Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Януш Пшимановський

Витівки Йонатана Коота

Переклад з польської – Юрій Попсуєнко
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – В'ячеслав Ширяєв

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14    15    16    17    18    19    20    21    22    23    24   

Добрих чверть години вони буквально ходили на головах – вибрикували, гоцали, робили карколомні стрибки, пирхаючи, муркаючи, висвистуючи, хихочучи, а тоді вмостилися під квітучими кущами бузку. Потім іще довго лежали – хто на сонці, а хто в затінку, сопучи від утоми й час від часу здригаючись від нападів безжурного сміху, який наповнював їх від кінчика дзьоба, носа чи вусів аж до такого різного у кожного хвоста.

Коот дмухнув собі на груди, здимаючи пилюку з нагородних планок, погладив лоба, позначеного навскісним шрамом і несподівано поважно й тихо сказав:

– Як приємно відпочивати, сперечатись, жартувати в компанії однодумців! І навіщо вона нам, друзі, ця шарпанина, яка може нам щохвилини коштувати здоров'я, а то й життя!

– Ти перебільшуєш, – свиснув Ерик. – Завжди можна пурхнути, відскочити, втекти на другий бік стовбура.

– Або ту частину тіла, яку можуть дряпнути чи вкусити, сховати під панцир і перечекати небезпеку.

– Не так усе просто, мої любі, – похитав Йонатан посивілою головою. – Адже Бікі, присмоктаний до труби, міг пропасти назавжди, мене з Ериком мало не розірвало вибухом і не вбило твердо звареними яйцями, а всі троє ми були, а може навіть і весь час перебуваємо, під підозрою кримінального процесу, – я маю на увазі викрадення радіотелефону, – отже, за крок до тюремного ув'язнення.

– Може, віддати його в бюро знахідок? – запропонував Хелонідес.

– Правду кажеш, капітане! А раніше в «САМЕКСІ» з нашого сержанта ще б трохи, і зварили б юшку! – вигукнув Повзик, пускаючи повз вуха пропозицію Бікі. – А цей лисий торговець живим товаром, який хотів продати мене в неволю! Банда хуліганів, зграя негідників, кліка махінаторів, у яких до того ж уяви ні на гріш. Нищать землю, по якій ходять, воду, яку п'ють, повітря, яким дихають. Треба клювати, дряпати, кусати, як тільки можна й при першій-ліпшій нагоді. Веди нас, вождю!

– Ну ти ж і запальний, – усміхнувся капітан. – Після Коотового вузла і «Лісових привидів» нам слід добре відпочити. Я згадав про загрозу для життя і шарпанину, яка нищить нерви й здоров'я, не на те, щоб заохотити ескадру до нової битви. Зараз нам треба, щоб нашу справу в архіві інспектора Новака привалили інші течки і щоб її трохи пилом покрило.

– Не на те згадав? А на що?

– Перериваючи Йонатанів плин думок, ти віддаляєш від нас момент істини, – зауважив Хелонідес і, м'яко вхопивши Ерика за пір'я, потяг його назад.

– Третій день ми перебуваємо в серці пущі. Зробили ми кілька корисних справ, заживши визнання двох добрих людей. Ніхто нас ні про що не питає, ніхто не намагається ощасливити кліткою з різними делікатесами, вишуканим нашийником на срібному ланцюжку чи замкненим на ключ акваріумом з проточною водою і підігрівом. Можемо лишитися тут стільки, скільки душа забажає, зробити багато доброго, а подружжя лісників делікатно, щоб не образити нашої гідності, завжди підсуне нам кілька горішків, пучечок молодої салати, мисочку парного молока.

– В дубі, який росте зразу ж при в'їзді на греблю, поряд з гніздом ос є затишне й ніким не зайняте дупло. Його тільки глиною при вході треба обмастити, бо надто широке.

– А ти не боїшся, що якась сусідка тебе жалом штрикне? – спитав Йонатан. – Я знав одного кота, який так любив мед, що колись наразився на бджіл.

– Пусте. Це вони нехай мене бояться. Зате, щоб жити в безпеці, ніяких замків не треба, бо жоден хлопчик не залізе на дерево, де живуть оси.

– Знаєте що, – втрутився Бікі, – неподалік від берега я знайшов в озері одне глибоке місце, де з дна б'є тепле джерело. Навіть для мене там не дуже холодно, а коли ще під перинкою з опалого листя та мулу, то взагалі...

– Я б поглядав з того дуба на дорогу і вчасно попереджав про непроханих гостей.

– Доклавши певних зусиль, можна було б на Малому Хлюпі організувати рибне господарство з неабиякими перспективами, – сказав Бікі, виявляючи несподівану любов до розведення риб.

– Гей, директоре Хлюпу, чи не знайдеться у вас для члена Спілки прогресивних котів-бойовиків кілька рибок другого ґатунку? – Коот благально скривився і простяг лапу, вдаючи, що просить.

– Йонатане! – вигукнув Хелонідес. – Як для тебе, то тільки першосортні вугри з експортної партії. Ось викличемо сюди боцмана Добромира...

– А я б дочку запросив на кілька літніх тижнів, – замріяно мовив Коот.

– О, тоді ми, може, з цієї нагоди відкрили б недоторканний запас. Дуже мені цікаво, що в тебе в тих бляшанках? – допитувався Ерик.

– Спільними зусиллями збудували б невеличку, зручну яхту, – сказав Бікі. – Ходили б під вітрилами по всьому великому Хлюпу.

– Малому, – уточнив Ерик.

– Найменший куточок на землі, – серйозно мовив Коот, – може стати найбільшим у житті, якщо його виповнити сумлінною працею добрих і вірних друзів.

По тому вже ніхто нічого не додав, – адже будь-які слова, сказані після щиро висловлених думок, знебарвлюються і деренчать, неначе щебінь, коли його насипають у бочку.

Відзначивши, що сонце на своїй денній дорозі поминуло вже найвищий перевал і починає хилитися до заходу, рушили в сосновий молодняк. Йдучи поміж тоненькими стовбурами, обламували сухе гілля, збирали його в оберемки й зносили на галявину. Потім завдали чималу, купу на спину Хелонідесу і, підтримуючи збоку, щоб не розвалилося, допровадили її до викладеного по колу камінням місця від старого багаття.

Коли з настанням сутінків Видерки привели Марієтту Пшилєппу з Яном Радохою на берег озера, то лишалося тільки накрити ковдрою старий вербовий пеньок, який міг правити за зручне сидіння, і піднести вогник сірника до вміло складеної копички хмизу.

– З вогню іскри полетіли, – проспівала Марієтта.

– Поцілуй мене, мій милий, – підхопив Ясь мелодію популярної пісеньки, і обоє дуетом проспівали рефрен: – Ла-ла-ла, полетіли, ла-ла-ла, мій милий.

Троє друзів прослухали пісеньку, поаплодували й заспівали у відповідь:

В лісі вогнище палає, Вітром іскри роздуває. Біля вогню товариство Виспівує урочисто. «Гей, гей, усі до діла!» – Між деревами лунає. «Гей, гей, усі до діла!» – Командир наш закликає.

Всі дружно заплескали, а потім Видерки станцювали куяв'яка (польський народний танець), за що їх нагородили ще тривалішими оплесками.

Центральний нападаючий продемонстрував гру головою з м'ячем, затим, попросивши Коота бути партнером, виконав два блискучі удари по м'ячу з льоту в центр поля, потім три удари з центру, і хто знає, що б він іще показав, якби м'яч, перелетівши над сторожкою, не вийшов на кутовий і не застряг у кроні дуба, де жили оси.

Повзик пообіцяв знайти його серед гілок і скинути, як тільки стане видно. Попросившись виступити, він висвистав сонату для дзьоба соло з варіаціями, закінчивши її таким темпераментним і запальним алегро, що зірка естради вхопила його в свої музичні руки у зелених рукавичках, поцілувала в обидва крила й запропонувала:

– Співай з нами в ансамблі! Якщо пропустити свист через підсилювачі, то навіть старт найбільші реактивного літака у порівнянні з ним видасться людям дзижчанням захриплого від простуди комара.

– Спі-ва-є Пши-лєп-па! Па-па-па! – почав скандувати майстер Радоха.

Коли решта публіки підхопила його заклик, Марієтта вклонилась і зітхнула:

– Якби хоч ударні інструменти були.

– Зіпріть мене спиною на цю вербу, – тихенько попросив Бікі й голосно додав: – Зараз ви почуєте вступ до «Болеро» композитора Моріса Равеля.

Соло барабанного дробу було виконане плавцями на пластроні з таким відчуттям такту, настільки майстерно, що Марієтта, аплодуючи, закричала на повний голос:

– Браво, браво!

Тепер вона, вже не зволікаючи, зробила кілька рухів, щоб розігріти голосові зв'язки, і заспівала свій супершлягер останнього тижня.

Футболіст Радоха дістав з нагрудної кишені плоску пляшечку, почастував лісника Видерка й Повзика, хильнув трошки сам і запропонував Крилатому:

– Називай мене просто Ясь. А ти, брате, винахідливий. Сідай, де хочеш, можеш навіть у мене на голові.

– Нічого там немає цікавого, – набивав собі ціну Ерик. – Якби комаха якась або жучок на ній був...

– Чи не забагато ти собі дозволяєш?

– Чого б це? Апетит у мене добрий, можу врубати й сотню жуків, якщо не більше.

– Якщо ти такий рубака, то допоможи мені відклепати глушник від труби, щоб машина ревла, наче реактивний трактор...

Тим часом Марієтта взяла Хелонідеса на коліна й співала йому різні пісеньки, вистукуючи ритм на панцирі.

Йонатан з лісником ніяк не могли дійти згоди, куди їм завтра вранці краще вибратись: по рибу чи по гриби, не беручи чомусь до уваги, що стоїть рання весна і в лісі ще немає навіть суниць.

Отак вони собі весело й дружньо розважались, аж поки близько півночі Видеркова, яка перед тим делікатно вручила горішки Ерикові, пучечок салати Бікі й баночку меду Йонатану, нагадала їм, що завтра теж буде день, тож годилося б трохи відпочити.

– Товариство, хвилинку уваги, – ґречно звернувся до всіх центр нападу. – Перш ніж прозвучить фінальний свисток, я хочу в даний момент про щось повідомити.

– В даний момент – тут не звучить, – наважився перебити його Бікі. – Ви хочете нас просто про щось повідомити.

– От уже що ні, то ні! Не хочу, а прагну. Не просто, а в даний момент. І не про якусь там дрібницю...

– Ясю, не грайся словами, давай прямо, без дриблінгу лупи у ворота, бо як довбону дзьобом у вухо...

– Добре, старий. Б'ю з центра поля, – погодився Радоха. – Ви – перші істоти на планеті Земля, кому я від імені панни Марієтти і свого власного імені повідомляю, що вона моя наречена, а я її наречений. Гіп-гіп, ура-а!

– Ура-а! – весело підхопили всі.

Марієтта, користаючись із загального пожвавлення, щось нашіптувала Хелонідесові на вухо, а він поважно кивав головою. Перевіривши, чи Ясь не дивиться, панна Пшилєппа засунула під панцир Бікі якусь невеличку річ, що жовто блиснула в світлі пригасаючого вогнища.

– Може, піском присипати, бо погода суха, – сказав лісник.

– Я посиджу, постережу, поки жар потемніє, – запевнив Йонатан, вкриваючи себе краєм ковдри – над водою піднявся туман і потягло холодом.

– Побуду з тобою, – мовив Хелонідес, коли люди пішли.

– А для мене місце де? – спитав Повзик і, не чекаючи відповіді, почав умощуватись між м'якими теплими лапами Коота. – Я хильнув сливовиці з пляшечки цього спортсмена, то тепер до ранку очей не склеплю.

– Тебе тягне до алкоголю? – з турботою в голосі спитав Бікі.

– Іноді, – щиро признався Ерик. – І все через ті дурні мухи.

– Тобто?

– Я не розповідав?

– Ні.

– Мухи їдять усе підряд, тож коли в лісі з'явилися різні отруйні дими, хлорофоси, ДДТ і т.д., кожна цокотуха була набита наркотиками, як гармата порохом. Мух їли павуки, павуків – мій тато, і я, ще в яйці, був уже трохи наркоманом.

У багатті стрельнув сучок, Повзик замовк, а потім докінчив:

– Іноді тягне, але як подумаю про маму, не беру й краплі до дзьоба. Сьогодні було так весело, я забув про все і... А втім, чого це я буду вам усе розказувати! – раптом розсердився він.

– Я теж про все-все розказував, – заспокійливо мовив Бікі.

– Ти розповідав, а Йонатан – ні.

– Ви й так багато про мене знаєте, – лагідно мовив Коот.

– Багато, – погодився Хелонідес, – але ж не стільки, – скільки ти про нас.

– Давай усе від початку, – зажадав Повзик. – Люди сплять, саме нагода звірям у таку ніч звірятися.

Важко вибирати пору для сердечних розповідей, опирались на прогнози Гідрометеоцентру, та якщо чистота неба заохочує до очищення думок від хмар і туману, то час на дружню бесіду був якраз слушний: на безхмарному небі кольору кашмірського сапфіру, перев'язаного на заході орденською стрічкою Чумацького Шляху, зорі здавалися діамантиками, розкиданими в безмежному просторі неуважними і закоханими космонавтами.

