Приготуватись до роботи. Зараз вернусь!.. – крикнув директор і щодуху помчав до телефону. Апарат, слухняно продублювавши тупіт його ніг: «па-та-та, па-та-та», – раптом замовк.
Йонатан присів і, наче лікар, що слухає хворого, приклав вухо до динаміка. Він довго сидів без руху, потім випростався і промовив:
– Або мимоволі натиснув вимикач, або висмикнув на ходу шнур. Отака лемішка виходить. Про найважливіше і не взнаємо.
– Чого ти так думаєш? Може, якраз нічого важливого й не буде. – Ерик намагався потішити зажуреного приятеля.
– Ні, – похитав головою Йонатан. – Дуже важливо. Ти чув, що панна Лоліта виспівувала?
– Якусь колискову із закидами на твою адресу.
– Ніяка то не колискова, а закодований сигнал, тобто...
– Кот, – швидко вставив Повзик, демонструючи тим самим, що чогось-таки навчився під мостом від міліціонера Войтасика.
– Код, – поправив капітан. – У кінці літера «д», як у слові «диверсія» на початку.
– Лоліта – диверсантка?
– Ні. Просто з цієї пісеньки директор зрозумів, що телефонують від когось із його начальства із списку А.
– Хіба може бути хтось іще над директором? – наївно спитав вихований у лісі Ерик.
– Го-го-го! – хитнув головою Йонатан і, не вдаючись до подальших подробиць, пояснив: – Вона брала звук А в тональності «до» і довго тягнула. Мабуть, або віце-міністр, або навіть...
Повзик з відкритим дзьобом чекав закінчення фрази і, не дочекавшись, повторив:
– Або навіть...
– Не будемо забігати в наших припущеннях надто далеко. Зупинимось на віце-міністрові. Що він міг Спритеку сказати? Чого від нього хотів?
Капітан Коот вийшов на самісінький берег, подивився на річку, чи часом не вертається Бікі, потім глянув на верхівку тополі, з якої сьогодні вранці перед початком операції вивчав територію заводу.
– Хочеш вилізти і подивитись? – спитав Ерик.
– Надто ризиковано. Люди інспектора Новака напевно контролюють всю околицю, і моя поява на верхівці дерева викличе в них підозру.
– Боїшся?
– Боюся викрити вашу схованку, тим більше що запасної в нас немає.
– Я знаю одне таке місце в лісі, де нас ніхто не знайде.
– Ми не можемо звідси піти, поки рядовий Бікі не повернеться з розвідки.
– Тоді, може я...
– Гаразд, рядовий Повзику. Якщо зголошуєтесь іти добровольцем, наказую вам пролетіти над підприємством, перевірити, чи все вони там розплутали, і зразу ж летите назад. Виконуючи завдання, найкраще буде вдавати із себе звичайного горобця.
Крилатий злетів і зник за деревами. Коли затих посвист його крил, Йонатан ліг і обняв лапами свій позначений шрамами лоб. Тепер одразу стало видно, що це старий посивілий кіт, у якого було важке дитинство і нелегка молодість і якому на старості літ усміхнулася доля, дарувавши двох вірних приятелів. І все було б гаразд, якби та ж таки доля не підставила ногу, завдавши поразки в першій спільній операції.
Простим десантником бути легше, йому ніхто не дорікне, коли щось не так, а от командирові програвати не можна – адже він втратить симпатії і вірність своїх підлеглих.
Отож чи варто підхоплюватися, ставати струнко й настовбурчувати вуса, почувши посвист крил розвідника, який повертається і за кілька секунд доповість: вузол, зав'язаний з такими труднощами, розплутано?
Однак іще раз перемогла багатолітня звичка. Капітан підвівся, обтрусив шерсть і підняв хвоста.
– Командире! Вони не розплутали жодного метра! – закричав згори заступник з повітряних справ. – Директор стоїть на трубах, зверху, трохи нижче – пані Кася, потім рибалки із спінінгами, діти з квітами, а внизу весь колектив, – доповідав Повзик, сидячи вже на гілці. – Директор щось голосно вигукує, а всі раз у раз змахують й ніби збираються полетіти, але нікуди не летять, тільки страшенно галасують.
– Що вигукує?
– Хто?
– Спритек.
– Наказу слухати ви не давали.
– Може, запам'ятав якусь фразу чи хоч слово? Він говорив голосно. Ну, швиденько!
– Ви й запам'ятовувати не наказували.
Капітан зрозумів, що його командирський тон тут не зарадить, тому, зіп'явшись на задні лапи, дотягнувся до гілки, на якій сидів Ерик, і обняв його забинтованою правою лапою.
– Любий Ерику! Бойове завдання ти виконав чудово. Я пам'ятаю, що не було наказу запам'ятати, тому прошу тебе як друга: пригадай, про що вони говорили.
– Про те, що забило, – після паузи мовив Крилатий.
– Про паровоз? Про котел? Про пару?
– Ні. Про якусь тверду річ...
– Може, чим забило?
– Еге ж. Він весь час повторював: я-як-ко, я-як-ко.
– О, скот-т-тер'єр кундельбері! – по-шотландські виялаявся Йонатан і блискавично прийняв рішення: – лишайся, а я побіжу...
– Я лечу з тобою, прикриватиму з повітря, – підхопився Ерик.
– Ви, рядовий Повзику, лишаєтеся і чекаєте на повернення розвідувального патруля, з'ясовувати ворожі наміри я буду сам.
Туман розвіявся, роса висохла, повітря стало прозоре – інспектор Новак напевне вийшов на слід, і капітан цього разу побіг не навпростець, а вздовж берега через шелюгу до того місця, де заводська огорожа впиралась у воду. Поблизу лежало колесо й відірвана паровозна труба – їх закинуло сюди силою вибуху. Спершу Коот хотів був оглянути ці рештки, та потім вирішив зробити це дорогою назад, а тим часом рушив уздовж зарослої кущами пекучої і глухої кропиви й обліпленої реп'яхами огорожі. Стоїчно проповз аж до дірки у бетонній стіні.
За огорожею до нього долітав лише піднесений голос директора, що перекривався оплесками, і раз чи два навіть бурхливими й довготривалими. Лише коли він просунув голову в отвір і, наче радари, наставив обидва вуха в потрібному напрямку, почав розрізняти окремі слова:
– ...Я-як конструктор, я-як конгеніальний, я-як координатор, я-як кооператор, разом з товаришкою, що надала справі конкретного ідейного спрямування, даємо моєму винаходові назву Вузол СПРИТ-КА «Сприт» від Спритек, «ка» від Катажина. Наш міністр...
Овація на хвилинку перервала промову.
– Наш улюблений міністр, – повторив директор, – привітав нас і повідомив, що вузол СПРИТ-КА завдяки якому на підприємстві безперервно, повторюю, безперервно...
Знову овація.
– ... працюватимуть фільтри, поглиначі, очищувачі, окислювачі й пилососи. Ви спитаєте чому? А тому, товариші, що всмоктувальна труба розташована нижче відвідної, тобто вона втягує ту саму воду, яку викидає...
Овація.
– Який пан, такий крам!
Оплески.
– На трубу не розкривай губу!
Сміх. Бурхливі оплески.
– Наш дорогий міністр...
Оплески довготривалі й бурхливі.
– ... повідомив, що як-як-конструктор, як-як-корифей і як-як-колективу представник, як-як-комбінату директор маю переказати вам його сердечні поздоровлення і одержати Велику нагороду за створення вузла СПРИТ-КА.
Тепер оплески вже не вщухали, чулися вигуки і спів. Загальне піднесення
сягнуло такого рівня, що і Йонатан, сидячи під огорожею, відчув бажання
галайкнути чи то пак вигукнути якесь гасло, – коли зненацька зовсім близько, на
щастя, з другого боку бетонного муру,
пролунав голос, від якого в Коота похолола в жилах кров.
– Ну то що, громадянко Леокадіє? В цій ситуації слідство ми припиняємо, – сказав інспектор Новак, який певне, сидів на купі залізничних шпал біля місця, звідки рано-вранці капітан Коот вирушав паровозом на операцію. – Нікого чужого тут не було, нічого лихого не сталося, а черговий інженер сам собі подряпав вухо, коли голився.
– Все воно так, якби не цей радіотелефон, – зітхнула панна Леокадія, вона ж Лоліта. – Старий розізлився і наказав будь-що знайти злодія.
– То треба пояснити йому чи якось інакше на нього вплинути.
– Пояснити йому щось – марна річ, а вплинути на нього, крім міністра, може тільки дочка. Івонка діє на нього як чарівниця.
– От і спробуйте через неї.
– Спробувати можна, але Івонка разом з інструментальним ансамблем поїхала на гастролі й вернеться лише в суботу.
– Тоді будемо шукати, – тихо буркнув представник закону. – Аби лиш потім не шкодував...
– Аби що? – не розчула секретарка.
– Нічого, це я так, – змінив тон інспектор. – Я доповім, що напав на слід. На сидінні автомашини виявлено краплину крові. В лабораторії вже досліджують, кому вона належить.
Почувши таку грізну звістку, Йонатан пірнув в густий верболіз і мимо одірваної труби поповз понад зарослим шелюгою берегом назад.
– Добре, що ти прийшов! – радо зустрів його Еик, і забобонно постукав дзьобом у сірий стовбур. – Ще хвилина – і я полетів би давати відсіч.
– Всупереч наказу? – Коот сердито нахмурився.
– Не можу я так довго терпіти. В мене теж є серце. Краще розкажи, що там було. Варнякав той тип я-як-ко я-як-ко?
– Варнякав.
– Труби розплутують?
– Ні. І не розплутають.
– Ну й чудово!
– Чудово, – відказав капітан, обережно віддираючи реп'яха, що причепився до його хвоста.
– Чому ти засмучений?
– Я?
– Ти, а хто ж іще.
– Треба нам звідси давати дьору. І чим швидше тим краще.
– І тому в тебе вуса так висять?
Йонатан подивився у воду. Справді, вуса висіли і були вже не чорні від сажі, а сірі, точніше, просто брудні. Попльовуючи на лапи, капітан заходився їх мити і водночас намагався випрямити. Проте марно – чим більше світлішали вуса, тим нижче опускались. Та що там переживати за бойові вуса капітана Коота, коли вся слава від удалої операції впала на магістра інженера Пшемислава Спритека? Чи ж довідається коли-небудь світ, хто насправді зав'язав Коотів вузол? І як тепер сказати хоробрим солдатам про те, що сталося?
– Свій, свій! – раптом засвистів Повзик, сидячи на вершечку горобини, й замахав крильми в бік річки.
З берега якийсь час не видно було, кого він так вітає, та ось біля входу в затоку з'явився заступник з річкових і морських справ, який плив, тримаючи в зубах галузку.
Капітан Коот взяв обома лапами ледь укриту молодою зеленню гілочку і тихо мовив:
– Перемога!
– Ура-а-а! – закричали рядові десантники.
– Ура-а-а! – повторили за ними дерева, особливо ті, що брали участь в операції: клен з гострим, наче пазурі, листям, схожим на качачі лапи – він ховав у тіні бойову позицію; тополя, з верхівки якої капітан спостерігав майбутнє поле бою; горобина – злітний майданчик Повзика.
– Солдати! Ходу! Чим більша перемога, тим швидше треба міняти позицію! – коротко мовив капітан.
Коот засунув емальоване відро в густі зарості шелюги і дбайливо прикидав його сухою травою, щоб не голубіло здаля.
Мить міркував, чи не лишити радіотелефон. Інспектор Новак, знайшовши вкрадену річ, припинив би слідство, та раптом хтось інший знайде й забере...
Так подумавши, капітан перекинув пасок апарата через праве плече. На лівому сів Ерик, який, звичайно, міг полетіти вперед, проте не хотів полишати своїх. Ступаючи на зеленкувату овальну палубу, Йонатан глянув у водяне дзеркало й помітив, що його вуса, гордо розпрямляючись, самі собою набувають колишнього бойового вигляду.
На другому березі Бубжі вони знайшли гирло лісового струмка й попливли проти течії. Струмок дедалі вужчав, зарості на його берегах густішали, і невдовзі вони вже пливли під кронами великих старих дерев. Остаточно впевнившись, що їх ніхто не почує й не побачить, Йонатан зовсім повеселішав і заспівав стару пісеньку нічних десантників:
|
Нас не спокусять ордени й чини, |
– Це точно. Співаймо іще, – заохотив його Ерик. – Я вже схопив мелодію.
Крилатий свистів, Овальний бив у ритмі маршу плавцями по воді, вусатий співав:
|
Ворожа суне рать, а нам не
страшно, |
Ніхто з них не звернув уваги на те, що Повзик: заглядаючи під час відсутності Коота до радіотелефону, ненароком натиснув клавішу передавача, і цей спів, виляск і свист було чути дуже далеко...
– Злочинці посуваються вздовж струмка у глиб лісу, – доповідав командир міліцейської групи зв'язку, вручаючи керівникові операції детальну карту. Всі лінії, якими було позначено можливі пересування утікачів, сходилися в одній точці.
– Кров підозрюваного належить представникові виду Felis catus, тобто домашньому коту,– доповідав доцент-капрал з лабораторії аналізів, подаючи бюлетень. – Сім волосин сірих, п'ять чорних і дві блакитні, знайдені на Xanthium spinosum, тобто реп'яху круглому, свідчать про те, що лишив їх кульгавий кіт польської картузької породи із здоровими дужими ногами – ознака домішку расових котів з Британських островів.
– Чудово, чудово... – сказав інспектор Новак, запихаючи карту і бюлетень до своїх потайних кишень.
В правій руці і в лівій нозі у нього заштрикало. Він подумав, що це або на дощ, або в зв'язку з наближенням Урочистої річниці, яка наче магнітом притягувала фронтові спогади.
– Приберіть поки що антени й вимкніть апарати, – звернувся він до своїх підлеглих. – Я проаналізую ситуацію і прийму рішення. Їдь на базу без мене, – наказав він водієві патрульної машини. – Я пройдуся пішки.
Щоб перетнути місто, часу знадобилося небагато – відстані тут були невеликі, хоч населений пункт цей вважався важливим. Інспектор завернув до Бубжі, повільно простуючи повз аличеві дерева, ще голі вчора, а сьогодні вже вкриті зеленню. Хотів знайти те місце, на яке він звернув увагу під час шаленої погоні за злочинцем, котрий у міліцейських актах був охарактеризований як «лисий хуліган овальної форми з написами іноземними мовами на спині».
Знайшов він його не зразу, бо від кіноафіші, яка тоді заплуталась у гілках, лишився тільки клапоть паперу, що вчепився за колючку. Коли інспектор, діставши лупу, схилився над ним, земля в нього під ногами раптом подалася й засичала: с-с-с...
Трохи згодом на воді з'явилися бульбашки й озвалися: буль-буль-буль...
– Ага! – мовив сам до себе видатний детектив. – Ось звідки все почалося.
Це відкриття підтвердило його припущення. Прирівняти його можна було до відкриття астронома, який знайшов нову зірку саме в тому місці, де вона мала світити згідно з теоретичними розрахунками. Треба сказати, що інспектор завжди дотримувався одного з трьох правил, на якому побудовано слідчу роботу: добрий інспектор враховує все.
– Все чи не все, але в кожному разі багато, – знову неголосно промовив Новак.
Потім він уже нічого не говорив, безтурботно рушив далі, тішачись свіжою зеленню, сонцем і водою з Бубжі, із запаху й кольору якої вже можна було зробити висновок про ефективність продукції закладів, що працювали під керівництвом директора Спритека.
Інспектор ішов, легенько накульгуючи на ліву ногу і тихо мугикав пісеньку, яка нагадувала йому нелегкий початок слідчої роботи:
|
Міліція все бачить, міліція все чує, |
Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24
Пропонуємо також:
У моєму
російськомовному
дитинстві були книги
з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших.
Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі.
Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього
і було зроблено цей сайт.
Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.
Валерія Воробйова
- Контакти
Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5168755457383301, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com
Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.
© 2015-2024 Валерія Воробйова