Казка.укр - Дитячі книги з малюнками українською
  Головна    Про сайт


Януш Пшимановський

Витівки Йонатана Коота

Переклад з польської – Юрій Попсуєнко
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – В'ячеслав Ширяєв

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14    15    16    17    18    19    20    21    22    23    24   

На світанку Ерик знайшов Хелонідеса в очереті і почастував його великим водяним павуком.

– Рубай павучка! Я ще не одного спіймаю. Цілий маємо. Здорово, правда?

Коли сонце піднялося над кронами вільх і почало пригрівати, він прилетів знову.

– Ліс пиляють з самого ранку, а ми час гаємо. Військо без командира. Що він уночі казав? Що шукає хвоста? Навіщо йому потрібен другий хвіст?

Опівдні Повзика почала розпирати енергія і злість.

– Скажу тобі, Бікі, це він того пса злякався. Я летів з картою, вона мені трохи затуляла очі, але я добре бачив, ще мить – і мали б капітана без хвоста. Тоді мені довелося б узяти командування на себе.

Підвечір Ерик приземлився на панцир і сильно постукав дзьобом.

– Беру на себе! – повідомив він. – Рушаємо на ворога. Перемога або смерть!

– Не маю такого бажання, особливо щодо другого. – Бікі повернув голову назад, щоб бачити птаха, який стояв у нього на спині. – Будемо чекати командира і його наказів.

– Я командир, і наказуватиму я. – Повзик задер дзьоба і настовбурчив пір'я, щоб видатися більшим. – Залізете під колеса того їхнього вагончика, підліземо вдвох під нього і перекинемо будку разом із Лись-Блисем та його Британом, а потім капрале Хелонідесе...

– Взводний, – поправив Бікі, який досі мовчав про підвищення, щоб не завдати прикрості приятелеві.

– Що взводний?

– Не що, а хто. Я – взводний Хелонідес.

– Відколи?

– Вночі одержав призначення. Наказую вам, капрале Повзику, не розпочинати ніяких дій до повернення капітана.

– А я чхаю на твої накази! – вибухнув Повзик. – Нічні призначення не дійсні. Можеш собі мокнути, поки не розмокнеш, якщо в тебе тхоряча душа. Привіт! Ти ще мене почуєш, зовсім скоро! Дзьоб тобі в лоб! – лаявся він уже в повітрі, відлітаючи в бік корчовища.

Попри обіцянку, аж до вечора не було чути ні Повзика, ні про Повзика. Пилки натомість працювали без перепону, і лише в сутінках їх виття припинилось, поступово стихаючи в тиші близької вже ночі.

– Кум-ЕЙ! Кум-ЕЙ! – озвався тихий голос від берега, і Хелонідес негайно рушив в тому напрямку, безпомилково розпізнавши сигнал, замаскований під жаб'яче кумкання.

Йонатан сидів біля куща м'яти на бляшанці завбільшки з невеличке відро, яку він не без зусиль сюди підкотив. Капітан був захеканий, проте задоволений. Повідомлення про поведінку Повзика його дуже засмутило.

– Це серйозна справа. У найкращому випадку втратимо багато безцінного нічного часу. А про найгірші можливі наслідки навіть думати не хочу.

– Я ж цього забіяку полюбив як брата, – сказав Бікі і, показуючи на бляшанку, діловито спитав: – Це завдати собі на спину?

– Так, сержанте, – відповів капітан і нахилив бляшанку, щоб під неї було легше вповзти.

– Чим я заслужив? – скромно спитав Хелонідес.

– Не дав себе спровокувати на необдумані дії, що не завжди вдається навіть генералам. І зайвий раз не питаєш, який вантаж будеш нести. – Коот вигріб з-під листя два пензлі, які пахли м'ятою, і поклав їх на бляшанку. – Чекай, але в укритті.

Спочатку бігом, а потім переповзаючи від дерева до дерева, командир підкрався до будиночка на колесах. Зморені цілоденною роботою лісоруби саме вечеряли, видзвонювали ложками об казани, курили цигарки, розмовляли й голосно сміялись із власних жартів. Перекрикуючи їх, лисий бородань гукав у телефонну трубку:

– Бенеку, ти взнай, скільки за них дають... Я тобі казав, що дзьоб у нього чорний, а очі ніби чорною тушшю видовжені аж до вух... Поки що не вміє, але як днів зо три поголодує, як я йому хвоста над запальну припалю, то він, лись-блись, так заспіває, що й канарка за пояс заткне... Коли їхатимеш з харчем, прихопи якусь клітку, бо в мене нема куди його, мерзотника, посадити...

Лисий говорив, стоячи на сходах біля дверей вагончика, і дивився вниз. Внизу коло трактора стояла лавка, поряд з якою сидів пес Британ і не спускав ока із шапки з козирком, притиснутої до землі гайковим ключем, Коота, що сховався в кущиках розквітлої брусниці, відділяв від цієї лавки один стрибок і... майже година.

Витівки Йонатана Коота

Приплющивши повіки, щоб пригасити блиск жовтих зіниць, не здригнувшись навіть тоді, коли якийсь нахабний нічний метелик сів у нього на носі й став припудрювати крила, він завмер без руху.

Попоївши, лісоруби повкладалися на вузеньких двоповерхових нарах у вагончику й захропли. Лись-Блись, провівши ще кілька телефонних розмов, у яких пропонував купити «лісового горобця, що співає краще за канарка», пригрозив псові березовою лозиною, аби стеріг добре, і врешті пішов на трактор.

Йонатан не стрибнув, хоч міг це легко зробити, а спокійним, повільним кроком рушив до лавки. Побачивши його, пес оголив ікла й приготувався до стрибка.

– ЕЙ, ЕЙ! – озвався Коот.

Це нагадало Британові присмак баговиння, яке забивається в ніздрі і в писок, лоскіт пуголовків у вухах, брак повітря в легенях, від чого боляче стискає ребра. Підібгавши хвоста, він позадкував так далеко, наскільки дозволяв ланцюг.

Боягузливим собакою Британ не був. Свою відданість комусь він міг би довести, навіть якби довелося вступити в бій з трьома котами, які могли видряпати йому очі. Боявся він лише Лись-Блися. Та оскільки боявся менше, ніж повторного падіння в болото, відступив і дозволив напасникові видобути з-під шапки невеличкий піристий згорток, який мав стерегти.

Навантажені металевою бляшанкою, вони відпливли від берега і, лавіруючи між безліччю острівців Хлюпу, йшли на максимальних махах плавців, коли раптом від корчовища до них долетіло сумне виття побитого пса.

– Розклейте мене, – попросив Ерик, ув'язнений у сірому тісному пакеті, звідки через невеличкий отвір визирала тільки його голова.

Це були перші слова, які пролунали від моменту його визволення, оскільки ні Йонатан, ні Бікі теж досі до нього не озивались.

– Розклейте, – повторив Ерик голосніше, не дочекавшись відповіді. – Я того Лися-Блися так довбону в лоба, що він ногами накриється, а потім усі волоски – по одному...

– Є багато покарань за невиконання наказу, – мовив Коот, звертаючись до Хелонідеса, – та коли до цієї провини додати ще й злочинну легковажність, внаслідок якої потрапляють до пастки і перебувають у неволі...

– Ви можете мене заклювати, розстріляти, загризти чи втопити, але спершу роз-клей-те, бо мене трясця вхопить!

– Не знаю, яке покарання вибрати, – вів далі капітан, вдаючи, що не чує Повзикових благань.

– ЗПП на час бойової операції, – порадив Бікі.

– Це ще що за ЗПП? – писнув Ерик.

– Заборона Покидати Пакет на час операції «Лісові привиди», – замислено повторив командир і всміхнувся собі у вуса, коли подумав, що вночі й так не мав би користі з Крилатого, отож Бікі, пропонуючи покарання, одночасно захищає товариша від надмірної суворості.

– Так, ідея добра, сержанте Хелонідесе, – суворо мовив Коот. – Вашу пропозицію я затверджую.

– Сержанте? – тихо свиснув Ерик.

Морально зламаний, він опустив дзьоба й замовк. Адже після страшної пригоди з Лись-Блисем його не тільки не допускають до бойових дій, а й карають згідно з пропозицією менш хороброго і активного товариша, який завдяки своїй дисциплінованості випередив його в званні на два ранги.

У тому місці, де Цюркава впадає в озеро, Хелонідес пристав до берега. Коот, взявши пакет з Ериком у зуби, рушив уперед. Бікі з вантажем на спині – за ним. Крізь дірку в сітці вони потрапили в тінь абрикосового саду і встеленою опалою травою і рожевими квіточками алеєю підійшли до дерев'яного, проте дуже вишуканого будиночка з величезними вікнами. Над будиночком, конкуруючи із блиском зірок, променів різнокольоровий неоновий напис:

«ХАТА БУНГАЛО»

Витівки Йонатана Коота

– Почекай хвилинку, – сказав Коот Хелонідесу.

Поклавши пакет з Повзиком на траву, щоб не перешкоджав говорити, він стукнув пазуром у шибку, а потім відчинив маленьке віконечко, заховане під сходами зразу ж над землею.

– Ня-яв? – озвався знизу сонний і примхливий голосок.

– Я тут залишу товариша, йому треба трохи подрімати.

– Ня-яв... Тільки щоб грязюки не наніс.

– Не нанесе. А ми прийдемо вранці, як і домовлялись.

– Гаразд. Ча-ао.

– Привіт, Пусько.

Капітан розірвав пакет пазурем і, кладучи його на підвальний парапет, шепнув капралові на вухо:

– Можеш вилізти звідси тільки при загрозі для життя, в інших випадках – повна й цілковита ЗПП.

Ерик мовчав, побоюючись, що коли скаже «Слухаюсь!» – вони почують у його голосі сльози. Вирішив із цього роздертого пакету не вилазити, навіть якщо приповзе дракон. Тепер він швидше дасть себе з'їсти разом з папером і клеєм, аніж порушить цю кляту ЗПП, вигадану безкрилим сержантом. Він рівненько склав пір'я, від чого став удвічі меншим, ніж удень, і з тої зажури відразу заснув.

Тим часом Коот підважив пазурами накривку, схопив пензель і заходився обводити стовбури дерев жовтими кільцями. Хелонідес сунув за ним з бляшанкою на панцирі, щоб бути весь час під рукою, коли треба вмочити щіточку.

Витівки Йонатана Коота

Працювали мовчки, не роблячи перерв на відпочинок, та, незважаючи на це, Йонатан ставав дедалі нервовіший і невдоволеніший.

– Не встигнемо, – сказав він нарешті, вимірявши висоту місяця над обрієм.

– Чим тобі допомогти? Зроблю все, що попросиш, – мовив Бікі. – Навіть із шкодою для здоров'я, – додав він, вдихаючи запах фарби, від якого йому сльозилися очі.

Обидва розуміли, що не встигають вони через Ерика, та хоч приятеля тут не було, жоден з них про це не згадав.

– Ти можеш рухатися швидше?

– Можу, бо трава від роси мокра й слизька.

– Коли справа непроста, не шкодуймо хвоста, – мовив Коот, підходячи до бляшанки з фарбою і повертаючись до неї задом.

Темп роботи тепер зріс у кілька разів. Щохвилини вмочаючи свого хвоста у фарбу, Йонатан обходив навколо абрикосів, вишень і яблунь, малював жовті кільця на грушах і сливах, лишав обручі на шерехатій корі ялин, стовбурах пірамідальних тисів. А коли врешті несамовитим вужем обвинули садові ділянки, базу відпочинку і демпінгове містечко й вернулись до «Хати Бунгало», то не поминули навіть широколистої катальпи, плакучої горобини і напрочуд оригінальних заморських флімонодендронів, яких будь-де не садять.

Зупинятися на такому довгому переліку, може, й не варто було б, якби на кожному з названих дерев не лишалася разом із фарбою бежева, сіра чи блакитна волосина. Що більше кілець жовтіло в місячному світлі, то менше шерсті лишалося на хвості. Не знаю як хто, але осіб, котрі заявляють, що заради справи ладні віддати своє життя, я знаю набагато більше, ніж таких, котрі пожертвували б тільки чуприною, втрачаючи її по одній волосині.

Завдяки цій малій раціоналізації і великій жертовності командира, фарбування скінчили ще перед заходом місяця. Бікі переправив Коота на другий берег Цюркави, а потім уже без поспіху, спостерігаючи, як місяць спускається по гілках нижче й нижче і ховається за обрій, вернувся в абрикосовий садок і закотив порожню бляшанку на смітник біля бунгало. Заховавшись у цілковитій, просто-таки чорнильній темряві під сходами, він мав намір про дещо поговорити з Ериком, але, почувши хропіння, передумав.

«Може, це й на краще, – тихо мовив він сам до себе. – Трохи подрімати не завадить».

Почав уже втягувати голову під панцир, коли раптом почувся приємний запах, і щось м'яке торкнулося його обличчя.

– Хелло... – пролунав оксамитовий голос. – Do you speak English?

– Yes? I do. – відповів Бікі, ще не знаючи, хто до нього звертається. – Але віддаю перевагу польській. Судячи з акценту, пані теж володіє англійською не найкраще.

– Зовсім кепсько, – призналася пані, – зате як гарно звучить: «Ду ю спік інгліш?» – повторила із замилуванням. – Мене звуть Пуссі. А тебе, любий?

– Мене? – Бікі, – відповів він збентежено і ґречно додав: – Бікі Хелонідес, з вашого дозволу.

– Якого дозволу?

Над парапетом запалала пара очей, таких же жовтих, як і в Йонатана, але більш замріяних, сентиментальних. Потім одне з них почало лукаво примружуватись і роз'яснюватись, роз'яснюватись і притемнюватись. Хелонідес, хоч був дуже начитаний, мав певний міжнародний досвід і немало потерся серед моряків, запозичивши дещо від них, не знав, що відповісти, а мовчання тим часом ставало дедалі двозначнішим. Врятував його шум мотора, який долетів з протилежного берега Цюркави.

– «Мерседес»? – поцікавилася Пуссі.

– Ні, прошу пані, «урсус», – пояснював Бікі. – Трактор, названий так на честь силача, який, зламавши роги турові, рятує свою кохану в романі Генрика Сенкевича.

– Рятує кохану! Ах, як це благородно з його боку.

– Я теж хотів би когось рятувати.

– Рятуй.

– Чи, точніше, допомогти.

– Допоможи, Бікі.

– Я можу вас попросити...

– Проси, чому ні, – шепнули очі в темряві.

– Попросити розріджувач.

– Жартуєш?

– Ні. Я серйозно.

– Стоїть під вікном у шафці. Але змінимо тему. Це твоя машина, Бікі? Скільки циліндрів? Якого кольору оббивка? – голос знову потеплішав.

– Ні, не моя. Вона належить... Вона тягне... – в останню мить Хелонідес прикусив язик, збагнувши, що мало не ляпнув про їхню надсекретну операцію «Лісові привиди». – Я так добре не знаю і думаю, що буде краще, коли ми почекаємо на капітана Коота...

– Коота? Йонатана? – голос невидимої прозвучав знуджено й сонно. – Та це ж мій тато. Бай-бай!

Згасли золоті очі, і темрява стала не така м'яка і запах став слабший.

– Тіу-тни! Віть-бить! – крізь сон крикнув Ерик і зашарудів пакетом.

Торохтіння трактора покотилося за річку, в напрямку селища, затихло, потім знову почало наростати вже на тому березі. Дерева занепокоїлись, передаючи одне одному чітке тріскотливе відлуння. Задеренчала навіть шибка в напіввідчиненому підвальному віконці, та саме в цей час мотор заглух і знову запала тиша.

Ще більше потемніло, як завжди буває перед самісіньким світанком. То тут, то там пташки тихими, приглушеними голосами прощалися з останніми снами.

Щось м яке торкнулося щоки Хелонідеса.

– Це ви, Пуссі?

– Ні, – відповів Йонатан і голосом, суворішим, ніж звикле, додав: – Будіть, сержанте, капрала, і без зайвого шуму за мною.

Він стояв нерухомо, чекаючи, поки Ерик прочумається. Потім, уже не так впевнено і офіційно, промовив:

– Витремо лапи, щоб грязюки не нанести.

Повзик, нічого не бачачи в темряві, сів на спину Хелонідесу, той з'їхав з парапету на підлогу по дошці для прасування, підставленій Коотом, і, здається всунувся в пляшки, бо задзвеніло скло.

– Тихше там, сержанте! – роздратовано цитьнув капітан.

У цілковитій темряві дійшли по встеленому килимом підвальному коридору до столика, на якому, освітлений лампочкою, стояв телефонний апарат кольору стиглого банана.

– Нічого не чіпайте. Гаряча лінія, – муркнув Йонатан і почав відгвинчувати великі накрутки з баранчиками на броньованій плиті, яка закривала вхід у стіні.

– А чим вона підігрівається і навіщо? – спитав Ерик.

Повернувши голову, Бікі шепнув:

– Цить... Не заважай шефові. А та лінія тільки називається «гаряча», бо з'єднує напряму, і якщо тут підняти трубку, то невідомо, хто одізветься з другого боку.

– Столиця, – пояснив Коот, який уважно наслухав, хоч і не переривав роботи. Це коли ВІПи тут відпочивали, її підключили.

– ВІПи? – роззявив дзьоба Повзик.

– Міжнародна абревіатура: Very Important Persons, – пошепки пояснив Бікі. – По-вашому ВЕПООСИ тобто Вельми Поважні Особи...

Плита безшумно повернулася на ретельно змащених завісах. Махнувши лапою, командир показав напрямок і пустив Бікі з Ериком вперед, бо тут вони вже не могли заблукати.

Ішли овальним тунелем, у якому, схилившись, могла вміститися людина. Збоку на стіні, прикріплені металевими скобами, тяглися кольорові кабелі, освітлені невеличкими лампочками, які створювали жовтуватий напівморок. Хоч Хелонідес дуже старався ступати обережно, час від часу він стукався панциром об бетон, і луна багаторазово повторювала цей звук.

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14    15    16    17    18    19    20    21    22    23    24   



Фейсбук-група Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Живий журнал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Телеграм-канал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Інстаграм Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн Ютуб-канал Дитячі книги з малюнками українською мовою онлайн


Усі категорії


У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова





Гостьова книга Контакти   На головну сторінку

© 2015-2020 Валерія Воробйова