Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Ендрек та інші

Віра Бадальська

Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Г.Ясинський

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14    15    16    17    18    19    20

Де двадцять четвертий?

Усі ми тепер знаємо, що наша вчителька чарівниця. А звідки знаємо?

Ось звідки. У четвер вчителька нам сказала:

– Я домовилася на суботу із сонцем. Воно світитиме, коли ми поїдемо на екскурсію до лісу.

– Ви, мабуть, жартуєте, – сказав Рибка.

– Не жартую, – відповіла вчителька. – Ми й справді поїдемо. Заздалегідь попередьте ваших мам, щоб вони встигли вам приготувати щось із їжі та пиття. І не забудьте про зручне взуття! А зараз ви можете зібрати ваші портфелі, бо незабаром дзвінок, а в мене збори. Вам треба швидко й потихеньку спуститися в роздягальню. Зробіть так, щоб я не запізнилася.

Ми почали збиратися, але кожен дивився на вчительку недовірливо – чи не жартує вона, говорячи про цю екскурсію. Сьогодні четвер. Надворі холодно, туман, дощ мрячить – а субота за два дні. Чому ж тут радіти. Навряд чи щось з цією екскурсією вийде!

Звичайно, ми їй нічого не сказали, щоб вчителька не подумала, ніби ми не віримо її словам. Навіть Рибка мовчав.

У п'ятницю ввечері ми щоп'ять хвилин підбігали з Магдою до вікна. Схоже, що погода трохи покращала, але не дуже. Про всяк випадок ми витягли з комори наші спортивні туфлі, перевірили, чи немає вузлів на шнурках та приготували термоси для чаю.

А що було в суботу?

В житті ніхто не повірив би.

У суботу, коли ми прокинулися, сонце світило, як на замовлення. На небі не було ані хмаринки. Немов уночі їх хтось стер чистою ганчірочкою.

Усе було блакитним та блискучим!

Ми зіскочили з ліжок, швидко з'їли сніданок, запакували в рюкзаки те, що нам приготувала мама, і в путь!

На спортмайданчику біля школи зібралося вже багато хлопців та дівчат. У кожного був туго набитий рюкзак. Коли ми йшли до автобуса, наш клас виглядав як караван верблюдів у пустелі. Навіть люди на вулиці на нас озиралися. Напевно, вони думали, що це якась наукова експедиція у глиб Африки.

Ми з собою взяли також двох мам. Маму Андріана та Рибкіну маму. Одна мама була нічого собі, але з мамою Андріана почалися проблеми. Вона весь час перераховувала нас. Щоб ми не загубилися дорогою.

Перерахувала нас на спортмайданчику.

Перерахувала, коли ми виходили зі спортмайданчика.

Перерахувала перед входом до автобуса та після виходу з автобуса.

Перерахувала дорогою до лісу. В лісі. І на галявині, де ми розкинули наш табір.

Ми стали рядком за зростом, і нас було легко рахувати – від одного до двадцяти чотирьох – стільки нас було.

Зрештою, після всіх цих перерахунків ми вже не називали один одного на ім'я, а жартома зверталися один до одного: «Гей ти, сьомий, посунься!» або «Гей ти, одинадцята, дай пограти в бадмінтон» – і так далі.

Веселилися ми на повну силу. Кожен мав свій номер. У мене був сімнадцятий. У Магди двадцятий. А у Моніки – шостий, бо вона невисока на зріст.

Від автобуса до лісу ми йшли польовою дорогою. По обидва боки дороги росли фіолетові лупини, і дуже приємно пахло. Наче хтось розпорошив духи. І ми всю дорогу сопіли, бо кожен без кінця вдихав у себе це запашне повітря.

У лісі на галявині нам також сподобалося. Тут пахло соснами та медом. Ми стали дивитися, чи тут немає вуликів, але вчителька сказала, що це не мед так пахне, а квіти.

І показала нам, як вони виглядають. Вони були схожі на пухнасті пучки пір'їн. Ці квіти називають медовики.

На галявині ми грали в різні ігри, а коли стомилися, сіли біля канави з водою і почали дивитись на різних водяних тварин. Це дуже цікаво. У воді їх було повно. Одні плавали, інші нерухомо сиділи на дні й удавали, що вони палички. Деякі з них будували собі будиночки з повітряних бульбашок та жили всередині.

Найкумеднішими були водомірки. Вони так називаються тому, що ковзають на своїх довгих ногах і начебто міряють поверхню води.

Ми могли дивитися на них без кінця. І хотіли навіть влаштувати змагання, але не могли відрізнити своїх спортсменів. Водомірки бігали так швидко, що за ними неможливо було встежити поглядом.

Наша вчителька про кожну живу істоту розповідала щось цікаве. Які у неї звички, чим вона харчується, з чого будує свій будиночок тощо… Дуже розумна в нас учителька!

Потім ми посідали під копицею сіна та з'їли свої запаси. Я був такий голодний, що випросив у Магди ще один бутерброд. Коли все було з'їдено і ми випили залишки чаю з термосів, ми зібрали обгортки та почали готуватися до від'їзду. Нам навіть довелося поквапитися, щоб не запізнитися на автобус.

І саме тоді почалося найцікавіше!

Коли ми шикувалися перед відходом, наша вчителька пішла до канави подивитися, чи ми не залишили чогось, а перша мама почала нас перераховувати. Перерахувала – і в неї вийшло двадцять три!

– А де подівся двадцять четвертий? – спитала вона і почала дивитись на всі боки.

– Я двадцять четвертий! – чемно сказав Яцек, він і справді був двадцять четвертий, бо стояв наприкінці шеренги. Яцек завжди стоїть в кінці, бо він найвищий у класі.

Перша мама подивилася на Яцека, буркнула «угу» і почала нас перераховувати спочатку. Цього разу їй допомагала і друга мама. Вони рахували удвох: раз, два, три, чотири... а коли дійшли до кінця шеренги, друга мама крикнула:

– Ну так! Правильно! Ви бачите? Немає двадцять четвертого!

– Як це немає, якщо я тут? – крикнув Яцек, що стояв наприкінці.

Він уже почав сердитися через те, що всі без кінця кажуть, ніби його немає, а він стоїть на своєму місці. Гражина теж втрутилася:

– Він двадцять четвертий. Адже я двадцять третя, а Яцек завжди стояв за мною!

– А я двадцять другий, – додав Вальдек. – Попереду мене двадцять перший Мачек. Все о'кей!

Обидві мами широко розплющили очі та подивилися на Вальдека.

Вигляд у них був дуже стурбований.

У цей момент прийшла наша вчителька, яка вже закінчила перевіряти, чи не залишили ми чогось у канаві. В руці вона несла два светри, шарф та один черевик із правої ноги.

– Чиї це речі? – запитала вона.

Виявилося, що один светр Януша, а другий Мачека. Шарф був Терешкин. Вона дуже зраділа, що шарф знайшовся, бо сама його два роки в'язала на спицях.

– А хто господар черевика? Перевірте, хто загубив черевики? Подивіться на свої ноги, – сказала вчителька.

Ми спочатку подивилися на свої ноги, потім на ноги товаришів, але вони були взуті.

– Може, у когось у рюкзаку були запасні черевики? – спитала вчителька. – Згадайте…

Ніхто не зізнавався. Черевик точно був не наш. Мабуть, його залишив якийсь інший гурт.

– У нас тут проблема більш важлива, – сказала друга мама. – Ми порахували дітей, і їх виявилося лише двадцять три. Бракує двадцять четвертого. Я думала, що він пішов із вами…

– Так ось він! Стоїть на своєму місці, – закричали хором.

Ми вийшли з шеренги і показували пальцями на Яцека.

– То він двадцять четвертий! Яцек! І все справді о'кей! – найголосніше доводив Вальдек.

– Тихіше! Заспокойтеся! Я нічого не розумію! То скільки ж дітей, зрештою?

Друга мама лише зітхнула. А перша сказала:

– Ми рахували разом. Двічі рахували, і весь час не вистачає двадцять четвертого!

– Він тут! – крикнули ми всі разом, як по команді.

– Хвилинку. Не будемо божеволіти, – похитала головою вчителька. Потім подивилася на нас, хвилинку подумала і сказала:

– Усім знову вишикуватися – швидко! І розрахуйтесь самі. По порядку номерів!

Наша вчителька – це голова! Тому що, коли ми самі почали рахуватися по порядку номерів, виявилося, що одного й справді немає – але не двадцять четвертого, а вісімнадцятого, тобто Кшисека Барта. Він стояв поряд із Терешкою. Двадцять четвертий був на місці – він стояв в кінці. Це вісімнадцятий кудись подівся!

Спочатку ми почали Кшисека гукати. Кричали й кричали, а він не відповідає. Тут наша вчителька злякалася по-справжньому.

– Може, він пішов до лісу й заблукав. Ми повинні його знайти. Ви залишайтеся тут. Нехай ніхто не відходить ані на крок! Я піду сама. Він, напевно, десь тут недалеко! – сказала вчителька.

Ми бачили, що вона дуже стурбована.

Ми лишилися. Було чути, як вчителька кричить:

– Кшисеку! Кшисеку! Відгукнися! Кшисеку!

Ми стояли тихо і слухали голос учительки, і нам усім було дуже сумно. Ніхто не сміявся.

– Боже мій, – прошепотіла перша мама. – Зник! А я їх весь час перераховувала.

Вона була дуже засмучена. І безсило присіла на копицю сіна, і тоді… Тоді… копиця почала ворушитися. Потім підскочила й заверещала. Та ще й як!

Перша мама схопилася. З сіна висунулися спочатку руки... Ці руки розгрібали сіно, і звідти із заспаним обличчям виліз Кшисек, тобто вісімнадцятий.

Цей Кшисек – великий соня, і, мабуть, коли втомився грати, то закопався в сіно та й заснув. І, мабуть, спав би там до ранку!

Коли він вибрався з цього сіна, обидві мами зраділи. Вони почали його обіймати та цілувати, а ми як божевільні закричали:

– Кшисек тут! Кшисек знайшовся!

Вчителька вибігла з лісу. Вона дуже захекалася, але на обличчі у неї була посмішка. Вона підбігла до Кшисека і теж почала гладити його по голові, обтрушувати від сіна – і взагалі не могла на нього натішитися, наче він був новим автомобілем.

– Якби я був на місці вчительки, я б його інакше зустрів, – пробурмотів Рибка і так подивився на Кшисека, що всі одразу здогадалися, як би виглядала ця зустріч!

А Кшисек стояв, позіхав, як бегемот, і заспаними очима дивився на всі боки. Він не дуже розумів, що сталося і чому вчителька так радіє, дивлячись на нього.

Потім нам треба було швидко йти до автобусної зупинки. Навіть довелося трохи бігти. Але все ж таки ми встигли.

Перед входом до автобусу перша мама знову нас перерахувала. Про всяк випадок. Але цього разу були всі номери від першого до двадцять четвертого.

Коли автобус рушив, обидві мами сіли та почали обмахуватись хустками. Схоже, що ця екскурсія їх трохи втомила.

– Тут треба мати залізні нерви, – сказала друга мати нашій вчительці. – Я вами захоплююсь! Чесне слово!

Наша вчителька нічого їй не відповіла. Тільки подивилася на нас і посміхнулася.

Мабуть, вона вже до нас звикла.

А може, у неї й справді залізні нерви? Так чи інакше, я дуже хотів би, щоб після канікул у третьому класі наша вчителька знову була разом із нами!

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14    15    16    17    18    19    20

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2026 Валерія Воробйова