Казка.укр - Дитячі книги з малюнками українською
  Головна    Про сайт


Януш Пшимановський

Витівки Йонатана Коота

Переклад з польської – Юрій Попсуєнко
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – В'ячеслав Ширяєв

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14    15    16    17    18    19    20    21    22    23    24   

Довкола стояла тиша теплого травневого пополудня. Біля сторожки кудкудакала курка, бджоли сповнювали сад золотавим гудінням, у покручених протоках озера крякали чирки, шукаючи будівельний матеріал на гнізда, проте всі ці звуки не тільки не перешкоджали, а ніби доповнювали тишу.

– Друзі! – тепло й сердечно мовив Йонатан, та вони не відчували радості, навпаки, занепокоїлись, тому що вуса в командира були спущені й він не назвав їх солдатами. – На цьому місці ми слухали з вами повідомлення про поширення ідеї Вузлів СПРИТ-КА...

– Тобто Коотових, – поправив його Бікі.

– ... по всій країні. Тут ми взнали про спокутування Лись-Блися, який поклявся насадити цілі ліси. Ці кущі бузку чули наш бойовий клич...

– ЕЙ, ЕЙ, славо наша, гей! – вихопився Ерик. – Славо наша, гей!

– Оце дзеркало води бачило нашу радість від здобутої перемоги.

– Наші вистриби, борюкання, переверти, – Повзик навіть трохи підскочив, знуджений задовгою, як йому почало здаватися, промовою.

– Не минуло тижня, – вів далі Коот, – лише кілька днів, зате яких активних і, скажу не вагаючись, – геройських. Протягом ста годин ми тримали в пазурах усе Місто і диктували йому свої умови такі ж категоричні як Сциніон Карфагену (римський полководець, який у 146 р. захопив і зруйнував Карфаген – місто-державу в Північній Африці) тільки набагато мудріші. Та варто було проявити ницість, лінивство й дурість усього лише трьом людцям – і всі наші три перемоги обернулися на поразку.

– Як це всі? – крикнув Ерик. – Бікі казав мені про того дармоїда і наркомана, який загидив річку, але я присягаюсь на дубовому листі, що коли тільки дозволиш мені, капітане, то ще до понеділка я ось цим дзьобом увіб'ю йому цвяхи в труну.

– Ерику! Ти ж не акула-людоїд і навіть не шуліка, – примирливо мовив Хелонідес і звернувся до Йонатана: – Це я розповідав йому про свою пригоду, а ось ти, капітане, не сказав нам ні слова про те, що ж сталося в Місті чи в лісі.

Коот був по-солдатському відвертий і лаконічний, нічого не пом'якшував і не прикрашав. Слова падали, немов гранати, і з кожним реченням обидва сержанти щораз нижче опускали голови.

– У суботу після роботи сюди прийде панна Зося з боцманом. Їй буде оголошено подяку перед строєм, а твій батько, Хелонідес, почує правду про нас і про наші вчинки. Що ж до нас трьох, то ми все ще лишаємось Ескадрою Йонатана...

Від зворушення командирові стиснуло горло, і якусь мить він не міг говорити.

Десь неподалік, мабуть, знімалися в політ дикі лебеді, бо так сильно били крильми по воді, що здавалося, ніби ціла ескадра кораблів розгорталась у бойовий порядок.

– Ми втрьох як були ЕЙ, так і лишились, – повторив Коот, оволодівши голосом, – і перед нами стоїть складне завдання...

Йонатан говорив дедалі голосніше, щоб перекричати хлюпотіння і чимраз сильніше сичання, та врешті мусив замовкнути, бо вже нічого не було чути, крім оглушливого:

С-с-с-с-с... Буль-буль-буль...

Троє друзів стали в бойову позицію, готові відбити атаку.

– Наші! Ур-ра-а! – раптом вигукнув Бікі й скочив у воду, кличучи: – Сюди, сюди, боцмане!

З-за густого очерету, не перестаючи сичати и булькати, поволі висунувся велосипед з панною Зосею на рамі, Добромиром на сідлі і великим плетеним кошиком, прив'язаним до багажника.

Боцман метляв подертою правою штаниною, був геть мокрий, але радісно усміхався.

– Агов! – кричав він. – Ви чекали на нас від суші, а ми від Атлантики, тобто, як її, тьху! від Хлюпотики. Отут і тут ще треба допрацювати, щоб стиснуте повітря не шарпало штанинами, а як педалями кручу, то від вилясків лопатей голова йде обертом, – але мій водопед, безперечно, викличе революцію в десантних операціях і в туризмі. На першу ж премію від винаходу збудую в місті два басейни: відкритим для всіляких зефіринів і з підігріванням для нашого шановного Хелонідеса. Ну що, не сподівалися таке побачити? Сідай, капітане, прокатайся трохи.

– Ви ж збиралися приїхати в суботу після роботи, – ухильно сказав Коот, якого не спокушала перспектива купання навіть на велосипеді.

– Вже по роботі, Йонатанку! – гукнула Зося, аж підскакуючи від радості – Ми зовсім забули, що завтра субота вільна!

Дринь!..

Дринь!..

Це Ерик гатив дзьобом у велосипедний дзвоник, щоб було іще веселіше.

– А в кошичку, мабуть, щось смачненьке? – Бікі повільно піднімав плавцем накривку. – Може, пакетик агар-агару?

– А для мене, боцмане, ви часом не привезли корабельних жуків під павучим соусом? – загукав Ерик, переставши триндикати.

– Аякже, аякже, – озвався чийсь дуже милий голос із середини.

– Вибачте! – Хелонідес, уражений, відсахнувся. – Перепрошую, що не постукав.

У напівмороці кошика загорілись жовті й сентиментальні очі.

– Хто це?

– Я не серджусь, любий, – ніжно, млосно і замріяно муркнув голос.

– Кого це ви тут без попередження... – забурчав Коот, відкриваючи кошик, і аж захитався на задніх лапах, бо хтось зненацька кинувся йому на шию.

– Ча-ао, тату!

– Це ти? – не повірив власним очам капітан. – Яким побитом? І що це ти з себе, Пусько, зробила? На кого ти стала схожа?

Запитання, либонь, було доречне. Йонатанова донька так змінилася, що в ній ніхто б тепер не впізнав причесаної під ангорську кицьку покоївки з «Хати Бунгало». Шерсть гладенька, гривка коротко підстрижена, і тільки один вузький мідний браслет на лапі та чорна хустка на шиї.

– Кого ти знову вдаєш?

– Нікого, тату, – відказала Пуссі, аж по очі ховаючи мордочку в хустці. – Я тепер є і завжди буду терористкою, донькою великого Йо. Ти хоч знаєш, тату, як ти гримиш? Всі тепер ні про що не говорять, тільки про тебе і про твоїх десантників. «Тер-рор, Хор-рор, Мар-рмелад»! Фантастично!

Капітан намагався стишити цей ураган захвату, але донька обняла його і заспівала ще не зовсім сформованим, але приємним голосом:

Не благайте, не нявчіть
Ні в будень, ні в свята,
Я нікого не люблю,
Окрім свого тата.
Він такий у мене сильний
І такий завзятий,
Що тікають геть від нього
Вороги закляті.
Няв, няв, няв...
Няв, няв, няв...
Няв, няв, няв!

Витівки Йонатана Коота

Йонатан, стараючись приховати зворушення, причісував посивілого лоба, непомітно тер лапою очі і мурчав:

– Граєш нову роль, виспівуєш нові слова на стару мелодію, робиш з мене бульдог знає кого, якогось бандита з великої дороги...

– Тоді вже радше розбійника, тату! Ти знаєш, як про тебе співають?

– Хто?

– Усі. Панно Зосю! Пане Боцмане! Три-чотири!

Кішечка махнула лапою, і вони втрьох заспівали по-гуральському на три різні голоси:

Гей, допоки Цюркава до озера плине,
Гей, допоки зеленіє листя тополине,
Гей, сміливих слава не загине,
Поки Коот з ними...

Йонатан, повернувши вуса до кущів бузку, старанно й поволі виламував дві розквітлі китиці. Робив він це довше, ніж будь-коли, тамуючи хвилювання, нарешті вручив їх співачкам і подякував їм за пісню уже своїм звичним голосом.

Боцман тим часом відчепив поплавки від водопеду, зручно вмостився на них і промовив:

– Коли ми підпливали до берега, ви, любі терористи, саме обговорювали якесь важливе питання...

– Не терористи, а транспортники, – перепинив його сержант Повзик.

– Це ти, Ерику, недоумкуватим мухам можеш такі небилиці розказувати, а не морським вовкам.

– Невже ти гадаєш, що ми... – почав був Хелонідес і урвав на півслові, перейшовши на інше: – Сам же казав, що всі листівки про наш розшук зразу ж позривали колекціонери.

–  Не гадаю, Бікі, а маю стовідсоткову певність. Адже я пішов до одного з тих збирачів і попросив показати листівку. Хочу сказати, що на фотографії у тебе набагато солідніший вигляд за той предмет, який ти підпираєш.

Витівки Йонатана Коота

– Прошу нас вибачити, боцмане, що ввели вас в оману, видаючи себе за працівників «ТВОПОСУТРАПО у СЛЕТЕПЕРІ».

– В оману ви нас не ввели, тож нема про що говорити.

– Ми збиралися вам завтра все пояснити.

– А вийшло так, що все стало ясно сьогодні.

–  Це просто чудово, що ви привезли Пуську. Така приємна несподіванка!

– Моєї заслуги тут немає. Вона так хотіла вас побачити, що й сама прибігла б, якби знала, де ви переховуєтесь.

– Я сподіваюсь, що ніхто...

– Ніхто! – запевнив боцман. – Навіть панна Пуслава, яку я саме тому и віз у кошику, щоб посвячених у таємницю було якомога менше.

– Правильно, – сказав капітан. – Адже я не знаю, чи захоче вона зі мною лишитися, коли довідається, що з терором покінчено, і то назавжди. Оце саме перед вашим прибуттям я збирався повідомити моїх підлеглих про свою думку щодо...

– Розв'яжемо цю проблему спільно, – перебив його Добромир.

– Я мав на увазі ескадру, а не проблему, – пояснив Коот.

– А я проблему, – повторив боцман і без будь-якого попередження подав гучну команду: – Довкола мене сідай!

Послухались його всі, оскільки боцманське звання на флоті одержують такі люди, яких не можна не послухатись, навіть коли ти адмірал.

– Моряки!

Саме так назвав їх Добромир, і в цьому було багато слушності, бо ж кожен із нас – на морі, в повітрі чи на суші – випливає з рідного порту і, змагаючись з вітрами, проклинаючи затишшя, оминаючи рифи, тримає курс через життя на сонячні й щасливі острови.

– Моряки! Одинадцять днів тому капітан Коот сформував ескадру і повів її на бій. Я знаю про її перемоги й поразки і прошу, щоб ви прийняли мене під свій прапор.

Пропозиція була така несподівана, що навіть Повзик мовчав, розкривши від подиву дзьоба.

– І це в таку критичну й важку хвилину? – спитав Йонатан.

– Коли вода заливає трюми, тікають щури, а не боцмани. Прапор на топ-щоглі, капітане. Ми ще дійдемо під нашими вітрилами до багатьох перемог, треба тільки повернути штурвальне колесо.

– Давай курс! – вигукнув Повзик, відчуваючи, що знову збирається на бій.

– Досі вашою зброєю були хитрість і кмітливість, не раз вас рятували спритність і відвага, а плутні Йонатана Коота, без сумніву, ввійдуть в історію.

Капітан заперечливо похитав головою, але донька щось йому шепнула на вухо, викликавши сміх під сивим вусом.

– Проте всі ваші операції мали характер партизанський, диверсійний, навіть, на жаль, терористичний, особливо остання, що в моїх очах дискредитує її морально. Не можна сучасні проблеми розв'язувати методами ретро і не можна застосовувати силу до невинних, про що я вже казав.

– Курс, боцмане, курс! – нервувався Ерик. – Досить цієї води.

– Ех ви, анархісти-терористи! Наробили дурниць! Сором! Діючи втрьох, без людей, нічого не добилися, лишившись ні з чим. Якщо ми по-справжньому хочемо захистити природу, повинні діяти з людьми.

– Багато хто з них не хоче, не розуміє, – сказав Хелонідес.

– Треба пояснювати, переконувати, заохочувати.

– Лись Блися теж? – глузливі спитав Крилатий.

– Теж.

– Отакої! – обурено кинув Повзик. – Я швидше павука навчу плести шкарпетки на зиму.

– Я могла б поговорити із Зефірином, намовити панну Катажину з центрального комутатора і загітувати вахтера Тронбоня. А ще Івонці Спритековій можна сказати, – лічила на пальцях панна Зося.

– Що з того? – зітхнув Йонатан. – Жодна з цих осіб не має великої влади. А з таким, наприклад, як директор магістр-інженер Пшемислав Спритек, навіть не варто й заводитись.

– Не варто, – чесно признався боцман. А шкода, він міг би зробити багато корисного. Він не ламається тільки тоді, коли йому згори вказівки надійдуть.

– Треба, пане Добромире, перетягувати на наш бік не лише простих людей, з якими не важко домовитись, – задумливо мовив Коот, – а й керівників і начальників, ректорів й директорів, магістрів і міністрів, генералів і адміралів, президентів і дисидентів, королів і королев, прем'єрів і прем'єрш... Як це зробити?

Запала тривала тиша. Знову стало чути кудкудакання курей біля сторожки, гудіння бджіл у садку. Минала хвилина за хвилиною. Пуслава зняла хустку з шиї і піднесла її до очей, на яких бриніли великі сльози. Вона ж так хотіла бути разом із прославленим батьком Йонатаном і вершити великі діла...

– Я знаю, – спокійно мовив Хелонідес.

– Що ти знаєш? – поквапив його Повзик.

– Знаю, в який бік повернути штурвальне колесо і яким курсом має піти наша ескадра.

– Сам придумав? – захоплено вигукнула Пуссі. – Який же ти молодець!

– Ні. Я лиш згадав одну мудру книгу.

– Кажи, – підохотив Йонатан.

– На переконування в нас піде трохи часу, хоч не так і багато, якщо найдостойніших серед переконаних ми прийматимемо до ескадри. Стало ж нас удвічі більше кілька хвилин тому.

– П'ять, – полічив Ерик.

– Треба казати «п'ятеро», – поправив його Бікі. – А якщо про тебе не забути, то шестеро.

– ЕЙ, лоцмани, годі вам, – зупинив їх боцман. – То що ж ти, Бікі, придумав?

– Якщо ескадра хоче зловити всіх, від кого багато залежить, вона повинна широко розкинути сіті.

– Перестань ти про ці товсті й тонкі риби, бо як дзьобну!..

– Поміркуємо перспективно. Де зараз усі майбутні директори, міністри й прем'єри? – спитав Хелонідес і сам собі голосно відповів: – Вони ще діти й ходять до школи.

– Діти? – здивувався Ерик. – Невже? Ти це напевно знаєш?

– Напевно. Отож якщо нам вдасться переконати всіх дітей...

– ЕЙ! – плеснув руками боцман. – Бікі – голова. У кожному класі команда, у кожній школі ескадра, а на чолі флоту адмірал Коот.

– ЕЙ, боцмане, рифуй вітрила! Хто надто високо поглядає, того такса кусає, – сказав капітан, одначе в його словах, попри їх зміст, прозвучали і надія, і довіра. – Сядемо ближче й поговоримо тихіше, бо ніколи не знаєш, стонадцять буль-мастифів і пудель-пойнтерів, чи хто не підслуховує.

Посідали ближче й пошепки почали складати плани нових операцій. Слів уже не чути було, одначе листя бузку затріпотіло, як прапори на військових кораблях, що вирушають у бій.

  

Роком пізніше, чи, може, двома, у всякому разі навесні, певно, і в травні, бо садки вже побіліли, а в лісі заквітли берези і дуби, глід і горобина, разом з інспектором Новаком я вибрався на маївку.

Два велосипеди, звичайні, не водні, стояли, сперті один на одного, як два мудрі віслюки, стомлені важким переходом, тільки дзеркальця заднього виду на довгих хромованих стержнях стирчали чуйно, наче вуха. Ми сиділи поруч на стовбурі ялини, поваленої зимовою бурею. Методій правою рукою потирав ліву ногу, бо в нього нили кістки, як це буває на весну. Неспішно розмовляли про всяку всячину. День був сонячний і лагідний, а розмова така приємна, така дружня, що я наважився запитати про одну річ, яка давно не давала мені спокою.

– Чи справді в день повернення Радохи з Пшилєппою до міста не можна було затримати Йонатана Коота? І чи не траплялася нагода пізніше спіймати когось із його спільників?

– Отримавши відшкодування із страхувальної контори за подряпаний футляр і заплативши штраф за халатність, директор більше цю справу не порушував. – Новак відповів на моє запитання ухильно.

– Ну гаразд, – не здавався я, – а як же з іншими витівками Коота?

– Протокол ми зберігаємо в архіві, – без особливого ентузіазму відповів детектив. – А загалом скажу тобі, що я дотримуюсь правила, яке складається з трьох частин: добра міліція знає все, говорить небагато, а заарештовує тільки тоді, коли немає іншої ради.

Виклавши цю максиму, він махнув рукою, як мені здалося, показуючи на велосипед. Я глянув у прямокутне дзеркальце і закляк на місці.

За нашими спинами по лісовому бездоріжжю крокувала Ескадра Йонатана. На чолі йшов Коот з гордо задертим хвостом, за ним Зося з Ериком на плечі і врешті боцман Добромир, який тягнув легенький візок з Хелонідесом. Усі співали, а Пуська пустувала, торкаючи лапками квітучі конвалії, щоб вони видзвонювали у ритмі маршу.

Лісом, полем, долинОю
Йдуть ескадри до двобою...

Пауза на два такти після тенорового заспіву Повзика, і зразу ж злагоджений хор:

Вода для світу, зелень, повітря!
Бруд і нехлюйство ескадра витре.

Лись-Блисі нехай собі нишком сміються!
Наші ескадри так не здаються.

ЕЙ будуть битись, ЕЙ атакують,
Зелень з блакиттю ЕЙ порятують!

Не помітивши нас за високою травою, вони промарширували повз ліщинові зарості й почали віддалятись. Припорошені курявою далеких доріг, стомлені, вони, однак, видавалися дуже щасливими.

Коли в дзеркальці їх не стало видно, я тихо спитав:

– Бачив?

– Кого? – глянув на мене інспектор здивованими сірими очима.

– Тих, за чиї успіхи ти так стиснув кулак, аж пальці в тебе побіліли.

Він усміхнувся й нічого не сказав. Звіддалік, з-поміж дерев, долинало до нас неголосне посвистування. Неважко було впізнати мелодію маршу нічних десантників.

Ми ще довго чули цю мелодію, навіть тоді, коли вона вже давно затихла вдалині.

Витівки Йонатана Коота

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14    15    16    17    18    19    20    21    22    23    24   



Фейсбук-група Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Живий журнал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Телеграм-канал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Інстаграм Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Ютуб-канал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн


Усі категорії


У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова





Гостьова книга Контакти   На головну сторінку

© 2015-2020 Валерія Воробйова