– Лев уже перескочив найвищу точку на своєму шляху, – сказав Коот, піднявши лапу до неба, – але його найяскравіша зірка, Регулус, яку він носить на грудях, все майже точно показує на південь.

– Тіу-пі! Де лев, який лев? – свиснув Ерик.

– Сузір'я, – пояснив Бікі й обвів плавцем контур космічного звіра.

– А за ним, трохи нижче і ближче до заходу, Діва з зіркою Колос в руці, яка світить, наче півтори тисячі сонць.

– Вигадує наш генерал, як шовком шиє, – тихенько шепнув Повзик.

– Ні. Просто кожен її промінь іде до нас двісті років, тьмяніє в мороці й розпорошується. При нагоді, Ерику, я тобі про це розкажу.

– Що ви там шепочетесь?

– Та це ми, Йонатане, деякі астрономічні питання з'ясовуємо.

– Збирався говорити про себе, а сам Коперника вдаєш. Крутійство це, та й годі, – з притиском промовив Повзик, що свідчило про одне: сливовиця не найліпшим чином подіяла на його й так не надто лагідну вдачу, – Будеш розповідати чи ні? Сам казав, що ніч добра для звірянь.

– Саме такої ночі, тільки трохи раніше, коли Діва, ще стоячи ногами на обрії, тримала за задню лапу Лева, який приготувався до стрибка...

– Це значить, березневої, – шепнув Бікі на вухо Ерикові.

– Мій батько, Вітослав Коот, старший сержант БриКоНіДесу, спускався на парашуті у ворожий тил, на всі заставки кленучи відсутність хмар, дощу й туману, що робило його, підвішеного між небом і землею й освітленого місяцем, наче прожектором, легкою здобиччю для будь-кого з ворогів, зачаєних у темряві внизу. «Навряд чи знайдеться на світі ще один такий геройський ідіот, який дозволив би себе скинути при такій погоді», – думав він, підтягуючи стропи, щоб приземлитися спиною до вітру. Тільки-но він так подумав, як побачив трохи вище перед собою другого парашутиста. «Кокер-спанієль, ердель-пінчер! – вилаявся він. – Вдруге мене скинули, чи що?»

Коот зробив паузу, щоб перевести подих.

– Як це? – спитав Ерик. – Хіба так буває?

– Оптичний обман в стані психічного напруження... – висловив здогад Бікі.

– Ніякого обману, мій любий. Як тільки тато приземлився, ще не встигнувши згасити наповнений вітром купол, той другий стрибун упав йому майже на голову і, не питаючи, кинувся у рукопашний бій з вигуком: «Мас!» Батько ухилився від удару, вдавшись до «сальто непі», одного з найзнаменитіших прийомів польського карате, і з родовим бойовим вигуком: «Мак, мак!» збирався садонути напасника подвійним хуком, коли усвідомив, що різниця їхніх бойових закликів полягає лише в написанні – отож це, напевно, союзник, а може, навіть родич. Зупинитись йому було неважко, оскільки під час сальто він геть заплутався в парашутних стропах. «Аві?» – вигукнув пароль і тут-таки почув відповідь: «Ти!» Судячи з пискливого голосу, відповів коротковусий шмаркач.

– Люблю, коли добре кінчається, – сказав Повзик.

– Це ж треба, щоб такий збіг обставин! Але як сталося, що вони не зустрілися в літаку? – спитав Хелонідес.

– Бо то були два різні літаки, – пояснив Коот, – однак не випереджайте події, бо до щасливого кінця ще далеко. Під час обміну паролями куполи парашутів, наповнені повітрям, тягли обох десантників по землі, зупинились вони тільки тоді, коли, проскочивши через відкриті ворота, опинилися біля ворожих казарм. Почулися чужі команди, пролунав сигнал тривоги, з усіх боків почали збігатися солдати. Обидва парашутисти, не змовляючись, допустили їх на штурмову відстань, а потім як пальнули з восьми стволів.

– З восьми? – здивувався Бікі.

– Такого не може бути, – пирхнув Ерик.

– В кожній лапі по пістолету.

– А на чому ж вони тоді стояли?

– Річ у тім, що вони, заплутавшись у стропах, лежали на спині і вступили в бій з цілим батальйоном, щоправда, поскубаним партизанами, але все ж таки батальйоном. Мусили прийняти бій, щоб виплутатись із стропів і мати здатність маневрувати. Тато перегриз стропи їй, а вона йому, і, в такий спосіб вивільнившись із пут, вони удвох помчали великими стрибками в навальну атаку на мінометну батарею, яка стояла під ворітьми. Подолавши перешкоду, відійшли до лісу, підпаливши під час відступу цистерни з бензином і замінувавши склад з боєприпасами. Наступного дня, бувши вже далеко і в небезпечному місці, обоє почули страшний гуркіт, а через тиждень у газеті, знайденій у взятого в полон командира полку вичитали, що злетів у повітря і назад не повернувся один дуже поважний генерал.

– Їй? Вона? Обоє? – дивувався Бікі.

– Хто ж то був той другий парашутист?

– Моя мама, – відповів Йонатан. – Моя добра мудра мама. Їхній шлюб зареєстрував командир лісового загону.

Користуючись тим, що оповідач, поринувши в минуле, замовк, Хелонідес зробив швидкі підрахунки і сказав:

– Виходить, десь цими днями, капітане, мають бути твої іменини?

– Не мають бути, а є, – усміхнувся Коот, – Саме сьогодні.

– Виходить, це вогнище...

– Так. Але знав про це тільки лісник.

– Ти сказав йому раніше, ніж нам? – у голосі сержанта вчувався легенький докір.

– Нічого я йому не казав.

– Звідки ж він дізнався?

– Бо саме він, тоді двадцятилітній юнак, був тим командиром загону, який скріпив шлюб моїх батьків.

– ЕЙ, капітане! – вигукнув Хелонідес. – Живи і командуй нами довго!

Повзик нічого не сказав, лише гладив і розправляв дзьобом шерсть на передніх лапах Йонатана.

– Дякую, – мовив Коот і, тихенько помуркуючи від задоволення, повів далі розповідь: – У перші тижні після шлюбу Вітослав мав багато клопоту: навіть коли йшлося про найпростіші речі, йому важко було порозумітися з Бетті, оскільки з іноземних мов він знав лише російську, вона не знала жодної, крім англійської, якою розмовляла з помітним шотландським акцентом. Перебуваючи в загоні, навчилася кількох польських фраз: «Я голодна», «Позич патронів», «Дай мені спокій», «Бий фашистів»... Так вони починали взаємно опановувати мови.

– Звідки ж тоді спільний бойовий заклик, та й пароль, відгук? – Хелонідес хотів уточнити геть усе.

– От-от! Звідки? Ти щось про родичів казав.

– Дідусем мого батька по лінії матері, тобто моєї бабусі, був корінний британець Макавіти.

– Як це пишеться? – запитав Бікі.

– Зі старих документів Скотленд-Ярду ми знаємо, що він підписувався Mc Avity, а по-польському ми пишемо просто Макавіти. Так, як Shakespeare і Шекспір.

– Ага, то це той славетний кіт, якого ніколи не було?

– Говоріть так, щоб і я міг зрозуміти, – озвався Повзик, щораз більше переживаючи через своє невігластво і подумки постановляючи ще цієї осені надолужити прогаяне. – Як він був прадідом, коли його зроду не було?

– Його ніколи не було на місці злочину, любий Ерику, на цю тему Томас Еліот, поет і досліджувач котячих таємниць, написав всесвітньовідомого вірша.

– А який він був?

– Еліот? Неперевершений.

– Ні, кіт!

Хелонідес по пам'яті задекламував:

Макавіти має колір імбиру, він стрункий і високий, Ти впізнаєш його, як побачиш, коли кине на тебе він оком. Голову гордо тримає, на чолі – повсякчасна задума, Плащ його пилом покритий, вуса – розкошлані сумно.

– Тут він трохи опоетизував, – шепнув Йонатан Ерикові. – Дід дуже дбав про вуса. Я бачив його на портреті.

Бікі, заслуханий в риму й ритміку, закінчив строфу:

Шию згинає м'яко, достеменно зміїним рухом, Видається, що сон глибокий, проте чує і тілом, і духом.

– Ну, і де ж його немає? – допитувався Ерик, уже трохи розчарований.

– Ні на місці злочину, ні поблизу, – відповів Коот.

Хелонідес далі цитував переклад вірша:

Коли ж із Форін оффісу...

– Форін оффіс, – шепнув Йонатан, – це британське міністерство іноземних справ.

... зникає Співдружності Пакти, Або з Адміралтейства – плани й таємні акти, Знайдуть хіба що клаптик чи ще якусь дрібничку, Та слідство вести марно: зник Макавіти, наче впав у річку.

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14    15    16    17    18    19    20    21    22    23    24   

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5168755457383301, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова