Януш Пшимановський

Витівки Йонатана Коота

Переклад з польської – Юрій Попсуєнко
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – В'ячеслав Ширяєв

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14    15    16    17    18    19    20    21    22    23    24   

Ерик не був кадровим військовим, проте і в ньому прокинулася солдатська душа, успадкована від того предка, що викрешував іскри в рушницях вибраницької піхоти під Віднем. Із захватом дивився він на прелюдію битви, одночасно стараючись нічого не пропустити з почутих вигуків, щоб потім переказати все Коотові, коли тої спитає про якесь «я-як-ко» чи щось подібне.

На вигук пані Маліновської: «До мене!» – колони розсипалися поротно в стрілковий цеп і побігли, але до сутички не дійшло, бо супротивник, покидавши в полуницях і в салаті своє механізоване знаряддя, відступив у тил, заховавшися в таборі, тобто у вагончику.

Загони Ліги оточили його з усіх боків, проте замість того, щоб копати окопи, викочувати гармати чи готувати фашини й драбини до штурму, почали взаємно вітатись, кланятись і обмінюватись враженнями:

– Цей Лись-Блись по п'янці позначив дерева, а потім – усе під шнурок.

– Ні очей, ні серця. Якби хтось жовту підв'язку носив, то йому б ногу  відпиляли.

– Ох і буде ж їм, ох буде цього разу – навіть заморській флімонодендрон не пожаліли!

– І не менше десятка абрикосів, куплених на валюту.

– Схоже, що вітер напрямок змінить, тоді садкам все одно кінець, бо перший дощ їх цементом забетонує.

– З мером це ще не погоджено.

– Вітер, скажу вам, гуляє вгорі, як хоче.

Розмова перейшла на метеорологію і вже згасала, та ось у другому ешелоні підтягнулись дошкільнята, і облога табору набула жвавішого характеру, особливо коли Дусь грудкою землі влучив у віконце, з якого визирав Блись. Цяпусь і Казик заходилися збирати порубані гілки, щоб викурити цих добродіїв з будиночка, як бджілок. Гзимсь і Сафцьо, схильні до техніки, взялися заводити трактор, щоб підтягти вагончик до річки – тоді, мовляв, противник, захований всередині, зробить буль-буль і випливе.

Прислухаючись до дитячих балачок, обложені не витримали.

– Три – чотири! – подав команду Лись-Блись.

– Мі-лі-ці-я, мі-лі-ці-я! – дружним хором закричали ув'язнені.

Можливо, міліція вже була напоготові, а може, інспектор Новак напав на свіжий слід, бо за річкою зразу ж заблискали маячки, наближаючись до місця подій.

Ерикові треба було вертатись, але він не міг здолати цікавості. Заховавшись у листі ясена, ще раз відзначив приїзд міліцейських машин, спостерігаючи і слухаючи, як інспектор Новак, піднявшись на приступки вагончика, залагоджує конфлікт між двома зацікавленими сторонами.

– Замкнути їх?

– Так, замкнути! – гукали жінки.

– Замолозити мелзотників! – пищали дошкільнята.

– Хвилинку, громадяни, прошу тихіше! – махнув рукою інспектор і спитав бранців: – Випустити вас?

– Ні! Замкнути! – почулася дружня відповідь.

– Колодка під другою сходинкою, – підказав з вагончика Лись-Блись. – Тільки ключ добре сховайте.

Йдучи назустріч одностайному побажанню, інспектор виконав волю народу і звернувся до натовпу:

– Є пропозиція розійтися, щоб закінчити ранковий туалет.

Аж тепер жінки помітили, що прибігли вони сюди, забувши про деякі костюмно-косметичні деталі, – і за хвилину тут уже нікого не було.

– Цікаво, хто це все накоїв? – сам у себе спитав Новак.

– Я, пане інспекторе... – виструнчився один з молодих і метикуватих хлопців.

– Ти накоїв?

– Ні. Я хотів сказати, що почав би з обшуку в «Хаті Бунгало» та інших навколишніх помешканнях, де поки що ніхто не живе.

Почувши ці небезпечні слова, капрал Повзик переміг цікавість і, не чекаючи на відповідь, полетів скільки було сил у крилах з рапортом до командира.

Нерухоме повітря пахло металом, гумою і смолою. Сталева ляда, замкнута на сім засувів, і товстий шар темряви під нею приглушували всі звуки зовнішнього світу. Час спливав повільніше, ніж над річкою чи в лісі.

Можна було, звичайно, в будь-яку хвилину увімкнути цілодобову інформацію про точний час, прогноз погоди або результати тоталізатора, але кому воно потрібне?..

– Післязавтра новий тираж, – сказав Хелонідес. – Якби була оказія, я б заповнив картки на ім'я Добромира.

Коот не відповів, щось його зацікавило, і він швидко підключив трубку до зажимів.

– ...авентурек...

– Бабин турок? – перепитав Бікі.

– Цить! – Йонатан поклав йому на носа свою м'яку лапу.

– ..Ні, нічого я не пив, це дерева в садках пилками... – пояснював той самий голос.

– Вигадуєш, – прозвучав сильний жіночий голос.

– Ні, ріжуть усе підряд безжально. Слово улана...

– Грати сусідкам «на коней»?

– Грай, люба! Бери мою сурму і грай!

Хвилину було тихо, потім обмінялись інформацією двоє молодих людей:

– Пливіт, Казику!

– Пливіт, Цяпе!

– Аглесоли в садках. Мама полетіла.

– Знаю. Такого налобили!.. Моя мама побігла теж.

Зразу ж після цього одна на одну наклалося кілька розмов.

– Згідно з планом вирубування, в секторі максимального запилення...

– Флімонодендрон, на спецділянці ріс...

– Напрямки пануючих вітрів...

– Негайно припиніть! Викупіть рослину, заощаджуючи на витратах на харчування...

– Припиніть вирубування!..

– Ваші саджанці можете висаджувати.

– Франю, жінки кажуть, що ти розпорядився змінити напрямок вітрів...

– Мало їм лісу, то ще зацементують черешні, знищать салату.

Вр-р-р! – затріщало так голосно і протяжно, що Коота аж відкинуло від трубки.

По дротах пішов струм високої напруги і частоти; один з кабелів кольору стиглого банана, здавалось, навіть урочисто засвітився.

– Вас теж у вухо вдарило, пане начальнику? – запитав хтось несміливо й замовк, бо в трубці почувся кашель.

– Їду до вас з інспекцією, – зверхньо озвався низький голос. – Приготуйте обґрунтування пропозицій припиненій забруднення, лісонасадження, запилення і відстрочки планування вирубування. Двом – заохочення, трьом – догани... – Голос замовк на мить і додав: – Якщо з тим зрубаним флімонодендроном правда, то п'ятьом догани, а заохочень не буде.

Кабель перестав променіти.

– Тікаємо, – сказав Йонатан, вішаючи трубку. – Скоро до «Хати Бунгало» приїде новий мешканець, і краще буде, щоб він нас тут не застав.

– Ерик ще не вернувся, – нагадав Бікі. – Слід би його дочекатись...

– Зустрінемо його по дорозі або хвилину зачекаймо під сходами. Чим ближче до берегів Цюркави і очеретів Малого Хлюпу, тим краще.

Вгорі над ними почувся стукіт по металу, вищання закрутки.

– Вперед! – наказав капітан. – Нас тут не було.

Ще не затихла луна від постукування панцира об бетон, як пітьма враз розсіялась і високо вгорі сяяв голубий круг сонячного неба. По вмурованих в бетон скобах вниз спустилися двоє монтерів, розглянулись довкола й тією ж дорогою вернулись нагору.

– Нікого там немає, начальнику, – доповів старший.

– Тільки бляшанка з-під огірків і в ній ніби щось на спирту.

Інспектор Новак понюхав.

– Отож-бо, – тихенько мовив сам до себе.

Демонструючи чудову фізичну підготовку, він перескочив через огорожу «Хати Бунгало» і хлюпнув рідиною з бляшанки на жовте кільце, намальоване на стовбурі розквітлої абрикоси. Фарба розчинилась і потекла жовтими патьоками.

Методій Новак присів навпочіпки, подивився крізь казенну лупу і спеціальним пінцетом зняв із кори чотири волосини: чорну, блакитну й дві сірі.

– Коло підозрюваних звужується, – пробурмотів він, ховаючи здобич до потайної кишеньки в службовій сумці. – Буде в нас повний аншлаг.

– Шланг! Швидко давайте сюди шланг! – закричав хтось із молодих та ранніх, видно, недавній випускник школи, який почув лише другу половину слова.

– Дякую, не треба, – Новак зупинив пана Бонавентуру, який намірився бігти до протипожежного щита, і кивнув одному із своїх підлеглих: – Це ви пропонували зробити обшук у «Хаті Бунгало»?

– Я, громадянине інспекторе.

– Як ви вважаєте, це була слушна пропозиція?

Новак на хвилину перервав свої повчання, і обидва віддали честь лімузину, який саме підкотив по дорозі від столиці, об'їхав будинок і зупинився біля головного входу.

– Це не було слушною пропозицією, – повним реченням відповів вихованець.

– А чому?

– Тому, що нас могли б застати під час обшуку об'єкта у відсутність довіреної особи господаря помешкання, а це протизаконно.

– Давайте залікову книжку, – простяг руку славетний детектив і, поставивши залік, розписався в графі «практичне навчання».

– Злочинців я міг би відвести до в'язниці моторним човном, – запропонував Войтасик з річкової міліції.

– Краще машиною розвезти по домівках.

–А хто їх стерегтиме?

– Вони самі тиждень носа на вулицю не покажуть, – сказав інспектор. – Хіба що вночі, крадькома.

Козирнувши підлеглим, які стояли по другий бік сітки, він рушив у глиб абрикосового саду. Обійшовши навколо будинку, попростував берегом річки. Йшов, опустивши очі вниз, з таким виглядом, ніби його щось непокоїло. Потім присів, підняв з трави якусь річ і неквапною ходою подався в глиб саду.

Коли ніхто вже не міг його бачити на вулиці, зняв кашкета, розстебнув гачки мундира і розгорнув на траві велику непромокальну хусточку, яка могла правити й за плащ або намет, а при потребі служити підручним плав-засобом. Сівши на неї, почав кликати: - Киць, киць!.. Киць, киць!..

За хвилину, стараючись не зім'яти розпушеного по-ангорському хутра, підбігла молода красива кішечка.

– Доброго дня, панно Пуссі, – сказав Новак і схилив голову.

Ґречно присівши, кицька вмостилась на край багатопрофільної хустки.

– Я знаю, що ви спали цієї ночі добре, нічого не чули і нічого не бачили. Та й що, зрештою, можна почути й побачити, коли нікого тут не було?

Пуссі згідливо примружила очі.

– Одначе я не міг би звернутися до соцстраху з офіційною заявою про відшкодування вкраденого неопізнаними злочинцями розріджувача, а також женьшеневого крему... – Інспектор дістав з кишені ковпачок від баночки, знайдений у траві над річкою, і поклав посеред сонячної плями.

Кицька навіть не ворухнулася.

Новак зітхнув, що мало означати: «Ех, яка тяжка служба!» – написав протокол, поставив галочку в тому місці, де мала підписатися потерпіла особа, і поклав папірець біля котячої лапи.

Надовго запала тиша, порушувана лише працьовитим гудінням бджіл.

– Що може бути ціннішим за правду, – по-філософському мовив інспектор і підсунув документ до себе, проте не далі, ніж на пів котячого кроку. – Чи не хотіли б ви, панно Пуссі, зробити мені честь прийняти цей невеличкий флакончик черепахового крему з експортної партії «Буллени»?

Вражена кицька здригнулась, і це не поминуло уваги Методія. Зрозумівши, що інспектор і так вийшов на слід, вона піддалася спокусі й висунула в бік баночки кольору слонової кості пазурці, пофарбовані яскраво-червоним лаком.

– Ау-у-у! – подякувала і, відходячи, наступила на протокол (можливо, мимохіть) там, де мав бути підпис.

Інспектор почекав, поки висохне вологий слід, згорнув папір учетверо і засунув його до тієї ж потайної кишеньки, де спочивали чотири котячі волосинки, зняті з шерехатої кори.

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14    15    16    17    18    19    20    21    22    23    24