Януш Пшимановський

Витівки Йонатана Коота

Переклад з польської – Юрій Попсуєнко
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – В'ячеслав Ширяєв

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14    15    16    17    18    19    20    21    22    23    24   

Вітер перестав шелестіти листям, вода перестала хлюпати об берег, і зробилося так тихо, що всі почули потріскування пригасаючого вогню.

– Директор не зрозумів, про що йдеться, і почав щось белькотати про урочистий бенкет, але мені не лишалося жодної хвилини на роздуми. Хоч би який ти був ласий для когось, навряд чи це тішитиме, коли тебе з’їдять. Я блискавично…

– Ми, коти, на щастя, не дуже смачні, – тихо муркнув Йонатан.

– Я блискавично висунув плавці й хвіст, сильно відштовхнувся і впав горизонтально. Вісь з глухим стуком вдарила в панцир. Директор підскочив підтримати «афро-демо-люкс», а клієнт вилетів на нього. Вони розлетілися в різні боки, наче дві більярдні кулі. Один збив із ніг секретарку і заклинився над письмовим столом, а другий, врізавшись у пальму, в’їхав разом з нею всередину «афро-демо» і захряснув за собою дверцята, що ще раз довело – машина була місткою. Я дременув, не дивлячись навіть, де хто…

– Дуже правильно зробив! – перевів подих капітан Коот. – Бувають ситуації, коли треба негайно давати задній хід і, блискавично зманеврувавши, відірватись від противника.

– Або ж летіти, скільки є сили в крилах, – простодушно уточнив Повзик.

– Мої плавці тільки у воді схожі на крила, – зітхнув Бікі. – На березі було скрутно, надто що директор уже викликав підмогу по телефону, трактуючи мене як хулігана й терориста, котрий призвів до міжнародного конфлікту, завдав злочинної шкоди фірмі й лише завдяки випадку не встиг викрасти прогресивного представника дружньої країни.

– Наклепник, – зауважив Йонатан. – Нікчемний наклепник! Але він сам винен.

– Сам? – здивувався Ерик.

– Авжеж. Якби не купав тітку-кравчиню у службовій ванні, не мав би двох дірок у скаті, то не надужив би владою, знімаючи колесо з машини і підставляючи на його місце нашого овального друга.

– Факт. Ясно… – кивнув дзьобом Крилатий і додав: – Начхай на ту фірму і літай з нами… Тобто, плавай, – виправився він. – Допоможеш он йому рибу ловити… Ну, чого ти, Йонатане, вусом ворушиш, хвостом мелеш?

Коот, подаючи промовисті знаки Повзикові, щоб той утримався від необдуманих пропозицій, змушений був утрутитись:

– На жаль, я не маю ніяких заощаджень, а ти ж чув, либонь, якщо не проспав: Бікі гроші потрібні, як молоко.

– Нехай навіть як павуки чи жуки, але коли чогось нема, то треба обходитись. Ти що, маєш пристрасть до горілки, граєш у карти, ходиш на іподром? – Ерик звернувся просто до води.

– Та звідки?.. – тихо відповів Овальний.

– То в чім річ? Навіщо тобі так потрібні гроші?

– Не знаю, чи вистачить у вас терпіння вислухати мене. Щоб усе пояснити, треба почати здалеку.

– Та хоч від часів, коли ще не винайшли калориферів і, як розповідав мені мій дідусь, всюди були великі печі, а на них скільки завгодно місця для котів.

Йонатан підтягнув товсту гілку, поклав на камінь, і, скочивши всіма чотирма лапами, зламав сухе дерево.

– Посидимо послухаємо, – сказав він, підсовуючи хмиз у жар, – а вранці подрімаємо.

– Пі-пі, с-смішні звичаї, – свиснув Повзик, а що був, як уже мовилось, до всього цікавий, то вмостився зручніше й додав: – Починай здалеку, хоч і від царя Гороха. Ми дуже терплячі, але починай негайно, бо мені, наприклад, може урватися…

– Що урватися? – поцікавився Коот.

– Урватися терпець, сто тисяч зламаних дзьобів!

– Там, де правив цар Горох і де дозрівають банани, де батати, схожі на тутешню траву берізку, розпускають свої білі й червоні квіти, де між шерехатим листям хлібних дерев висять плоди завбільшки з людську голову і пасати шелестять у кронах кокосових пальм…

– Від бататів і пасатів давай, брате, повертати, – Ерик склав єхидного віршика. – Я ціню стислість.

– І ось там тридцять років тому…

– Тридцять? Оце така щирість, шмаркачу?

– Понад тридцять. У моїй родині Хелонідесів, морських черепах, багато хто живе за сто років, тож нічого дивного, що я все-таки старший від вас, хоч ви мене і вважаєте шмаркачем.

– Спочатку ти вимагаєш стислості, – звернувся капітан Коот до Повзика, – а потім сам же й заважаєш. Як не закриєш дзьоба, Ерику, будемо вважати тебе холериком.

– І саме там понад чверть віку тому, – провадив Овальний, – я познайомився з боцманом Добромиром, який урятував мене від страшної смерті, і поселився в його каюті на старому пароплаві, який ходив під ліберійським прапором. Плавали ми на цій лайбі по морях і океанах, никаючи від порту до порту, аж поки днище проіржавіло наскрізь, та ще й під час тайфуну. Тоді й з’явилася нагода сплатити частину боргу боцманові, – я врятував його від зграї акул, винісши на кораловий острів…

Бікі, помітивши, що спогади дуже розчулюють його, а ритм оповідання, неначе морська течія, заносить надто далеко від порту, ляснув плавцем так, аж кола розбіглися по воді затоки, а кілька краплин засичало і почорніло на жаринах вогнища.

– Нічого особливого, – зазначив він, перш ніж бризки встигли перетворитись на хмарки пари. – Одна з тисячі пригод. Потім ми плавали на багатьох різних суднах, а останні роки, на превелику втіху Добромира, вже тільки на польських, ні в чому на ту першу лайбу не схожих. На них навіть я вважався повноправним членом команди. Мав матроську книжку, безкоштовне лікування, право на відпустку і кліматичний акваріум у боцманській каюті.

– Так, так, – підвів голову Йонатан. – Є в мене кілька товаришів з війська, які плавають на посадах корабельних котів. Дуже вихваляють умови праці.

– Коли Добромир ішов на пенсію, йому дозволили забрати акваріум разом зі мною. Поселилися ми в двоповерховому будиночку з садочком, сподіваючись, що тепер я буду собі читати, а він – конструювати різні дрібнички, які давно намислив зробити, і попливемо ми по життю без бур і штормів. Однак нещастя прийшло із зовсім іншого боку.

– Нудьга чи вода? – спитав Повзик. – А може, і нудьга, і вода?

– Озвалися давні рани, – капітан Коот у задумі почухав лапою шерсть на лобі в тому місці, через яке пролягав навскісний шрам, відкриваючи голубуватий просвіт серед сірої чуприни.

– Діти, – мовив Бікі.

– Галасували? – висловив припущення Крилатий. – Завжди галасують, навіть коли прийдуть до лісу.

– Кидалися? – вгадував Вусатий. – Сусідські діти, камінцями з-за плоту?

– Ні. Власні діти Добромира вже дорослі й живуть у різних містах. Під час плавання він їм надсилав подарунки з кожного порту, а вони відповідали сердечними побажаннями і запрошеннями приїхати до них. Ну, а коли став пенсіонером і вже не надсилав подарунків – здогадуєтесь, мабуть, що було далі?

– Ні побажань, ні запрошень, – мовив Йонатан.

Здавалося, він хотів додати до сказаного дещо з власного досвіду, але тільки махнув задньою лапою і похмуро задумався.

– Ясно! – з деяким запізненням дійшло до Ерика. – Гроб їм у дзьоб! – вилаявся він так круто, як тільки вмів.

– Я не міг більше дивитись, як Добромир журиться, з кожним днем дедалі більше худне й марніє, і влаштувався на роботу в «Самексі». Боцман ні про що не здогадувався, вважаючи, що в будень я просто плаваю собі до обіду в річці. Тим часом ми з панною Зосею купували в комісійних крамницях різні дрібнички й надсилали поштою Добромировим дітям, підробляючи його підпис на листах. Уже почали надходити перші листівки з привітаннями і запрошеннями приїхати в гості, Добромир повеселішав, у нього з’явився апетит, і – от маєш, – треба було мені сьогодні вскочити в таку халепу!.. Я навіть не можу шукати роботи десь-інде, бо інспектор Новак іде по сліду!

Капітан Коот тим часом плескав себе по стегнах, марно сподіваючись почути брязкіт дрібних монет, а потім шукав на грудях гаманця, та, окрім вицвілих планок бойових орденів під шерстю, нічого не знайшов.

Щоб якось умотивувати свої метушливі рухи, він глянув на годинник і сказав:

– Не сьогодні вскочив у халепу, а вчора. Вже вівторок, далеко за північ. Скоро почне світати.

Повзик був так зворушений розповіддю Бікі, що навіть не скористався з нагоди запропонувати нарешті відпочити.

– Факт. Ясно. Хотів краще, але не зміг. Таке життя. Лишайся з нами, забудь про старого боцмана.

– Це неможливо! – запротестував обурений Бікі.

– Ну, то чеши Бубжою до великої річки, великою річкою до моря, морем до океану, а там знайдеш своїх родичів і батьків…

– Батьки трагічно загинули перед моїм народженням, а з родичів ніхто не лишився, – тихо сказав Овальний і, помовчавши трохи, повторив пошепки: – Ніхто…

Вдруге цієї ночі вітер затих, заспокоїлася вода, а тепер і вогонь перестав потріскувати.

Всі троє чули, як б’ються їхні серця і пульсує в жилах кров.

Довго ніхто не озивався, бо в такі хвилини будь-які запитання недоречні.

Тишу порушив той, хто єдиний мав на це незаперечне право:

– Моє кумедне ім’я – це скорочення від назви проклятого острова, в піску якого мене знесли. Кораблі забрали з приреченого на загибель острова людей, усіх 167 мешканців, лишивши тільки несвідомих птахів і метеликів, ссавців і плазунів. Добромир, якого доля занесла туди на борту одного з поіржавілих військових кораблів, теж приречених на загибель, поклав мене разом із жменею гарячого піску до своєї шапки. «Що ви там поцупили, боцмане?» – спитав у нього генерал. «Рятую від вашої бомби одну ще не народжену черепаху», – відказав Добромир, сідаючи в шлюпку, і свиснув у свій мідний боцманський свисток. Тепер, гадаю, ви розумієте, чому я вважаю його не тільки другом, а й батьком і ніколи не покину.

Бікі Хелонідес замовк на хвилину, мабуть, щоб заспокоїтись, а потім, удруге цієї ночі, вдарив плавцем по воді й твердим голосом докінчив:

– У липні 1946 року на атолі Бікіні вибухнула атомна бомба. Загинули всі звірі, хоч вони ніколи нічим не образили людей. Мої батьки і родичі були розчавлені водою, яка вмить стала твердішою за камінь. Багато років після цього птахи гинули в хмарах радіоактивного пилу, а риби – в отруєній воді.

Вогонь згас. Темрява, ніби злякавшись, стала ще густіша. Повзик не бачив кінчика свого дзьоба, а Коот відчув тягар мороку на своїх вусах. На душі у всіх було так паскудно й незатишно, що хотілося самого себе вхопити за карк і дати добрячого стусана…

І саме в цей час над Бубжою, над самісіньким виднокраєм, небо трохи посіріло, роз’яснилося. Всі троє повернули голови в тому напрямку, щоб упевнитися, чи їм це не ввижається.

Ні, тепер уже ясний край неба вигнувся вгору, поступаючись місцем перловій смузі з двома плямами: блакитною й рожевою – провісниками світанку.

Так уже ведеться, що завжди після найтемнішої ночі приходить день, після мороку – сонце, а коли й трапляються хвилини чорні й смутні, треба стиснути дзьоба, випустити пазурі й чекати, чекати…

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14    15    16    17    18    19    20    21    22    23    24