Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Януш Пшимановський

Витівки Йонатана Коота

Переклад з польської – Юрій Попсуєнко
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – В'ячеслав Ширяєв

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14    15    16    17    18    19    20    21    22    23    24   

– Як на мене, пане Повзику, то я волів би, щоб його спіймали. Наш рід процвітав завдяки невловимості мого прадіда по материній лінії, славетного кота…

– Ми тут собі баляндрасимо, – перебив його птах, який терпіти не міг просторікувань, – а овального вже, певне, вистежили.

– Вистежили з вертольота, а мотоциклісти схопили.

– Той жевжик його, певне, впізнав.

– Лікарі із «швидкої допомоги» забинтували.

– А ваш друг інспектор Новак складає протокол.

– Я швидше назвав би його моїм давнім знайомим, ніж приятелем, – заперечив капітан Коот і скрушно зітхнув. – Спробуй утекти, коли така шалена погоня.

– Втекти можна, тільки не слід поспішати, – пролунав з-за відра чийсь тихий, але виразний голос.

Повзик глипнув лівим оком на відро, а правим на Коота, здивований, що його баритон раптом змінився на тенор, і промовив:

– Твердження оригінальне, але позбавлене сенсу.

Коот блимнув обома баньками на Повзика і, ще більш здивований, відказав:

– То навіщо його виголошувати?

– Це я вас хотів спитати.

– Кого це «вас»?

– Якщо я кажу вас, то маю на увазі вас, бо ж нас тільки двоє.

– Не досить, що цей тип верзе нісенітниці, – Йонатан, щоб було образливіше, звертався до емальованого відра, – він ще й твердить, що це я кажу казна-що! Все, дятлиську, годі з мене!

– З мене теж, котяро!

Піднялася для удару пазуриста лапа.

Рвучко задерлася гостродзьоба голова.

– Стійте! – закричав хтось, вилазячи у великому поспіху з-за відра. – Це не ви, а я казав і завжди казатиму, що, тікаючи від погоні, яка набирає великої швидкості, треба власний поступальний рух уповільнити до мінімуму. Тоді з самого початку втікач лишиться позаду…

Коот і Повзик уважно придивлялися до гостя, відзначаючи, що він овальний, не має ні шерсті, ні пір’я, широкий, але не високий, через що легко можна прочитати різнокольорові написи, які йшли по колу на його спині:

«BUY – COMPRA – ПОКУПАЙТЕ – ACHETEZ»,

а також дуже дивне гасло, виписане якраз посередині:

«ВЛАСНИЙ – ЗАВЖДИ ПРЕКРАСНИЙ»

Кілька хвилин тривало мовчання. Повзик не настільки знав іноземні мови, щоб зрозуміти написи. Коот не знав точно, де треба робити наголос у французькому слові «ашете». І обом не хотілося зізнаватися в тому, що вони не розуміють змісту трьох слів, виписаних посеред спини.

– Крадіжка? Насильство? Пограбування? – зацвіркав Крилатий.

– На здатного напасти із зброєю в лапі він не схожий, – муркнув Вусатий. – Може, хуліганство?

– Hi, – відповів на все зразу Овальний.

– За невинність? – глузливо спитав Коот.

– Кажи всю правду! – вереснув Повзик.

– Мене переслідують за припинення роботи в умовах, шкідливих для здоров’я, що спричинилося до зловживання владою, – не поспішаючи, пояснив Овальний.

– Хто зловживав? – спитав кіт.

– Хто припинив? – вигукнув птах.

– В дану хвилину ви припинили мою розповідь. Півгодини тому я припинив роботу. А зловживання владою припустився вчора директор «Самексу»…

Коот і Повзик змовницьки перезирнулись. З того, як порозкривали пащу й дзьоба, можна було чекати, що вони зараз вимовлять щось на зразок: «Отакої!», «Ти ба!» чи, може, навіть: «Хай йому цур!» – проте жодну з цих думок не було висловлено, тому що вгорі знову загуркотіло.

– Льотчик! – застеріг кіт і ще міцніше, ніж попереднього разу, підперши відро, посунув його з одного боку. – Під спід – залазь! – наказав він Овальному й додав: – Повний камуфляж, імітація.

Прибулець розпластався на землі і без особливих зусиль заліз під блакитне відро. Однак, оскільки мав значно більший розмір у діаметрі, аніж дно відра, то не міг сховатись увесь і виступав на всі чотири сторони світу. Тому Коот випростався на всю свою довжину, і його вистачало майже на цілу окружність. Лишалась незахованою тільки літера z, яку він прикрив вигнутим хвостом і тепер лежав, мружачи очі й вдаючи, нібито ніжиться на сонці.

Повзик у першу мить хотів пірнути під солом’яний бриль, та, почувши слова Йонатана про повний камуфляж, або ж імітацію, опанував себе і, вмостившись на дерев’яній ручці дужки відра, заходився заклопотано відлупувати емаль з бляхи, вдаючи, що шукає під нею комах.

Вертоліт повільно пропливав над похилою вербою, частина гілок якої стирчала вгору, а частина росла, ніби плакала, донизу, і спостерігач, оглядаючи територію в бінокль, доповів по радіо на ультракоротких хвилях:

– За п’ятсот метрів нижче від мосту бачу на березі річки кота, відро і птаха… Як мене чуєте? Прийом.

– Чую вас добре, – зашелестіло в навушниках. – Ви мені черепаху знайдіть, а не кота й горобця!

Отак відповів спостерігачеві на вертольоті інспектор Методій Новак, про що, зрештою, троє на землі довідалися значно пізніше. А тим часом вони помітили, що вертоліт, хвилину нерішуче повисівши над вербою, відлетів уздовж Бубжі в напрямку міста.

– Пі-пі, тю-тю! Треба мати тут, а не отут, – засміявся Повзик і, переплутавши належну черговість, дзьобнув кота спершу в хвіст, а потім у лоба, що зробити було неважко, бо ж ці частини тіла лежали одна при одній по краю спини Овального.

– Мабуть, навпаки, – муркнув дзьобнутий, скривившись під вусом. – Голова важливіша, хоч і хвіст має значення. – Він пригладив шерсть біля навскісного, від вуха до вуха, шраму, що тривало не більше, ніж дві секунди, а потім, замахнувшись, раптом жахнув птаха лапою в те місце, звідки крила ростуть. – Хоч як ворог мурчить-нявчить, а від мене геть летить.

– Хіба таке буває, щоб ворог геть летів? – несміливо запитав Овальний, занепокоєно приглядаючись до Повзика, який від дружнього удару двічі беркицьнув через голову, впав у живопліт і зараз виплутувався з-поміж колючок аличі.

– Буває, – запевнив його Вусатий. – Декотрі…– Тут він урвав, кашлянув і провадив: – Декотрі тікають від ворога, а я радше пожену ворога туди, де козам роги правлять. А що, ні?

Останні слова були звернуті до Крилатого, який ствердно кивнув дзьобом. Потім обидва, Коот і Повзик, обнялися лівим крилом і правою лапою, набрали гордовитого вигляду і промовили влад:

– Пошили ми в дурні вертоліт, га?

– Можна мені вилізти? – запитав Овальний з-під відра.

– Вилазь, – дозволив Повзик.

– Хвилинку, – стримав його Коот. – Вам так важко чи тісно?

– Аж ніяк. Хіба що трохи незручно, – відповів Овальний. – А я хотів би відрекомендуватись, для чого мені потрібен правий плавець, і потім обійняти моїх захисників з допомогою обох передніх плавців.

– А ви можете ходити з цим відром на спині?

– Звичайно.

– Це добре.

– Але повільно.

– Це гірше.

– Зате плавати…

– Ну-ну…

– Плавати можу швидко.

– Чудово!

– А тепер можна мені відрекомендуватись і обійняти вас?

– Ще трохи потерпіть, – попросив Коот. – Спершу змінимо ем-пе, перенісши його вгору по річці, де менше людей.

– Воно вміститься у відро? – спитав Повзик. – А то незручно...

– Що?

– Ем-пе, яке треба перенести?

– Ем-пе означає місце перебування, ти, цивільний дзьобе! – засміявся Коот.

– Річкою не пропливемо, ти, хвосте демобілізований! – відповів птах. – Нас затримає міліцейський патруль і спитає, чи є в нас дозвіл на плавання, звідки це відро і що в цьому відрі.

– Спитають також, хто пливе під відром, – сумно сказав Овальний.

Усі троє надовго замовкли.

Втікач, глибоко замислившись, майже весь заховався під панцир.

Крилатий скочив на пеньок і, опустивши голову, постукав дзьобом по корі, щоб кров прилинула до мозку й активізувала думання.

Вусатий заходив туди й сюди. Лівою-правою, лівою-правою, раз-два, раз-два. Він тріпав хвостом, виявляючи щораз більше занепокоєння від виття сирен, яке долинало з боку шосе й було схоже на гудіння джмеля – певно, це верталися машини «швидкої допомоги», везучи тих, кого потовкло в погоні. Значить, невдовзі мали вдруге проїхати й мотоциклісти.

Лівою-правою, раз-два… І раптом…

С-с-с-с!.. – засичала помпа, на яку Коот мимохідь наступив лапою.

Буль-буль-буль!.. – вкрилася бульбашками вода.

Кіт зупинився, повів затуманеним поглядом по голих галузках живоплоту, на якому, занесена вітром, приліпилася кіноафіша.

Овальний і Крилатий, які повернули голови в той бік, звідки засичало й забулькало, побачили, що бурий хвіст з рідкісним голубуватим відтінком завмер, а потім повільно піднявся вгору і ще повільніше вигнувся в красиву лінію, поетично названу математиками синусоїдою. Коот повернув до них войовничо-переможне обличчя і, погладивши лапами вуса, почав командувати:

– Дві гілки дзьобом… ламай!

– До відра… в’яжи!

– Капелюх… на мене!

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14    15    16    17    18    19    20    21    22    23    24   

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова