Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Януш Пшимановський

Витівки Йонатана Коота

Переклад з польської – Юрій Попсуєнко
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – В'ячеслав Ширяєв

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14    15    16    17    18    19    20    21    22    23    24   

Оповідь військова

У суботу вранці лісник Кацпер Видерко підняв засувку шлюза, й вода почала спадати. Через годину показалося сідло греблі, а близько полудня воно вже підсохло настільки, що по ньому, трохи буксуючи, міг проїхати невеличкий, зате дуже червоний і тріскотливий автомобільчик короля бомбардирів четвертої ліги Яна Радохи, центро-форварда футбольної команди «Органічний хімік».

На задньому сидінні їхала така чарівна й елегантна особа, що, хоч як вона старалась замаскуватися з допомогою довгих рукавичок кольору молодого шпинату, які закривали руки аж по лікті, і капелюшка з широкими крисами, кожен, хто її побачив би, вже не відірвав би очей. Коли машина зупинилась і дверцята відчинилися, виявилось, що це королева «Фенол до мінор Юніор Банду» (не плутати з уже відомим «Фенол Бемоль Олд Бой Бандом»).

– Леле! – вигукнула дружина лісника. – Невже це Пані Марисю!..

– Марієтта, – поправила співачка.

– Сьогодні ввечері вас по телевізору мають показувати. Казали, що в око влізе Пшилєппа.

– Вокаліз  Пшилєппа, – усміхнулася зірка й додадала: – Вітаю вас, пані Видерко, і пояснюю...

– Видеркова, – поправила дружина лісника Видерка.

– І пояснюю, – повторила улюблениця публіки, – що оскільки в дійсності перебуваю зараз інкогніто в лісовій сторожці «Перепалці», по телевізору мене показуватимуть у запису на відеомагнітофон, тобто із стрічки...

Гості розмістилися в двох кімнатках на другому поверсі: Ясь із вікном на схід, щоб світло дня будило його на ранкову зарядку, а Марієтта – з балкончиком, що виходив на захід, де росла ліщина й у сутінках виспівували соловейки.

Лісник вернувся з греблі, коли обоє новоприбулих перевдяглися в пляжні костюми і розташувались у садку на лежаках. Глянувши на них, Видерко занепокоївся.

– В аварію попали по дорозі, чи що?

– Виробничі травми, – відповіли хором.

– Що ж це у вас за робота така? Таж ви наче на молотарці побували обоє.

– На литці мені сліди залишили захисники гбурволівського «Світанку». По лівому коліну мене вгатив лівий півзахисник з «Голосу Бубжі»... А гулю на лобі мені набили вдячні болільники «Хемору», коли підкидали в низькій брамі стадіону...

– Мої синці з'явились після того, як на мені шматували вбрання на згадку, – сказала Марієтта, погладжую свої довгі рукавички, і зашарілася, скромно опустив очі. – А набряк на плечі від коробки цукерок, яку кинули з ложі для поважних гостей.

– Проти вас, пане Видерко, теж хтось грубо зіграв, – зауважив  Радоха.

– Авжеж, – лісник підняв угору опухлий палець. – У дуплі дуба, який росте при в'їзді на греблю, оси звили гнізда, і одна із них мене вжалила.

– А ви б її за крило і щигля в черевце.

– І чого б це я мав комаху кривдити?

– Я б лупонув.

– Значить пасічника з вас не вийде. Адже жалять якраз найкорисніші.

– Може, медку? З молочком? – запропонувала лісничиха. – Свіже молочко від усього помагає, мої дітки, – чутливо примовляла вона, наливаючи білу густу рідину в череп'яні сувенірні кухлі.

– Тут вам нічого не загрожує, – запевнив лісник. – Засувки я опустив, греблю залило водою, і сюди ніхто не добереться. Відпочивайте, набирайтеся сил.

Гості пили молоко, охолоджене в компресорному холодильнику з автоматичним регулюванням температури, сонечко пригрівало, наче кварцова лампа, вітерець від води освіжав, як вентилятор, ліс довкола приємно шелестів і виспівував сотнями пташиних голосів, немов на святковому концерті.

– У вас тут наче в раю, – мовив Радоха, висмоктуючи мед із сотів. – У сто разів краще, ніж на тренувальній базі. Якби ще очистити від водоростей куточок озера, щоб можна було поплавати...

– Очищений, – сказав Видерко. – І мишей, які минулого разу з'їли дамську перуку, всіх до одної винищено.

– Мух і комарів теж не видно, – зауважила панна Пшилєппа. – А от павуки, мабуть, є, я ж їх страх як боюся...

– Були, – потвердив Кацпер. – Ще минулого тижня як ішла передача з життя мух, то вони весь екран у телевізорі заснували, але я їх усіх до одного прогнав.

– У вас хтось працює зараз? – поцікавився центрофорвард.

– Ніхто не працює. Хіба я не знаю, що штатних місць немає?

– Ну, але хтось же у вас тут усе поробив?

– За добре слово та сякий-такий харч.

– Хіпі?

– Не знаю. Мені однаково, як кого зовуть, аби поряд були. Запитайте в них самі.

– А вони ще тут? Де?

– Десь тут, – лісник обвів рукою широке коло. – Домовлялися, що прийдуть увечері на вогнище.

– Пліток не минути, – занепокоїлась Марієтта і зазирнула всередину лівої рукавички, в мізинному пальці якої носила відрізаний напам'ять кучерик з чуприни Радохи.

– Ні, це не такі, щоб язиками плескати, – заспокоїв їх лісник і пішов робити свої справи.

Ще якийсь час гості лісової сторожки грілися на сонечку, лежачи із заплющеними очима, а потім співачка тихенько замугикала:

Ти скажи, чи серце твоє, є-є-є, Біля мене дужче заб'є, є-є-є?

– В даний момент просто шалено, – мовив спортсмен.

– Лишимось тут до четверга – п'ять днів.

– П'ять-нуль на нашу користь.

– Щоб я мікрофон ковтнула! – поклялася зірка.

– Щоб мене підкували! – присягнувся король спорту і додав від себе: – По лінії відпочинку в даний момент тут добре. А коли стане нудно, я свій автомобіль так переобладнаю, що на наше повернення збіжиться все місто. А кілька чоловік оглухне.

– Доставиш динаміки?

– Ні. Зніму глушник, трубу вкорочу і видам їм такі децибели! Здорово буде, еге ж?

– Авжеж, Ясю. Зараз теж здорово, тільки павуки ось. Подивись,  Радосю. Він його з'їсть.

Ясь подивився у вказаному напрямку і побачив великого хрестовика, який вилазив із схованки і наближався до метелика, заплутаного в тенетах.

– Якщо хочеш, Марієтко, я його в даний момент можу врятувати.

– Врятуй, врятуй! – ляснула вона в долоні.

Центрофорвард зірвався з лежака в своєму знаменитому радохівському спурті, якому не раз аплодували на стадіоні «Хемор» та багатьох інших у діапазоні середнього басейну Бубжі і південного Надхлюп'я, але цієї миті щось свиснуло у нього біля вуха й гостродзьобий птах вихопив павука з-під носа у футболіста.

– Оце реакція, – зауважив Ясь, визволяючи метелика з павутиння.

– Це що – яструб? – спитала Марієтта, слабо орієнтуючись у галузях, які не мали безпосереднього зв'язку з естрадою.

– Мабуть, – відповів футболіст і, розглянувшись по деревах, додав: – Його вже тут немає, вилетів в аут.

Винищувач павуків, у якому люди кмітливі впізнали б взводного (так, так – взводного!) Повзика, не відлетів далеко, а зразу ж за стодолою пірнув у садок і зник за густими заростями бузку, які відгороджували фруктові сади від озера. Посадила тут бузок лісничиха, щоб не задивлялись яблука у воду, не худнули, а росли собі з дня в день, наливаючись у попереку.

Бузок квітнув зараз білим і ліловим цвітом, змагаючись, який квіт дужче пахне. Тут же під ним, на галявинці, відкритій від озера і затуленій, наче свічка рукою,  кущами від будівель, грілися на сонці Коот і Хелонідес.

– ЕЙ! – гукнув повзик, приземлившись точно біля них. – Доповідаю: вони не виїдуть звідти раніше, ніж через п'ять днів, отже, до четверга інспектор Новак напевно не довідається, де ми.

– Чудово, – мовив Йонатан і показав лапою на радіофон директора Спритека, з якого весь час чулося: «пі-і-пі-і-пі-і», наче голодне курча пищало, – Послухаємо вісті.

– Дванадцята година, – повідомив диктор. – Передаємо найцікавіші новини дня. Надхлюп'янський цементний завод припинив будь-яке вирубування дерев у своєму районі, зобов'язавшись замість дерева використовувати іншу сировину, яка давно завезена на склади. Бригада лісорубів під керівництвом досвідченого майстра Лись-Блищинського...

– Тяжко досвідченого, – глузливо вставив Коот.

– ... передала пилки, які відслужили свій вік, до музею техніки, зобов'язавшись посадити дерева і кущі де тільки можна і якомога більше. Додаткові прибутки від продажу заощадженого в результаті нової технології цементу, а також сірки, яку відучора почали відводити з димарів, підуть на озеленення містечка, зарибнення озера і виробництво односімейних шпаківень для гніздування птахів.  На заклик передового колективу Надхлюп'янського цементного заводу, який перший у країні застосував вузол СПРИТ-КА, відповідає дедалі більше виробничих колективів. А тепер переходимо до новин менш цікавих.

Капітан Йонатан Коот вимкнув радіофон і гордо пригладив вуса.

– Результати наших бойових дій перевершили всі сподівання! Дякую вам, товариші, – сказав він з неприхованою гордістю в голосі і, полизавши лапу, приклеїв їм обом до грудей по березовому листочку.

– ЕЙ, ЕЙ, наш славний ювілей, – відповіли весело.

– Повинен бути Орден Зелені, до того ж міжнародний, – сказав Бікі.

– Повинен бути, – притакнув Ерик. – Я тільки не зрозумів у кінці тієї відомості, що то за чудасія – вони називають наш вузол Вузлом СПРИТ-КА? Спростування їм послати, чи як?

– Дарма, – кинув Коот і, задерши вгору хвоста, який помітно потоншав на кінчику, хоч уже почав заростати короткими волосками, рушив у гущавину кущів бузку.

– Ерику, ти маєш трошечки часу? – спитав Хелонідес.

– Трохи маю. А що?

– Як ти дивишся на проблему взаємозалежності вчинку і його оцінки?

– Не розумію.

– Якщо капітан скаже, аби ти годину стояв без руху і нічого не говорив...

– Важке завдання, – буркнув взводний.

– Ти виконаєш наказ, а він мене за це у званні підвищить.

– Неподобство! – вигукнув Повзик на весь голос.

– А тепер уяви собі, що лісничиха попросила тебе знищити всіх павуків...

– Це мені до вподоби.

– Ти винищив і, скажімо, сьогодні ввечері біля багаття вона подякує не тобі, а мені, ще й почастує ліщиновими горішками!

– Щось ти вигадуєш, Бікі. Думаю, вона справді дасть тобі ті горішки?

– Ні, гадаю, вона дасть їх тобі. Просто уявляю, що було б, якби...

– Теж було б неподобство, але менше. Нехай собі, – Ерик труснув головою і усміхнувся, розтуляючи дзьоба. – Важливо, що зробив корисну справу.

– Ось тобі й відповідь щодо Коотового Вузла, який мав прославити ім'я нашого командира й друга і який і заплутали, що гей, а радіо...

– Що ЕЙ! – поправив Повзик.

– А примазався до цієї раціоналізації директор магістр-інженер, наш головний супротивник, от на радіо й кажуть: «Вузол СПРИТ-КА».

– Дарма, – повторив капітан Коот, виходячи з кущу бузку. Хвіст у нього був нашмарований женьшеневим кремом. – Істотним є тільки одне: торжество доброї справи. Пригадуєте рефрен маршу БриКоНіДесу?

Повзик замість відповіді підняв крила, махнув ними, як диригент паличкою, і всі троє дружно проспівали:

В нас гострі пазурі, нам не потрібна слава, Нехай лиш нічка випаде ласкава!

– А щодо Вузла, то так вийшло, що для ворога слава, а нам кота підсунули! – пожартував Ерик.

Жарт був, прямо скажемо, не найліпший, від такого і в носі може засвербіти, тому відповідь не забарилась.

– Більше того – через легковажність одного дзьобатого, який ліз, куди не треба, нас мало не схопили, – нагадав Йонатан, не зреагувавши на дотеп.

– А ти не довіряв мені й нічого не сказав про Спритека, тільки вуса в тебе обвисли нижче колін.

– Гарний я мав би вигляд, якби скаржився перед увімкненим мікрофоном просто у вухо інспектора Новака!

– Ти нам обом не довіряв, тільки наказував марширувати в спеку через усе корчовище, а потім вертатись назад. Якби сказав зразу, то... то... – Він урвав на півслові, оскільки перед цим не подумав, а що ж змінилося б, якби ситуація була інша.

– Це вже всі претензії, громадянине взводний? – холодно запитав капітан.

– Поки що, – буркнув Повзик, настовбурчивши пір'я.

– Є нагода проаналізувати мої вчинки як командира. Дозвольте поставити вам кілька запитань. Перше: чи могли б ви, взводний Повзику, провести розвідку, знаючи, що пані Катажині відомий секрет зав'язування вузла? І то так, аби не привернути до себе уваги?

– Я б її так довбонув у вказівний палець, що вона два тижні спиць у руках не могла б утримати! – вигукнув Повзик.

– І все-таки? – з притиском спитав капітан.

– Не зміг би, – хвилину помовчавши, щиро признався Хелонідес, який під час співу торкався носом важкої китиці бузку, трохи відсунувся, щоб запах не перешкодив ловити кожне слово дискусії.

– Запитання друге: чи усвідомлення того, що Пшемислав Спритек має одержати Велику Нагороду Міністра за нашу спільну операцію, додало б вам сил у нашому виснажливому переході?

– Ні, – сказав Ерик.

– Ні, – підтвердив Бікі. – Навіть окрилений успіхом, я під кінець уже ледве повз.

– Запитання третє...

– Здаюсь, громадянине капітане! – доповів Повзик. – Але ж це не означає, що командир може брехати!

– Не означає, – відповів Коот. – Але він має право говорити рівно стільки, скільки треба знати підлеглим, коли ті виконують бойове завдання.

– А після бою? – спитав Хелонідес.

– От-от, – підтримав його Ерик. – Під час перерви в діях?

– Під час паузи в операції, – поправив його капітан.

– Еге ж! А то я наговорив тобі всякої всячини, а ти тепер будеш на мене злитись.

– Якби я тримав у душі хоч крихту образи, – серйозно мовив Коот, – командира з мене не вийшло б. Хто не цінує критики з боку підлеглих, тому краще командувати мітлою, і то на пасивній ділянці фронту.

– Чому мітлою?

– Бо в неї немає своєї думки і вона не критикує того, хто нею замітає. Один із видатних композиторів, хоч і не дуже високого рангу, навчив мене на самому початку служби, що пасічник найбільше цінує бджолу, яка жалить, бо знає – вона одна з найенергійніших у рою.  Цінує і любить.

– То що ж усе-таки можна говорити солдатам битви? Ти, капітане, так нам про це й не сказав, – нагадав сержант Хелонідес.

– Від друзів не повинно бути таємниць, – відповів Коот. – І поганий той командир, який не є другом своїх солдатів.

– ЕЙ, – мовив Бікі.

– ЕЙ, – свиснув Ерик.

– ЕЙ, ЕЙ! – підтримав їх Йонатан. Голос його був веселий і бадьорий.

– «Вузол Спритека» звучить так само, як, приміром назва будинку відпочинку – «Нервова гикавка», – пожартував Бікі і, зсунувшись до озерця, хлюпнув водою на своїх приятелів.

– Інкубатор «Курчата під яструбом», – засміявся Ерик і крилом полоскотав капітанські вуса.

– Ми ще почуємо й про дубовий заказник імені Лись-Блися, – зітхнув Йонатан і в дикому стрибку вдав, що хоче пацнути пазурами хвіст черепахи, який виднівся з-під панцира.

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14    15    16    17    18    19    20    21    22    23    24   

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова