Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Януш Пшимановський

Витівки Йонатана Коота

Переклад з польської – Юрій Попсуєнко
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – В'ячеслав Ширяєв

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14    15    16    17    18    19    20    21    22    23    24   

Соловейки були єдиними створіннями, котрі не слухали вірша й не переставали співати своїх пісеньок. Навіть дерева похилили гілки, щоб не пропустити й слова, а ліловий і білий бузок на хвильку стишив свій запах.

– З таким не пропадеш, – сказав Повзик. – Аж тепер, Йонатане, я розумію, кого ти мав на увазі, згадуючи ще на початку нашої знайомості, до появи Хелонідеса...

– Я вже був тоді, тільки за відром.

– Ну, значить, коли підійшов Хелонідес, ти, згадуючи того, хто завжди встигав перевдягтися, перш ніж його хапали, мав на увазі діда?

– Так, його й ще кількох моїх дядьків. Про дальших родичів я вже не кажу. А Макавіти був не лише дідом мого тата, а й двоюрідним прадідом мами.

– Як це?

– Тут треба малювати, Ерику, так просто не поясниш. Тому повір мені на слово – спорідненість була, але така далека, що в батька переважали риси польські, картузькі, – ось звідки блакитний відтінок на моїй шерсті. Зате довгі ноги моєї мами характерні для кицьок, яких виводять на острові Ман.

– В Ірландському морі, – сказав Хелонідес. – На півдорозі між Манчестером і Белфастом. Ми там з Добромиром оселедців ловили.

– Ти, Бікі, не тільки начитаний, всю географію знаєш, як свій плавець, – трохи заздрісно мовив Повзик.

– На кожному судні є атласи. Я дуже люблю карти, бо коли їх роздивляюсь, мені здається, що я пливу.

– Коли влаштую собі на дубі гніздо, разом з книжками куплю й  атлас, – вирішив Ерик. – Але ніяких не морів і океанів, а лісів.

– Доведеться тобі внести його всередину до того, як підмуруєш вхід, бо потім не влізе, – порадив Йонатан.

– Xіба що карти будуть окремо згорнуті в рулон, як цей фрагмент, котрий ми здобули, – сказав Бікі й звернулися до командира. – Ти там не розповів іще, коли, за батьковим прикладом, вступив до Сімнадцятої БриКоНіДес.

– У середині липня.

– Чи не хочеш ти сказати, що став солдатом, коли тобі було два місяці?

– Тю-тю! – весело засміявся Повзик. – Мабуть, тебе взяли в ясла для майбутніх генералів.

Коот удав, що не чує цього невибагливого жарту.

– Та-ак, та-ак... – протягом мовив він. – Була середина липня, і мені було два місяці, коли наше радіо, вмираючи від браку енергії в акумуляторі, сповістило останню відомість: першої-ліпшої хвилини почнеться великий наступ.

– І тебе в колясочці причепили до танка, – глузував далі трохи підпилий Повзик.

– Ми були в тилу ворога, а наступ мав розпочатися з того боку фронту. Загін Кацпера Видерки весь час вступав у великі й малі сутички з ворогом, стрілянина, можна сказати, не вщухала...

– І це тому сторожка так називається?

– Авжеж, Хелонідесе. Тут була досить запекла перепалка. Але перед нападом прийшло стільки ворожих військ, що ми сховалися в очерети й сиділи там тихо-тихесенько. Тільки найсміливіші і найспритніші нічні десантники, – серед них, звісно, старший сержант Вітослав і молодший сержант Бетті, в темряві побували на всіх мостах, перехрестях доріг, вузлах зв'язку і складах боєприпасів: у повітря вони їх не висаджували, бо ворог устиг би полагодити все і підтягнути резерви на ослаблену ділянку. Річ у тім, що треба було здетонувати всі заряди одночасно. День у день і годину в годину.

– Радіо у вас перестало працювати, значить, мав прийти зв'язковий через лінію фронту? – висловив припущення Хелонідес.

– Птах із цим упорався б найкраще, – кинув Повзик.

– Поштових голубів збивала протиповітряна артилерія. Навіть найхудіші миші-зв'язкові повертали назад, не в змозі пробратися через окопи, в яких було маса війська.

– Ну, тоді я не знаю, як ви вийшли з цього становища... – зітхнув Бікі.

– Кажи швидше! – поквапив Ерик.

– І ось один маленький котик, якого звали Натанком...

– Чому Натанком? – спитав Ерик.

– Пестливе від Йонатан, – догадався Бікі.

– Ні, молодші офіцери, – заперечив капітан. – Так мене назвали в дитинстві, коли я з вибухівкою ішов НА ТАНКИ, а вже згодом переробили цей псевдонім на ім'я... То про що я?

– Про кошеня, – нагадав Хелонідес.

– Ага. Отож одне кошенятко почало серед білого дня гратися на дорозі клубочком. Ніхто на нього не звертав уваги, а воно котило той клубок, котило, розкручувало, аж поки прикотило на другий бік фронту, незважаючи чи на те, що осколок гранати розітнув йому шкіру на лобі від вуха до вуха.

– Ну й що?

– Ну й нічого, Ерику. Це все. Єдине тільки, що то була не нитка, а запальний шнур, який був підпалений маршалом у день наступу, саме тоді, коли наша піхота збиралась контратакувати.

– А ти?

– Що я?

– Що ти в той час робив?

– З перебинтованою головою пив молоко в польовому госпіталі і грався клубком вовни, з якого одна санітарка плела для свого коханого шарфик.

– Е-е-е... – розчаровано протяг Повзик.

– Та це не був останній наступ, – заспокоїв його капітан. – У кількох боях і я брав участь уже як котик полку. Так сміливо скакав на танки, що не тільки наша, а й союзницька піхота дивом дивувалася. Тільки-но якась серйозна атака, зразу кричать: «Кооте, вперед!»

– По-бойовому в тебе починалося життя, Йонатане, – зітхнув Повзик. – Якби в мене були такі спогади, я б нічого не робив, тільки розповідав би молоді, яким був сміливцем.

– Декотрі мої колеги стали професіональними оповідачами спогадів, але великої поваги я до них не маю, бо це вже тільки пережовування, як у корови. Кожен кіт, поки в нього гострі зуби й пазурі, мусить жити з повною віддачею...

Тут капітан замовк і заплющив очі, пригадавши собі, як усього кілька годин тому, в хвилини слабості, сам виношував плани тихого, лінивого життя у безлюдному куточку.

– Мені, загалом, не траплялося нагоди проявити себе, поки я вас не зустрів, – сказав Повзик, користуючись із паузи. – Але тепер маю вже на своєму рахунку того чергового інженера, якого я дзьобнув у вухо; Йонатанову лапу, але це не рахується; три заклепки; викрадення карти и перемога над тим страшним котярою, якого я побив.

– Що за котяра? – муркнув Йонатан.

– Я вам не казав про це, щоб не подумали, ніби я хвалюся. Це було тоді, коли капітан послав мене стежити за незвичайними подіями, і в підпіллі «Хати Бунгало» мені заступив дорогу величезний волохатий тип. Він щирив зуби, висував страшні пазурі, але я зацідив його раз у вухо, раз у хвіст, а потім ще як дав по вусах...

Йонатан зірвався на ноги и почав сипати пісок на вогнище.

– Що тобі? – спитав Ерик і пояснив: – Адже бувають вредні коти, так само, як паскудні птахи...

– Та ти ж напав на мою доньку! Я негайно біжу неї, може, їй потрібна допомога.

– Боже! Що я накоїв! Не біжи! – закричав Повзик. – Я не знав, що то твоя донька. Хотілося тільки пережити страшну і геройську пригоду. А насправді я нічого лихого їй не зробив. Утік, перш ніж встиг добре придивитись.

Витиснувши з себе це важке визнання, Ерик підбіг до стовбура верби й завмер, встромивши голову в розлом кори.

– Тепер мені полегшало, – сказав Коот, сідаючи на старе нагріте місце. – Серце вже не те, і першої миті дуже мені закололо. – Він показав на ту частину грудей, на якій носять ордени. – І тут я відчув гострий біль, – провів лапою вздовж шраму на лобі. – Ерику! Вилазь, старий, я вже не гніваюсь.

– Тихо! – сіпнувся Крилатий, не повертаючи голови. – Не розмовляйте зі мною! Мені так соромно!

– Гарна й мила в тебе дочка, –  тихо мовив Бікі, переставши на хвилю чухратись об кору.

– Гарна – це правда, – сумовито потвердив Йонатан. – Я дуже її любив від першого дня, від тієї хвилини, коли вона була мокрою головатою розкарячкою з іще сліпими очками. Та, мабуть, не мила вона й не добра.

– Дуже мила й добра, – заперечив Хелонідес.

– Вона може справляти таке враження, – кивнув головою Йонатан, навіть не стараючись настовбурчити вуса, які раптом обвисли. – Особливо на котів, що приїздять до Польщі в «мерседесах, «ягуарах» і «ролс-ройсах». Для цього вона й влаштувалася на службу в «Хату Бунгало».

– Молода вона, ще візьметься за розум. – Бікі завзято захищав свою нічну знайому.

– А ви повірите, що вона жодної мови не спромоглася вивчити? Що збиває собі волосся під фальшиву ангору? Один час мала навіть знайомого, який був професіональним терористом і займався тим, що вимагав викуп за крадених кошенят!

– І все ж таки вона за ним не пішла!

– Просто не встигла. Цей темний тип у страшенному поспіху мусив тікати за тридев'ять земель від інспектора Новака.

– Я б цього крадія викрав, – сказав Ерик, виходячи кутка, – і зажадав би від усіх інших викрадачів, щоб вони негайно перестали викрадати. Бо інакше, сказав би, вашого дружка на дрібні шматочки...

– Ти думаєш, вони б тебе послухались? – спитав Йонатан, розвеселившись. Він був радий, що настрій у приятеля покращав, пригорнув його лапою до грудей, забуваючи на час про власні турботи.

– Тероризувати можна лише тих, хто любить викраденого. – Морщачи лоба, Хелонідес намагався вивести загальне правило. – Приміром, родичів. До викупу можна також примусити й уряд, коли вхоплять якогось дуже цінного міністра або посла з секретними паперами. Якби хтось викрав тих, що придумують і малюють Болека й Льолека або маму Яцека й Агатки, то, гадаю, багато склалися б, щоб викупити їх...

Бікі перервав свої висновки й знову заходився терти панциром об кору дерева.

– Що ти робиш? – буркнув Йонатан. – Літери вже стерлись. Хочеш дерево відіпхнути чи перепиляти?

– Ні, просто свербить мені...

– Де?

– Отут, Йонатане. Засунь сюди лапу.. ще глибше.. Так, а тепер витягни.

– Що це? Ключі від машини?

– Тс-с, не говори так голосно! Панна Марієтта сховала й просила, щоб до четверга я ні в якому разі не віддавав їх її нареченому. І рукавичку мені дала, наче і в неї щось пропало, буде шукати і врешті знайде.

– Вона не впевнена, чи цей Ясь хоче з нею звити гніздо? – спитав Ерик.

– Впевнена, але боїться, щоб він не занудьгував футболом. Бо «Хімор» без нього, як без ноги.

– Хімор чи гумор? – допитувався Повзик.

– Спортивний клуб «Хімік органічний», головою якого є наш знайомий, директор Спритек. Мені панна Пшилєппа про все розповіла.

Йонатан, який досить довго мовчав, раптом одним стрибком перескочив через стовбур верби і швидко помчав довкруж пригаслого й посивілого вже вогнища, огинаючи його по колу.

– Стрибнув і нічого не спіймав, – зауважив Ерик. – Зір у нього на старість псується чи слух?

– За стовбуром нічого не було, – пояснив Бікі. – Просто є такі, що задумуються в безрусі, а він за думкою женеться, аж поки зловить. Ти тоді спав, а я вже раз бачив, як він отак бігав на березовому острівці, неподалік від гирла Цюркави.

– Нічого він не ловить, просто йому прикро стало через дочку.

– Дуже мила. Я думаю, якби поставити перед нею якусь мету в житті, то вона, така добра й молода...

– Мила, молода, добра, – передражнив його Ерик. – Одне й те саме повторюєш і тільки шефа дратуєш.

– Я його дратую? – обурився Бікі. – То ти його клюєш як не в лапу, то в серце.

– ЕЙ! – гукнув їм Йонатан.

Захопившись суперечкою, вони не помітили, коли він перестав бігати і підійшов до них. Задерши хвоста, стояв на поваленому стовбурі верби і дивився на зорі.

– Третя година ранку. Неділя. Сержанте, скільки годин лишилося до другої нуль нуль у четвер?

– Сто п'ять, – доповів Хелонїдєс.

– Воїни! – мовив капітан. – Тридцять років історії дивляться на нас з верхівки даху сторожки. За мною! На праве діло!

– ЕЙ! ЕЙ! Ворога клей! – дружно відгукнулись, не дуже голосно, щоб не розбудити Марієтту Пшилєппу, Яна Радоху і подружжя Видерків.

 

Світанок застав їх уже по другий бік греблі. Попереду крокував Йонатан, несучи на плечах палицю, на кінці якої висіли напханий військовий речовий мішок, радіотелефон і сидів взводний Повзик.

– Я її хряп! Ти її хап! – примовляв Ерик. І порядок, не втечуть. Мішок добре зав'язаний.

Бікі марширував замикаючим і подавав команду:

– Лівою правою, раз-два... Ширше крок.

Коли зійшло сонце, вони почули за хвостами порипування коліс. Зупинились, Коот підняв лапу, й далі вже поїхали возостопом.

Господар, замотавши віжки на люшню, поклав руку на речовий мішок і спитав:

– Що, з лісу везете? Не тільки на гриби, а й на суниці ще зара... Ого, та він клюється, бестія!

– Так надресирований, для цирку... – пояснив Йонатан.

– Щось дуже великий.

– На вітамінах ріс. А ви, хазяїне, куди?

– Теж до цирку. Запросили мене на сьогодні, щоб свого Сивка дітям показав, бо вони там у місті ще ніколи в житті коня зблизька не бачили.

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14    15    16    17    18    19    20    21    22    23    24   

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5168755457383301, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова