Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Януш Пшимановський

Витівки Йонатана Коота

Переклад з польської – Юрій Попсуєнко
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – В'ячеслав Ширяєв

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14    15    16    17    18    19    20    21    22    23    24   

Минала сьома хвилина від години Нуль, коли закурений вугільним пилом Йонатан штовхнув ліворуч важіль регулятора і взявся за реверс, подаючи пару на поршні.

– Чах-ча-ах? – запитав здивований паровозик, та зразу ж зібрав сили, скреготнув іржавими деталями і, повільно обертаючи колеса, сам собі відповів: – Чах-ча-ах!

Ерик, що виконував функції групи спостереження і прикриття, побачив клубок диму, викинутий під тиском пари високо вгору, і тричі вдарив дзьобом у вентиль. Дзвін пішов по металевих конструкціях, поплив над землею і сягнув води.

Почувши сигнал, Бікі, на якого покладалася роль групи блокування, дав себе всмоктати. Легенько гальмуючи плавцями, він повільно плив у трубі спочатку понад берегом, потім, долаючи чотири крутих повороти й форсуючи вигини, понад коліями і врешті, опинившись біля дросельного клапану, наглухо затулив його власним пластроном, перекриваючи доступ води.

Під черевом у нього гули насоси, довкола було дуже темно, і ми погрішили б проти істини, якби сказали, що рядовий Хелонідес не відчував страху. Однак відвага полягає не в тому, щоб не боятись, а в тому, щоб не показати страху й виконувати бойовий наказ, ніби нічого й не сталося. Слід сказати, що Бікі, як десантник-початківець, мав завдання трохи полегшене, оскільки перебував усередині труби сам і, присмоктаний до неї, не міг ні ляку перед будь-ким виявити, ані втекти.

Тим часом капітан Коот, що був ударною групою, під'їхав паровозом до труб. Підчіпляючи по черзі то ту, то ту, раз спереду, раз іззаду, а коли треба, то підпихаючи буферами, почав перетягувати їх з місця на місце. Всмоктувальну трубу він підкладав під відвідну, потім відвідну під всмоктувальну, дедалі більше їх заплутуючи.

Гр-р-р, скр-р-р! – скреготав метал, тягнучись по рейках.

Шур-р, гур-р! – протестував він, човгаючи по бетонній плиті узбережжя.

Усе це робилося за наперед усталеним планом, розробленим на основі не стільки солдатського, скільки юнацького чи навіть дитячого досвіду Йонатана, якого в ті давні часи звали, у що важко повірити, Натанком.

Робота йшла як по маслу, капітан час від часу із задоволенням гладив вуса, щораз більше вимащуючи їх у чорне, і шалено крутив реверс, щохвилини міняючи напрямок їзди. При цьому він сам собі говорив якісь дивні слова, схожі на заклинання:

– Перший – самі, другий – половину в кожний, третій – вбити між перші, четвертий – половину в кожний. П'ятий іде як третій. А шостий, друже, точнісінько як другий.

Минуло сімнадцять хвилин від години Нуль, і роботу було закінчено. Йонатан ухопився за тягло паровозної сирени, щоб дати сигнал групі спостереження і прикриття включитися в безпосередню диверсійну акцію. Дріт скреготнув, рипнув важіль, але сирена мовчала.

Пройнятий лихим передчуттям, Коот шарпнув заслінку, яка закривала запобіжник котла. Клапан стукнув, але... нічого не сталося.

Тиша.

– Кляті яйця! – таємниче муркнув Йонатан, зіскочив з паровоза й замість сигналу заволав: – Крилатий, до мене!

Не буває такої бойової, а особливо диверсійної, операції, під час якої десантники не зіткнулися б із несподіваними перешкодами. Тут важливо зуміти блискавично пристосуватися до нових умов.

– Мав бути гудок, – докірливо сказав рядовий Повзик, виринаючи з туману.

– Та закрий роток, – відповів Йонатан і, не гаючи часу на з'ясування деталей, показав, яку заклепку треба вибити з манжета, що з'єднував дві частини труби.

Ерик з усієї сили рубонув дзьобом.

