Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Гість

Валерія Воробйова

Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Валерія Воробйова

Вчора ввечері мама приїхала пізно, в хаті був безлад, скрізь валялися іграшки, деталі конструктора, одяг, фломастери, обрізки паперу та скотчу, на столі повно немитого посуду. Ані прибирати, ані сварити дітей не було часу й сил. Сьогодні, відправивши дітей до школи, мама заходилася прибирати.

На столику біля ліжка вона помітила якусь дивну маленьку зелену тваринку, схожу на ящірку чи змію. Не торкаючись поверхні, тваринка швидко оберталася навколо себе.

– Матінко! Ця дурацька віртуальна реальність! Накачають всякої гидоти з інтернету, а в мене мало серце не стало! Серже! – гукнула вона чоловікові. – Дивись, діти щось тут встановили! Як це прибрати?

– Ну розберися вже з цим сама, – пробурмотів чоловік і побіг на роботу.

– Ану, геть звідси! – сказала мама, схопила іграшкового зеленого динозавра і змахнула ним над столом, наче хотіла таким чином стерти цього дивного привида.

Істота не зникла, а раптом збільшившись, перетворилася на такого ж самого зеленого пластикового динозавра і застигла над столом.

– Це не проекція! – верескнула мама. – Воно матеріальне! – і вона тицьнула динозавра іграшкою у живіт. Істота ще трохи підросла. Живіт у неї був твердий, пластиковий. Зовні її було не відрізнити від звичайних іграшок, яких повно валялося в домі. Але мама, дивлячись не неї, відчувала страх.

"Мабуть не варто проявляти агресію, – подумала вона, – хтозна, що станеться, якщо її вдарити чи спробувати розрубати. Ну, гаразд, давайте по-доброму."

– Ти ж мабуть голодне? – звернулася мама до істоти. – Що такі динозаври їдять? У мене тісто підійшло, хочеш тіста? – Вона підійшла до хлібопічки, у якій тільки-но замішалося тісто для булочок, аж раптом поруч із нею на підлозі виникла здоровенна купа такого ж свіжого висівкового тіста. Купа була жива, вона наче дихала і трохи тремтіла, і мама якимось чином відчула, що цьому тісту було дуже некомфортно.

"Заляпає мені всю підлогу. Ні, нам таке не підходить, хай ти краще будеш котиком." – Гоп! На раковині з’явився великий, гарний, сірій у смужечку переляканий кіт. Він був дуже схожий на того молодого кота, що жив у них два роки тому, а потім кудись пропав, тільки значно більшого розміру. Завбільшки він був із середнього собаку, дивився на маму великими очима і явно не знав, як поводяться коти.

– Ох, яке ж ти гарне! – лагідно сказала мама. – Ну, йди до мене, – вона потягнулася до кота, щоб взяти його на руки, але кіт напружився, розпустив пазурі і стрибнув на маму. – Ой! – перелякано вигукнула мама. – Та хіба ж нормальні коти так роблять! Ти ж не дикий звір! Мало не подряпав мене! Треба ось так. – І вона ніжно притиснула кота до себе. Кіт трохи розслабився, втягнув пазурі та улігся у мами на руках.

"Ні, небезпечно таке залишати вдома, ще почне дряпати дітей."

– Що ж ти таке? – звернулася вона до кота, трохи колисаючи його на руках. – Звідки ти взялося, га? Котику, котику, спи, спи… – мама почала наспівувати. Кіт заплющив очі і тихенько замуркотів. – Спи, котусю, засинай! – співала мама, заколисуючи кота. – Вирушай у рідний край… Де твій край, чи знаєш, де?.. Там тебе матуся жде… Ти на землю залетів… Мабуть, не сюди хотів… Повертайся у свій світ… Бо ніякий ти не кіт...

Вона не доспівала, бо кіт зник…

* * *

Ульха з радісним вереском стрибнула над хвилями, звиваючись своїм довгим, сильним, гнучким тілом, і клацнула гострими зубами, намагаючись проковтнути літаючу рибку. Сонце відбилося у кожній її зеленій лусочці, краплі води блиснули на плавниках і перетинчастих лапах, і Ульха з силою шубовснула назад у море, здійнявши високі бризки.

– Уррр! – сердито рикнула Ульха і попливла під водою. Полювання йшло не дуже вдало. Це вже третя рибина, яку вона так і не спіймала.

Раптом Ульха відчула поклик. Хтось кликав на допомогу. Поклик йшов від скель. Це було дуже небезпечне місце, мама завжди повторювала їм з братом, щоб вони не плавали туди. Скелі росли з дна моря щільним частоколом, у якому драконам було дуже легко заплутатись своїм довгим тілом.

І от тепер у цьому страшному місці хтось потребував допомоги. Ульха нерішуче застигла. Аж раптом… Невже їй здалося? Це Уль! Цей малий зелений черв’як, її молодший брат! Це він кличе! Мама їх вб’є!

Ульха рвонула до скель. Допливши до небезпечного місця, вона зменшила швидкість і повільно попливла поміж стовбурів, намагаючись уникати надто вузьких місць. Раптом вона побачила вдалині щось зелене.

– Уле! Це я! – і вона підпливла ближче.

Уль висів у кам’яній клітці, винувато і радісно дивлячись на сестру.

– Ульхо! Я не можу вибратися звідси! Допоможи!

– Не смикайся! Зараз я тебе звільню.

Скелі були тонкі, а Ульха була сильною. Що, як спробувати поламати їх? Вона розігналася і з усієї сили врізалася у скелі. Одна трохи тріснула. Треба ще раз! І ще раз! Мабуть, залишаться синці. Нарешті дві тоненькі скелі обрушилися і Уль вибрався з пастки.

– Пливи за мною! – скомандувала Ульха. – Тільки за мною, нікуди не звертай!

Вони пливли один за одним, спочатку величезний зелений дракон (Ульха була значно старшою за брата, майже зовсім дорослою), за нею невеличкий в’юнкий зелений дракончик.

З цим малим завжди були проблеми! Вічно він утрапляє в якусь халепу, а її, Ульху, сварять, що не додивилася за братом!

Через деякий час вони були на вільному просторі.

– Ти, бовдуре! Як ти там опинився? – гнівно накинулася Ульха на брата.

– Ти не повіриш! Зараз розповім!

* * *

– Ти знаєш, у мене сьогодні було таке дивне видіння... – сказала мама татові, коли той прийшов додому. – Може, я захворіла... Подивися, будь-ласка, чи немає у нас витоку газу з плити, бо у мене були такі дивні галюцинації... Чи може, то мені все наснилося...

* * *

Уль плив серед водоростей злий та засмучений. Звичайно, Ульха не повірила йому. Обізвала найжахливішими словами, які тільки знала, і наказала ні в якому разі не розповідати нічого мамі, бо їм обом точно за це перепаде. Сказала, що нічого такого не могло бути, що він, напевно, проковтнув одну з тих отруйних колючок, які так полюбляв їхній непутящий дядько Ульцак, і від яких у драконів спочатку виникають дивні видіння, а потім шматками відпадає луска з тіла.

Але він знав, що це було насправді! І навіть знав, як це сталося. Уль був трохи дивакуватим малим драконом. Він поганенько вчився, коли молоді дракони брали участь у перегонах або вчилися ловити рибу, Уль завжди пас задніх, бо постійно відволікався, про щось мріяв і ніяк не міг зосередитися на реальному житті.

– Що з тебе виросте? Дракон, який помре з голоду, бо не зможе себе прогодувати? – іноді повторювала мама, напихаючи його лікувальними водоростями, що нібито покращували пам'ять і концентрацію уваги.

Того дня він випадково заплив до скель. Існувала легенда, що десь усередині цього кам'яного лісу розташоване таємне заповітне місце, і якщо хтось дістанеться до нього, то побачить інші світи. Ну, так говорилося у казках і легендах. А ще там говорилося про драконів, які намагалися доплисти до цього місця і загинули, заплутавшись у кам'яній пастці. Вони назавжди залишалися там, неспроможні вибратися, помирали з голоду, а потім їхні мертві тіла роздирали на шматки дикі риби. Про це було складено безліч жахливих історій, які дракони охоче розповідали один одному за вечерею.

Але то були великі дракони, але ж він, Уль, він іще маленький. Що йому буде? Він легко пропливе у будь-яку щілинку, і неодмінно повернеться назад. Він плив серед скель, по дорозі перехопивши пару неуважних рибинок, які не очікували, що тут можуть водитися хижаки. Як раптом відчув, що його затягує кудись потужна течія. Уль злякався. Мабуть, треба повертати назад, він розвернувся і щосили замахав перетинчастими лапами. Але марно, його нетреноване тіло було надто кволим. Течія затягувала його. Улеві запаморочилося в голові, в очах потемніло...

Коли він отямився, то відчув, що його крутить  по колу у повітрі якась дивна сила. Його трохи нудило. Поруч була жива істота, ця істота думала, і ці думки дуже тиснули на Уля, він відчував їхній вплив і не міг їм опиратися. Щось пролетіло над ним, світ спалахнув, і Уль відчув, що змінився. Таке відчуття у нього було один єдиний раз у житті, коли він з'явився в драконячому світі. Він добре пам'ятав цей момент, тоді тепле мамине тіло огорнуло його, і Уль відчув величезну любов і блаженний спокій. Зараз все було по-іншому. Він відчув страх. Його тіло скам'яніло і нерухомо зависло. Щось тицьнуло йому в живіт, світ знову спалахнув, і Уль знову трохи змінився. Потім страх заспокоївся. Нова емоція придушила його. Уль відчув щось добре. Спалах! І от він лежить якоюсь безформною купою, хитається і тремтіть, неспроможний поворухнутися. Почуття відрази. Знову спалах. І його тіло стало гнучким, зовсім як його справжнє, драконяче, а в очі йому дивиться незнайома істота і щось лагідно говорить. Уль відчув любов. Істота погукала його. Він напружився і стрибнув їй назустріч. Страх. Потім знову любов. Уль розслабився і лежав в обіймах цієї доброї істоти, чув якісь лагідні слова і спів. Майже як у мами! Він задрімав. Спалах!

Ні, таке не може привидітися від колючок. Дядько Ульцак, коли наїдався ними, переставав володіти своїм тілом і ніяк не міг знайти дорогу додому.

– Гей, Ульмо! – кричала мамі неприємним голосом сусідка, тітка Ульна. – Піди забери свого брата з-під наших вікон. Він там лежить і хтозна що горланить. Він лякає дітей!

Мама жовтіла від сорому, а потім вони вдвох із татом притягували дядька додому. Тато сварився, а мама годувала дядька лікувальними гіркими водоростями. Дядько потім ніколи не розповідав нічого цікавого, лише скаржився, що в нього дуже болить голова.

Отже, те, що відбулося з ним, з Улем, було по-справжньому. Йому треба це обов'язково перевірити. І він рішуче поплив до скель.

* * *

Перше, що мама побачила, коли прийшла додому, була ворона, яка літала по хаті.

"Отже, це мені не привиділося," – подумала вона.

Мама одразу впізнала цю ворону. Адже вона сама її пошила для своєї молодшої доньки у подарунок. На вороні була та ж сама червона сукня, смугасті колготки і червоні черевички. Це була не справжня ворона, дивно, як вона взагалі трималася у повітрі, всупереч усім законам фізики.

Ворона була улюбленим персонажем її доньки Аліси. Аліса мріяла стати художницею і авторкою дитячих книг. Вона майже рік писала дуже довгу казку про ворону і малювала ілюстрації до неї.

Тепер ця ворона цілком реально літала по дому, а за нею зі сміхом бігали діти – Аліса і Жорж.

– Мамо! Дивись, хто тут є! – збуджено закричала Аліса. – Вона справжня! Вона махає крилами і літає! А ще вона їла вишні, як у моїй казці!

– Дуже цікаво, – сказала мама. Вона простягла руку, і ворона всілася на ній. – А де ж мій котик? – і вже за мить у неї на руках сидів і муркотів сірий кіт.

Діти були у захваті.

– Отже, ти вирішив знову завітати до нас в гості? – завернулася мама до кота. – Доведеться купити котячого корму.

* * *

Відтоді Уль став часто плавати до скель. Він уже не боявся течії і не боявся повертатися назад, він вивчив усі проходи і міг із заплющеними очима доплисти до потрібного місця. Він цілком освоївся у новому світі. Там було тепло, приємно і смачно. Коли мами не було вдома, він перетворювався на якусь іграшку і розважався разом із дітьми, йому було весело і цікаво. А потім приходила мама, Уль ставав котом, і мама годувала його смачним кормом, потім брала на руки, і він сидів у неї на колінах, аж поки не засинав і знову не опинявся у драконячому світі.

Лише одного разу йому стало страшно. Того дня додому приїхав старший брат Аліси й Жоржа, Алекс. Він був зовсім дорослий і вчився десь далеко в університеті. Додому він приїхав на канікули.

Мами вдома не було, і думки Аліси перетворили Уля на ворону. Він, як завжди, почав літати по дому.

– Тільки не залітай у кімнату до Алекса! – попередила Аліса. – Він розізлиться.

Але було пізно, з кімнати пролунав крик:

– Що це за дурня? Ану, геть звідси! Що це ви придумали?

Алекс вискочив з кімнати, заспаний, скуйовджений та злий. Раптом замість ворони по кімнаті полетів маленький літачок, він скидав із себе якісь шматочки, вони падали зверху наче пташині какульки і вибухали ядучим зеленим димом.

– Ай! Припини! – закричав Жорж, ховаючись від какульок, що полетіли йому на голову. Це було не боляче, але дуже неприємно.

– Що тут коїться?! – почувся гнівний голос мами. – Негайно припиніть! – На руки їй стрибнув переляканий кіт.

Алекс узяв кота і почав зацікавлено крутити його і розглядати.

– Оце так штука! Звідки воно тут взялося? – кіт напружився, вирвався у Алекса з рук і сховався під ліжко.

– Я не знаю точно, – сказала мама, – але наскільки я зрозуміла, ця істота – з іншого світу, вона міняє форму під впливом наших думок. І вона дуже вразлива, тому, будь ласка, будь з нею обережний.

– Це якась маячня! Звідки ти це знаєш? – недовірливо сказав Алекс.

– Я знаю майже все! – сказала мама. – Єдине, чого я не знаю, – це як зробити, щоб ви прибирали за собою! – Негайно витри усі ці зелені плями!

* * *

Поки мама була вдома, істота була котом, який ховався від Алекса або у мами на руках, або десь у таких місцях, звідки його важко було дістати. Зате, поки мами не було, Алекс провів безліч експериментів. Він не наважувався більше створювати щось небезпечне, але перепробував майже все, на що вистачило його фантазії.

От наприклад Жорж жодного разу не спромігся перетворити істоту хоч на щось, у Аліси переважно виходили живі іграшки, Алекс же спробував відтворити всі моделі, які він колись друкував на 3-D принтері, і безліч простих предметів, які він тільки зміг уявити. Проте у нього ніколи не виходило чогось більш складного, наприклад, мобільного телефона.

Кілька разів Алекс намагався примусити істоту перетворитися на щось живе: на хом'яка чи собаку, але це в нього теж не виходило. Годі вже й казати, щоб зробити людину або інтерактивного робота, який міг би пояснити, що він таке та звідки взявся.

Якось мама прийшла додому і побачила, що Алекс разом із татом сидять, схилившись над якимось розібраним приладом з лампочками, поруч валяються зайві деталі, а обличчя у тата якесь винувате.

– Він чогось не працює, – сказав тато. – Наче все як треба, я підключив до розетки, але нічого не відбувається.

– Це що, старий радіоприймач? – запитала мама. Але, побачивши, як розреготався Алекс, щось запідозрила. – Гей, що ви зробили з моїм котом?

Від цих слів усі деталі зникли, і на підлозі з'явився кашляючий кіт. Поруч валялися шматки шерсті.

Ще з'ясувалося, що прибульця з невідомого світу неможливо винести за межі дому. Щойно він опинився назовні, як одразу ж перетворився на зелений дим та зник. Цей експеримент Алекс відтворив лише один раз, бо боявся, що кіт більше ніколи не з'явиться.

Неможливо було його й сфотографувати або зняти на відео. На екрані він ставав невидимим. Розповідати комусь про прибульця мама заборонила.

– Ще не вистачало тут журналістів! Бідолашний котик і так усього лякається, а уявіть собі, що з ним буде, якщо ним зацікавляться вчені! Я знаю цю безсердечну породу!

Незабаром Алекс поїхав на навчання, експерименти припинилися, і кіт щасливо зажив у новій родині, зникаючи лише під час сну і через деякий час знову з'являючись.

* * *

– Уле! Я знаю, що ти постійно туди плаваєш, – стурбовано сказала Ульха. – Припини це робити, інакше я розповім мамі.

– Не розкажеш! Бо тебе покарають, що не розповіла раніше!

– Мені байдуже, я дуже боюся за тебе! Будь-ласка, припини! Ти ростеш, скоро ти не зможеш вільно плавати серед скель, одного дня ти там застрягнеш і загинеш!

Уль сердито відмахнувся від сестри і поплив геть. Він знав, що Ульха мала рацію. Одного разу він вже мало не застряг. Він тоді дуже злякався і подумав, що, дійсно, пора припиняти ці подорожі. Але йому було так гарно бути котом! Алекс більше не з'являвся і не мучив його, Аліса награлася своєю вороною і теж майже не займала його, а мама була така добра. Уль швидко навчився поводитися як слід: він ходив у туалет, де треба, не лазив по столах і ніколи не крав їжу. Найбільше він любив залазити до мами чи до тата на коліна і мурчати, поки його гладили.

"Ще кілька разів і все. Просто, щоб запам'ятати, як там гарно!"

* * *

Коли він знову з'явився, вдома був лише Жорж. Це було дивно. Уль торкнувся його думок і зрозумів, що мама з татом повезли Алісу до лікарні. Уль засмутився. Жорж не міг перетворити його на кота. Жорж чимось нагадував Улю його самого у його справжньому світі – такий само незграбний, неуважний і задумливий, завжди читав книжки і про щось мріяв.

– А, це ти! – вигукнув Жорж, коли побачив маленьку змійку, що кружляла над ним. – Мами нема, Аліси нема, тата теж немає, тож ти навіть радіопримачем не зможеш стати. Крутися так, а я поки почитаю.

Уля трохи нудило від постійного крутіння. А що як спробувати самому? Адже повинні бути у Жоржа хоч якісь думки, за які можна зачепитися і перевтілитися. Уль напружився. Спалах. Перетворення.

Біля Жоржа впала книга. Він потягнувся до неї. На обкладинці був намальований зелений дракон.

Жорж дуже любив читати. Він перечитав майже всі паперові книжки, які були вдома, а ще вдесятеро більше на електронній читалці. Мама казала, що він ковтає книжки, як деякі діти солодощі, і невідомо, чи залишається у нього від тих книжок у голові хоч щось.

Коли всі повернулися з лікарні, Жорж мовчки простягнув мамі книжку.

– Його звуть Уль, і йому більше не можна до нас приходити, це небезпечно, скажи йому, мамо!

* * *

Увечері вони всією родиною сиділи і слухали, як мама читає вголос. Дочитавши, вона закрила книжку і на руках у неї знову опинився кіт.

– Послухай мене, Уле! – сказала мама, дивлячись коту в очі. – Ти дорослішаєш. Повертайся у свій світ! Слухай своїх батьків, навчись полювати та живи як справжній дракон. Ми будемо завжди пам'ятати про тебе.

Вона взяла його на руки і погладила. Кіт замуркотів. Мама підвелася з котом на руках і стала ходити по кімнаті, тихенько наспівуючи:

Спи, котусю, засинай! Вирушай у рідний край. Де твій край, чи знаєш, де? Там тебе матуся жде. Повертайся у свій світ. Бо дракон ти, а не кіт.

Кіт задрімав і зник.

Більше він у них не з'являвся.

Автор: Воробйова В.; ілюстратор: Воробйова В.

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова