Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Януш Пшимановський

Витівки Йонатана Коота

Переклад з польської – Юрій Попсуєнко
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – В'ячеслав Ширяєв

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14    15    16    17    18    19    20    21    22    23    24   

Коотів вузол

Коли сонце вихилилося з-за обрію і світло, зачепившись за верхівки дерев, швидко залило затоку, Вусатий встав, потягнувся, гріючи спину в перших променях. Мить повагавшись, він зайшов по коліна в холодну воду, чого коти ніколи не роблять з власної волі, обняв Бікі за шию і поцілував його в обидві щоки.

– Не знаю, чи це тебе втішить, – мовив він поважно, – але від цієї миті ти маєш не лише батька в особі Добромира, а й брата в особі Йонатана Коота.

Ерикові теж хотілося вчинити щось подібне. Він пурхнув, сів на панцир Овального і навіть дзьоба вже був відкрив. Що сердечніших слів він добирав, то більше гнівався на людей, які так жорстоко скривдили Бікі, і врешті, не здобувшись на жодне слово, заходився сколупувати фарбу. Знищуючи літеру за літерою з тих, які ще лишилися, він промовляв у короткі хвилини перепочинку:

– Підлість, підступність, неподобство! Чим завинили перед ними птахи? Або черепахи? Або коти? Ну що?

Цюк, цюк! Стук, стук!

– Визиск, наклепництво, зловживання! Як можна тварину, що працює, поставити замість колеса? Нехай ось я його вистежу, присягаюсь листям родинного дуба, він у мене зразу чотири колеса на вулканізацію повезе.

Цюк, стук! Стук, цюк!

– Злочин, хуліганство, паскудство, дурість! Ліс, запилений цементом, жуки, обгодовані хлорофосом, павуки, отруєні п'яними мухами, риби, начинені хімією. Потруять і нас, і себе! Безвихідна ситуація!

Стук, цюк, луп! Луп, цюк, стук!

– Безвихідних ситуацій не буває, – муркнув Йонатан, ніжачись на сонечку. – Я в своєму житті потрапляв у такі пригоди, що не повірите, як вам колись розповім... – Він делікатно позіхнув, затуливши пащу лапою.

– Не буває?.. Безвихідних?.. – Ерик стомився від роботи і балакання, трохи навіть аж засапався.

– Я вже сказав. Не буває, – ліниво відповів Коот.

– Такий герой?

– Прикладом може бути Гордіїв вузол... – почав Бікі аби щось сказати і трохи заспокоїти Ерика.

– Який ще вузол?

– У місцевості Гордіон, у храмі Зевса, стояв віз, ярмо якого було прив'язане до дишля дуже химерним вузлом.

– Коли стояв? А на возі що було?

– Порожній віз, двадцять три століття тому.

– А мені що до того?

– Стривай, Ерику... Між тогочасними володарями виникла суперечка. І було сказано: той, хто розплутає цей вузол, володітиме всією Азією. І ось Александр Македонський...

– Видатний полководець, – впав йому в річ Йонатан. – А ти начитаний, Хелонідес!

– Я плавав на суднах, де були бібліотеки, та й часу мав удосталь...

– Ну й що з тим вузлом полководця? – перебив його Повзик.

– Александр Великий розрубав Гордіїв вузол мечем. От вам і приклад того, що не буває ситуацій...

– У Йонатана немає меча. І навіть дзьоба, щоб розплутати.

– Ну міг би перегризти, – мовив Коот.

– Такий герой?

– Сам оціниш який, коли ввечері розповім вам одну пригоду.

– Чому не зараз?

– Подрімаю, тоді й розповім.

– А я хочу знати зараз, – світло дня додавало Повзикові чимраз більше завзятості, а що він не міг негайно помститися людям, які скривдили Бікі, то рвався в бій із тими, хто перебував у радіусі дії його дзьоба. – Я бачу, ти дуже завзятий...

– Авжеж.

– І все тобі вдається?

– Майже.

– То наведи порядок – очисть річку Бубжу. Чому ти виловлюєш отруєних харіусів з брудної річки і як дурень жбурляєш на чисте? Якби ми тобі не допомогли, ухоркався б ти біля того відра.

Стук, стук!

Ерик знову взявся до роботи, але зразу ж перестав і в'їдливо докинув:

– Дивись, щоб колись не надірвався, хвалихвосте!

Розморений теплом, сонний Йонатан Коот не втручався в суперечку.

Він дивився на легенькі пасма туману, які повільно пливли над водою, мружив очі й нарешті спокійно промовив:

– Очищення Бубжі річ досить проста. Я давно виношую одну ідею, закодовану під назвою «Коотів вузол», і якщо втілю її в життя, то алича, під якою ми познайомилися, зацвіте ще цієї весни.

– Стривай! – закричав Ерик, який, здряпавши літери краю панцира, встиг уже почистити три чверті напису посередині. – Читай-но...

– «Завжди», – прочитав Йонатан.

– Пі-пі, хі-хі! – пискливо засміявся Крилатий.

– Ха-ха-ха! – тихенько вторував йому Овальний, поглядаючи на свою спину.

– Отож-бо! – глузливо провадив Повзик. Завжди зацвіте, тільки не алича, а вода.

– Завжди цвістиме, – поправив Бікі, дбаючи про чистоту мови й точність висловлення думки.

– І знаєш чому? – спитав птах, повертаючись до кота хвостом. – Бо нема в нього ніякої ідеї, це він тільки так говорить. Носитиме рибу, зігнувшись під тягарем відра, поки собі вуса не притопче.

– Годі! – гримнув Коот, остаточно прокинувшись і розізлившись, що з нього роблять посміховисько, – До моїх вусів вам зась! Ось нехай стемніє, тоді й побачите...

– Чому не зараз?

Треба сказати, ні Ерик, ні Бікі досі ще не знали, що капітан був нічним десантником. Як бувалий солдат, він прекрасно знав, що поспіх і гнів – порадники кепські, а от темрява може бути чудовим союзником. Однак побачивши, що туман над річкою густішає, виповзає на порослий травою берег і піднімається по гілках дерев угору, вирішив – операцію можна прискорити.

Назва «Коотів вузол» спала йому на думку щойно під час розповіді Хелонідеса, хоч загалом цю справу він обмірковував давно в найдрібніших деталях, і як йому досі не бракувало помічників...

– Гаразд, – сказав він. – Зараз ви пересвідчитесь, що можна вірити слову старого солдата. Чи досить у вас відваги, щоб не підібгати хвоста перед лицем переважаючих сил супротивника?

– Більше, ніж декому здається, – настовбурчив пір'я Крилатий. – Як роздивитись, то зразу видно, в кого хвіст найдовший, щоб його підібгати...

– Буває, що я хвоста втягую, але щоб підібгати – ніколи, – запевнив Хелонідес.

– Отже, ви готові допомогти?

– Готові, – відповіли хором, хоч і в різній тональності, бо Овальний вдарив плавцем у пластрон на грудях, а птах, іще не впевнений у військових здібностях Йонатана якось дивно глянув убік і примружив око.

– Беру командування на себе, – сказав капітан, рішуче випнувши груди.

Ці слова він вимовив інакше, ніж усе те, що говорив досі. Вимовив їх таким владним, енергійним і рішучим тоном, так напружив хребет і підвів голову, поводячи сивими вусами, що обидва цивільні мимоволі виструнчились і нашорошили вуха, щоб не пропустити жодного слова з наказу. Насправді, звісно, ніхто з них так не став, та й навряд чи це їм вдалося б. Овальний лежав, опустивши хвіст у воду, а Крилатий сидів на горобині, але обидва вони однаково відчули, як напружилась кожна клітинка їхнього тіла.

– Оголошую бойову готовність номер три: гострити зуби, дзьоби й пазурі...

– А якщо в когось нема зубів, а тільки рогові пластини?..

– Приготувати до бою панцир...

– Здряпати йому це «завжди»?

– Здряпай. Чим менше особистих знаків, тим краще.

– А може, нехай напис лишиться на капралаксі, як бойове гасло, на зразок гербових девізів на рицарських щитах?

– Якісь ти складні слова вживаєш, Бікі. Що це за капралакс? – поцікавився Ерик.

– Верхня частина мого панцира. А нижня – пластрон.

– Няу-у-чати! – скомандував, як тільки він це вмів, Йонатан, уриваючи балачку народного ополчення. – Запитувати включно з дозволу, відповідати лишена мої запитання. Повторюю: готовність номер три. Рядовий Повзик веде спостереження за повітрям, рядовин Бікі за водою. Я йду в розвідку.

Капітан Коот безшумно шаснув у кущі, вужем прослизнув між деревами, перевіряючи, чи немає кого поблизу, потім виліз по шерехатому стовбуру на верхівку найвищої тополі і, прикривши сірою лапою свої жовті очі, став уважно оглядати територію заводу. Вигляд згори породжував певні асоціації – завод скидався на великого сріблястого жука.

– Сьогодні я тобою поласую, – тихенько муркнув Йонатан. – Побачимо, чортова бризкалко, чи смакуватиме тобі власна отрута...

Територію заводу він знав, як власний хвіст, тож зосередив увагу на трьох найважливіших для здійснення свого плану об'єктах і відзначив:

а) біля воріт вартує не сержант, який має пса і бере його з собою на службу, а капрал Тронбонь, що годує горобців крихтами хліба;

б) дірку в бетонній огорожі досі не замурували;

в) з труби старого паровозика, який стоїть на бічній колії між стосами шпал і купами іржавого залізяччя, кущами торішнього бур'яну і молодої, але дуже високої кропиви, вгору піднімається легенький димок.

– Добре, що ще не надійшла Урочиста Річниця, – мовив Коот сам до себе. – Могли б перешкодити нам у приготуваннях.

Дірку вже давно мали замурувати, кропиву і сухий бур'ян вирвати, залізяччя разом із столітнім паровозиком здати на металобрухт, – але директор заводу, магістр-інженер Пшемислав Спритек, чоловік такий завбачливий що не тільки дружина його питала, що буде завтра на обід, а навіть вище керівництво цікавилось думкою, як і що запланувати, аби перевиконати ті чи інші завдання, – отож саме магістр-інженер Спритек постановив, що всі ці роботи будуть виконані до врочистої дати й на місці паровозика якраз у переддень свята заквітнуть легкостовбуристі підлабузниці, звітні стокротки і чудові духмяні міністрози.

Думаючи про це все, капітан дивився на оповитий туманом об'єкт. Задні лапи бризкуна звичайного, тобто жука, на якого скидалося підприємство, насправді були товстими трубами. Вигнуті понад колією залізниці, вони сповзали по забетонованому похилому берегу і зникали у воді.

Виглядало це так, ніби Бубжа, розгнівана висмоктуванням з неї чистої води і вливанням брудної, цього ранку збунтувалась і рушила на мерзенного паразита. Попереду, збігаючи ліворуч і праворуч, відпливаючи назад і знову вертаючись, гарцювали пелехаті хмарки-розвідниці, за ними скрадалося пасмо напівпрозорої пари, і врешті на вже затуманену територію, клубочачись навколо труб і поглинаючи їх метр за метром, наповзала непроникна імла.

Коли перша з хмарок розвідниць зачепила іржаві рейки вузькоколійки, капітан Коот закричав з високої тополі:

– Готовність номер два!

Потім виконав кілька стрибків без парашута з гілки на гілку, із стовбура на стовбур, пірнув у молочний туман і зник.

Десь унизу лише хруснула галузка, хлюпнула вода і тихо пролунав оксамитовий баритон:

– Підійти для одержання бойових завдань!

Тепер уже нічого не було чути. Капітан Коот, хоч і певний, що поблизу, крім своїх, нікого немає, говорив пошепки, з досвіду знаючи: чим більше туману довкола, тим імовірніше, що ворог підслуховує.

Готовність номер один було, мабуть, оголошено тихо, (хто зна навіть, чи не на дотик?!), оскільки єдиним стороннім елементом, якого вартовий Тронбонь рано-вранці спостеріг на території заводу, був невеличкий птах, завдовжки приблизно як олівець, а точніше, не більше тринадцяти сантиметрів, з гострим довгим дзьобом, підфарбованими очима, одягнений у сірий піджачок, білу сорочку, жовтий светрик, без особливих ознак, який сидів на найвищій обмітці.

– Звідки я міг знати, чи є в нього якісь наміри і що він злочинний елемент? – виправдовувався згодом капрал перед інспектором Новаком, який складав протокола. – Адже розпорядження про те, щоб птахи мали перепустки чи щоб зганяти їх з апаратури, не було. Я навіть збирався був почастувати його хлібом, але туман стояв такий, що...

– А ви відійшли б від воріт, якби туману не було? – підступно запитав Методій.

– Хе-хе! Не мене, старого горобця, ловити на таку полову. Ніби я не знаю, що вартовому можна, а що ні. Я лиш кажу, що туман насунув такий, аж страшно було в нього заходити, а ще як дим почав валувати...

– Ви не злякалися, що то пожежа? Не підняли тривоги?

– Злякатись-то я злякався, бо дуже раптово все те сталося. Проте тривоги не було чого оголошувати, бо в локомотиві-кочегарці кожна зміна, особливо нічна, завжди трохи піддасть жару, щоб зварити собі чай, каву, зготувати яєчка в мішечок або круті...

– Ну а потім?

– Потім спочатку зачахкало, заскреготало, а тоді завило й стало грюкати.

– Не могли б ви, громадянине капрале, розповісти трохи докладніше?

– Міг би, пане інспекторе, чому ні?

– Бо це для протоколу.

– Та я розумію. Отож для протоколу, для високого суду все було так: спершу – чах, ча-ах! чах, ча-ах! Потім, не перестаючи чахкати, почулося гр-р, дзир-р! гур-р, шур-гур-р!

– І так страшно – уе е, уа-а! Затихло на хвилинку, я думав, що, то, може, все скінчилось, аж воно знову: стук, грюк, дзень! Сгук, грюк, бам!

– Вам, Тронбоню, у хорі б співати, – пожартував інспектор.

– Я не тільки співаю а й диригую заводським ансамблем «Фенол Бемоль Олд Бой Банд». Коли треба надати пишності якомусь слідству або провести судовий процес під музику...

– Гаразд, гаразд. Отже, ви чули чах-пах, гр-р, дзир-р! е-у-а-а! стук-грюк-дзень! І все?.. Не продиригували тривогу?

– Тривога – річ серйозна, пане інспекторе. Якщо отак кожен ні з того ні з сього оголосить тривогу на все місто, то ого-го до чого може дійти! Оголосити легко, відмінити важко.

– На території заводу хтось дзинь-дзень-бамкає собі, а ви нічого?

– Як це нічого? Саме люди на ранкову зміну почали йти, і я кажу їм: «Щось там стукає». А вони послухали та й відповідають: «Схоже, що грюкають. Мабуть, ремонтна бригада» І тієї миті, коли вони отак сказали...

– Обережно! – попередив Новак, – Я терпіти не можу, коли хтось висловлюється, зразу вліплю штраф.

Зграйка горобців, що прогулювались на автомобільній гаянці між дирекцією і ворітьми, марно очікуючи на крихти хліба, раптом спурхнула й злякано перелетіла на бетонну огорожу, цвірінькаючи з обуренням.

Вахтер скрушно зітхнув, знизав плечима й промовив:

– Гаразд, тоді я, мабуть, з огляду на штраф, не скажу, як воно страшно...

– Гримнуло, – підказав інспектор. – Гримнуло й завило, а ви все не натискали червоної кнопки.

– Щоб іще більше шуму було?

– Не зняли трубки аварійного зв'язку.

– Таж директор і так чув, що діється, і навіть бачив, бо живе неподалік. Його дружина, пані Спритекова, коли не може додзвонитись по телефону або коли в неї сядуть батарейки до того радіо, що називається «які-такі», то з балкона кличе чоловіка на обід і махає йому білою ручкою. Це так близько, що директор, коли не хоче зайвий раз сідати й вилазити з машини, іде поряд з нею.

– А сьогодні приїхав?

– Приїхав особисто і навіть, видно було, квапився.

Вахтер показав інспекторові на чорну автомашину, дверцята якої в поспіху не були зачинені, потім на балкон подружжя Спритеків і врешті на самого директора Пшемислава, який з допомогою телефонів і телексів, телетайпів і радіостанції мобілізовував заводські технічні команди, вигукуючи в кілька трубок і мікрофонів одночасно:

– Негайно! Беріть інструменти... Цілу тонну продукції доведеться викинути. Диверсія завдала мільйонних збитків... Розклепати, порізати, розплутати! Аврал... Нічого не зупиняти, тільки негайно ввести в дію фільтри, очищувачі й окислювачі... Вони заіржавіли й запилилися? Мене це не обходить! Увімкніть пилососи. Так, це я, директор... Пришліть мені не лише механіка, а й математиків. А також комп'ютер і рахівницю про всяк випадок. І команду саперів із лазерами. Негайно! І нікому ні слова, це державна таємниця. Надсекретно! Почувши – забути, прочитавши – проковтнути! Негайно!

Залишимо директора-магістра-інженера з його сучасною технікою зв'язку, а Новака – з капралом Тронбонєм, який любить годувати горобців крихтами хліба, і, користаючись знайомством з Ериком, Бікі та Йонатаном, розберемося з усім по порядку і з початку.

Може, тільки в цьому місці варто додати, що під час розмови інспектора з вахтером, якраз тієї миті, коли наполохалися горобці, до чорного автомобіля майнула, наче привид, чорна тінь, крізь відчинені дверцята всередину просунулася чорна лапа з білою смужкою, а потім сама тінь короткими стрибками від колеса до колеса метнулася під автомашинами, які стояли одна біля одної і зникла під парканом у кропиві.

Діставши бойові завдання, повторили їх пошепки. Капітан Коот, щоб не образити нікого з підлеглих, призначив рядового Повзика своїм заступником з повітряних справ, а рядового Бікі – із справ морських і річкових.

Почавши відлік часу операції від години Нуль, вирушили маршовою колоною, але вже через кілька кроків розвернулися в бойовий порядок: Овальний поплив річкою до вильоту всмоктувальної труби, Крилатий, пробивши густий шар туману, полетів на СП, тобто на спостережний пункт на найвищій обмітці заводської споруди. А Вусатий побіг навпростець до дірки в огорожі, прослизнув у неї і, не зустрівши опору, захопив локомотив.

Не гаючи ані секунди, Йонатан відчинив дверцята топки, вхопив совкову лопату і заходився розмірено кидати вугілля на колосники, вкриваючи їх рівним тонким шаром. В отворі топки на мить потемнішало, потім почервоніло, зажевріло, роз'ярилося сотнями жовтогарячих пломінчиків. Стрілка манометра, який показував тиск пари в котлі, здригнулась і рушила з нульової позначки, піднімаючись, наче повіка над оком після сну.

Ще десять лопат – і стрілка косо пішла вгору. Потім ще п'ятнадцять з верхом, і, зупинивши стрілку на вертикальній позначці, манометр доповів: котел розпирає така енергія, що вже варто й попрацювати.

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14    15    16    17    18    19    20    21    22    23    24   

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова