Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Януш Пшимановський

Витівки Йонатана Коота

Переклад з польської – Юрій Попсуєнко
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – В'ячеслав Ширяєв

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14    15    16    17    18    19    20    21    22    23    24   

– Я розумію, він спитав просто так, а проте болить. Мені здавалося, що я вже про все забув. Та ось вернувся – і наринули спогади. Тут була пуща, стояв старий і густий ліс, посеред якого ріс наш дуб. Наскільки він був великий, видно з окоренка, що править нам зараз за дах. І виріс він утричі вищий, ніж та триколінчаста труба, на якій я сидів, коли зв'язували Коотів вузол.

– Завдавши п'ять віків на свій горбатий карк, дуб височить, оброслий бородою моху... – продекламував Хелонідес.

– А ти звідки знаєш?

– Від Міцкевича, з «Пана Тадеуша».

– Йому було не менше п'яти віків, – ствердив Повзик. – Наша родина жила на ньому завжди. Один із моїх прадідів літав звідси аж під Відень і викрешував дзьобом іскри на ладівниці солдатів-піхотинців, коли в когось, бува, псувався замок у рушниці. Король Ян хотів його навіть лишити в оркестрі, щоб висвистував, але він не захотів служити у війську, повернувся в наше дупло на дубі.

– Добре, коли є власне дупло, – промуркав Коот, але так тихенько й невиразно, що ледве розчув сам себе.

– Коли я вилупився з яйця й почав не тільки голодного дзьоба розкривати, а й дещо вже розуміти, мати розповіла мені страшну казку про те, як один учений проте дурний чоловік вирішив вирубати велику галявину в самій середині лісу й тут, де стоїть наш дуб, збудувати завод. Казка мала щасливий кінець, бо мудрі люди не дозволили йому цього зробити.

Бікі витяг голову з води, щоб глибоко й з полегкістю зітхнути.

– Завчасу не радій, – мовив Повзик, виставляючи голову з темного кутка на світло. – Далі все було набагато сумніше й трагічніше. Я ріс швидко, та ще швидше виростали ті три труби. Чи міг я подумати, що то націлені на нас гармати? Коли вони почали диміти й отруювати дерева, батько вирішив написати скаргу, дійти до найвищих властей, та як полетів, так досі й не вернувся.

– Це наче в горах – чим вище піднімаєшся, тим повільніше йдеш, – сказав Бікі, щоб утішити товариша, – Довго не вертається, значить, не сьогодні-завтра викладе справу заступникові помічника віце-міністра, а може, самому віце-міністрові.

– Що з того! – Ерик аж лапою притупнув від злості. – Дим отруїв слабші дерева, тому й постановили їх вирубати. Говорили навіть – це для того, щоб дужчі дерева краще розрослись. А як почали рубати, то вже не розбирали, де яке, – стинали все підряд.

– Ну, а твій дуб, Ерику, з ним що?.. – спитав Бікі.

– Під наш дуб харцери привели сивого добродія якоїсь поважної установи, і він причепив до стовбура табличку, що це пам'ятка природи. Хотіли як краще, але цей шмат бляхи зеленого кольору став безпосередньою причиною трагедії.

– Шмат бляхи? – здивувався Хеланідес. – Яким чином?

– Бо заспокоїлись, – висловив здогад Коот.

– Бо ми заспокоїлись! – луною озвався Повзик. – Відтоді, як полетів батько, я став нервовий, не смакували мені навіть найкращі комахи, раз у раз виглядав з дупла і крутив головою, сподіваючись побачити батька, а коли внизу почали, наче голодні вовки, завивати шакали, вирішив тікати. Залізні зуби з лютим скреготом гризли стовбури чимраз ближче. Дерева стогнали і з шумом гупали на землю. Я плакав від страху, і тоді мати полетіла зі мною вниз, показала табличку з намальованим на ній силуетом птаха й сказала: «Спи спокійно. Нас не спиляють».

Ерик, який звичайно не дуже стежив за своєю мовою, цього разу не шкодував барв. Так кожен, зрештою, найцікавіше й найколоритніше розповідає про ті речі, які його найбільше хвилюють і бентежать.

Образ лісу у вигляді стада сагайдаків, яких загризає зграя голодних вовків, був такий живий, що Коот неспокійно ворухнув вухом і здригнувся, ніби сам почув звук механічної пилки. Крилатий підлетів до виходу з ями і, опинившись на видноті, закінчив свою розповідь:

– Ніч минула спокійно, а на світанку мене розбудив шум мотора. Я випурхнув з дупла, спікірував до землі й побачив двох чоловіків у білих захисних шоломах. Молодий робітник хотів був обминути наш дуб, показуючи колезі на зелену табличку. Але старший, з рудими бакенбардами, засміявся й гукнув йому. «Не бери в голову, хлопче, зробимо лись-блись, та й по всьому». Він зірвав табличку, кинув її на траву, потім увімкнув зубатий ланцюг і приставив його до стовбура. Наче розбиті кістки, сипнули з потрощеного дерева тріски.

– Пам'ятки наші! Нема вам рятунку від пилки й сокири страшного цілунку, – знову продекламував Бікі, трохи осучаснивши романтичного поета, – І вже ні віщун, ні птах голосистий не знайде притулку в зеленому листі.

Вислухавши вірша, Повзик знову повернувся до своїх драматичних спогадів.

– Не розбираючи дороги, я кинувся тікати, кілька разів стукався об стовбури, потім упав на мох і знепритомнів. Відтоді у мене не все гаразд із зором, чому й сталося так, що я мало не покалічив Йонатана, коли вибивав заклепки.

– Загоїлось без сліду, – сказав Коот, хоча струп у нього ще не зійшов.

– Якби в мене був трохи більший панцир, – співчутливо мовив Бікі, –  я б влаштував під ним однокімнатну квартиру, і ти, Ерику, мав би хоч і тісний, та власний куточок. – Він зітхнув і додав: – Ех, якби я трохи схуд...

Йонатан непомітним рухом узяв сільничку і сипнув солі в ковбаню, щоб зробити приємне Овальному. Ерик підійшов до двох переплетених коренів, які утворили щось схоже на дупло, й заходився змітати крилом пісок.

– Коли я лежав непритомний, мене могли з'їсти хижі звірі, але всі були такі перестрашені, що тікали світ за очі. Всі, крім моєї відданої матері, яка не покинула дупла, чекаючи на повернення сина. Так вона й загинула разом із дубом, лишившись лежати між корінням, закрита бляшаною табличкою.

Під крилом у Ерика показався малюнок орла на зеленому тлі. Під малюнком біліли літери: «Пам'ятка природи».

Усі троє дивилися на цей знак, надто слабосилий, щоб врятувати вікове дерево, а тепер здатний лише на те, щоб ледь прикрити кілька пташиних кісточок. Дивились і думали про добрих людей, яких скривдили люди лихі та обмежені. Але вони кривдили і самих себе, бо ж не тільки звірі втратили тут домівку: ніде буде дівчинці збирати суниці, ніхто не прийде сюди побути в тиші, помилуватися зеленню, подихати чистим, цілющим повітрям, набратися радості й здоров'я.

– Аж лапа мені свербить, – мовив Коот, легенько потираючи місце біля ранки. Свербить лапа, і пазурі мимоволі висуваються, але не тільки на того, хто сказав: «Лись-блись, не бери в голову, хлопче» – і замордував дуба.

– А кого тобі кортить дзьобнути? – спитав Ерик.

– Того, хто збудував надто низькі труби, хто не ввів у дію фільтри й поглиначі. Того, хто спершу отруїв, потім наказав вирізати під корінь, я б його пазурами.

– Цс-с, тю-тю! – свиснув Повзик, ступив кілька кроків уперед і прислухувався, нахиляючи голову то в один, то в другий бік.

– Тікаємо? – спитав Хелонідес.

– Інспектор? – шепнув Коот.

– Ні, – відповів Ерик. – Ріжуть.

– Ліс?

– Еге ж. Пилки виють.

Бікі підвів голову й нахилив її так, щоб тримати вуха над поверхнею води. Йонатан м'яким рухом згорнув посивілий жар і, виставивши голову назовні, запрацював вухами, ніби цілим комплексом радіолокаційних антен. Звук був далекий, приглушений, але виразний, і долинав він звідти, де стояли три димарі.

– Виють, – озвався Хелонідес із дна ями.

– Три або чотири, – визначив капітан із того, як мінялася модуляція звуку.

– Почали пиляти нову просіку від цементного заводу.

– Пройдуть уздовж усієї викорчуваної ділянки, знаю, бо це вже сьома.

– Потім буде восьма, дев'ята... – додав Коот.

– Посадили молодь, – намагався втішити їх Бікі.

– Молодь! – крикнув раптом Ерик, якому, видно, уже урвався терпець. – За п'ять років виросте на метр, якщо не всохне і якщо її жуки не з'їдять. А з'їдять напевне, бо де ж має жити пристойний птах, який захищав би від них дерева? Що тепер, у гіллячці дупло робити? Треба мати камінь у грудях замість серця і порожню голову, щоб...

– Цитьте! Ані мур-мур!.. – наказав капітан. – Підійдіть-но ближче і сядьте навколо жару, – запросив він широким жестом.

– Мені на корені зручніше.

– А я, коли можна, лишуся тут, бо ця вода нагадує мені морську...

– Гаразд, – погодився Коот, загвинчуючи сільничку. – Тоді уважно слухайте кожен із свого місця. Скажіть, у вас вистачить відваги в душі...

– Ти вже раз питав про це, – свиснув Повзик.

– ...сили в м'язах і рішучості в серцях, щоб решту своїх днів присвятити боротьбі за охорону землі, води й повітря і всього, що росте й дихає?

Ерик уже відкривав дзьоба і піднімав угору крила, щоб поклястися в цьому, але Йонатан жестом стримав його.

– Подумайте, перш ніж відповісти. У цій боротьбі ніхто з нас не може розраховувати на милість ворога. Якщо спіймають, обдеруть шкуру, обскубуть пір'я, розіб'ють панцир і зварять на повільному вогні. Тричі подумайте, чи брати, і не кидайте слів на вітер!

Вітер, який ніс по голій викорчуваній ділянці жахливий сморід сірки і цементний пил, залетів до ями.

– Клянуся піском зеленого атолу Бікіні, що не пристану в поході, не злякаюсь у бою і боротимусь доти, доки згасне світло в моїх очах, – урочисто сказав рядовий Бікі Хелонідес.

– Зеленню батьківського дуба присягаюсь! – вигукнув рядовий Ерик Повзик.

– В такому разі присвоюю вам обом звання капралів, – повідомив капітан і, взявши гілочку в лапу, почав розгрібати жар.

Підвищенні в званні, Бікі й Ерик зраділи, але ні про що не спитали, та думали зараз про одне – що шукає їхній командир.

– Коли ти хочеш нам знаки розрізнення випалити жаринами, – врешті висловив свій здогад Крилатий, – будь ласка, роби це Овальному, а я відмовляюсь від підвищення.

– Дуже приємно пахне, – широко роздимаючи ніздрі, сказав Бікі.

Капітан вихопив з жару круглу чорну річ і довго перекидав її з лапи на лапу, дмухаючи, щоб вистигла. Потім обчистив, поділив на три частини й проказав слова урочистої клятви.

– Нехай наша доля буде як ця печена картоплина – під твердою шкоринкою лагідна, палка й одна на всіх. Буду командувати суворо, але справедливо і, в міру бойових здібностей, передбачливо.

Три шматочки картоплі вони з'їли мовчки, прислухаючись до щораз ближчого й пронизливішого виття пилок.

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14    15    16    17    18    19    20    21    22    23    24   

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова