Януш Пшимановський
Витівки Йонатана Коота
Переклад з польської – Юрій Попсуєнко
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – В'ячеслав Ширяєв
Сторінки:
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
Вітер перестав шелестіти листям, вода перестала хлюпати об берег, і зробилося
так тихо, що всі почули потріскування пригасаючого вогню.
– Директор не зрозумів, про що йдеться, і почав щось белькотати про урочистий
бенкет, але мені не лишалося жодної хвилини на роздуми. Хоч би який ти був ласий
для когось, навряд чи це тішитиме, коли тебе з’їдять. Я блискавично…
– Ми, коти, на щастя, не дуже смачні, – тихо муркнув Йонатан.
– Я блискавично висунув плавці й хвіст, сильно відштовхнувся і впав
горизонтально. Вісь з глухим стуком вдарила в панцир. Директор підскочив
підтримати «афро-демо-люкс», а клієнт вилетів на нього. Вони розлетілися в різні
боки, наче дві більярдні кулі. Один збив із ніг секретарку і заклинився над
письмовим столом, а другий, врізавшись у пальму, в’їхав разом з нею всередину
«афро-демо» і захряснув за собою дверцята, що ще раз довело – машина була
місткою. Я дременув, не дивлячись навіть, де хто…
– Дуже правильно зробив! – перевів подих капітан Коот. – Бувають ситуації, коли
треба негайно давати задній хід і, блискавично зманеврувавши, відірватись від
противника.
– Або ж летіти, скільки є сили в крилах, – простодушно уточнив Повзик.
– Мої плавці тільки у воді схожі на крила, – зітхнув Бікі. – На березі було
скрутно, надто що директор уже викликав підмогу по телефону, трактуючи мене як
хулігана й терориста, котрий призвів до міжнародного конфлікту, завдав злочинної
шкоди фірмі й лише завдяки випадку не встиг викрасти прогресивного представника
дружньої країни.
– Наклепник, – зауважив Йонатан. – Нікчемний наклепник! Але він сам винен.
– Сам? – здивувався Ерик.
– Авжеж. Якби не купав тітку-кравчиню у службовій ванні, не мав би двох дірок у
скаті, то не надужив би владою, знімаючи колесо з машини і підставляючи на його
місце нашого овального друга.
– Факт. Ясно… – кивнув дзьобом Крилатий і додав: – Начхай на ту фірму і літай з
нами… Тобто, плавай, – виправився він. – Допоможеш он йому рибу ловити… Ну, чого
ти, Йонатане, вусом ворушиш, хвостом мелеш?
Коот, подаючи промовисті знаки Повзикові, щоб той утримався від необдуманих
пропозицій, змушений був утрутитись:
– На жаль, я не маю ніяких заощаджень, а ти ж чув, либонь, якщо не проспав: Бікі
гроші потрібні, як молоко.
– Нехай навіть як павуки чи жуки, але коли чогось нема, то треба обходитись. Ти
що, маєш пристрасть до горілки, граєш у карти, ходиш на іподром? – Ерик
звернувся просто до води.
– Та звідки?.. – тихо відповів Овальний.
– То в чім річ? Навіщо тобі так потрібні гроші?
– Не знаю, чи вистачить у вас терпіння вислухати мене. Щоб усе пояснити, треба
почати здалеку.
– Та хоч від часів, коли ще не винайшли калориферів і, як розповідав мені мій
дідусь, всюди були великі печі, а на них скільки завгодно місця для котів.
Йонатан підтягнув товсту гілку, поклав на камінь, і, скочивши всіма чотирма
лапами, зламав сухе дерево.
– Посидимо послухаємо, – сказав він, підсовуючи хмиз у жар, – а вранці
подрімаємо.
– Пі-пі, с-смішні звичаї, – свиснув Повзик, а що був, як уже мовилось, до всього
цікавий, то вмостився зручніше й додав: – Починай здалеку, хоч і від царя
Гороха. Ми дуже терплячі, але починай негайно, бо мені, наприклад, може
урватися…
– Що урватися? – поцікавився Коот.
– Урватися терпець, сто тисяч зламаних дзьобів!
– Там, де правив цар Горох і де дозрівають банани, де батати, схожі на тутешню
траву берізку, розпускають свої білі й червоні квіти, де між шерехатим листям
хлібних дерев висять плоди завбільшки з людську голову і пасати шелестять у
кронах кокосових пальм…
– Від бататів і пасатів давай, брате, повертати, – Ерик склав єхидного віршика.
– Я ціню стислість.
– І ось там тридцять років тому…
– Тридцять? Оце така щирість, шмаркачу?
– Понад тридцять. У моїй родині Хелонідесів, морських черепах, багато хто живе
за сто років, тож нічого дивного, що я все-таки старший від вас, хоч ви мене і
вважаєте шмаркачем.
– Спочатку ти вимагаєш стислості, – звернувся капітан Коот до Повзика, – а потім
сам же й заважаєш. Як не закриєш дзьоба, Ерику, будемо вважати тебе холериком.
– І саме там понад чверть віку тому, – провадив Овальний, – я познайомився з
боцманом Добромиром, який урятував мене від страшної смерті, і поселився в його
каюті на старому пароплаві, який ходив під ліберійським прапором. Плавали ми на
цій лайбі по морях і океанах, никаючи від порту до порту, аж поки днище
проіржавіло наскрізь, та ще й під час тайфуну. Тоді й з’явилася нагода сплатити
частину боргу боцманові, – я врятував його від зграї акул, винісши на кораловий
острів…

Бікі, помітивши, що спогади дуже розчулюють його, а ритм оповідання, неначе
морська течія, заносить надто далеко від порту, ляснув плавцем так, аж кола
розбіглися по воді затоки, а кілька краплин засичало і почорніло на жаринах
вогнища.
– Нічого особливого, – зазначив він, перш ніж бризки встигли перетворитись на
хмарки пари. – Одна з тисячі пригод. Потім ми плавали на багатьох різних суднах,
а останні роки, на превелику втіху Добромира, вже тільки на польських, ні в чому
на ту першу лайбу не схожих. На них навіть я вважався повноправним членом
команди. Мав матроську книжку, безкоштовне лікування, право на відпустку і
кліматичний акваріум у боцманській каюті.
– Так, так, – підвів голову Йонатан. – Є в мене кілька товаришів з війська, які
плавають на посадах корабельних котів. Дуже вихваляють умови праці.
– Коли Добромир ішов на пенсію, йому дозволили забрати акваріум разом зі мною.
Поселилися ми в двоповерховому будиночку з садочком, сподіваючись, що тепер я
буду собі читати, а він – конструювати різні дрібнички, які давно намислив
зробити, і попливемо ми по життю без бур і штормів. Однак нещастя прийшло із
зовсім іншого боку.
– Нудьга чи вода? – спитав Повзик. – А може, і нудьга, і вода?
– Озвалися давні рани, – капітан Коот у задумі почухав лапою шерсть на лобі в
тому місці, через яке пролягав навскісний шрам, відкриваючи голубуватий просвіт
серед сірої чуприни.
– Діти, – мовив Бікі.
– Галасували? – висловив припущення Крилатий. – Завжди галасують, навіть коли
прийдуть до лісу.
– Кидалися? – вгадував Вусатий. – Сусідські діти, камінцями з-за плоту?
– Ні. Власні діти Добромира вже дорослі й живуть у різних містах. Під час
плавання він їм надсилав подарунки з кожного порту, а вони відповідали
сердечними побажаннями і запрошеннями приїхати до них. Ну, а коли став
пенсіонером і вже не надсилав подарунків – здогадуєтесь, мабуть, що було далі?
– Ні побажань, ні запрошень, – мовив Йонатан.
Здавалося, він хотів додати до сказаного дещо з власного досвіду, але тільки
махнув задньою лапою і похмуро задумався.
– Ясно! – з деяким запізненням дійшло до Ерика. – Гроб їм у дзьоб! – вилаявся
він так круто, як тільки вмів.
– Я не міг більше дивитись, як Добромир журиться, з кожним днем дедалі більше
худне й марніє, і влаштувався на роботу в «Самексі». Боцман ні про що не
здогадувався, вважаючи, що в будень я просто плаваю собі до обіду в річці. Тим
часом ми з панною Зосею купували в комісійних крамницях різні дрібнички й
надсилали поштою Добромировим дітям, підробляючи його підпис на листах. Уже
почали надходити перші листівки з привітаннями і запрошеннями приїхати в гості,
Добромир повеселішав, у нього з’явився апетит, і – от маєш, – треба було мені
сьогодні вскочити в таку халепу!.. Я навіть не можу шукати роботи десь-інде, бо
інспектор Новак іде по сліду!
Капітан Коот тим часом плескав себе по стегнах, марно сподіваючись почути
брязкіт дрібних монет, а потім шукав на грудях гаманця, та, окрім вицвілих
планок бойових орденів під шерстю, нічого не знайшов.
Щоб якось умотивувати свої метушливі рухи, він глянув на годинник і сказав:
– Не сьогодні вскочив у халепу, а вчора. Вже вівторок, далеко за північ. Скоро
почне світати.
Повзик був так зворушений розповіддю Бікі, що навіть не скористався з нагоди
запропонувати нарешті відпочити.
– Факт. Ясно. Хотів краще, але не зміг. Таке життя. Лишайся з нами, забудь про
старого боцмана.
– Це неможливо! – запротестував обурений Бікі.
– Ну, то чеши Бубжою до великої річки, великою річкою до моря, морем до океану,
а там знайдеш своїх родичів і батьків…
– Батьки трагічно загинули перед моїм народженням, а з родичів ніхто не лишився,
– тихо сказав Овальний і, помовчавши трохи, повторив пошепки: – Ніхто…
Вдруге цієї ночі вітер затих, заспокоїлася вода, а тепер і вогонь перестав
потріскувати.
Всі троє чули, як б’ються їхні серця і пульсує в жилах кров.
Довго ніхто не озивався, бо в такі хвилини будь-які запитання недоречні.
Тишу порушив той, хто єдиний мав на це незаперечне право:
– Моє кумедне ім’я – це скорочення від назви проклятого острова, в піску якого
мене знесли. Кораблі забрали з приреченого на загибель острова людей, усіх 167
мешканців, лишивши тільки несвідомих птахів і метеликів, ссавців і плазунів.
Добромир, якого доля занесла туди на борту одного з поіржавілих військових
кораблів, теж приречених на загибель, поклав мене разом із жменею гарячого піску
до своєї шапки. «Що ви там поцупили, боцмане?» – спитав у нього генерал. «Рятую
від вашої бомби одну ще не народжену черепаху», – відказав Добромир, сідаючи в
шлюпку, і свиснув у свій мідний боцманський свисток. Тепер, гадаю, ви розумієте,
чому я вважаю його не тільки другом, а й батьком і ніколи не покину.

Бікі Хелонідес замовк на хвилину, мабуть, щоб заспокоїтись, а потім, удруге цієї
ночі, вдарив плавцем по воді й твердим голосом докінчив:
– У липні 1946 року на атолі Бікіні вибухнула атомна бомба. Загинули всі звірі,
хоч вони ніколи нічим не образили людей. Мої батьки і родичі були розчавлені
водою, яка вмить стала твердішою за камінь. Багато років після цього птахи
гинули в хмарах радіоактивного пилу, а риби – в отруєній воді.
Вогонь згас. Темрява, ніби злякавшись, стала ще густіша. Повзик не бачив кінчика
свого дзьоба, а Коот відчув тягар мороку на своїх вусах. На душі у всіх було так
паскудно й незатишно, що хотілося самого себе вхопити за карк і дати добрячого
стусана…
І саме в цей час над Бубжою, над самісіньким виднокраєм, небо трохи посіріло,
роз’яснилося. Всі троє повернули голови в тому напрямку, щоб упевнитися, чи їм
це не ввижається.
Ні, тепер уже ясний край неба вигнувся вгору, поступаючись місцем перловій смузі
з двома плямами: блакитною й рожевою – провісниками світанку.
Так уже ведеться, що завжди після найтемнішої ночі приходить день, після мороку
– сонце, а коли й трапляються хвилини чорні й смутні, треба стиснути дзьоба,
випустити пазурі й чекати, чекати…

Сторінки:
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24