Казка.укр - Дитячі книги з малюнками українською
  Головна    Про сайт


Януш Пшимановський

Витівки Йонатана Коота

Переклад з польської – Юрій Попсуєнко
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – В'ячеслав Ширяєв

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14    15    16    17    18    19    20    21    22    23    24   

Оповідь невимушена

Витівки Йонатана Коота

Пливли, співаючи, й співали, пливучи, досить довго, бо лише на тридцять другому повороті дісталися заплави, береги якої були всіяні вкритими мохом валунами. Тут два струмки об'єднували свої води, а зі скель било холодне, кришталево чисте джерельце й тоненьким водоспадом летіло на каміння. Трохи нижче стояв скромний, але із смаком зроблений пам'ятник Спраглого Партизана з казанком, по вінця повним води, в руці.

Десантники зупинились тут і розв'язали Йонатанову торбу, виклавши решту харчу, вчора ввечері принесеного з «Гіперсаму». Всмак попоїли, запиваючи водою з джерела, і відразу пожвавішали.

– Чую я, – згадував Хелонідес, – заклепки вже не вибивають, а насоси ще працюють. Отут, скажу вам щиро, узяв мене страх, чи ви не забули про мене...

– Та ти що, ти що! – обурився Повзик.

– А потім раптом страшний вибух, якого ми не чекали.

– Навіть у кіно завжди дають щось понад програму. А що тоді сказати про диверсію, – мовив Йонатан, крутячи ручки настроювання радіо і марно намагаючись знайти якусь спокійну музику, що не вносила б дисонансу в шум лісових дерев. – Плани битв Наполеона, Цезаря і Македонського теж зазнавали непередбачених змін...

Бікі хотів продовжити свою розповідь і чекав, коли командир докінчить фразу, але з цієї несподіваної паузи скористався Ерик.

– Сиджу я на тій обмітці, небезпечно відкритий з боків. Чекаю. Раптом крик: командир кличе на допомогу. Мав бути гудок , а тут крик. Я – в туман, і як дам чергу по тих заклепках! Вони тільки дзень! бам! бом! – одна за одною. Правду я кажу, капітане?

– Мр-ругу,– підтвердив Йонатан, не підводячи голови від радіотелефону.

– Тільки-но насоси затихли, – провадив Бікі, – я дірвався й поплив кролем до виходу. Траса – наче після завороту кишок... А темрява – хоч в око стрель! Пливу, на поворотах труся боками об борти труб, а виходу й нема. Насоси знову запрацювали, почали всмоктував воду, а я проти течії, проти течії... Чуєте мене, капітане?

– Мр-ругу, – неуважливо муркнув Йонатан і раптом почав прибирати до торби рештки їжі, ховати порожні посуд та бляшанки з-під консервів, – Рушаємо, – коротко кинув він.

– Зараз? – запитав розчарований Бікі. – Тут така чиста вода.

– Негайно, – підтвердив Коот різким, владним голосом і мовив до Крилатого: – Ви, рядовий Повзику, говорили про місце, де, по-вашому, нас важко буде знайти.

– Так точно.

– А як туди дістатись?

– Долинкою правого струмочка під гірку, потім через корчовище знову в ліс і до Цюркави – це струмок так називається. Звідти...

– Звідти Цюркавою до озера Малий Хлюп, – перебив його Йонатан.

– Звідки ти знаєш?

– А озером до «Перепалки», – докінчив Коот. – Тебе ще на світі не було, як я вже це місце знав.

– Точно. До лісової сторожки «Перепалка». Гарантую, що там нас ніхто не знайде.

– То ще видно буде, – муркнув капітан, ступаючи на палубу, тобто на спину Хелонідеса. – Марш.

Дорога до сторожки виявилася важкою. Струмок так повужчав і змілів, що Овальний раз у раз шуршав боками об береги і зачіпав дно животом. Крім того, далі частіше траплялися пороги, щоправда невеликі, та для тих, хто звик до морів і океанів, долати їх було непросто. Повітря теж з хвилини на хвилину ставало задушливіше. Коот і Повзик добре напрацювались і нагріли чуби, перетягуючи Хелонідеса через пороги і скелясті гребені.

Якби ці зусилля супроводилися дотепами й пісеньками, було б легше, проте обидва рядові трохи образилися на командира, а в капітана невідь-чому пропала охота до співів, бо він уперто мовчав.

Близько полудня струмочок лишився позаду. Курним схилом, встеленим сухою глицею, через ріденький сосняк, в якому не було молодого поросту, вийшли на край лісу.

Ліворуч із трьох великих труб, які виднілися на темному обрії, піднімався білий дим, а перед ними лежало широке корчовище.

Земля мала вигляд хворої шкіри з потовщеннями і шрамами, була подряпана пазурами плугів. На дні борозен лякливо тремтіли молоді саджанці, тягли до сонця свої листочки, стараючись пережити сухі дні між дощами, але ці цяточки зелені не могли оживити пустище, яке, немов язик смерті, заповзало через пагорб у глиб лісу.

– Відпочинемо перед виходом із затінку? – спитав засапаний Бікі.

– Ні, – відповів Коот.

– А коли?

– Ніколи, – сердито кинув командир, дивлячись на спину Бікі, на якій ще виднілися не здряпані літери.

Рушили впоперек борозен, через ями від викорчуваних дерев, по висохлій траві й сипучому піску. Сонце припікало все дужче. Хоч повітря й було парке, кожен відчував у горлі суху різь, а курява дедалі товщим шаром вкривала їхнє пір'я, хутро і панцир.

Майже на самій вершині схилу Повзик зупинився і проявив захриплим голосом:

– Я хочу вам тут щось показати й розповісти.

– Серед цього пустирища? – муркнув Йонатан.

– На сонці і без води? – зойкнув Бікі.

– Я знаю тут яму під одним вивернутим деревом, де можна перечекати найбільшу спеку.

– Марш! – наказав Коот.

– Пі-пі, тю-тю! Сам маршируй! – роздратовано свиснув Повзик і, відлітаючи, додав із повітря: – Почекаю вас з того боку.

Бікі злякався, що лишиться позаду, бо ж капітан теж міг махнути через корчовище, нікого не чекаючи, тому без слова помарширував уперед, енергійно працюючи плавунцями. Час від часу він поглядав на Коота, який ішов поруч, не випереджаючи рядового навіть на півкроку і допомагаючи йому у важких місцях. «Чесний він, але черствий і безжальний, – думав собі смертельно зморений Хелонідес. – Ну що б із ним сталось, якби ми відпочили в ямі?»

Та хоч яка дорога довга, а й вона, зрештою скінчиться, коли впевнено й рішуче йтимеш до мети, хай навіть короткими кроками. Скінчилось і це паскудне корчовище. Невдовзі вони відчули прохолодний подув і запах зелені, які долітали від протилежного узлісся. Зібравши рештки сил, Бікі майже бігом рушив уперед. Опинившись біля перших дерев, він, наче на санчатах, з їхав на своєму гладенькому пластроні до невеличкого видолинка, зарослого ліщиною. Орієнтувався він на свист Повзика:

– Віть-віть!

На березі маленького, проте чистого вічка води Ерик поклав кілька ясно-зелених, схожих на салат, листочків, оздобивши їх квіточкою суниці.

– Хоч це, звичайно, й не агар-агар, але ніжне й солодке на смак, – вихваляв він. – А ось два великі хрущі й м'якесенькі личинки, – показував він дзьобом, не звертаючись, щоправда, до капітана, хоч не було сумніву – почувається Ерик не найкращим чином і прагне загладити свою провину.

– Пий малими ковтками, – нагадав Коот, стукаючи в панцир.

Бікі лежав, розпластавшись у мокрій траві, зануривши голову по самі очі у воду, а Йонатан, поставивши передні лапи на невеличкому камені, обережно хлебтав із озерця, стараючись не замочити вуса. Пили вони довго, бо спрагу відчували страшенну.

Поки пили, не розмовляли, але Повзик не був певен, чи те мовчання не є ознакою цілковитої зневаги й довічної образи. Так, це правда, він учинив негарно, а може, навіть зовсім гидко, але старається виправитись: знайшов воду, приготував сякий-такий підобідок. Ну, а якщо вони цього не цінують, то й він кілька слів правди викладе.

– Надулись обидва, як потворні ропухи! – не витримав нарешті птах, – Чому ніхто не озивається? Думаєте, я не знаю. Знаю і скажу. Бісить вас, що, замість плуганитись по пилюці, я вперед полетів. Самі ж літати не здатні.

– Ропухи зовсім не потворні, – заперечив Бікі, піднімаючи голову. – А якщо пити й говорити водночас, можна похлинутися.

– Ні до чого ви не годні! – злився Ерик. – Ви б сюди не втрапили, якби не я.

– Що правда, то правда, – похмуро твердив Йонатан і, витягнувшися на пагорбку, освітленому сонячним променем, що пробивався через листя, заходився хрумати хруща.

Оскільки ніхто не хотів з ним сперечатись, Повзик засумував, опустив дзьоба й настовбурчив пір'я, ніби на нього війнуло холодом. Вітер нарешті остаточно прокинувся, шумів угорі, а на сонце насунула хмара і в заростях ліщини посутеніло.

Поглядаючи спідлоба то на командира, то на Бікі, Ерик кілька хвилин мовчав, потім несподівано тихо й спокійно заговорив:

– Один із нас уміє літати, другий плавати, третій бігати, але кожен уміє зробити щось таке, щоб іншим було приємно. Всі, крім мене. Я завжди сам. Після того, як зав'язали Коотів вузол, я думав, що ми будемо разом.

– Ерику! – підвів голову Бікі й замовк, угамований нетерплячим помахом крила.

– Помовч! Чого б я мав брехати? Знаю, ми ще сидимо втрьох у цих кущах, але я вже не з вами. Ви вдвох, а я осібно... – повторив він і додав іще тихіше й сумніше: хотів привести вас у таке місце, яке вважаю найкращим на світі. Коли капітан Коот пішов дізнатися, що замишляють вороги, я навіть придумав таке гасло...

– Яке? – спитав Бікі, коли Крилатий на мить замовк.

– До «Перепалки» дійдеш – своє щастя знайдеш, – сказав Повзик і, засоромлений із своєї відвертості, почав дивитись одним оком на схід, а другим – на захід, звідки долітали щораз дужчі пориви вітру.

Птах вилив уже все, що було у нього на душі, а може навіть трохи більше, і якраз би оце годилося сказати йому щось тепле, сердечне й заспокійливе. В Хелонідеса й слова були на кінчику язика, але він дивився на командира, якому належало сказати останнє слово в цій ситуації. Прощати чи не прощати порушення дисципліни мав право лише він.

– Рядовий Повзику, ви це гасло склали тихенько, чи в голос? – суворо запитав капітан.

– Спершу склав у голові, – несміливо сказав Ерик. А потім повторив і проспівав.

– А співав до того, як колупався в радіотелефоні, чи після? – не вгавав Коот.

– Я взагалі біля радіо...

– Не брешіть, – урвав його Коот, не спускаючи з птаха потемнілих очей. – До чи після?

– Після, – зізнався допитуваний і, обурившись, почав пояснювати. – Я взагалі не колупався, тільки...

– Тільки натискав клавіші, – підказав Йонатан, підводячись і закидаючи на спину схудлий уже рюкзак.

– Я хотів, щоб воно ввімкнулося знову, адже було так добре, коли ми підслухували директора.

– І воно справді ввімкнулося, – мовив Коот. – І можна було підслухувати. Ото тільки, що не його, а нас.

– Це значить, що... – озвався Бікі й замовк, вагаючись, говорити йому страшну правду чи ні.

– Так, Бікі, «Перепалка» погоріла.

– У сторожці була пожежа? – не зрозумів Ерик.

– «Перепалка» для нас не світить як притулок, – пояснив Йонатан. – Ти, Ерику, натиснув клавішу передавача. Кожне слово йшло в ефір, аж поки ми сіли снідати біля джерела. На жаль, я лише під пам'ятником зрозумів, що міліція слухає пісеньки нічних десантників, отже, знає, де ми. Та й чи міг я передбачити, що з твого віршика інспектор Новак зрозуміє, куди ми йдемо? Його люди, безперечно, чатують у сторожці, тримаючи напоготові клітку, акваріум і тісний нашийник на міцному ланцюгу...

Витівки Йонатана Коота

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14    15    16    17    18    19    20    21    22    23    24   



Фейсбук-група Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Живий журнал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Телеграм-канал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Інстаграм Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Ютуб-канал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн


Усі категорії


У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова





Гостьова книга Контакти   На головну сторінку

© 2015-2020 Валерія Воробйова