– Ай-й! – крикнув Йонатан. – Це ж не заклепка.

– А де треба вибити?

– Отут, – ще раз показав Вусатий і тієї ж миті зойкнув від болю. – О-йой!

– Що таке? – спитав Ерик.

– Якщо ти втретє... – сичав Йонатан, притримуючи зубами кінець бинта і перев'язуючи свою праву лапу, – якщо ти втретє не влучиш у заклепку, яку я тобі показую, загинеш у моїх пазурах, перш ніж цей котел вибухне.

– А коли він рвоне?

– За кілька хвилин.

– Навіщо?

– Бо в ньому постійно щось варили, і круті яйця закрили не тільки сирену, а й запобіжний клапан. – Капітан говорив спокійно, але з кожним словом серйозніше. – По заклепках... короткими чергами... лупи! – скомандував нарешті він, завбачливо ховаючи обидві передні лапи і відступаючи назад.

Рядовий Повзик, настраханий не стільки обіцянкою смерті в котячих пазурах, скільки перспективою вибуху, замахнувся і, не спускаючи паровоза з ока, видав дзьобом серію ударів.

Бам! – стукнув манжет.

Бум! – відповіла труба.

Дзень! – вискочила заклепка.

– Далі! – наказав командир.

Бам! Бум! Дзинь!

– Ще одну! – закричав Коот, видираючись по металевій драбинці й заглядаючи всередину паровоза.

Те, що він побачив, навіть тигра, – якби котрийсь з цих хижаків знався на паровозах і манометрах, – могло ввести в стан непритомності: стрілка, яка показувала тиск пари, давно перейшла червону риску, зламала обмежувач у кінці шкали і бігала по колу, немов стрілка секундоміра під час олімпійських змагань, а вугілля топці не тільки не згасало, а розгорялося щораз більше.

Бам! Бум! Дзень!

Третя заклепка ще свистіла в повітрі, коли капітан Коот, вхопивши в зуби рядового Повзика, вже мчав великими стрибками в бік огорожі.

– Пусти! – репетував обурений Ерик і силкувався вирватись. – Не можна їсти товаришів! Рятуйте!

Йонатан не міг відповісти, бо рот у нього був зайнятий. Гнав щосили на трьох лапах і в останню мить пірнув у дірку. Ледве встиг сховати хвоста по той бік огорожі, як котел паровозика, не витримавши страшного тиску, з гуркотом вибухнув. Вириваючись зсередини, на всі голоси завила пара, засвистіло, захурчало каміння, полетіли уламки чорного і кольорового металу, кропива і бур'ян, з корінням вирвані вибухом.

– Вибач, – муркнув Коот, випльовуючи пір'їну, яку він ненароком вирвав з хвоста підлеглого. Лети назад на СП, – вернувся він до наказового тону, – спостерігай, і якщо хтось намагатиметься перешкодити, атакуй з бриючого польоту.

– Слухаюсь! – відповів рядовий Повзик.

Злетівши без розгону, крикнув уже з повітря:

– Дякую!

На нього це було не схоже, не та вдача, однак кілька годин, що їх він провів у доброму товаристві, безперечно, вплинули на його поведінку.

З найвищої обмітки було вже добре видно всю територію заводу, бо туман, потривожений вибухом, випав росою на бетон і рештки паровозика. Зволожені конструкції заводу виблискували в усій своїй красі. Дві труби, всмоктувальна і відвідна, які вели до річки і ще зовсім недавно були схожі на ноги жука, зараз були переплутані між собою, що скидались швидше на почате плетиво светра з грубої сріблястої нитки.

Від воріт до місця аварії бігли робітники з інструментами, дружина самооборони розкручувала довжелезний шланг, щоб запобігти можливій пожежі. В зворотному напрямку галопом мчав лише чорний від вугільного пилу Йонатан. Перескочивши пожежний шланг, промайнув під ногами робітників і одним стрибком, аж хмара сажі знялася з шерсті, злетів на лутку відчиненого вікна диспетчерської.

– Тпрусь, замазуро! – крикнув черговий інженер і вхопив клоччя, замахуючись ним на кота.

Та не встиг він ступити й двох кроків, як заступник командира з повітряних справ, навівши згори приціл на руку з клоччям, ввійшов у піке й довбонув чергового у вухо.

Тієї ж миті капітан Коот стрибнув на розподільний щит і вимкнув струм.

Обидва десантники враз вилетіли назад через вікно.

– Кінець операції! Збір на пункті входу! – наказам Йонатан, перебуваючи у верхній точці свого стрибка.

– Зрозумів. Виконую, – відповів Ерик з бойової повітряної напівпетлі.

Їхні подальші дороги розійшлися, бо Крилатий почав набирати висоту, а Вусатий, підвладний силі тяжіння приземлився на траву. Поблизу не було ніякого сховища, тому він просто ліг у затінку, прислухаючись.

Інженер, якого Ерик дзьобнув у вухо, почав кликати на поміч, галасуючи дедалі дужче. Одночасно, перехилившись через підвіконня, він видивлявся винуватців свого нещастя, проте нічого не бачив, бо Ерик уже давно зник у повітрі, а Йонатана маскувала нерухомість, яка врятувала не одного розвідника.

Знеструмлені мотори затихли, насоси качали чимраз повільніше, і капітан подумав з полегкістю, що йому вдалося врятувати блокуючу групу – тобто Бікі, більше вже не присмоктаний до труби, міг вертатись назад до річки. Що Бікі не заблукає, Коот був певен; труба, хоч яка заплутана, виведе, куди треба.

Від міста долинув звук сирени, який наближався з кожною секундою. У Йонатана холодок пробіг по спині. Такого пронизливого сигналу, як у патрульного фіата інспектора Новака, не мала жодна машина. Потерпілий черговий теж почув здоровим вухом цей звук, зліз з підвіконня і, вхопивши телефонну трубку, закричав:

– Міліція! На поміч! Тут дзьобають! Як це кого? Мене дзьобають!

Момент для втечі з місця операції був найсприятливіший. Капітан Коот повернув до дірки, та не встиг ступити кілька кроків, як почув вищання шин ректорської машини, що гальмувала на стоянці.

З машини хтось вийшов, але дверцята не клацнули. Висунувшись з-за бордюру, Коот своїми меткими очима кольору старого золота угледів на сидінні радіотелефон типу «Walkie-talkie» – той самий, що його капрал Тронбонь називав «які-такі». Варто було піти на великий ризик, щоб його поцупити (апарат, ясна річ, а не Тронбоня).

Підкравшись до машини, Йонатан почекав, поки вахтер підійде до заклопотаного слідством Методія Новака і заведе з ним розмову, одним рухом ухопив з сидіння невеличкий апарат в елегантному футлярі із світлої шкіри й через кропиву, через поле помчав до пункту збору – гайочка над затокою, де на нього нетерпляче чекали двоє друзів.

– Від початку операції минула майже година, – сказав Бікі.

– А за планом мало бути двадцять сім хвилин, – дорікнув Ерик.

Йонатан мовчки підняв лапу із закривавленим бинтом і тицьнув йому під дзьоба.

– Пробачення я вже попросив, але так чи інакше, а командир спізнився, – не вгавав Повзик.

– Командири ніколи не спізнюються, – заперечив капітан. – Буває тільки, що їх затримують важливі справи.

Він замовк, обвів приятелів задумливим поглядом і, знявши з плеча ремінець, показав радіотелефон.

 – Завдяки цьому «Walkie-talkie», – англійське «уокі-токі» він вимовив бездоганно, хоч і не без шотландського акценту, – ми будемо знати, що діється на місці операції, а точніше, скрізь, де перебуває директор.

– У нього що, голос такий, як радіо? – спитав не дуже підкутий з технічного боку Ерик.

– Ні, – сказав Йонатан, витягуючи телескопічну антену на всю довжину. – Просто він носить у кишені такий самий апарат, постійно ввімкнений, аби дружина знала, де він, що робить і коли прийде на обід.

Капітан натиснув клавішу, і вони відразу почули голос магістра-інженера Спритека, який давав розпорядження своїй секретарці:

– Комісія по визначенню збитків нехай лічить іще раз. Мільйон – це мало. Делегацію Спілки рибалок відіслати. Ні грошей на відшкодування, ні часу вислуховувати скарги у мене немає. Дітей із квітами відведіть до їдальні, дайте їм по пиріжку – і нехай чекають. Як тільки бригада ремонтників скінчить роботу, хай вручать їм квіти, і організуйте знімки для преси, де я маю бути представлений як віце-голова шефської ради Друзів дитячих ясел.

Дзинь-дзинь!

Голосний дзвінок перервав розпорядження, і незворушний металічний голос вдерся в ефір, роздільно вимовляючи кожне слово:

– Комп'ютер. Директору. Математичні. Формули. Хибні. Завдання. Перебільшене. Розпитування. Неможливе. Вимикаю. Перегрітий. Дзинь! Генератор. Дзень!

Голос замовк. Чулося лише сердите сопіння яке долинало з далекого кабінету.

– Як заклепки вибили, так і комп'ютерові заціпило, – мовив Ерик.

Коот не заперечив і не став казати, що вибиті заклепки – це тільки початок. Найважливішого, тобто з'єднування наново, але вже по-своєму, переплутаного вузла, вони не зробили – перешкодив вибух котла.

Зморщивши лоба, капітан Коот походив туди-сюди вигнувши хвоста знаком запитання.

– Ці діти з квітами, ця Спілка рибалок... – мурмотів він під обвислими вусами. – Звідки вони взялися?

Бікі, який уважно слухав, думав і робив висновки, швидко повернув голову до командира, глянув йому в жовті зіниці й коротким рухом підняв угору плавець, прикладаючи його над правим куточком правого ока, й спрямував лікоть униз і косо праворуч.

Він так хвацько й у точній відповідності до стройового статуту відкозиряв, що це не поминуло уваги капітана. Зупинившись, глянув запитально.

– Дозвольте провести розвідку в нижній частині річки.

– Проводьте, – сказав Йонатан, віддаючи честь пораненою лапою і вдаючи, що не бачить заляпаного болотом слова «завжди» на панцирі Бікі.

Овальний дав малий хід назад і виплив із затоки, одночасно занурюючись у воду.

Цієї миті радіо знову ожило. Директорський голос покликав:

– Панно Лоліто!

– Слухаю, пане директоре, – зразу відповіла секретарка.

– Із завтрашнього дня комп'ютер замість суперлюкса змащувати звичайним мастилом. І нехай його перенесуть до загальної зали... Я йду на територію заводу особисто керувати ремонтними роботами. Мене немає ні для кого окрім категорії А.

Радіо замовкло, і Ерик, користуючись тишею, яка панувала над затокою, запитав у Йонатана:

– Навіщо ти послав його в ту отруту? Вернеться й смердітиме, як оті  риби, що їх ми привезли у відрі.

– Послав на розвідку.

– Думаєш, відучора щось змінилося?

– Не знаю, – відверто сказав Коот. – Але схоже на те, що певні зміни сталися.

У цьому місці слід нагадати, що в той час, коли диктор Спритек, піднятий по тривозі (йому сповістили, що брудна вода заливає апаратуру), наказував увімкнути фільтри, поглиначі, очищувачі й окислювачі, пилососи – капітана на території заводу вже не було. А нагадати слід для того, щоб якнайповніше оцінити проникливість його розуму – Коот із самої лише появи рибалок і дітей зробив висновок про необхідність ВСЧВ, тобто Визначення Стану Чистоти Вод нижче місця операції.

– Щось ти крутиш, Йонатаие, – мовив Ерик й аж відскочив від радіо, яке майже луною повторило його слова.

– Щось ви крутите, товариші! – загримів голос магістра-інженера Спритека. – Я просив розплутати, а ви що?

– Самі гляньте, директоре, який тут ґудзь.

– Тут і чорт ногу зламає.

– Не знаєш, з якого боку підступитись!

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14    15    16    17    18    19    20    21    22    23    24   

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова