Казка.укр - Дитячі книги з малюнками українською
  Головна    Про сайт


Януш Пшимановський

Витівки Йонатана Коота

Переклад з польської – Юрій Попсуєнко
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – В'ячеслав Ширяєв

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14    15    16    17    18    19    20    21    22    23    24   

Важка дорога до перемоги

Витівки Йонатана Коота

Надходила дванадцята. Сонце світило з бездимного неба, забавляючись розгляданням облич музикантів «Фенол Бемоль Олд Бой Банду», які кумедно віддзеркалювались у блискучій поверхні труб. Капельмейстер Тронбонь, висипавши з кишені рештки кришок для горобців, ходив поміж рядами і перевіряв, чи в усі музичні інструменти вставлено сурдини.

– Граємо бадьоро, весело, оптимістично, але piano, pianissimo, – приказував він, що музичною мовою означало «тихо», «якнайтихіше».

Люди прогулювались площею Гармонійного розвитку, розмовляючи впівголоса, бо ніхто не ганяв по колу на мотоциклі без глушника, не співав пісню «Пий, брате, пий! На старість торба і кий!», не вмикав гучномовців на повну потужність. Чути було жайворонка, спеціально, певне, запрошеного міськими властями, який то піднімаючись угору, то падаючи вниз, виспівував свою безжурну пісеньку.

Всі були святково вбрані, оскільки мали відбутися зразу дві урочистості. У затінку, на південній частині площі, столярний кооператив «Стругач прогресу» мав передати в дарунок молодим подружжям десять комплектів меблів, зроблених понад план у період від понеділка до середи в години, які досі гаялися на задоволення наркоманських потреб. Великий транспарант, почеплений на висоті третього поверху, закликав:

Замість цигарки смалити,
Поможи сім'ю створити.

На освітленій сонцем північній стороні площі було напнуто стрічку, яку раціоналізаторка Катажина в парі з віце-головою Ради Друзів Дитячих Ясел Пшемиславом Спритеком мала розрізати точнісінько опівдні, відкриваючи від імені жінок нові ясла в колишньому приміщенні витверезника. Ще вчора потрапити туди можна було з вузенької вулички Бербелюха, та у зв'язку із зміною призначення закладу було пробито двері з фасаду. Всі сприйняли це як річ природну, бо ж ордени носять на грудях, а чирка, коли вже вона вискочила, нехай краще буде з протилежного боку.

Між тими, хто чекав цих подій, прогулювались пані у вишневому капелюшку, колишній харцер і рудий Зефірин, а також елегантний керівник «САМЕКСу». Панна Зося вклонилась йому, проте він не помітив ні її, ні кота з бантом на шиї, якого вона несла на руках, прикриваючи купленою в кіоску газетою, щоб не дуже впадав в око чималий розмір тварини.

Панна Зося і Коот промовисто перезирнулися, помітивши перевдягненого в цивільне Войтасика, який був тут не при виконанні службових обов'язків, а проте всім своїм виглядом уособлював лад і порядок.

От-от мала настати дванадцята. Годинник на міській ратуші заскрипів, готуючись вибити перший удар, капельмейстер Тронбонь підняв угору паличку, пані Катажина, покинувши плести, взяла в руку ножиці й розкрила їх – та враз усі заціпеніли від подиву й жаху. Навіть Жайворонок зупинився в польоті.

Витівки Йонатана Коота

На другому березі річки щось загурчало і, поминувши міст посунуло до центру Міста. Звук нагадував поєднання ревіння реактивного літака на старті, скреготу зіпсованого трактора і ударів молота по заклепках трансатлантичного пароплава.

Та хоч би що то було, і хоч би хто цією пекельною машиною керував, одне певне: терористи замордують, або вже почали мордувати Пшилєппу і Радоху, спортклуб «Хімор» ганебно програє з рахунком 0.10, а замість ансамблю «Джем Сесьйон» буде такий деконфітюр, що Місто не скоро відродить свою добру музичну репутацію.

Ревище чулося ближче й ближче. А коли затопило всю площу, крізь механічні звуки прорвалося розпачливе:

– Є-є-є!

Пані у вишневому капелюшку поставила парасольку під дерево, повісила сріблясту лисицю на гілку й знепритомніла. Колишній харцер почав робити їй штучне дихання.

Котик з блакитним бантом на шиї виліз з-під газети, і, щоб краще бачити, вмостився на плечі пані Зосі.

На площу, оточений таким жахливим ревищем, що старт реактивного літака на його фоні видався б дзижчанням захриплого комара, виїхав не надто великий, але дуже червоний автомобільчик.

Витівки Йонатана Коота

Войтасик, видобувши з кишені цивільного костюма службовий жетон, зупинив машину й рішучим жестом наказав вимкнути двигун. Він намірився вліпити солідний штраф, а потім арештувати водія, проте не встиг.

Юрба впізнала короля бомбардирів і комету естради. По всій площі Гармонійного розвитку прокотився радісний гомін, оркестр заграв туш, не заглушуючи, щоправда, жайворонка.

– Марієтто, в чім річ? Чого це вони так тихо? – шепнув центральний нападаючий. – Не люблять нас уже, чи що? – тремтячими руками він дістав з пачки сигарету, глибоко, мало не до п'ят, затягнувся.

– Прошу вибачити, – сказав постовий Войтасик, забрав у нього з-поміж пальців сигарету і, старанно загасивши її об каблук, вкинув недопалок в урну.

Котик на плечі в панни Зосі розправив бант на шиї, пригладивши вуса, промурчав:

– Ну, ну...

Пшилєппа насунула капелюшок на очі, щоб ніхто не бачив її обличчя, яке тонуло в сльозах. Радоха віддав міліціонерові ключики від машини, добув із кишені пляшку й добряче хильнув з неї, не розуміючи, що сталось і звідки ця тиша.

Аж тут до нього підійшов жалюгідний, може, навіть найжалюгідніший на все Місто п'яничка, простяг руку й мовив:

– Дай, кирюхо.

Ясьо дав, бо хіба ж відмовиш спраглому?..

П'яничка зачерпнув відваги, що й на денці не лишилось, розбив порожню пляшку об брук і зарепетував:

– Земляки, невже не жаль? Нехай живуть, нехай п'ють!  У сусідки хата біла, у сусідки хата мила, проп'ємо ми тую хату, бо хочеться заспівати... Пши-лєп-па, Пши-лєп-па! – горлав він на всю Площу і гатив по жерстяній урні знятим з ноги черевиком. – Па-па-па!

Витівки Йонатана Коота

Марієтта відкинула капелюшок на плечі, показала в усмішці зуби й заспівала:

Ти скажи, чи серце твоє, є-є-є,
Біля мене дужче заб'є, є-є-є?

Потім уже не було чути, що вона співає, бо хтось намагався втихомирити п'яничку, хтось перешкоджав це зробити, репетуючи ще голосніше, і, що там казати, не минуло й десяти хвилин, як музики, повитягавши сурдини з інструментів, гримнули на повну гучність подмухами труб, колишучи густі клуби сигаретного диму, які зависли над площею.

– Якщо він верещить, то й мені можна...

– Він он курить, а я що, гірший? – перекрикували розсудливіших ті, в кого вітер гуляв у голові.

– Усі рівні, немає рівніших!

– Кожен робить, що хоче!

Директор Спритек, віце-голова ради Друзів дитячих ясел, узяв ножиці з рук пані Катажини, поклав їх на тацю, яку тримала його секретарка, панна Лоліта, і гукнув їм обом, перекриваючи ревіння юрби:

– Почекаємо! Добре, що прохід від Бербелюхи не замуровано, бо соромно було б вести п'яних посеред Гармонійного розвитку.

Постовий Войтасик саме й вів першого п'яницю, котрий вигукував з останніх сил:

– Земляче, чи тобі не жаль? Земляче!

О дванадцятій п'ятнадцять на площу в'їхала «швидка допомога», а ще через п'ять хвилин прибув інспектор Новак.

Методію досить було кинути один погляд, щоб оцінити ситуацію: верещали всі, кілька осіб цмулило відомі напої просто з пляшок, кілька сотень курило сигарети, навіть приведена до тями колишнім харцером пані в сріблястій лисиці смалила «плей-бабу». Інспектор подумав, що від ста годин терору, як від травневого снігу, в одну мить не лишилося й сліду. Проте ніякої радості, а навіть втіхи, він від цього не зазнав.

Зразу ж перед собою він побачив спину пані Зосі і хребет Йонатана Коота. Досить було тільки простягнуті руку, схопити за блакитний бант і сказати: «Іменем закону я вас арештовую». Та інспектор мав якісь інші плани, а може, просто не хотів цього робити, бо позадкував і перейшов на протилежний бік площі.

– Скажіть, будь ласка, боцманові, що його запрошує до себе ветеран Сімнадцятки, – сказав Йонатан панні Зосі. – До зустрічі завтра увечері.

Він віддав їй непотрібну вже стрічку й легко зіскочив з плеча дівчини. Потім, скориставшись із повідчинюваних дверей, прослизнув навпростець через ясла, які знову стали витверезником. Далі побіг вузькою, попружною і похмурою Бербелюхою, а тоді вже, розігрівши м'язи, голубуватою тінню майнув через міст. Йому здавалося, що його підганяє не тільки відлуння галасу, а й якийсь дивний – чи то тютюновий, чи то феноловий – сморід.

Навіть на другому березі, коли заглибився в ліс, коли мчав щодуху, перетинаючи ділянки тіні й сонця, долав зарості брусниць та інших ягід, занурювався у білі дзвоники конвалійових галяв, неприємний запах не полишав Йонатана. «Може, так пахне поразка? – думав він, не вповільнюючи ходу. – Де ж я схибив? Чому, коли один робить щось дурне чи лихе, інший справою честі вважає чинити так само? Чому натовп, у якому було так багато мудрих і добрих, піддався на провокацію найжалюгіднішого із жалюгідних?»

Біля пам'ятника Спраглого Партизана серед укритих мохом валунів легко брижилося тиховоддя, на яке залітали бризки з водоспаду.

Капітан розгледівся довкола, нікого не помітив і з докором у голосі подав умовний знак:

– ЕЙ!

– ЕЙ! – відповів Хелонідес, виставивши голову з-під джерельного душу.

– Купаєшся на посту? – Коот був помітно роздратований. – Ану, кажи швидко, сержанте, від кого з нас двох тхне?

– Від обох, – принюхавшись, констатував Бікі. Твоя шерсть, Йонатане, пахне сигаретним димом, а я – фенолом.

– Тебе хтось покропив?

– Ні, річка смердить.

– Розплутали труби?

– Навіть не пробували, але результати найчудовішого винаходу може звести нанівець один єдиний бельбас. Ти, мабуть, пам'ятаєш, Зефірин доповідав про одного з найзапекліших алкашів, якого інспектор віддав під нагляд вахтера?

– Пам'ятаю. Це той капельмейстер, еге?

– Так-от Тронбонь помарширував з оркестром на урочистості, а п'яничку лишив самого, давши завдань промити фільтри. Рецидивіст випив розріджувач, а фільтри опустив у Бубжу, щоб вони самі промивалися течією. Вже повипливала мертва риба, вже в'януть аличеві кущі.

Витівки Йонатана Коота

Йонатан поправив опалі вуса, зволоживши лапу, приплескав їх до щік. Проковтнув слину і, щоб не зрадили своїх почуттів звучанням голосу, показав лиш напрямок маршу.

Так само, як і дев'ять днів тому, вони піднялися руслом струмка через пороги і скелясті уступи аж до його джерела. Узбіччям, встеленим сухою глицею, вийшли на край корчовища і, перепочивши трохи в тіні останніх дерев, рушили далі.

Ішли мовчки, не розмовляли й тоді, коли зупинялися відпочити. Йонатан був заглиблений у невеселі думки, Бікі навіть через панцир відчував, що відволікати його від цих думок різними дрібницями не варто.

На півдорозі сержант почув далекий шум мотора, який то затихав, то гучнішав, долинаючи з якогось одного місця попереду. Бікі відзначив, що командир, досі набагато чутливіший, не звернув на це уваги.

– Ерик, мабуть, приготує що-небудь до нашого приходу, – мовив він Коотові.

– Чому ти саме зараз про це згадав?

– Бо якраз минаємо місце, де ріс його родинний дуб.

– Ага, справді, – сказав капітан, ніби лише тепер усвідомив, де перебуває, і зразу ж нашорошив вуха. – Щось начебто гуркоче, – невдоволено муркнув він. – Нижче голови, щоб нас здаля якийсь Лись-Блись не запримітив.

– Не чути ні пилок, ні сокир.

Коот нічого не сказав, лише змінив напрямок руху, обходячи джерело шуму.

«А щоб мене злий собацюра вхопив! – подумав він. – Якби Бікі не заговорив і не вирвав мене із задуми, то підліз би просто під гусениці цього тягача. Або завдання перед собою ставлю надто важкі, або командир я надто старий», – констатував він і, відчувши гіркоту в горлі, провів язиком по носі.

  

Коли дійшли до Цюркави, Коот лишив Хелонідеся на чатах, а сам помчав у напрямку шуму. Перш ніж добігти до місця, побачив тремтячу верхівку величезної ялини, яка темною свічкою височіла над лісом. Якась сила шарпала їх за стовбур, гуркочучи дедалі дужче. Нарешті дерево захиталось і, обмітаючи білі хмари на небі, гупнуло на землю.

Місце для розвідки було невдале, згладжене тракторними гусеницями, і Йонатан, щоб побачити все зблизька на власні очі, мусив повзти через колючу ожину. Повзти довелося довго, було боляче, та коли врешті він розгорнув носом останню заслону листя, побачив за два стрибки перед собою спину й спітнілу лисину Лись-Блися, який, сидячи на розкладному стільчику й посмоктуючи пиво з пляшки, був схожий на глядача в театрі.

Під стільчиком валялися розбиті пляшки, паперові етикетки й порожні консервні бляшанки, а перед ним на безпечній відстані стугонів великий гусеничний тягач, який без пилок і сокир корчував дерево за деревом, спершу обхоплюючи стовбур товстим сталевим тросом а потім легенько, поволеньки і безжально намотуючи його на барабані.

Цей потужний зашморг безжально видирав ялини, сосни чи дуби разом з корінням.

– Такий пихатий, у стільки разів вищий за мене, – примовляв Лись, погладжуючи свої кудлаті бакенбарди і спостерігаючи, як стовбур опирається, як, не бажаючи скоритися силі, трусить гілками... – Вже летиш, уже тебе нема... А ми ями зарівняємо, і – лись-блись, гладенько, порядочок під шнурочок...

На берег Цюркави Йонатан повернувся пригнічений і ніби раптом набагато більше посивілий. Хелонідес подумав, що то, мабуть, від зміни освітлення, бо якраз в цей час кілька великих купчастих хмар оточило сонце, і проміння падало на ліс притьмяніле, мов старе золото.

– Капітане, у тебе кров на лівому вусі. Може, хлюпнути трохи водички?

– Не варто, Хелонідесе, – відповів Коот. – Кого наша кров хвилює! Пливемо.

Рушили за течією Цюркави, збільшуючи швидкість у міру того, як усе більше розступалися її береги. На водах Малого Хлюпу вийшли з нурту і, повернувшись так, щоб тінь падала на праве плече, попливли на північ у напрямку «Перепалки».

Ледве минули острівець з березами, де вони базувалися перед випадом до «Хати Бунгало», як почули закличний свист Повзика:

– Тіу тіу, пі-пі!

– ЕЙ! – крикнув Бікі.

– ЕЙ! – відгукнувся Ерик.

Йонатан Коот, що сидів посередині капралаксу, неначе на капітанському містку, на жаль, не вимовив ні слова і навіть не зітхнув.

Він мовчав, як принц Медіна Сідонія, що повертається до Іспанії зі своєю розгромленою «Непереможною Армадою»; як адмірал П'єр Шарль де Віленю, взятий в полон Нельсоном у битві під Трафальгаром; як Наполеон під Ватерлоо.

 

«Перепалка» зустріла їх делікатною, ненав'язливою гостинністю. Не прозвучало жодного «добридень». Подружжя Видерків, здавалось, навіть не помітили гостей, хоча Повзик знайшов під огорожею кілька ліщинових горішків і заніс їх у дупло на дубі, щоб там розбити і схрупати, а Хелонідес тут-таки на березі побачив свіжу головку салати, навіть покроплену соком з лимона. Коот надибав миску з молоком, покуштував, але не пив, і, забившись у густі комиші, сидів там так нерухомо, що дика качка сприйняла його за клубок вовни і навіть скубнула, сподіваючись добути що-небудь на будівництво гнізда.

Обидва сержанти спостерігали за шефом, проте не порушували його командирської самотності, сподіваючись, що сутінки, так любі серцю нічних десантників, усе змінять. Прочекавши так аж до ранку, ніякого поліпшення настрою в командира вони не відзначили, тож змістом їхнього рапорту була вимога проведенні наради.

– Не варто, – сказав капітан. – Журба напосілася. Минеться сама по собі.

– Чому ти думаєш тільки про себе? – спитав Хедонідес.

– Ти думай про нас! – зажадав Повзик, – Таких двох, як ми втрьох, немає жодного в світі.

– Це ти сам вигадав? – ледь усміхнувшись, спитав Коот.

– Ні. Був такий довоєнний фільм, про який мені боцман розповідав.

– Не варто, – повторив Коот, знову посмутнівши.

– А ти забув, як ділив печену картоплину, говоряча про спільну долю? Хочемо наради!

– Бо коли ні, – гнівно вигукнув Ерик, – то, стонадцять паскудних могильних хробаків, дам тобі по вусах як обіцяв ще на самому початку нашого знайомства. Пам'ятаєш?

– Ерику! – намагався втихомирити його Бікі.

– Що? Думаєш, як шепнеш «Ерику», так я і замовкну?

– Але ж капітан...

– Капітана Йонатана з Сімнадцятої БриКоНіДес я шаную і люблю! – кричав розлючений пілот. – А такого похнюпленого котиська знаєш, де я бачив? Знаєш чи ні?

Хелонідес не сказав, знає він чи ні, та й Повзик не встиг висловитись, бо Коот, набравши рішучого вигляду, обізвався:

– Закрийте, сержанте, дзьоба! Нарада відбудеться на галявинці під кущами бузку, коли тінь від їхніх вершечків сягне води.

– Слухаємось. ЕЙ! – відповіли одностайно і, зробивши поворот кругом, промарширували три кроки.

Потім Хелонідес пірнув у напрямку того теплого донного джерела, про яке він уже розповідав своїм друзям, а Ерик полетів до дупла, щоб зірвати серце на роздовбуванні горішків.

Коот лишився сам зі своїми сумними думками.

Не ширша за листок смужка лишалася між тінню від кущів бузку і вологою лінією піску, на якому води Малого Хлюпу зустрічалися з берегом, коли пілот Повзик промчав на бриючому польоті над садом, у фігурній напівбочці перевернувся на спину і пішов на посадку просто над ямкою з-під викорчуваного дерева, тримаючи курс на галявинку.

Тієї ж миті Хелонідес виткнув, наче перископ, голову з озера, тернувся пластроном об прибережну мілину і вийшов на берег, лишаючи за собою широкий мокрий слід.

– Якби трохи війнуло від берега... – почав Ерик. – От якби війнуло!

Вітер війнув, нахилив кущі бузку, вмочивши їхні тіні у воді, і саме в цей момент, не спізнившись ані на секунду, безшумно з'явився Коот.

– ЕЙ! – привіталися сержанти, салютуючи одночасно.

– ЕЙ! – відповів капітан.

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14    15    16    17    18    19    20    21    22    23    24   



Фейсбук-група Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Живий журнал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Телеграм-канал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Інстаграм Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Ютуб-канал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн


Усі категорії


У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова





Гостьова книга Контакти   На головну сторінку

© 2015-2020 Валерія Воробйова