Казка.укр - Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Фейсбук-група Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Живий журнал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Телеграм-канал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Інстаграм Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Ютуб-канал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн





Януш Пшимановський

Витівки Йонатана Коота

Витівки Йонатана Коота

Переклад з польської – Юрій Попсуєнко
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – В'ячеслав Ширяєв

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14    15    16    17    18    19    20    21    22    23    24   

Проти течії

Витівки Йонатана Коота

С-с-с-с…
Буль-буль-буль…
С-с-с-с…
Буль-буль-буль…

Сичання долинало з-за живоплоту, а булькання від річки.

На воді з’являлися і пропадали бульбашки, а за живоплотом не було нікого й нічого, хоч, судячи із звуків, хтось-таки там напевно сидів. Сидів, сичав та ще й виспівував баритоном:

Стільки бруду напустили в річку Бубжу,
Буль-буль-буль.
Що невдовзі стане схожа на калюжу,
Буль-буль-буль.
Тож зроби-но добре діло,
Буль-буль-буль.
До води впусти повітря сміло,
Буль-буль-буль.
Каламутить воду стало модно,
То й ловімо рибу, як завгодно!

Річка Бубжа була каламутна й до того ж якась кольорова: по ясно-коричневій воді розпливалися лиснючі зелено-брудні смуги. Колір шпинату, підсмаженого на автомобільному мастилі…

Довкола бульбашок вода була прозоріша, і туди підпливли два харіуси, щоб ухопити зябрами кисню. Стали один при одному, головами проти течії, легенько ворушачи плавцями, щоб не зносило.

Голос з-за живоплоту погучнішав:

Перший карась пливе боком,
Зліва лосось світить оком.
Чотири лящі за ним,
Потім ряпушка і лин.
Далі форель, короп –
Тягни цілий ворок.

Гілочки живоплоту, незважаючи на травневе тепло й сонце, були ще голі, бо брунькам, які пили воду з річки, не вистачило сили розвинутись.

Крізь зарості тернистої аличі блиснуло золотаве око й ворухнулося щось схоже на ячмінний колосок. Проте роздивитися, хто ховається за кущами, не було змоги, бо вітер поназбирував різне сміття – якесь ганчір’я, зім’яті газети, зірвані плакати, обгортки з-під морозива, порожні сигаретні пачки, – начіплявши все те на колючках.

С-с-с-с…
Буль-буль…

Ворухнувся дірявий пляжний брилик з надірваним верхом, з-за нього висунулася волохата лапа; немов дві маленькі шпаги, блиснули гострі пазурі – і обидва харіуси затріпотіли в повітрі, перелітаючи над живоплотом.

Буль-буль-буль… – пробулькотіло знову, наче нічого й не сталося.

Плюсь! Плюсь!..

Дивно – обидві рибини, виловлені з Бубжі, впали не на прив’ялу прибережну траву, а знов у воду! Але звідки могла взятися за живоплотом вода?

Невеличкий птах у лимонному светрику й розстебнутому темно-сірому жилетику, спостерігаючи це з високої верби, яка росла на тому березі, дедалі більше дивувався. Сичання і булькання спершу ладен був приписати своєму поганому самопочуттю, яке могло спричинити оптичний і звуковий обман, проте волохату лапу й літаючих риб він бачив дуже виразно, а несподіваний плюскіт води так само виразно чув. Та найголовніше – цей баритоновий спів:

Якщо нам люди каламутять воду,
Буль-буль-буль.
Пора давати пазурам свободу,
Буль-буль-буль.
Скоро в світі буде добре знана,
Буль-буль-буль.
Бубжанська славна справа Йонатана,
Буль-буль-буль.
Хто зберегти здоров’я хоче,
Нехай до мене в лапи скочить.

Глибоке дихання не допомагало птахові, погане самопочуття не полишало його. Він знав, що будь-яка спроба дістатися другого берега може скінчитися згубно. Знав, однак не міг перебороти цікавості.

Щоб додати собі духу, птах ступив кілька кроків по стовбуру головою вниз, а щоб трохи пожвавішати, довбонув гострим дзьобом кору, аж у голові загуло й луна пішла по річці, і врешті полетів, легенько посвистуючи крильми. Дві перші дуги хвилястого польоту виконав як належить, а на третій заточився і, різко втрачаючи висоту, ледве перелетів через тернисту аличу, змушений приземлитися зразу ж за живоплотом.

Майже не загальмувавши, птах з розгону беркицьнув між двома іржавими консервними бляшанками, які глухо задеренчали від удару.

– Тихше, хай йому чорт! – зовсім близько прогув оксамитовий баритон.

Птах скочив на рівні лапи, глянув, дивом здивувався, і, щоб не бебехнутися вдруге, забарабанив дзьобом у бляшанку.

Дзень-бом!..
С-с-с-с…
Буль-буль-буль…

Здоровий, у сірі смуги кіт, причаївшись під живоплотом, натискав задньою лапою на помпу, якою надувають пляжні матраци; трубка від помпи, замаскована сухою травою, вела до річки, звідки й долинало булькання.

Свіже повітря, видно, знову привабило рибу, бо кіт грізно ворухнув схожим на ячмінний колосок вусом, відсунув убік пляжний капелюх, який прикривав його, і, мов серпом, змахнув правою лапою. На сонці блиснула луска, у блакитному відрі, яке стояло тут-таки за рибалкою, хлюпнула вода.

– Щоб мене шуліка вхопив! – похмуро лайнувся птах. – Якесь котисько ловить рибу на подмух і, замість з’їсти її, вкидає до емальованого акваріума. Нічого не розумію!

Кіт обернувся, уважно глянув. Його золотаві очі потемніли, а вуса здригнулись, відкриваючи гострі, як ножі, зуби.

– А, це ти, невиховане дятлище! – зневажливо кинув він. – Якщо не зраджує мене пам’ять, я сьогодні ще не снідав.

Крилатий уже шкодував, що так по-дурному зачепив кота, не кажучи про те, що кинув небезпечну репліку просто під носом у хижака. Якщо закортіло висловитись, то треба було хоч на якусь гілку пурхнути. Шкодував, а проте злість у ньому наростала, і вгамувати її він не міг.

– Хоч вусом трусиш, та не вкусиш, – кинув він глузливо. – Облизуйся краще на рибу, а не на птаство, бо якщо сунеш свій паскудний писок, то так вріжу дзьобом поміж вуса…

– Мені більше до вподоби домашня птиця, – єхидно відповів кіт. – Риба отруєна й так смердить, що без оздоровлення в свіжій воді…

– Тю-тю, п-пі! – в’їдливо засміявся Повзик [маленька лісова пташка, яка добре лазить по деревах угору і вниз головою]. – А я геть запорошений високоякісним цементом, який летить із тих димарів, що за річкою. Якщо мене з’їси, забетонуєш кишки так, що ніяка клізма не допоможе.

– Доведеться тебе спершу добре вибити, – сказав рибалка. – А потім пилососом пройдуся.

– Пі-пі, тю-тю! Тобі, тупайлу, навіть не в голові, що мене повело від отруєних хлорофосом короїдів, жуків і личинок гусениць, якими я легковажно поснідав.

– Ти смієш мене називати тупайлом?

– А ти мене – дятлищем, хоча мій рід Повзиків не має нічого спільного з одним із тих зарозумілих типів, які підпираються хвостами!

– Ти моє тигряче обличчя називаєш паскудним писком?!

– А ти мене, незважаючи на бойовий дзьоб, – домашньою птицею?! Ану ходи-но сюди ближче, якщо не боїшся.

– Це я мав би боятись карикатури на горобця з баньками, підмальованими до вух? Під три скажених добермани, з мене вже годі! Ікла – готуй! – наказав сам собі.

Настала дуже небезпечна мить для обох посварених задирак, а також для моєї розповіді про витівки Йонатана Коота і двох його друзів, бо в цей момент загроза кінця зависла над ними явно при самісінькому початку. Та ось над другим берегом Бубжі загуркотів вертоліт і, неначе велика бабка, завис на місці, миготячи парасолькою лопатей. Верба запротестувала, вимахуючи молодими галузками, які стирчали вгору, і заплакала старим віттям, що опустилося майже до землі. Підтримуваний широкими пасами, з кабіни вихилився спостерігач; він тримав у руках потужного бінокля. Не помітивши, певне, того, що шукав, він дав знак пілотові, й вертоліт пересунувся трохи далі. Проте шум не затих, а став ще дужчий. Він долинав від міста, і в ньому дедалі виразніше лунали звуки, які можна почути хіба що в галасливій молодіжній компанії.

Кіт стягнув подертого брильця з живоплоту.

– Під спід залазь! – наказав він і про всяк випадок замаскував себе і птаха так, що їх не було видно з шосе.

Зробив він це дуже вчасно, бо за секунду повз них з гучним ревінням промчали мотоцикли без глушників, осідлані дикими вершниками, що несамовито кричали з висоти своїх сідел:

– Лови його!

– Хапай баламута!

– Бери негідника!

– Тримай паршивця!

– Взяти бестію!

– Держи мерзотника!

Двоє посварених, але схованих під одним капелюхом, обмінялися підозрілими поглядами.

Витівки Йонатана Коота

– Чи це не за вами женуться? Йдеться, либонь, про птаха.

– Швидше про того, хто ловить рибу в каламутній воді, та ще й без рибальського посвідчення.

– Попрошу не розчепірювати хвоста, як настрахана ворона!

– А я прошу не метляти своїм, як переляканий недоумок!

Обидва зауваження були слушні і вчасні, бо по шосе якраз наближався червоний фіатик спецмоделі «афро-демо-люкс» з опущеним верхом, парасолем від сонця і рухомою кришкою багажника, яка правила за віяло. На дверцятах білів напис «САМЕКС», а за кермом сидів набундючений представник людського роду й вигукував через гучномовець:

Витівки Йонатана Коота

– Хто бачив негідника Овального, нікчему без честі й волосся, мізерного на зріст виродка й хулігана з написами іноземними мовами на спині, мусить негайно повідомити про його місцеперебування! Якщо хтось дасть притулок згаданому вище покидькові й шельмі…

Птах на півскоку присунувся до кота, а кіт на чверть кроку до птаха, і обидва ще старанніше затулилися брилем.

– Злочинець, мабуть, дуже небезпечний, – шепнув один із них, закриваючи дзьоба крилом.

– Міжнародний, – уточнив другий, навіть вусом не повівши. – Якщо встиг переодягтись і змінити зовнішність то так швидко його не схоплять. Знаєш, у моїй сім’ї...

Вони почули виття сирени, і крізь дірки в брилі побачили сапфірові виблиски на машинах «швидкої допомоги». Промчало їх три чи чотири, дотримуючись відомого правила: якщо в погоні багато переслідувачів, обов’язково кілька з них розіб’ється. Потім була невелика перерва; після неї з увімкненою синьою вертушкою на даху проїхав міліцейський автомобіль, але не сигналячи, щоб не викрити себе перед злочинцем.

– Все, – сказав кіт, чіпляючи бриля на кущ. – Кінець куплету! З темпу їзди впізнаю машину інспектора Методія Новака.

– Приїхав розтелепа в свинячий голос! – Птах розправляв крила.

– Не скажи – це дуже досвідчений офіцер. Він завжди прибуває під кінець, щоб мати всі факти, потрібні для складання протоколу. Розтелепи і, даруйте на слові, жовтодзьобі квапляться, порушуючи правила дорожнього руху, тож і бачать неповний злочин або й чверть злочину, не кажучи вже про типів, які приїжджають ще до того, як сталася подія, і можуть тільки сполохати злочинців. У моїй сім’ї знайомі з такими речами…

– От-от. Ви сказали: знайомі. Ми вже давненько розмовляємо, а ще не запізнались. Ви дозволите? – Легенько піднявши крила, птах церемонно схилив голову: – Ерик Повзик.

– Дуже приємно. Йонатан Коот, капітан запасу.

– Двічі «о»? «О-о»?

– Так точно. Прізвище трохи британізоване.

– Але читається по-старопольському, – полестив птах. – Дозвольте, капітане, ковтнути води з вашої посудини.

– Пийте, будь ласка. Вода кришталево чиста. – Йонатан уперся хребтом і нахилив відро, щоб новому знайомцеві, якого, що не кажи, а лелекою не назвеш, було легше дістати до води.

– Чудова! Де брали?

– З цієї ж річки. Тільки вище від заводу.

– Отож-бо, – мовив Ерик і, трохи подумавши, запитав: – А вам не здається, що це директор утік із своєї роботи?

– Ви гадаєте, гналися за магістром-інженером Спритеком? За які гріхи?

– За отруєння. Кричав же той тип у мегафон, що, мовляв, той, хто бачив негідника…

– Йшлося ж про овального.

– Якраз директори мало ходять, багато їдять, отож часто гладшають і стають овальними.

– Тоді б не казали: «Покидьок і шельма». Щодо осіб вищого, ніж звичайні люди, рангу, таких означень не вживають, навіть якщо вони відповідають дійсності. То хтось із підлеглих…

– Виходить, не такий уже й важливий злочинець?

– Можливо. Буває, що завинив пес, а женуть кота.

– Або: крадуть миші, а люди ставлять опудала на птахів. У деяких країнах знищують усе птаство, а потім страждають від засилля павуків, жуків і гусені.

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14    15    16    17    18    19    20    21    22    23    24   

Автор: Пшимановський Я.; ілюстратор: Ширяєв В.




Пропонуємо також:


У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

Гостьова книга - Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова