Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Януш Пшимановський

Витівки Йонатана Коота

Переклад з польської – Юрій Попсуєнко
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – В'ячеслав Ширяєв

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14    15    16    17    18    19    20    21    22    23    24   

«Лісові привиди»

– Тепер ми Три-Ко? – спитав Ерик, коли від печеної картоплі лишилося тільки обвуглене лушпиння і приємний запах у повітрі.

– Він має на увазі Бри-Ко-Ні-Дес, – пояснив Бікі здивованому Йонатанові.

– Ні, – сказав капітан. – Наша відважна Сімнадцята окрема вже не існує, і нема чого...

– Вбиратись у чуже пір'я, – докінчив Повзик. – То хто ж ми тоді? Дивізія?

– Хіба що найменша в світі.

– Команда?

– Хтось може подумати, що футбольна, – Коот відкинув цю пропозицію. – Тоді вже швидше ескадрон.

– Невже я схожий на коня? – спитав Ерик.

– Не схожий. Що правда, то правда. Та й Овальний слабо гарцює.

– Тоді, може ескадра, – озвався Хелонідес, – Адже до складу ескадри можуть входити сили і морські, і повітряно-десантні.

– Пі-пі! – у захваті свиснув Повзик. – У Бікі голова варить!

– І скорочено звучатиме, як бойовий заклик.

– Який? Е-е-е!.. Це добре для баранів, – розкритикував пропозицію Крилатий.

– Чому ж? – заперечив Бікі. – Під Олівою перемогла ескадра адмірала Дікмана, під Абукіром і Трафальгаром – адмірала Нельсона, над пустелями Африки – майора Скальського, а ми будемо ескадрою капітана Йонатана, і наш бойовий заклик...

Тут Бікі зупинився, бо засумнівався, чи часом не перебощив.

– Начитаний страшенно, – муркнув Коот.

Повзик кілька разів труснув головою, аби краще думалось, щось собі намислив, але завагався.

– ЕЙ?

– ЕЙ, – сказав Хелонідес.

Обидва новоспечені капрали виструнчились і одночасно вигукнули:

– ЕЙ!

– Затверджую, – мовив Йонатан і погладив вуса.

– Тоді вперед! – скочив Повзик, – Кому ліс дорогий, від пилки його закрий... проспівав він і помарширував з ями. Розправляючи крила перед вильотом, спитав: – Що таке? Чому ніхто не йде за мною?

– Тому що не було мого наказу, – відповів Коот.

– А мій? Хіба капрал не може наказувати?

– Може. І навіть повинен, але тільки тоді, коли відсутній старший за званням.

– То наказуй, капітане. ЕЙ!

– ЕЙ не буде, поки не подумаю.

– Над чим?

– Над планом операції. Дізнатись, які сили у ворога, які його наміри – ось із чого треба починати...

– Вони свої наміри показали – ріжуть під корінь.

Ерик казав правду: металічне виття, схоже на звук тупої бормашини, яка свердлить зуба, наближався повільно, але невблаганно. Часом чувся вже навіть зловісний тріск і звук падіння дерева.

– У панцерника нашої ескадри слабка маневреність на суші, і якщо доведеться швидко відступати...

– Доповідаю – ріжуть зараз недалеко від озера.

– Я в тих місцях бував, але дуже давно, – зітхнув командир. – Ех, нам би зараз яку-небудь карту.

– Я намалюю.

– Ти добре знаєш місцевість?

– Мені досить заплющити очі – і я побачу її як з вершини дуба, – засмучено сказав Повзик.

– Вибач, Ерику, – Йонатан кількома рухами хвоста підмів і розгладив пісок. – Малюй.

Повзик обережно переступив лапами і схилився над імпровізованою картою.

– Ще зовсім недавно неподалік від нашого дуба брали початок два струмочки, але зараз вони течуть нижче, аж за корчовищем, – пояснював він, лишаючи на піску тоненькі лінії. – Одним із них ми мандрували вгору.

– Там ще круті пороги були, – пригадав Бікі.

– ...а другим струмочком, Цюркавою, можна спуститися до озера Малий Хлюп, яке на північному сході підходить під «Перепалку», а на заході впирається в цементний завод.

– Від «Перепалки» далеко? – спитав Коот.

– Від сторожки, в якій з кліткою, акваріумом і ланцюгом влаштував засідку інспектор Новак, далеко, – сказав Ерик, – а до лісорубів зовсім близенько. І ще отут і отут очерети біля берега, а тут ростуть кущі вільшини. А нехай мене кури заклюють! – з серцем лайнувся він, бачачи, що ненароком затоптав карту. – Зараз намалюю нову.

– Не треба. Вистачить того, що знаю. Час рушати, перш ніж сонечко сховається за димарі. За мною...

Йдучи один по одному в кільватер – так по-морському назвав їхній стрій Бікі, або, як висловився льотним терміном Ерик, змійкою, – ескадра Йонатана дісталася Цюркави й там розбилася на три групи, домовившись зустрітись біля гирла річки на Малому Хлюпі тоді, коли від до обрію буде не більше п'яти дзьобів, або двох лап, або одного плавця.

Кожен, звичайно, одержав завдання, і кожному, не виключаючи й себе, капітан якнайсуворіше наказав не встрявати в сутички. Капрал Хелонідес поплив, капрал Повзик полетів, а Коот розміреним кроком побіг через ліс. Якийсь час його ще було видно між зеленню і рожевими квіточками брусниці, потім його сірі смуги на блакитному тлі почали зливатися з пасмами сонячного світла, яке падало навскіс крізь листя. Нарешті він зник у заростях конвалій, лишивши після себе тільки затихаючий звук розколисаних білих квіточок-дзвіночків.

Тепер чулися лише скрегіт сталевих зубів, торохтіння моторів, гупання стовбурів, які падали на землю серед мовчазного, моторошно мовчазного натовпу приречених, надто міцно врослих корінням у землю, щоб тікати.

Що більше часу минало, що численніші й детальніші спостереження накопичували десантники, то менше відчувалася їхня присутність. А вже зовсім їх не видно й нечутно було біля гирла Цюркави, яка впадає в озеро Малий Хлюп.

Трав'янистий безлісий лужок, посеред якого ріс лише пишний кущ м'яти, похило спадав до озера. Метрів за три від берега у воді лежав плоский камінь, покритий сірим, засохлим на сонці болотом, а трохи далі починалося тінисте царство чорної вільхи, яка росла серед кущиків трави, а деяка просто в озері, опустивши до води гілля з липкими ясно-зеленими листочками й уже відквітлими, хоч іще волохатими, сережками.

Сонце зайшло за верхівки вільх, заливаючи дедалі жовтішим світлом стовбури дерев: їхня кора стала ще чорнішою.

Від сонця до обрію лишалося шість, а може, п'ять дзьобів, коли на одному із стовбурів раптом озвався невеличкий сучок:

– ЕЙ!

Хвилину тривала тиша, а тоді камінь, укритий висохлим болотом, підвів голову з води й відповів:

– ЕЙ!

Звукові кола повільно пішли повітрям, відбилися від берега, гасячи наступні й утворюючи дугоподібні візерунки. Накладаючись одне на одне, вони поступово затихали.

– ЕЙ, – озвався кущ м'яти. – Ходіть-но ближче.

Одночасно з цими словами з заростей м'яти щосили вилетіло, чи то камінь, загорнутий у ганчірку, чи старий капець, – і, описавши широку дугу, з плюскотом впав у воду. Якийсь час трималося на поверхні, потім потонуло. Важко сказати, що то було, і якби хтось сторонній усе спостерігав, він неабияк здивувався б, подумавши: «Що воно таке?» Тим часом сучок від зламаної гілки на одній з вільх непомітно зник; десь подівся і плоский камінь, який досі лежав у воді метрів за три від берега.

І якби цей сторонній, що оглядав місцевість, був тут насправді й мав, крім бінокля, ще й апарат для підслуховування він можливо, почув би вимовлені пошепки слова команд. Щоправда, вдалося б йому це тільки за умови, що на цей час припинилося б вирубування лісу, бо пилки завивали зараз на повних обертах.

Чому ж тоді нарада відбувалася пошепки та ще й біля м'яти, запах якої надійно захищав ескадру від собак-шукачів? До всіх цих заходів перестороги довелося вдатися тому, що життя навчило капітана Коота завжди дотримуватись непохитного правила: про таємниці говорити якнайтихіше, та й то лише тоді, коли конче треба посвятити в них своїх однодумців. Ну й, звичайно, якомога стисліше.

Не встигло сонце опуститися до обрію на чотири дзьоби, як з-поміж зелених головок на верхівках стебел м'яти випурхнув у хвилястому польоті невеличкий гостродзьобий птах обтічної форми. Долом у бік лісу майнула сіра тінь. З протилежного боку показався край заболоченого каменя, який так повільно посунув до води, що цей рух міг зауважити лише досвідчений спостерігач.

Отакий вигляд мав початок операції, чи, точніше кажучи, початок першої з кількох акцій, з яких складалася операція, що ввійшла в історію під назвою «Лісові привиди». Вона ще довго становитиме нерозв'язану загадку для тих, кому не потрапить до рук ця книжка. Розповідаючи, що було далі, подивимось на бойові дії ескадри очима супротивника. Це дозволить нам уникнути підозрінь у тому, що, мовляв, із симпатії до дійових осіб ми прикрасили той чи інший факт. Ось що розповідав і потім безліч разів повторював обліковець бригади лісорубів, якого вигнали з роботи на м'ясокомбінаті за надмірне вживання спиртного і якого всі звали Лись-Блись за його улюблену примовку: «Шах-мах, не бери в голову, хлопче, вирубаємо, лись-блись, та й по всьому»:

– До заходу сонця лишилось, може, з чверть години, я сидів собі біля вагончика, тішився, що ми стільки нарубали, аж раптом бачу, великий кіт – така собі сіра блакитним бестія – полює на птаха, схожого на горобця, тільки з жовтою шийкою і довгим носом. Ще в нього ніби крило було зламане, чи п'яний він був, бо марно намагався втекти, – а я притримую свого Британа за морду і думаю собі, нехай кіт спершу цього горобця спіймає, тоді я собаку нацькую, і він їх обох за одним махом накриє.

Від самої згадки про цей епізод Лись-Блись збуджено витирав брудним носовичком спітнілу лисину.

– От, значить, птах тікає, підпурхує, кіт за ним, я за котом і пса за нашийник тримаю. Все було нормально, аж поки той псевдогоробець влетів до вагончика і стрибнув на стіл, де лежали наряди і карта. І тоді, щоб мене дерево привалило, коли брешу, – кіт скочив за ним і замість птаха пазурами клапоть карти шах-мах – та й ходу. Я пса спускаю, а той, у якого нібито крило було зламане, хап у дзьоба секретний план вирубки і в повітря!

У цьому місці Лись-Блись починав важко дихати, перебирати ногами й смикати руду бороду й кудлаті бакенбарди, що їх він відростив, аби якось компенсувати відсутність чуприни.

– Літати я не вмію, тож біжу за собакою. А він, псявіра, не дуже поспішає, наче й не чує моїх криків: гиджа, гузь! Трохи подіяло, побіг нібито швидше, хоч то, мабуть, просто цей чорт у котячій подобі стишив хід, бо коли підбігав до берега озера Малий Хлюп, там, де в нього впадає Цюркава, спеціально підпустив пса на відстань одного стрибка до хвоста.

Оповідач тяжко зітхнув і перейшов із збудженого тону на жалісливий.

– На мить вони зникли за кущем м'яти. Кіт нявкнув, але не по-котячому, а якось отак: «Ей, ей!» – і вискочив з-за куща на берег, з берега стрибнув на камінь, з каменю на кущі вільхи. Британ за ним на берег, а от до каменя не долетів, бо той несподівано зник. Отак собі зник, та й годі. Щойно був і, лись-блись, уже його нема! А пес в'їхав  мордою у воду, вгруз лапами в болото так, що я його ледве живого витягнув за хвіст. Потім від нього ще цілий тиждень баговинням і пуголовками тхнуло...

  

На самій середині Малого Хлюпу, який після пригоди з Британом мав би право називатися Пеським Хлюпом, є круглий острівець, оточений густими заростями очерету й оздоблений кількома березами з довгим, ніким не рубаним, не ламаним і не понівеченим гіллям, що сягало майже до землі. Саме туди після заходу сонця й завернула ескадра.

Повзик був певен: командир зараз запропонує вечерю, – і навіть сказав, торкаючи дзьобом рюкзак:

– Щось там іще бряжчить...

– Ен-зе, – мовив капітан і розпорядився: – А тепер сидіть тихо і ждіть моєї команди.

Усі замовкли, тільки очеретянка в наймоднішому цієї весни смугастому очіпку і бежевому костюмчику ніжно виводила свої вигадливі трелі на флейті власного дзьобика, сидячи на верхівці тоненької очеретини.

Йонатан розклав на землі здобутий фрагмент карти, притиснув її краї камінчиками й заходився вивчати топографічні знаки, аж поки вечірнє світло змінилося на цілковиту темряву. Потім, наморщивши лоба, він довго ходив островом по колу, витоптуючи темну смугу в посивілій від роси траві.

З настанням сутінок замовкли пилки на вирубці. Завели спів жаб'ячі кавалери, об'єднуючись у тріо, квартети, в цілі до безтями закохані «Хлюп Скрек Банди», надимали пухирі біля горла, змагаючись, у кого вийде голосніше.

Ерик заснув. Часом він неспокійно висвистував уві сні – встиг уже знову образитись на нерегулярне харчування і на надто довгу заборону говорити. Бікі, пришвартувавшись плавцем до берега, підвечіркував жовтими квіточками ряски і спокійно, не кліпаючи, стежив за капітаном, який кружляв по острову. Хелонідес розумів: потрібен час, щоб рішення визріло й дало свої солодкі плоди, – адже так само буває і в квітів, які розвиваються з бруньок. Це порівняння він постарався запам'ятати, щоб згодом використати в своїх «Спогадах і роздумах Хелонідеса», які збирався написати в найближчому майбутньому.

Сутінки густішали, силуети тонули в синій темряві, і невдовзі Бікі перестав помічати капітана навіть тоді, коли той опинявся від нього найближче. Одначе від Йонатана випромінювала така розумова енергія, що, здавалося, її можна було відчути навіть на дотик. Бікі помітив, що частота випромінювання зростала – це свідчило про прискорення руху Коота.

Коли місяць урешті виткнув з мочарів своє каламутне зі сну обличчя і зазирнув поміж берези на острові, Коот уже гнав сягнистою риссю. Від води тепер видно було тільки сіро-блакитну смугу, облямовану сріблом, яка миготіла за напівпрозорою зеленою травою.

Місяць остаточно прокинувся, роз'яснився і, як робив це вже не раз, став присвічувати ветеранові нічних десантників, який, зупинившись, узяв в обидві лапи карту. Стоячи на березі за крок від Хелонідеса, він іще раз уточнив напрямки й відстані.

На схід від трьох димарів, там, куди вітри найчастіше несли цементний пил і сірчаний дим, до лісу заповзав язик корчовища. Такий же, тільки менший, позначав межу, за якою лежала отруєна територія, на півночі. Між ними на березі Цюркави, яка впадала в Малий Хлюп, лежало заводське селище, а по другий бік річки, аж до узлісся ще незайманої пущі, зеленіли туристські бази і садові ділянки.
У правому верхньому кутку, теж над Хлюпом, але на самому краєчку добутого клаптя карти, починався грізний напис: «Сторож... «Перепал...» – проте ніякої дороги звідти ні в бік корчовища, ні до селища не було.

– Так, – тихенько мовив Йонатан сам до себе. – Якщо ікла й пазурі з одного боку, то хвіст завжди має бути з протилежного...

Ці слова привернули увагу Хелонідеса до згаданої вище частини тіла капітана, і він помітив, що вона піднімається вгору, круто вигинаючись у формі літери S.

– ЕЙ! Капрале! Підйом! – скомандував Коот, згортаючи карту і засуваючи її в футляр з березової кори.

– ЕЙ, капітане, – тут-таки озвався Бікі.

– Ех! – позіхнув з деяким запізненням Ерик. – В чому річ?

– Лишаєтесь обидва на базі. Даю вам день, щоб відпочити, фізично й морально приготуватись до операції, – повідомив капітан.

– А ти? – запитав Повзик і, прокинувшись трохи більше, виправився: – А громадянин капітан?

– Біжу уточнити, де в них хвіст.

– А-ах-ха... – позіхнув Крилатий і заснув.

– Може, я підкину? – запропонував Бікі. – По воді швидше, бо навпростець.

– А звідки ти знаєш, куди я збираюся? – спитав Йонатан і, не чекаючи відповіді, погодився.

Попливли освітленими місяцем заплавами Малого Хлюпу в супроводі жаб'ячого оркестру. Хелонідес безпомилково відчував швидкість течії і тримався стрижня.

– Такі вразливі місця люди називають ахіллесовою п'ятою, – говорив він, не перестаючи веслувати плавцями. – Це повелося відтоді, як мати Ахілла – найхоробрішого грека з-під Трої, – купаючи сина у священній річці, щоб зробити невразливим для ворожих стріл, тримала його за п'яту.

– Начитаний ти просто нечувано! – втретє відзначив Коот. – Присвоюю тобі звання взводного.

У тому місці, де Цюркава впадає в Малий Хлюп, капітан вискочив на берег, через дірку в сітці проліз на територію садових ділянок і зник в абрикосовому садку, за яким спалахували кольорові проблиски.

Хелонідес повернув і, не поспішаючи й час від часу зупиняючись попастися в смачних заростях елодеї або серед ніжної і дуже ароматної ряски, поплив назад до острова. Впевнившись, що відплив далеко від усіх берегів, і що хто його не бачить і не чує, ляснув плавцем по воді й крикнув:

– Агов, жаби, – квакухи-скрекотухи! Струнко! Рівняння праворуч! Це я, взводний Бікі Хелонідес!

Найближчі «Хлюп Скрек Банди» здивовано й перелякано замовкли на хвилину, вибалушивши булькаті очі на чужинця, аж поки Овальний почав сміятися з них і з себе. З себе тому, що вдає такого поважного, командує тут і всіх лякає без потреби. Та не будемо, одначе, дивуватися, що він, такий мудрий і начитаний, займається дурницями. Бо навряд чи знайдеться людина, яка, діставши підвищення, та ще й таке несподіване, не робитиме те саме, хіба що чим вона мудріша, тим менше дуріє.

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14    15    16    17    18    19    20    21    22    23    24   

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова