Януш Пшимановський
Витівки Йонатана Коота
Переклад з польської – Юрій Попсуєнко
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – В'ячеслав Ширяєв
Сторінки:
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
Ерик не був кадровим військовим, проте і в ньому прокинулася солдатська душа,
успадкована від того предка, що викрешував іскри в рушницях вибраницької піхоти
під Віднем. Із захватом дивився він на прелюдію битви, одночасно стараючись
нічого не пропустити з почутих вигуків, щоб потім переказати все Коотові, коли
тої спитає про якесь «я-як-ко» чи щось подібне.
На вигук пані Маліновської: «До мене!» – колони розсипалися поротно в стрілковий
цеп і побігли, але до сутички не дійшло, бо супротивник, покидавши в полуницях і в
салаті своє механізоване знаряддя, відступив у тил, заховавшися в таборі, тобто у
вагончику.
Загони Ліги оточили його з усіх боків, проте замість того, щоб копати окопи,
викочувати гармати чи готувати фашини й драбини до штурму, почали взаємно вітатись,
кланятись і обмінюватись враженнями:
– Цей Лись-Блись по п'янці позначив дерева, а потім – усе під шнурок.
– Ні очей, ні серця. Якби хтось жовту підв'язку носив, то йому б ногу відпиляли.
– Ох
і буде ж їм, ох буде цього разу – навіть заморській флімонодендрон не пожаліли!
– І не менше десятка абрикосів, куплених на валюту.
– Схоже, що вітер напрямок
змінить, тоді садкам все одно кінець, бо перший дощ їх цементом забетонує.
– З мером
це ще не погоджено.
– Вітер, скажу вам, гуляє вгорі, як хоче.
Розмова перейшла на
метеорологію і вже згасала, та ось у другому ешелоні підтягнулись дошкільнята, і
облога табору набула жвавішого характеру, особливо коли Дусь грудкою землі
влучив у віконце, з якого визирав Блись. Цяпусь і Казик заходилися збирати
порубані гілки, щоб викурити цих добродіїв з будиночка, як бджілок. Гзимсь і
Сафцьо, схильні до техніки, взялися заводити трактор, щоб підтягти вагончик до
річки – тоді, мовляв, противник, захований всередині, зробить буль-буль і
випливе.
Прислухаючись до дитячих балачок, обложені не витримали.
– Три – чотири! – подав команду Лись-Блись.
– Мі-лі-ці-я, мі-лі-ці-я! – дружним хором закричали ув'язнені.
Можливо, міліція вже була напоготові, а може, інспектор Новак напав на свіжий
слід, бо за річкою зразу ж заблискали маячки, наближаючись до місця подій.
Ерикові треба було вертатись, але він не міг здолати цікавості. Заховавшись у
листі ясена, ще раз відзначив приїзд міліцейських машин, спостерігаючи і
слухаючи, як інспектор Новак, піднявшись на приступки вагончика, залагоджує
конфлікт між двома зацікавленими сторонами.
– Замкнути їх?
– Так, замкнути! – гукали жінки.
– Замолозити мелзотників! – пищали дошкільнята.
– Хвилинку, громадяни, прошу тихіше! – махнув рукою інспектор і спитав бранців: –
Випустити вас?
– Ні! Замкнути! – почулася дружня відповідь.
– Колодка під другою сходинкою, – підказав з вагончика Лись-Блись. – Тільки ключ
добре сховайте.
Йдучи назустріч одностайному побажанню, інспектор виконав волю народу і звернувся
до натовпу:
– Є пропозиція розійтися, щоб закінчити ранковий туалет.
Аж тепер жінки помітили, що прибігли вони сюди, забувши про деякі
костюмно-косметичні деталі, – і за хвилину тут уже нікого не було.
– Цікаво, хто це все накоїв? – сам у себе спитав Новак.
– Я, пане інспекторе... – виструнчився один з молодих і метикуватих хлопців.
– Ти накоїв?
– Ні. Я хотів сказати, що почав би з обшуку в «Хаті Бунгало» та інших
навколишніх помешканнях, де поки що ніхто не живе.
Почувши ці небезпечні слова, капрал Повзик переміг цікавість і, не чекаючи на
відповідь, полетів скільки було сил у крилах з рапортом до командира.
Нерухоме повітря пахло металом, гумою і смолою. Сталева ляда, замкнута на сім
засувів, і товстий шар темряви під нею приглушували всі звуки зовнішнього світу.
Час спливав повільніше, ніж над річкою чи в лісі.
Можна було, звичайно, в будь-яку хвилину увімкнути цілодобову інформацію про
точний час, прогноз погоди або результати тоталізатора, але кому воно
потрібне?..
– Післязавтра новий тираж, – сказав Хелонідес. – Якби була оказія, я б заповнив
картки на ім'я Добромира.
Коот не відповів, щось його зацікавило, і він швидко підключив трубку до
зажимів.
– ...авентурек...
– Бабин турок? – перепитав Бікі.
– Цить! – Йонатан поклав йому на носа свою м'яку лапу.
– ..Ні, нічого я не пив, це дерева в садках пилками... – пояснював той самий голос.
– Вигадуєш, – прозвучав сильний жіночий голос.
– Ні, ріжуть усе підряд безжально. Слово улана...
– Грати сусідкам «на коней»?
– Грай, люба! Бери мою сурму і грай!
Хвилину було тихо, потім обмінялись інформацією двоє молодих людей:
– Пливіт, Казику!
– Пливіт, Цяпе!
– Аглесоли в садках. Мама полетіла.
– Знаю. Такого налобили!.. Моя мама побігла теж.
Зразу ж після цього одна на одну наклалося кілька розмов.
– Згідно з планом вирубування, в секторі максимального запилення...
– Флімонодендрон, на спецділянці ріс...
– Напрямки пануючих вітрів...
– Негайно припиніть! Викупіть рослину, заощаджуючи на витратах на харчування...
–
Припиніть вирубування!..
– Ваші саджанці можете висаджувати.
– Франю, жінки кажуть, що ти розпорядився змінити напрямок вітрів...
– Мало їм лісу, то ще зацементують черешні, знищать салату.
Вр-р-р! – затріщало так голосно і протяжно, що Коота аж відкинуло від трубки.
По дротах пішов струм високої напруги і частоти; один з кабелів кольору стиглого
банана, здавалось, навіть урочисто засвітився.
– Вас теж у вухо вдарило, пане начальнику? – запитав хтось несміливо й замовк, бо
в трубці почувся кашель.
– Їду до вас з інспекцією, – зверхньо озвався низький голос. – Приготуйте
обґрунтування пропозицій припиненій забруднення, лісонасадження, запилення і
відстрочки планування вирубування. Двом – заохочення, трьом – догани... – Голос замовк
на мить і додав: – Якщо з тим зрубаним флімонодендроном правда, то п'ятьом
догани, а заохочень не буде.
Кабель перестав променіти.
– Тікаємо, – сказав Йонатан, вішаючи трубку. – Скоро до «Хати Бунгало» приїде
новий мешканець, і краще буде, щоб він нас тут не застав.
– Ерик ще не вернувся, – нагадав Бікі. – Слід би його дочекатись...
– Зустрінемо його по дорозі або хвилину зачекаймо під сходами. Чим ближче до берегів
Цюркави і очеретів Малого Хлюпу, тим краще.
Вгорі над ними почувся стукіт по металу, вищання закрутки.
– Вперед! – наказав капітан. – Нас тут не було.
Ще не затихла луна від постукування панцира об бетон, як пітьма враз розсіялась і високо вгорі сяяв голубий круг
сонячного неба. По вмурованих в бетон скобах вниз спустилися двоє монтерів, розглянулись довкола й тією ж дорогою
вернулись нагору.
– Нікого там немає, начальнику, – доповів старший.
– Тільки бляшанка з-під огірків і в ній ніби щось на спирту.
Інспектор Новак
понюхав.
– Отож-бо, – тихенько мовив сам до себе.
Демонструючи чудову фізичну підготовку, він перескочив через огорожу «Хати
Бунгало» і хлюпнув рідиною з бляшанки на жовте кільце, намальоване на стовбурі
розквітлої абрикоси. Фарба розчинилась і потекла жовтими патьоками.
Методій Новак присів навпочіпки, подивився крізь казенну лупу і спеціальним
пінцетом зняв із кори чотири волосини: чорну, блакитну й дві сірі.
– Коло підозрюваних звужується, – пробурмотів він, ховаючи здобич до потайної кишеньки в службовій сумці. – Буде в нас повний
аншлаг.
– Шланг! Швидко давайте сюди шланг! – закричав хтось із молодих та ранніх, видно,
недавній випускник школи, який почув лише другу половину слова.
– Дякую, не треба, – Новак зупинив пана Бонавентуру, який намірився бігти до
протипожежного щита, і кивнув одному із своїх підлеглих: – Це ви пропонували зробити
обшук у «Хаті Бунгало»?
– Я, громадянине інспекторе.
– Як ви вважаєте, це була слушна пропозиція?
Новак на хвилину перервав свої
повчання, і обидва віддали честь лімузину, який саме підкотив по дорозі від
столиці, об'їхав будинок і зупинився біля головного входу.
– Це не було слушною пропозицією, – повним реченням відповів вихованець.
– А чому?
– Тому, що нас могли б застати під час обшуку об'єкта у відсутність довіреної особи
господаря помешкання, а це протизаконно.
– Давайте залікову книжку, – простяг руку славетний детектив і, поставивши
залік, розписався в графі «практичне навчання».
– Злочинців я міг би відвести до в'язниці моторним човном, – запропонував
Войтасик з річкової міліції.
– Краще машиною розвезти по домівках.
–А хто їх
стерегтиме?
– Вони самі тиждень носа на вулицю не покажуть, – сказав інспектор. – Хіба що вночі,
крадькома.
Козирнувши підлеглим, які стояли по другий бік сітки, він рушив у
глиб абрикосового саду. Обійшовши навколо будинку, попростував берегом річки.
Йшов, опустивши очі вниз, з таким виглядом, ніби його щось непокоїло. Потім
присів, підняв з трави якусь річ і неквапною ходою подався в глиб саду.
Коли ніхто вже не міг його бачити на вулиці, зняв кашкета, розстебнув гачки
мундира і розгорнув на траві велику непромокальну хусточку, яка могла правити й
за плащ або намет, а при потребі служити підручним плав-засобом. Сівши на неї,
почав кликати: - Киць, киць!.. Киць, киць!..
За хвилину, стараючись не зім'яти розпушеного по-ангорському хутра, підбігла молода
красива кішечка.
– Доброго дня, панно Пуссі, – сказав Новак і схилив голову.
Ґречно присівши, кицька вмостилась на край багатопрофільної хустки.
– Я знаю, що ви спали цієї ночі добре, нічого не чули і нічого не бачили. Та й
що, зрештою, можна почути й побачити, коли нікого тут не було?
Пуссі згідливо примружила очі.
– Одначе я не міг би звернутися до соцстраху з офіційною
заявою про відшкодування вкраденого неопізнаними злочинцями розріджувача, а також женьшеневого
крему... – Інспектор дістав з кишені ковпачок від баночки, знайдений у траві над річкою, і поклав посеред
сонячної плями.
Кицька навіть не ворухнулася.
Новак зітхнув, що мало означати: «Ех, яка тяжка служба!» – написав протокол,
поставив галочку в тому місці, де мала підписатися потерпіла особа, і поклав папірець біля котячої лапи.
Надовго запала тиша, порушувана лише працьовитим гудінням бджіл.
– Що може бути ціннішим за правду, – по-філософському мовив інспектор і підсунув
документ до себе, проте не далі, ніж на пів котячого кроку. – Чи не хотіли б ви, панно Пуссі, зробити мені честь прийняти цей невеличкий флакончик черепахового крему з
експортної партії «Буллени»?
Вражена кицька здригнулась, і це не поминуло уваги Методія. Зрозумівши, що
інспектор і так вийшов на слід, вона піддалася спокусі й висунула в бік баночки кольору
слонової кості пазурці, пофарбовані яскраво-червоним лаком.
– Ау-у-у! – подякувала і, відходячи, наступила на протокол (можливо,
мимохіть) там, де мав бути підпис.
Інспектор почекав, поки висохне вологий слід, згорнув папір учетверо і засунув його до тієї ж потайної кишеньки,
де спочивали чотири котячі волосинки, зняті з шерехатої кори.

Сторінки:
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24