Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Януш Пшимановський

Витівки Йонатана Коота

Переклад з польської – Юрій Попсуєнко
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – В'ячеслав Ширяєв

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14    15    16    17    18    19    20    21    22    23    24   

З години на годину зростав неспокій: чому перестали передавати повідомлення? Чи, бува, не означає це чогось поганого?

Установи не працювали, тому що був вихідний день. Представники влади Міста або ж користались із заслуженого відпочинку, або не хотіли показуватись на люди у зв'язку з непевною і делікатною ситуацією. Однак громадськість розуміла, що ниточки від усієї цієї справи надійно тримають досвідчені руки інспектора.

Йшли до нього з усіма тривогами й сумнівами, посилали делегації із запевненнями дотримуватись потрійної поміркованості до четверга, а в колах меломанів – аж до суботи.

Опівдні дедалі частіше почали надходити чимраз гостріше сформульовані прохання встановити контакт з викрадачами, а після обіду люди вже не просили, а вимагали.

«Поспішив ти, брате, – подумки покартав себе інспектор. – Навіщо було викурювати їх з радіовузла? Найбільший клопіт тоді, коли передчасно наполохаєш злочинців».

– Войтасику! – покликав він помічника.

– Слухаюсь.

– Той ваш моторист уміє робити моделі вітрильників?

– На службі я йому цього не дозволяю, але вдома у нього багато.

– Мені потрібно п'ять штук. Не обов'язково гарні, аби не тонули.

– Зараз скажу, щоб приніс.

– І повітряних кульок мені організуйте. Таких, щоб літали.

– На карнавалі було б легше дістати.

– Я вас, Войтасику, не до танцю запрошую, а командую.

  

– А щоб його, цей нашатир, тайфун здмухнув! – лайнувся Добромир. – Панно Зосю, винесіть, будь-ласка, цю пляшку на горище, бо вона зіпсує нам нашу вечірку.

Дівчина підвелася з крісла і безшумно, як дух виконала прохання.

–  Якраз позавчора я отримав посилку з Цєйлону від мого друга Котелявулі. Кілька років тому я врятував йому життя, зупинивши Громовим матроським прокляттям розлюченого слона, який мчав до нього. На знак дружби ми посадили біля підніжжя Підуруталягаля три кокосові пальми, і тепер щороку регулярно отримую їхні плоди. Дізнавшись про ваш візит, я зразу ж надрізав горіхи мачете і поставив кокосове молоко в холодник.

Розповідаючи, Добромир наповнив перлисто-рожевуватою рідиною келихи різної форми, кожен з яких відповідав індивідуальності того чи іншого прибульця. Жалюзі на вікнах були опущені, в мансардній кімнаті панував приємний напівморок, тихо крутився тропічний вентилятор, женучи прохолодне повітря.

– Купили його в Шанхаї на мосту Дев'яти поворотів, куди вентилятор потрапив з кают-компанії трансокеанського судна, яке відслужило свій вік. – Лежачи в наповненій водою мисці, Бікі впівголоса розповідав про це Ерикові, який зручно вмостився головою вниз на рейці ґратчастої циновки туку-туку, привезеної з Нової Зеландії.

– Ну, а тепер, мої любі, кому рому й скільки? – спитав боцман і, не чуючи відповіді, додав упевненіше: – Я, приміром, доливаю третю частину, але є і такі, котрі люблять половину на половину.

– Всім по краплі, – постановив капітан, вмощуючись у глибокому кріслі. – Або, скажімо, по дві: першу для аромату, другу для смаку. Бо ми, пане боцмане, категорично проти всіх різновидів пияцтва.

– Так само, як оті терористи, котрі вранці говорили по радіо, – підхопив господар. – Я, до речі, теж. Тільки-но мої матроси переступали межі тверезості, завжди виникав з того клопіт. Одначе дозвольте старому вовкові долити в келихи ще по одній краплі на знак того, що я приймаю вас усіх на палубу мого серця. Друзі Бікі так само, як і він, – мої прибрані сини.

Вливши всім присутнім по три краплі рому (пані Зосі – дві, бо ж дами завжди трохи менше п'ють, ніж чоловіки), боцман підняв свій келих угору. За його прикладом усі зробили те саме.

– Рихтуй катер на воду! – по-морському скомандував боцман.

– Щоб усім було добре! – зітхнула сумлінна зв'язкова «Самексу», яка брала участь в акції «Тер-Хор-Мар» під псевдонімом агента Зет.

– ЕЙ! – дружно відповіли троє друзів і легенько дзенькнули келихами.

– А що ви можете сказати про недавно згадуваних нами терористів? – звернувся Коот до боцмана. – Бо не знаємо подробиць.

– Мене вони теж особливо не цікавлять. Що з того, що вони не вимагають викупу, що не висувають слушних в іншому відношенні категоричних пропозицій, коли методи, м'яко кажучи...

– Методій Новак, –  підказав Повзик, перш ніж встиг подумати.

– Ні, з нашим інспектором все о'кей. Я думаю, як назвати одним словом методи терористів. Хіба що анахронічні.

– Тобто не сучасні? – спитала панна Зося з ноткою сумніву в голосі.

– Анахронічні й відсталі, моя дитинко, –  підтвердив боцман. –  Навіть, скажу тобі, допотопні, із запахом нафталіну. Анархісти в кінці минулого й на початку нинішнього століття чинили те саме й теж без особливого успіху. Індивідуальний терор скомпрометував себе і став пережитком ще в ті часи, коли я не відрізняв носа корабля від його корми! Чи не так, Бікі?

– Щиру правду кажеш, – відповів Хелонідес.

– Але, пане боцмане... – почав Йонатан.

– Ніяких «але», пане капітане, – урвав Добромир, користуючись із старого, як світ, привілею першості голосу для власника сивого волосу. – Які можуть бути «але»? Хоч би що ви говорили на захист групи «Тер-рор, Хор-рор, Мар-рмелад», їхня діяльність ґрунтується на насильстві по відношенню до невинних, а цього нікому робити не дозволено. Нікому й ніколи! Чи не так?

– Так, – відповів капітан, з поваги до співрозмовника трохи підводячись у кріслі.

– Скажу вам відверто, – після тривалого мовчання почав боцман, – коли Бікі не прийшов на вечерю ні в понеділок, ні у вівторок, а в Місті почали розклеювати листівки з проханням повідомити місце перебування злочинця, названого Овальним, у мене неспокійно здригнулося серце. Вибач, Бікі, але був час, коли я підозрював, що це тебе втягли в якесь лихе товариство.

Хелонідес збентежено повів плавцем, а Йонатан поцікавився:

– А фотографії на цих листівках були?

– Очевидно, – відповів Добромир. – Але в нашому місті двадцять сім колекціонерів, а майже жодне оголошення, зважаючи на економію паперу, не друкують тиражем більшим, ніж п'ятнадцять примірників.

Усі присутні повеселішали, зняли радісний гомін і мабуть, тому не зразу почули вигуки знизу:

– Пане боцмане!

Поклавши палець на вуста, Добромир дав знак своїм гостям, щоб сиділи тихо, а сам швиденько вибіг з кімнати, простугонівши каблуками по стрімких сходах як колись стугонів металевою драбинкою, що вела в глиб судна, і загримав прибульця на півдорозі між поверхами.

Поки моряк розмовляв там про щось із незнайомим, усі четверо сиділи заклякнувши й занімівши. Тільки Йонатан промовисто подивився на товаришів і легеньким порухом лапи просигналізував їм, що в разі чого треба буде чужинця схопити, оглушити й придушити.

З тяжким серцем подавав знаки Коот. Коли годину тому вони прибули до затоки Дружби, у шелюзі не було мальованого відра, зате знайшли стільки слідів чужої присутності, що капітан не сумнівався: схованку викрито і треба шукати іншу. Бікі запропонував Добромирове помешкання. Зручне й затишне, воно було неподалік. Сусіди вважатимуть цілком природним, що він вернувся додому, крім того, його не раз бачили тут разом з панною Зосею. Йонатан може видряпатись по каштану на вулиці, по його гілках добереться до ринви й непоміченим спуститься до вікна. Ну, а Ерик просто прилетить на підвіконня, як один з багатьох крилатих приятелів боцмана.

– Взимку, поки сніг лежав, у нас тут удосвіта завжди така товкотнеча була і стукіт дзьобами, – згадував Хелонідес, – що Добромир гукав: «Увійдіть!» – перш ніж остаточно прокинеться.

Вирішили відрекомендуватися боцманові як «Товариство Водно-Повітряно-Сухопутних Транспортних Послуг у сфері Легких і Термінових Пересилань». Скорочено «ТВОПОСУТРАПО у СЛЕТЕПЕРІ».

– Він настільки делікатний і тактовний, що не питатиме про подробиці, – запевняв Бікі.

Добромир і справді прийняв їх з розпростертими обіймами, просив, щоб вони лишалися на скільки завгодно часу, хоч і назавжди, але переховуватись постійно ескадра собі за кінцеву мету не ставила. Вони так вдало конали маневр відступу, що не лише відірвалися від супротивника, а й цілком втратили з ним контакт і можливість взаємодії. У глибині душі Йонатан мав навіть претензії до інспектора Новака, що той захопив радіовузол, – це не було в його манері. Можна так, можна інакше, проте є певні речі, які детектив, коли він себе поважає, не робить.

Розмова на сходах тривала. Очевидно, боцман не міг знайти пристойного приводу попрощатися з гостем, не запрошуючи його до помешкання.

«Якщо він удався по допомогу до ведмедів і позбавив нас можливості демонструвати свою силу по радіо, – користуючись паузою капітан обмірковував крайні варіанти, – то і я міг би поговорити з одним облізлим пацюкуватим котом, який підтримує контакт з одним котуватим пацючиськом, і натякнути, що сфера мого впливу не поширюватиметься на підвали відділення міліції. Звісно, тоді на дві ночі опиняться під загрозою Новаків архів, склад боєприпасів і речових доказів, але як у противному разі я просто втратив би повагу до самого себе.

Цієї миті шерсть з'їжилась на лобі Йонатана. «Бессетогар-тер'єр мопс! – подумки круто вилаявся він. – А якщо це не Новак веде справу, а якийсь чужий навіжений тип, котрий нічого не розуміє і ладен, щоб добути шпильку, витратити тонну сталі й велику доменну піч на додаток?! А бодай йому спрінтер спанієль, хорт борзой!»

На сходах затихло, скрипнув дерев'яний приступець, і до кімнати вернувся Добромир, несучи в руці модель досить симпатичної двощоглової яхти.

– Це один мій знайомий хлопець з вогненною чуприною, якого звуть Зефірин, виловив її в річці, – пояснив він гостям. – Приніс мені в подарунок, але потім довго торгувався, скільки я, в свою чергу, подарую йому цукерок. Гарна робота, тільки на борту щось надряпано. Прочитай-но, Хелонідесе, бо в мене рука надто коротка, а я далекозорий.

– Якісь цифри. Може, площа парусності, – не надавав великого значення цій деталі Бікі, проте повернув модель боком, щоб і Йонатан міг прочитати.

Раптом за вікном з'явилась якась кругла червона річ, гойдаючись то ліворуч, то праворуч, ніби намагаючись залетіти всередину. Капітан, який сидів спиною до вікна, побачив лише рожеву тінь на жовтих смужках Ерика, який злетів із туку-туку, й почув шум.

– А-а, це всього-навсього кулька, – сказав розчарований Ерик. – Кулька із запискою на нитці. Принести вам, головкапе?

Це чудернацьке слово він вимовив тоді, коли за звичкою хотів був уже сказати «капітане», та вчасно пригадав, що вдаючи із себе працівників «ТВОПОСУТРАПО у СЛЕТЕПЕРІ», вони вирішили називати командира головою.

– Несіть, – кивнув головою Йонатан.

Його увагу привернуло те, що написи на яхті й на папірці повністю збігаються: «Чекаю 333333 ІНСП. М. Н.»

– Кульки літають, наче в карнавалі, а моделі плавають, як вінки на Купала, – здивувався Добромир.

– Це, мабуть, з нагоди Дня книжки, – пробурмотів Коот. – Зрештою, травень – прекрасний місяць для проведення різних днів і заходів. Я пропоную на честь нашого милого господаря заспівати бойову пісню Сімнадцятої БриКоНіДес.

– Геройська «Сімнадцятка»! – вигукнув боцман. – Я про неї чув іще під час війни. Слава про неї гриміла аж до Окінави. Співайте. Можете навіть притупувати в такт пісні, бо хазяї поїхали відпочивати і під нами нікого немає.

Заохочені цими сердечними словами, дружно гримнули в чотири голоси, облямовані знизу оксамитовим баритоном Йонатана, а згори шовковим сопрано Зосі.

Всі звеселіли, ще рясніше посипалися жарти, і Ерик, сівши на край кришталевого келиха, який підсилював і примножував кожний звук, наче футляр-резонатор фортепіано, проспівав:

Якщо мене ти дуже любиш, пі-пі-пі, Чому ж тоді не приголубиш, пі-пі-пі? Сльозу солону на щоці ти витри, пі-пі-пі, Дивитися мені на тебе прикро, пі-пі-пі.

– Чудово! – вигукнула панна Зося. – Ну просто як Пшилєппа. Браво, біс!

– Біс, біс! – підтримав її боцман Добромир.

Поки звучала пісня і ці захоплені вигуки, Йонатан Коот, прихопивши по дорозі телефонний апарат, вийшов на сходову клітку і причинив двері, пропустивши шнур у шпарину біля порога.

– Що це там за дивний велосипед висить на стіні в коридорі? – спитав він, повернувшись назад.

– Десантний, капітане, – відповів Добромир, променіючи, наче сонечко. – Невдовзі я продемонструю вам цю конструкцію в русі; хай-но тільки виберуся провідати своїх дітей, об'їду всю Польщу.

Коот, так само, як і боцман, був у чудовому настрої, він раз у раз підкручував вуса, а за хвилинку вони вдвох утнули танець морської піхоти. Підскакували так високо й тупали так сильно, що лампа й келихи лишилися цілими тільки завдяки втручанню іззовні. В один з моментів хтось делікатно постукав і в прочинених дверях з'явилася фізіономія постового Войтасика.

– Я дуже вибачаюсь, пане боцмане, але просив би сьогодні під рифові вітрила, ви в курсі...

– Так, так, – відповів Добромир. – «Тер-рор, Хор-рор, Мар-рмелад».

– Отож-бо, – зітхнув Войтасик і відступив назад, тихенько причиняючи двері.

– Може, ввімкнемо радіо? – запропонував Йонатан.

– На яких хвилях?

– Давайте спочатку місцеву програму.

Клацнув перемикач, і всі вони почули знайомий голос:

– Говорить інспектор Новак. Я хочу повідомити громадян нашого Міста, що ніяких підстав боятися немає. Оперативна група встановила телефонний контакт з викрадачами і одержала від них таку заяву. Цитую. – Детектив витримав довгу паузу, щоб підкреслити, наскільки текст, який він зачитає, для нього чужий. – «Тер-рор, Хор-рор, Мар-рмелад, – безбарвним голосом прочитав він, – Марієтта і Ясь дякують за вияви прихильності – Наші умови лишаються в силі також і вночі. Сьогодні ввечері сядьте біля відчинених вікон на свіжому повітрі і, слухаючи соловейків, тверезо поміркуйте, хто більше зичить вам добра: ви чи ми?.. Тер-рор, Хор-рор, Мар-рмелад». Кінець цитати, – сказав Новак і теплим голосом, який викликав довіру, додав: – Доброї вам ночі, громадяни. ОМ пильнує.

– Я думаю, можна вимкнути, – мовив Йонатан. – Виявляється, у них немає запису криків.

– Як ви сказали? – не зрозумів Добромир. – Щось мені невтямки.

– Я кажу, що запису криків на плівці в них немає, а терористи передавали в ефір стогін, зойки, виття і таке інше.

– Я знаю інспектора. Це чоловік сумлінний, – боцман узяв Новака під захист. – Очевидно, він пропустив ці звуки спеціально, щоб не спотворити цитату.

Коли недільні сутінки опустились на місто, соловейки, вражені незвичною тишею, озвалися не зразу. Першими затьохкали сірі, котрі були більші й сміливіші. Але й вони, призвичаєні перекрикувати оскаженілі транзистори, досить довго не могли склеїти пісню, і тільки-но почали висвистувати, як зразу впали у фальш:

– Ззі-іть... Ззі-іть...

Нарешті осмілився Іржавий, двічі просвистів сигнал, потім зв'язав трелі в коротку пісеньку і скінчив її, як кажуть музиканти, амабільменте, тобто чарівно й мило. А потім розпочався прекрасний концерт, співочий конкурс за нагороду серця, пір'ячко і гніздо, звите з трави в глибокому затінку густолистих заростей, висланого вовняним пухом фірми «БАРАНЧИК», яка мала своє представництво на площі Гармонійного розвитку.

Навіть найстарші громадяни, які ще пам'ятали голови цукру, загорнуті в синій папір, гасові лампи і гільзи двоватки «Сокул», відверто визнали, що такі солов'їні серенади вони почули вперше в житті цієї ночі з вільної неділі на безм'ясний, бездимний, безалкогольний і безгомінний понеділок.

Робочий день почався в напруженій атмосфері. Не приглушені ревищем транзисторів, молоді люди нервово реагували на кожен навіть найтихіший стукіт каблуків об тротуар чи цвірінькання горобця на гілці. Але гуртик дошкільнят, які пройшли вулицями, несучи на паличках від льодяників зображення Пшилєппи і Радохи, всі зустріли привітно. Особливо коли на транспаранті, пошитому з фартушків, прочитали гасло, написане виховательками під диктовку дітей:

ХАЙ БИ ГРІМ УСІХ ПОБИВ,
ХТО ВЕЛИКИЙ ШУМ ВЧИНИВ!

Курці механічно тицяли до рота що трапляло під руку, олівці й кулькові ручки пхали то у вухо, то в носа, купували жувальну гумку, калоші, велосипедні камери.

У салоні послуг «Скли сам» вже о десятій ранку не стало замазки; позбавленим звичного заняття пальцям любителів нікотину тепер потрібна була заміна.

Якийсь неголений пияк намагався вчинити скандал в аптеці, критикуючи розпорядження ОМ видавати валер'янку на спирту не більше 15 крапель до негайного вжитку, а саліцилкою натирати зазначені місця, не виходячи на вулицю.

З відділу руху доповіли про збільшення кількості злощасть, але йшлося виключно про розбиті предмети, та й то незначні. Так, приміром, пані у вишневому капелюшку розбила в «Гіперсамі» пляшку з оцтом, показуючи парасолькою на невиправно-нехлюйного двірника, який вперше в житті купував молоко замість пива.

Магістр Спритек на знак протесту проти диктатури доччиного товариства розбив тарілку, давно, правда, вищерблену, яку він хотів віддати в музей будівельників.

Пані Катажина з центрального комутатора розбила телефонну трубку, перед тим помилково витративши три метри телефонного кабелю на зимові рукавички, які вона плела на конкурс «Моя робота – моє хобі».

Харцер-пенсіонер розбив окуляри своєму приятелеві, показуючи, з якою радохою терористи замучили б Марієтту і яку прилєппу зробили б із Радохи, якби Місто не прийняло їхніх умов.

Скоро, зрештою, всі, хто мусив відмовитись від шкідливих звичок, стомилися демонструвати свої страждання, і пополудні нова ситуація перестала бути чимось незвичним. Навіть повідомлення, цитовані інспектором Новаком, слухали не всі, пройнявшись до своїх терористів довір'ям чи, може, навіть симпатією. Це останнє відчуття ще не було ні сильне, ні загальне; адже більшість людей спершу з обавою ставиться до тієї чи іншої новини, – одначе то один, то другий помічав же позитивні зміни в житті Міста. От, скажімо, фіранки перестали жовкнути й смердіти. Почали пахнути квіти: ті, що росли у горщиках, і ті, які продавались за невисоку ціну на міських площах (декотрі городяни лише тепер відкривали для себе цю дивовижну властивість квітів бути такими запахущими).

Або ще таке. Досі цілий будинок мусив слухати пірата ефіру, який мав найпотужніші підсилювачі й динаміки, тепер кожен собі слухав з плівки, що тільки душа забажає: Павел – джаз раз у раз, а Гавел – смичкові квартети й квінтети. Цьому до вподоби увертюра молодецька, а тому – Пендерецький (польській помпозитор). Зробили відкриття, що коли всі регулюють звук тихо, то в кожного виходить голосно.

Ну, а наслідки обмежень у вживанні алкогольних напоїв повністю проявилися тільки у вівторок. Вранці черговий гідрографічної станції доповів про значний спад засолення води в річці з причини зменшення кількості сліз. А вже пополудні можна було неозброєним оком помітити зміни у вигляді вуличних дерев: не отруювані пияками, не обслинювані в напівпритомних обіймах, вони соковито зеленіли і довірливо шуміли в майбутнє.

У травматичному відділенні лікарні з'явилися вільні місця. Під вечір виникла пропозиція переобладнати витверезник, який стояв порожній, на дитячі ясла.

Оскільки протягом двох днів у крамницях не меншало сигаретних і алкогольних виробів, керівництво міської торгівлі передало чергове надходження цих товарів сусідньому регіону взамін на товари нагальної потреби, тимчасовий брак яких відчувався вже досить давно. Один із молодих працівників торгівлі виступив навіть із сміливим перспективним проектом збудувати пліт і експортувати надлишки за межі країни, а зароблену в такий спосіб валюту призначити на щось більш корисне. Було створено громадський комітет, який мав вирішити, на що пустити цю валюту.

Та не будемо, однак, тішити себе, що стосунки між інспектором і терористами складались ідилічно, і що дійшло до перемир'я. Методій Новак з допомогою спеціальної технічної групи організував нібито випадкову аварію на лінії, і під час чергової розмови Йонатан почув на другому плані тихий, проте виразний голос завідувачки «Гіперсаму», яка повідомляла когось про солідну компенсацію зарплати для особливо заслужених працівників.

Коот усміхнувся під вусом.

– Хто там заважає?! – вигукнув він, ведучи далі переговори про випуск чергового повідомлення.

Коли увечері після закриття «Гіперсаму» із засідки в холодильнику вийшов перемерзлий і застуджений постовий Войтасик, виявилося, що Коот одержав зарплату, але не особисто, а через того, хто приніс доручення і розписку з відбитком лапи.

Правда, потім з'ясувалося: лапа була задня, що обурило лаборантів секції ВЛ (Відбитків лап). Єдиним трофеєм інспектора став товарний чек, який викинула повірена особа. Методом багатьох проб і помилок було утворено асортимент куплених товарів. З непереборними труднощами зіткнулися, коли дійшли до останньої ціфри: 46 злотих 41 гріш. Навіть Зефірии, запрошений як товарознавець-цукерколог, не зумів її розшифрувати. Під час нічної телефонної розмови з відділенням не розпізнаний терорист, переказавши застудженому черговому наступне серйозне застереження, на закінчення мовив:

– Ви зараз запишіть, а коли інспектор прокинеться, перекажіть йому: «Тринадцять пачок агару по 3,57. Вживається при схудненні. Коти його не їдять».

Войтасик старанно зробив службовий запис, міркуючи одночасно, звідки ці шельми знають, що шеф дрімає на нарах. Потім підвівся, виглянув у вікно, бо йому здалося, що там хтось ходить. Зняв із підвіконня радіотелефон у світлому шкіряному футлярі й поставив його на столі, подумавши собі, що все-таки техніка в службі спокою і безпеки з кожним роком стає дедалі кращою і що коли навесні дали апарати інспекторам, то восени напевне підкинуть такі самі й річковим патрулям.

Новак встав опівночі. Прочитавши телефонограму, помножив на папері 357 на 13, і, хоч яким дивним це давалось, у нього вийшло 4641.

– А хто це приніс? – спитав він, беручи в руки «Walkie-talkie» і торкаючи пальцем подряпини на футлярі.

– «Які-такі?» Я, – доповів постовий.

– Запам'ятайте, це називається «локі-токі». Звідки принесли?

– З вікна.

– Ага, – мовив інспектор і наказав: – Вранці віднесіть до директора Спритека. Передасте від мене привіт і випишете штраф за порушення порядку, щоб знав, як розкидати службовий інвентар на вулиці.

– Слухаюсь.

– І швидко вертайтесь назад, бо ця середа буде для нас нелегкою. Може, директор дасть нам хоча б одного охоронника для проведення операції? Попросіть капрала Тронбоня, того диригента, що любить підгодовувати горобців.

Звідки це пророцтво щодо середи? А хто його знає.

Чи знаменитий детектив справді мав скрізь своїх людей, як казали одні, чи просто його досвід і нюх допомагали легко розкрити всі таємниці, як стверджували інші, – та досить того, що розвиток подій він передбачив безпомилково.

Ті елементи, які до нових порядків поставились опозиційно, використали сутінки вівторка і середи для концентрації груп опору. А рано-вранці перед відділенням міліції почали збиратися різні гультіпаки – любителі зеленого змія. Спочатку вони лише бурчали, потім підвищили голос, хоч на сухе горло то була марна річ.

Новак почекав, поки зберуться всі, навіть ті, що мали прийти з найдальших околиць. Вдавав, ніби нічого не бачить і не чує, та коли досвідченим вухом вловив першу погрозу, прохилив двері й показав найближчому п'яниці ложечку сливовиці, взятої зі складу речових доказів. За першим пияком зайшли інші. Хоч і з труднощами, але у відділенні розмістилися всі.

Що їм інспектор сказав і якими вплинув методами, невідомо. Може, звертався до їхніх сердець і душ? Може, пригрозив штрафами за порушення порядку? Може, налякав помстою болільників спортивного клубу «Хемор»? Так чи інакше, виходячи поодинці задніми дверима, тими самими, в які капітан Коот вискочив за три дні до штурму, вони спокійно, хоч і зі сльозами на очах, прямували по домівках. Лише один невиправний п'янюга, який уже у відділенні похмелився тушшю для штемпелів, проявив непослух і потрапив під нагляд капрала Тронбоня із заводської охорони, котрий пообіцяв під час виховного процесу навчити порушника грати на трубі.

Опівдні делегація курців подала у відділення письмовий протест проти ущемлення свободи псувати повітря, підписаний багатьма досить відповідальними на той час людьми. На пропозицію інспектора пускати собі дим з носів у тісному колі, вони гордо відповіли, що це не ті масштаби, й повідомили, що копії листа вже розіслані вгору, вниз і на обидва боки, а також до найбільших агентств преси і телебачення, не кажучи вже про звичайних кореспондентів, яким їх вручено. Оригінал, побоюючись, що його викрадуть або знищать, вони забетонували в спеціальну капсулу і сховали на дні Бубжі.

Інспектор почастував делегацію антинікотиновими цукерками. Категорично відмовився арештовувати ватажків. Зі слізьми на очах вони просили його застосувати до них бодай найменші карні репресії. Але Новак не захотів і, люб'язно провівши делегатів на ґанок, всім по черзі потиснув руки, свідками чого були численні перехожі.

Під вечір добровільний патруль у складі Зефірина І Спритекової Івонки викрив у старій порожній цистерні на території заводу таємне кубло, куди збиралися любителі погаласувати. Залізши всередину й зачинивши люк, вони до нестями гатили палицями по залізу. Назовні нічого не було чути, бо теплова ізоляція, як виявилось, непогано глушила всі звуки.

Уважно вислухавши рапорти, інспектор прийняв від обох клятву зберігати службову таємницю і заборонив чинити будь-які перешкоди цій групі, котра прибрала назву КОЗВ, що означало Конспірація Звука.

Про всі ці події Йонатан був докладно поінформований, до того ж одночасно по трьох каналах. Розвідувальні дані доходили до нього через посередництво Хелонідеса, що отримував їх від агентки Зет, яка очолювала трійку і командувала Івоною і Зефірином, котрі одночасно були інформаторами ЕЙ в рядах ОМ. Ці рапорти відзначалися сумлінністю й точністю, дещицю перебільшень капітан відкидав, порівнюючи їх з повідомленнями, які приносив з Міста боцман.

З'ясуванням усіх неясностей, а також загальним патрулювванням займався пілот Ерик Повзик, який одержав звання сержанта.

У четвер вранці, на дев'яносто шосту годину терору, у відсутність Добромира, який вийшов по булки й молоко, капітан зібрав військову раду. До її складу увійшли він сам, обидва заступники, повітряний і водний, а також панна Зося як начальник розвідки.

– Солдати! Після тижня рейдів, після днів сміливих атак і завзятої оборони, після драматичних ста годин війни осиних жал і Новакових ухвал, маневрів і нервів настав час прийняти відповідальне рішення. – Коот пильним поглядом обвів рішучі й уважні обличчя і спитав: – Як ви вважаєте, Місто достатньо стероризоване?

– Так, – в один голос відповіли всі.

– Отже, ми можемо спокійно відійти, впевнені, що вони не збочать з дороги, про правильність якої переконали їх факти.

– Ну, звичайно! – мовив Повзик, але, помітивши що знову вискочив, як голий з маку, додав: – Хіба що...

– Наша трійка зробить, що зможе, – пообіцяла Зося, – тільки не знаю, чи зможе.

– Сьогодні ще сили прогресу в наступі, – озвався Бікі. – Тютюнові й алкогольні вироби перестали бути товарами насущних потреб, але не забувайте, що ми маємо справу з людьми.

– Що ти хочеш цим сказати? – суворо спитав Йонатан.

– Що люди часто чинять нерозсудливо і навіть безглуздо, історія знає багато доказів цього.

– Ми живемо на Землі, Хелонідес, і не можемо мати справу тільки з тваринами. До того ж, твої слова суперечать тому, з чим ми всі, включаючи й тебе, погодились. Адже ми дійшли висновку, що Місто достатньою мірою стероризоване.

– Цілком достатньою, капітане, я сказав би, навіть максимальною.

– А може б, їм усе-таки час від часу терору підкидати? – запропонував Повзик.

– Хоч я й не знаю, як довго вони витримають потрійну заборону, вважаю, що струни перетягувати не можна, – наполягав на своєму Бікі.

– Якої ще струни? – здивувався сержант.

– Струни терпіння, любий Ерику, – шепнула йому Зося.

– Отож-бо, солдати. Не можна. Певне, ніхто з вас не запам'ятав, що сказав боцман у неділю про неприпустимість насильства. Досі Марієтта і Ян відпочивали в «Перепалці» доброхіть. Якщо ми й далі тероризуватимемо Місто, доведеться затримувати їх там силою. Чи маємо ми на це право?

– Ні, – похитала головою агент Зет.

– Ні, – сказав сержант Хелонідес.

– Не маємо, – погодився з усіма сержант Повзик. – Та якщо виникне потреба, вони в мене не рипнуться...

– Не виникне, – урвав його командир. – Усі ваші думки й пропозиції я вислухав і тепер наказую сержантові пілоту Повзику через шість хвилин вирушити в транспортний політ до машини Яна Радохи. Взяти з собою ключики від машини, які досі були гарантією того, що так звані жертви викрадення не повернуться передчасно.

– Слухаюсь, – відказав Повзик, розігріваючи суглоби. – Я їх скину йому просто в руки.

– Сержант Хелонідес вибачиться перед боцманом Дзбромиром за наше зникнення, пояснивши його тим, що ми одержали термінове замовлення, і водним шляхом вирушить до джерела біля пам'ятника Спраглому Партизанові, де чекатиме на нас.

– З якої години я маю бути там?

– З дванадцятої дня.

– Слухаюсь.

– Зет разом з підлеглою групою будуть моєю таємною охороною на вулицях Міста в соту годину терору.

–А що буде, коли тебе хтось упізнає, капітане? – зі страхом спитала безстрашна агентка.

Коот усміхнувся. Діставши з рюкзака блакитний бант, він зав'язав його собі на шиї, що змінило його до невпізнання. Бо чим грізніший і красивіший кіт, тим дурнуватіший вигляд він має з бантом на шиї.

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14    15    16    17    18    19    20    21    22    23    24   

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова