Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Молочний зуб дракона Тишка

Алла Потапова

Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Владислав Ширяєв

Розділи:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14    15    16    17    18    19    20    21   

На березі річки Бури-Бури

Йшли вони начебто швидко, але виходило повільно. То Оксана спіткнеться, то дракон озирнеться. Тільки Славко йшов пружким, рівним кроком і час від часу зупинявся, щоб його наздогнали. Світло виявилося не дуже й близьким, і коли вони нарешті дісталися до виходу з підземелля, позаду всіх йшла Оксана, зовсім стомлена. Вона б розплакалася, та тільки не хотіла, щоб хлопчисько задавався. Ще почне дражнитися.

– Ура! – закричав Славко. Вони опинилися на зеленому березі річки. Тишко легко вистрибнув через невеличкий отвір, тільки Оксані довелося вилазити за допомогою рук: було надто високо. І чому, цікаво, він так зрадів? Місце чуже, незнайоме, де чий будинок – абсолютно невідомо. Навколо росли високі папороті, зелені, з гострим по краях листям. Гойдалися на тонких ніжках червоні й жовті квіти, над ними гули бджоли. Нижче шелестіла трава. А крізь усю цю зелень було видно річку, спокійну і чисту. На небі сяяло сонечко та пливли білі, наче з мультфільму, хмари.

– А тепер-то ти знаєш, куди йти? – запитала Оксана Тишка, витрушуючи з босоніжок дрібні камінці. Як добре посидіти, відпочити! Трава м'яка, густа, земля тепла.

– Тепер знаю! – радісно заявив дракончик. – Через ті самі країни, про які я вам говорив. Через країни данів та нетів. Правда, це небезпечно. Але іншого шляху немає. Та ще й річку треба переплисти.

– Давайте обговоримо становище, що склалося.

Славко навчався на «добре» та «відмінно», тому що все робив розсудливо. От і тепер він сказав розумні слова, наче розв'язував на уроці математики важку задачу. Тільки дошки та крейди не вистачало. Напевно, тому він розмахував однією рукою, а другу заклав за спину.

– Позаду нас – підземелля і замкнені двері. Можна повернутися та спробувати їх відімкнути.

– Нізащо! – рішуче стукнула кулачком по траві Оксана. – Там холодно, і двері ми не відімкнемо. Треба добиратися поверху. І потім нас все ж таки двоє, а Тишко один. Якщо ми його додому не відведемо, він знову заблукає.

– Заблукаю! – з готовністю відповів Тишко.

– Попереду – річка, але я не бачу човна, – вів далі Славко, – а інакше річку нам не переплисти. Плавучими засобами можуть бути...

– А я бачу: хтось до нас біжить, – прикривши долонею очі від яскравих променів сонця, повідомила Оксана. – Тільки якось дивно біжить.

Славко зупинився і подивився в той бік, куди дивилася дівчинка. Довгими стрибками до них рухалася незрозуміла довгаста тінь, то з'являючись, то зникаючи у заростях. Дракон Тишко підняв хвіст та войовничо нахилив голову, маючи намір рішуче оборонятися від будь-якого ворога. Оксана сховалася за великий кущ, але раз у раз виглядала з-за нього з цікавості. Славко нікуди не ховався. Він стояв і чекав, широко розставивши подряпані ноги у гарних шортах з якорем на поясі. Він не міг боятися, тому що був уже другокласником, а Оксана ще дошкільняшка, і її треба захищати. Що ж стосується дракона, то який він дракон, якщо у нього ще молочні зуби не випали. Словом, хлопчик стиснув кулаки і намагався не боятися.

Тінь востаннє стрибнула та несподівано лягла біля його ніг на всю довжину.

– Здається, це впав паркан, – здивовано сказала Оксана, виходячи з-за куща.

Дракон помацав лежачого на землі лапою. Це дійсно був паркан. Тільки у нього був дуже поганий настрій. Він кашляв, чхав та лаявся.

– Подумайте тільки, – скрипуче говорив він, – ця мумія мене прогнала. Каже, нема що тобі більше огороджувати, окрім баобаба. Але ж у баобабі в'язниця! Я не бажаю огороджувати в'язницю!

І він знову закашлявся.

– Розкажіть все докладно, – сказав спокійно Славко, вже нічому не дивуючись.

– Та я вже все розповів!

Паркан підвівся та знову ліг на траву.

– Служив я парканом у королівстві нетів. Огороджував чудовий парк з алеями та клумбами. У парку можна було гуляти, дихати повітрям, насолоджуватися співом птахів. До речі, у мене була чудова хвіртка! Здавалося, так буде завжди. Але ж ось королем став Нетуш Перший. Ви б подивилися, що він зробив із парком! Розорив, спотворив, ажурну красуню-хвіртку зламав і хотів мене примусити охороняти в'язницю.

Я втік. Ось тепер мандрую. Сам-один, нікому не потрібний.

Паркан знову тяжко зітхнув, усі його дощечки одна за одною піднялися й опустилися на землю.

Славка перервали під час його міркувань.

Він дивився на паркан, а думав про своє. Їм потрібен човен. Або пліт. Звичайно, їх може виручити пліт!

– Послухайте, у мене є ідея, – ляснув він себе по лобі. – Чому б паркану не стати плотом?

– А що для цього треба? – проскрипів паркан.

– Нічого особливого, тільки переправити нас на той берег.

– До країни данів, – підказав Тишко.

– О, це я зроблю із задоволенням! – вигукнув паркан, згорнувся у рулон, а потім різко розгорнувся, мало не збивши всіх із ніг. Так він виказував свою радість.

– Чи допоможуть нам дани? Чи гарні вони? – запитала Оксана.

– Чудові! – відповів за Тишка паркан. – Я і сам хотів до них потрапити, та побоявся, що вони мені не повірять. Адже я служив у королівстві нетів, захищав парк. А король хотів...

– Щоб ти охороняв в'язницю. Ти вже про це розповідав, – урвав його Славко. – Давайте до справи. Тишко, Оксано, допоможемо паркану спуститися на воду!

Недарма на поясі у хлопчика був якір, він уже відчував себе капітаном.

– Обережно, не зачерпніть води! – командував він, стоячи на березі та спостерігаючи, як паркан намагається рівно лягти на воду. Оксана метушилася, підштовхувала його з краю, а Тишко підставив свій товстий хвіст, щоб паркану було легше сповзти з берега.

Нарешті пліт легенько захитався на хвилях.

І тут усі побачили, що немає вітрил. Та й весел теж немає. Як же плисти?

Славко заклав руки за спину і почав ходити по березі як ходить справжній полководець, обмірковуючи наступний бій.

– Як же нам плисти? – проспівала тоненько Оксана. Вона встигла сплести вінок з яскравих квітів і надіти його на Тишка, який покірно підставив свою велику зелену голову.

– Плисти – це що? – пролунав тихий голос з-під найбільшої папороті.

– Плисти – це плисти, – глибокодумно відповів Славко і тут же зупинився. – А хто, до речі, мене запитує?

– Я, блакитний вітер, – відповів голос.

– Вітер? Нам і потрібен вітер! – Славко зупинився біля куща. – Вітер може подути у вітрила, і пліт попливе!

– У нас немає вітрил, – заперечила Оксана, але Славко насупив брови. Хоч вони були зовсім світлі й малопомітні та нахмурились не загрозливо, Оксана вирішила не заважати своєму старшому приятелеві та замовкла.

– Я б із задоволенням виконав ваше прохання, але боюся загубити чарівний капелюх, – прошелестів вітер.

– Ах, я із задоволенням потримаю ваш чарівний капелюх! – церемонно вклонившись кущу, сказала Оксана. – Покажіться нам, будь ласка, шановний невидимко!

Захиталися, заколихалися гілки папороті, і з них, наче блакитний туман, повільно погойдуючись, виплив їх несподіваний новий знайомий.

Якщо ви хочете уявити собі, яким був вітер, то зробіть ось що. Налийте у цеберко води, поставте його на яскраве сонечко і подивіться у цеберко. Ви побачите своє відображення. Тепер усміхніться найдобрішою з усіх ваших усмішок та легенько похитайте цеберко.

Ось як виглядав вітер – з усміхненим обличчям, що постійно змінювалося.

– Ти мені подобаєшся, – сказала дівчинка, перекинувши косу за спину.

– Ви мені теж, – чемно відповів блакитний вітер. – Але ж мій капелюх...

– Давай його сюди!

За хвилину капелюх, а вірніше, сіра непоказна панамка, лежала щільно згорнута у кишені сукні дівчинки і була для вірності пришпилена великий шпилькою. Цією шпилькою мама застібала Оксані кишеню, коли в ньому лежали цінності. Наприклад, носовичок чи гроші на морозиво.

– Якщо ви щось не придумаєте, я сам по собі запливу на середину річки, – тьопаючи по воді, сказав паркан. Дракону довелося тримати його лапою, щоб він справді не поплив.

– Якби ж було простирадло чи хоча б рушник, ми б зробили вітрила, – з досадою почухав потилицю Славко.

– У мене є носовичок, – сказала Оксана і витягла хусточку, яку вона через капелюх переклала до іншої кишені, без шпильки.

Славко навіть відвернувся. Що можна зробити з такого крихітного клаптика тканини? Але вітер думав інакше. Він помацав носовичка, і той розвернувся, затріпотів, немов білий птах.

– Ти тільки міцно тримай його, і ми... як це... попливемо, – видихнув він.

Звичайно, фахівці з вітрильного спорту скажуть, що це неможливо. Вітрила повинні кріпитися на реї шкотами і таке інше. Але ж Оксана й Тишко не знали, що таких вітрил не буває, Славко промовчав, а блакитний вітер уперше в житті рухав по річці пліт, і тому у них все чудово вийшло.

Світило сонце, виблискували Тишкові зелені лусочки, паркан плив обережно, щоб не сполохати риб. Вони виринали з води і круглими нерухомими очима розглядали незнайомців на плоті. Спокійна вода тихенько колихала пліт та несла його все далі від зеленої галявини.

Славко віддавав фантастичні команди, на кшталт «Усім нагору!» або «Керманичу, два румби праворуч!» Тоді Тишко опускав хвіст у воду та скеровував рух плоту. А Оксана піднімала носовичка якомога вище, але при цьому сердилася на вітер. Він цей носовичок мало не виривав у неї з рук. Капітан пильно вдивлявся у протилежний берег, що повільно наближався.

Крізь прозору воду було видно піщане дно.

– Як називається ця річка? – Оксана вже не стояла, а сиділа на плоту. Втомилася.

– Річка називається Бури-Бури, – відповів Тишко, вкотре опускаючи хвіст у воду. – Це вона тут така тиха. А якщо завернути он за той заворот, там вона як розійдеться, як спіниться, як забурчить – тільки тримайся!

– Все! Набридло! – Оксана сунула носовичок до кишені. Пліт ще трохи пройшов по інерції та зупинився. – Звідки ти все знаєш? – сердито крикнула дівчинка драконові. – Заблукав, а знаєш!

– Ми тут із татом літали, – Тишко мало не впав у воду. Тепер він намагався підгребти хвостом до берега.

– У тебе крил немає! – не вгамовувалася Оксана.

– Дай сюди носовичок! – Славко майже вирвав крихітне вітрило у неї з рук.

– Не марнуйте сил, заховайте цей непотрібний клаптик, – вітер приліг на спину Тишка й заплющив очі. – Дівчинка дуже хотіла, щоб ми пливли, от ми й пливли. А я тут майже ні до чого.

На щастя, берег був зовсім поруч. Славко стрибнув у воду та разом із Тишком підтягнув пліт.

– Я літав у тата на спині, коли був зовсім маленьким, – пояснив на ходу Тишко. Він сопів, лусочки на його спині встали дибки. Паркан намок та став важким. Та ще й робив вигляд, що не може поворухнутися. Йому подобалося, що його несли на руках! Тобто трошки на руках, трошки на лапах.

– Наче ти зараз великий, – бурчала Оксана.

– Та припиніть вже! Я, зрештою, командир! – Славко спіткнувся, і тому голос у нього був сердитий.

У Оксани рот округлився, ніби вона збиралася вигукнути «О-о-о!» Але вона викрикнула зовсім інше:

– Хто ж це тебе призначав командиром, цікаво знати? Я знайшла двері, я перша увійшла до підвалу, я...

– «Я» – остання буква в алфавіті. Знаєш ти хто? Дівчисько!

Здивована такою заявою Славка, Оксана замовкла.

Тим часом пліт уже витягли на берег. Оксана зістрибнула на сухий жовтий пісок; паркан нарешті сам обтрусився, перекинувся та ліг на сонечку мокрим боком догори.

Пісок був чистий, справжній пляж – лягай та засмагай.

– Зовсім непогано бути плотом, – мрійливо сказав паркан, обтрушуючи від піску кожну дощечку, – я обов'язково ще колись поплаваю. Мені це подобається. Коли я охороняв парк...

– А мені не подобається, що сюди йдуть якісь дивні істоти. Не йдуть, а крадуться; здається, вони хочуть нас захопити у полон. – Славко стривожено вдивлявся у рухомі фігури. Всі обернулися в той бік. Тільки набундючена Оксана рила в піску ямку й дивилася, як вона наповнюється водою.

– Ти не загубила мого чарівного капелюха? – запитав стривожено блакитний вітер.

– Нікуди він не дінеться, твій капелюх, – відповіла дівчинка, зайнята пісочним будівництвом. Вітер сердито свиснув та злетів високо вгору. Згори він побачив багато, опустився маленьким закрученим вихором і сказав:

– Сюди йдуть нети. Це дуже небезпечно. Он там, бачите блискучу срібну межу? За нею починаються володіння данів. Треба встигнути туди, поки нети до нас не дісталися. Там ми у безпеці. Біжимо! Швидше!

Він підхопив Оксанині босоніжки, Славко силою підняв Оксану та поволік її за руку. Пісок був пухкий, ноги грузли в ньому, і тут діти по–справжньому злякалися. Злякалися, бо озирнулися і встигли роздивитися тих, хто їх наздоганяв.

Сірі, з квадратними тулубами та квадратними головами нети, незграбно та перевалюючись переставляли негнучкі ноги, побрязкуючи безліччю замків, що прикрашали їхні груди.

– Якби я був великий, я б їм показав, – відсапуючись, бурчав дракончик. Він біг, загрібаючи пісок лапами.

– Швидше, швидше, – квапив вітер, то забігаючи вперед, то відстаючи. Вже було чути важке дихання переслідувачів.

– А чого їм від нас треба? – жалібно запитала Оксана. Вона вибивалася із сил.

– Не розмовляй, бережи сили. – Пісок набився Славкові в черевики та дряпав ноги.

Паркан довгими стрибками вже дістався до срібної межі.

– Це межа між данами та нетами! – крикнув Тишко. – Швидше!

Тут раптом Оксана вирвала свою долоньку зі Славкової:

– Не тягни мене! Мені боляче! Мало руку не відірвав!

Вона зупинилася. Тишко повернувся до неї і став підштовхувати вперту дівчинку мордою.

– Що за фокуси! – розлютився Славко і зробив кілька кроків уперед. Врешті-решт він теж може розсердитися! Подумати тільки – тут така справа, а вона почала вередувати! У неї, бачте, поганий настрій!

Славко вже ступив на срібну межу, за якою підстрибував від нетерпіння паркан. Нети, побачивши, що здобич уходить від них, рвонулися вперед. Слід сказати, що на вигляд вони неповороткі, проте бігали дуже швидко.

Паркан, вітер та хлопчик не встигли й отямитися, як у одного з переслідувачів клацнули замочки і... Цього навіть уявити ніхто не міг: у квадратному тулубі зникли Оксана і Тишко.

Нети на мить зупинилися біля самої межі, люто зиркнули червоними круглими очима на втікачів, розвернулися як по команді і з такою ж швидкістю понеслися назад.

Розгублено дивився Славко на те місце, де щойно були його друзі. Ось сліди маленьких босих ніг, ось доріжка від Тишкового хвоста.

– Їх що... з'їли? – з жахом запитав хлопчик.

– З'їли – це як? – вітер обережно поставив біля Славка білі босоніжки.

– Ні, їх не з'їли, – глухо сказав паркан. – Їх взяли в полон.

– Що ж нам робити!

– Йти до данів, просити про допомогу. – Паркан приготувався стрибати далі.

– А може, спробувати самим їх врятувати!

Славко бив кулаком об кулак і сварив себе як тільки міг. Подумаєш, на малечу образився! Вона ж дошкільниця! Звикла з мами й тата воду варити. От піде до школи – стане серйознішою. Треба було тягти її за собою!

– Ні, самі ми нічого не зробимо. Не будемо втрачати час. – І паркан попрямував до великого білого будинку, що виднівся вдалині.

Славко понуро пішов за ним, намагаючись не показувати мокре від сліз обличчя.

– І навіщо я віддав їй капелюха! – вигукнув вітер.

Вітер був добрий, але надто легковажний.

Розділи:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14    15    16    17    18    19    20    21   

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова