Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Молочний зуб дракона Тишка

Алла Потапова

Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Владислав Ширяєв

Розділи:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14    15    16    17    18    19    20    21   

В полоні у нетів

– Тьху, – Тишко виплюнув якусь соломинку, що потрапила йому до рота.

– Не плюйся, будь ласка, ти тут не один, – сердито зауважила Оксана. Вона спробувала заплести розпатлане волосся у дві косички. – Куди це ми потрапили?

– Що ж мені, солому їсти! – несподівано розфуркався Тишко і навіть зубами клацнув. Оксана здригнулася, вона ще не чула, щоб він клацав зубами.

– Чого ти сердишся? – дівчинка погладила теплою долонею шорсткого Тишка. – Треба думати, як звідси вибратися.

Приміщення, чесно кажучи, було надто тісне. Тишко стояв на задніх лапах, передніми упираючись в стіну, а хвіст його був задертий вгору біля другої стіни і був схожий на перевернуту букву «Л». От він і сердився. Стояти так дуже незручно! Та ще й трусить, ніби їдеш на возі по нерівній дорозі.

– Мені здається, ми кудись рухаємося, – помовчавши сказала Оксана. – Я весь час б'юся спиною об стіну.

– Ще як рухаємося! Я про цих нетів багатенько наслухався! В кожного нета замість тулуба – коробка із замками. Якщо вони щось хапають, то запихують до коробки й замикають на замки.

– Навіщо? – жахнулася дівчинка.

– Навіщо, навіщо... Вони ж взяли нас у полон! Тепер напевно, до в'язниці тягнуть.

Тишко спробував підібгати хвіст під себе. Це йому спочатку вдалося, але тепер він упирався головою у верх коробки.

– А раптом вони нас зовсім не випустять. Ніколи! – схлипнула Оксана й міцно обхопила дракончика. Хоч він і колючий, але все ж таки свій.

У цей момент щось клацнуло, і Оксана з Тишком стрімголов полетіли на землю.

– Ми спіймали ворожих шпигунів! – прогудів на ними металевий голос. – Трьом вдалося перебігти за срібну межу. Встаньте й вклоніться королю нетів – Нетушу Першому!

– Ще чого! – дівчинка підвелася й обтрусила коліна.

Тишко обтрушувався, як велика собака після дощу.

Вони були у високій похмурій залі. Вікон було багато, але шибки в них були каламутні, сірі, тому все одразу тут і не розгледиш. Між вікнами, на закопчених стінах, – підставки для факелів. На підлозі – сірий пухнастий килим, розстелений до величезного, червоно-чорного трону. На троні сидів король.

Його тонкі губи стиснулися в одну лінію. Темне пряме волосся закривало лоб до самісіньких брів, і очі, як два чорні хижі звірятка, визирали наче із засідки. Обличчя було бліде, ніби король довго хворів чи сидів у погребі, без сонця. Корона трималася на самій маківці, потьмяніла, давно не чищена.

Нети, струнко витягнувшись, стояли у темних кутах, а два солдата – біля трону Нетуша Першого.

– Хто вас послав і з якою метою? – губи короля трохи розсунулися, а нерухоме обличчя навіть не здригнулося.

Взагалі-то Оксана мала б злякатися: все ж таки король. Та ще й такий непривітний. І солдати навколо. Але ж ви пам'ятаєте, у неї – характер. Король їй страшенно не сподобався. Вона похитала головою і сказала:

– Треба спочатку запитати, розібратися, а потім робити висновки. Так мій тато каже. А він завжди говорить правду. Ми ж Тишка додому ведемо. Він маленький та заблукав. Ой!

Останній вигук не мав жодного відношення до короля. Оксану щось кольнуло у п'ятку, і вона застрибала на одній нозі, намагаючись роздивитися, що ж там кусається.

Король із подивом дивився на її стрибки, потім повернувся до солдатів і вказав перстом, худим і прямим, як палиця:

– Що за танець виконує ця істота?

– Гарненький танець! – вигукнула Оксана, розглянувши нарешті тоненький дротик, спокійнісінько уп'явшийся в її п'ятку. – Гарненький танець! – повторила вона, сіла на килим та витягла залізну скалку. – Запчастини тут розкидаєте?

З крихітної ранки виступила крапелька крові.

– Мені б мама зеленкою це місце помазала, зелененою такою зеленкою. Але ж хіба у вас є тут зеленка?

– Що! – король скочив із трону. Нети всі одночасно грізно зашуміли та підійшли до полонених. – Зеленка? – верескнув король. – Зелена? Хто в моєму королівстві сказав «зелена»? Тепер мені ясно, що це шпигуни данів! Про що ви хотіли у нас вивідати?

– Чого це він так заволав? – озирнулася на Тишка Оксана. – Зеленка – вона, звичайно, зелена. Якій же їй ще бути? І ви абсолютно дарма так хвилюєтеся: ми нічого не встигли у вас вивідати. Ваші коробки... Вибачте, ваші нети напали на нас як божевільні, нічого не запитали, а ми їм нічого не сказали.

– Ага, попалися! – скрикнув товстий нет. – Зізналася, що не встигли. Ваша величність, ми вчасно схопили цих зухвальців!

– Та що у вас тут виглядати! – розсердилася Оксана, розвела руками і ногою тупнула. – Сірість та сама нудота! Ані квіточки, ані листочка! Кажу ж, Тишка додому вели. От дурний, а ще король називається.

Король підняв руку:

– Досить! Завтра на світанку ми перейдемо срібну межу та знищимо данів, а разом із ними – усю цю мерзенну зелень, – він глузливо вклонився у бік дівчинки. – Невдалий час вибрали ви для подорожей, любі гості. А цей, – він тицьнув пальцем у Тишка, – дуже схожий на того, хто кусається та голосно кричить «гав-гав»!

– На дворняку, ваша величність! – догідливо підказав тонкий нет, схожий своїм тулубом на погнуту ринву.

Оксана присіла біля Тишка й докірливо сказала:

– Ваше щастя, що він іще зовсім маленький, дракон-дитина. А то б він вам показав.

– Вона вам погрожує! – прикривши рот долонею, потягнувся до короля товстий нет. – Це дуже небезпечні шпигуни, ваша величність!

Нетуш Перший загорнув на грудях сіру мантію, обличчя його ще більше зблідло, з чорних грізних очей блиснули блискавки. За вікнами палацу одразу потемніло, ніби настала ніч, факели померкли, з кутів вийшли квадратні важкі нети.

– На світанку кинути їх до в'язниці! – скрикнув король. – І дівчинку, і цього... цю...

– Дворняку, – захихотіла ринва.

Король зійшов з трону та зник у бічному проході, навіть не глянувши на нетів, що покірно схилилися йому вслід.

Тільки-но за королем гулко зачинилися двері, як нети оточили полонених і, підштовхуючи, повели до крутих сходів. Вони піднімалися вгору, в голові у Оксани вже зовсім запаморочилося, а все ще треба було йти. Нарешті сходи вперлися у старі облізлі двері. Їх, мабуть, не відчиняли сто тисяч років. Так подумала Оксана, коли охоронці по черзі сопіли біля замка та ніяк не могли його відімкнути. Нарешті в замку щось клацнуло, він протяжно заскрипів і піддався. Нети заштовхнули їх до маленької кімнатки, де пахло вогкістю й мишами, та пішли.

– Не бійся, Тишко! – голосно крикнула дівчинка їм услід. – Не бійся! Не треба боятися цих іржавих коробок! Подумаєш, замкнули! Дуже добре! Не будемо бачити ваші вирячені очі та безглузді замки на животах! Це ж треба таке придумати – живіт на замок замикати!

І тихенько на вухо дракончикові додала:

– Славко обов'язково щось придумає, от побачиш. Він у нас розумник, у нього в щоденнику самі четвірки й п'ятірки. Не може ж він нас у біді покинути.

Тишко покивав головою, погоджуючись. Тільки тепер Оксана звернула увагу, що він увесь час мовчить.

– У тебе що, знову зуб розболівся? Ти чого мовчиш?

– Ану подивися на мене, – якось дивно сказав Тишко, – уважно подивися.

Оксана витріщила очі:

– Ну дивлюся, дивлюся, і що з цього?

– Гарненько дивись!

– Та ну тебе! – відмахнулася Оксана та раптом скрикнула: – Ой, у тебе вогник в роті світиться!

– Ага, є! – Тишко переможно відкривав і закривав пащу, і в її глибині дійсно щось світилося. – Це я стаю більшим потихеньку! А коли стану зовсім дорослим, у мене з пащі буде палахкотіти полум'я та йти дим.

– Як добре, Тишко! – Оксана притулилася до морди дракона і зітхнула: – Тільки коли ти ще виростеш! А завтра нас хочуть до в'язниці посадити. А чому посадити? Ми що – картопля?... Ех, шкода, що ці нети не бояться тебе аніскілечки...

Розділи:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14    15    16    17    18    19    20    21   

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова