Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Ендрек та інші

Віра Бадальська

Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Г.Ясинський

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14    15    16    17    18    19    20

Дух з однією лижею

У поїзді вже від самого початку було весело. В нашому купе їхав один високий, худий, як жердина, і дуже кумедний хлопчик. У нього було чорне кучеряве волосся, яке він без кінця зачісував пальцями вгору, а воно весь час падало йому знову на очі. З цим своїм волоссям він був схожий на дівчинку.

Всю дорогу цей хлопчик балакав як заведений – головним чином про те, який він чудовий лижник.

– З найбільшої гори – раз! – І я вже внизу, – говорив він. При цьому він задирав голову вгору і дивився в стелю, ніби бачив там вершину гори. Але на стелі не було ніякої вершини, а звичайна лампочка.

– Прямо так униз летиш і все? Ніде не зупиняючись? – дивувалися малюки.

– А як ви думали? Зрозуміло, вниз! А вам здається, що вгору? – засміявся кучерявий і скорчив зневажливу пику. Кривулятися – це він умів. З будь-якого приводу і щораз по-новому – наче актор якийсь.

Малі були просто в захваті. Вони дивилися на нього так, ніби він, принаймні, був олімпійським чемпіоном, з ніг до голови обвішаним золотими медалями.

Ми з Рибкою таки йому не вірили. Щось у його балачках було не так. І те, що лижі в нього були нові, прямо з магазину, і те, що він із кріпленнями не дуже умів поводитися і палиці тримав неправильно. Який він спортсмен!

Але взагалі це не заважало нам дивитися й слухати, як він клеїть дурня. Принаймні з ним не було нудно.

Ото вже він був веселун – просто жах! До того ж його звали Любомиром. Я ще не чув, щоб у когось було таке ім'я – Любомир.

Ми запитали, як його можна називати коротко, а то Любомир і надто довго, і надто серйозно. А він на це:

– Якщо довго, то називайте мене просто… Любомир.

І як тут не сміятися з такого хлопця! Але ми сказали, що зватимемо його Миреком.

– Називайте, як вам хочеться, – погодився він, не торгуючись.

Ну і цей Мирек, зрештою, щоб нам показати, як він уміє кататися на лижах, вийшов із купе, начепив лижі і давай кататися по коридору вагона.

Коли він дійшов до кінця коридору, то почав думати, як йому повернутися, адже коридор був дуже вузький. От Мирек і почав примірятись то так, то сяк, в результаті ноги в нього заплуталися; до того ж він раз у раз стукав лижами у двері купе, де сидів наш вихователь пан Лешек.

Після кількох таких ударів пан Лешек відчинив двері, мабуть, він хотів подивитися, що в нас тут таке відбувається. Але нікого, крім нас, не побачив, бо відчинені двері затуляли Мирека.

Вихователь нам сказав, щоб ми заспокоїлися, розійшлися по своїх купе і постаралися заснути. А потім повернувся до себе.

Щойно ми почули, як він зачинив двері, ми знову вилізли в коридор і тихенько порадили Миреку увімкнути задній хід та котитися назад. Він кивнув головою і почав обережно рухатися в наш бік. Миреку вдалося без пригод пройти повз двері купе пана Лешека, і все було б добре, якби в цей момент поїзд не почав завертати.

Коли вагон сіпнуло, Мирека кинуло на стіну. Він захитався, замахав руками і як стукне палицями! Ото ж і гуркіт був!

Пан Лешек знову визирнув зі свого купе. Він був дуже розсерджений через те, що ми так розшумілися, але розсердився ще більше, коли побачив, що відбувається насправді. Вихователь наказав Миреку негайно зняти лижі, сказав, що поїзд не місце для лижних прогулянок і щоб Мирек заспокоївся.

Мирек лижі зняв, але нам заявив:

– Запам'ятайте, хлопці! Як тільки ми приїдемо, я одразу ж встаю на лижі! Тоді ви побачите, на що я здатний!

– Нічого ми не побачимо, – спокійно сказав Рибка. – По-перше, коли ми приїдемо, буде вже пізно і доведеться лягати спати. А по-друге, турбаза – це не дім тьоті-Моті, у якої кожен може робити те, що йому заманеться.

– Що ти розумієш! – махнув рукою Мирек і почав розминатися. Він присідав, підстрибував, махав ногами... Усю дорогу ми мали безкоштовний цирк.

Нарешті, ми приїхали на місце. Коли ми вийшли з поїзда, у нас навіть перехопило подих. Усе довкола було біле-білісіньке. З голови до п'ят – тобто від землі до верхівок дерев та гірських вершин. А повітря було морозне, і пахло снігом. На станції на нас чекали сани. Точніше, не нас, а наші речі. Ми йшли поряд із санями пішки.

До турбази було два кілометри і весь час під гірку, але ми не скаржилися, бо йти було дуже весело. По дорозі ми кидалися в дівчаток сніжками, стрибали в кучугури, зариваючись глибоко, до пояса. Ми каталися в білому пуху, а пан Лешек сказав, що ми поводимося так, ніби ніколи в житті не бачили снігу. І то була правда. Всі ми, звичайно, бачили сніг, але не такий білий і не стільки одразу!

На турбазі на нас вже чекала вечеря. Вона нам дуже сподобалася. Коли ми поїли, в усіх почали злипатися очі, і ми одностайно вирішили, що найкращим винаходом людства є ліжко. Окрім колеса, звісно. Хоча хто знає, що важливіше? Тому що коли людина винайшла колесо, вона стала краще працювати. Але коли вона винайшла ліжко, їй краще після цієї праці спалося.

Ну і, звичайно, ми одразу пішли спати. Вихователі, пані Кася, яка мала займатися дівчатками, і наш пан Лешек, пішли до сусіднього будинку на нараду.

У цьому будинку знаходився кабінет директора, їдальня та кухня. Вихователі погасили нам світло, побажали на добраніч, сказали, щоб ми спали, та пішли.

Але з цим спокійним спанням вийшло зовсім інакше. Тільки ми заплющили очі, як до нашої спальні прибігла Вожена з криком, що в них ходить привид. Ми спочатку подумали, що вона жартує, і сказали їй, що в нас, на щастя, привидів немає і щоб вона скоріше котилася звідси, бо ми вже добре знаємо ці їхні жарти. І взагалі ми вже давно спимо.

– Еге, гарні герої, нічого сказати, – пробурмотіла Вожена та пішла.

Схоже, вона образилася.

Нам стало трохи ніяково, адже ці її «герої» трохи нас зачепили.

Але ніхто не зрушив з місця, бо нам справді хотілося спати. А коли людина хоче спати, їй байдуже, герой він чи ні.

Щоправда, якийсь заспаний голос буркнув, що у дівчаток, може, й справді ходить привид і що треба піти подивитись…

На що другий голос порадив першому припинити базікати дурниці, бо ніяких привидів не існує.

Третій голос пробурчав, що привиди, може, й існують, але, як відомо, вони починають лякати лише після того, як проб'є дванадцять, а зараз ще й восьми немає. Отже, ми можемо спокійно спати.

Четвертий додав, що із цим привидом можна буде розправитися завтра вранці.

П'ятий позіхнув! Ага…

А решта голосів уже похропувала.

Я вже спав, коли двері знову відчинилися і до нас вбігла інша дівчинка, яка кричала ще голосніше, що в них і справді ходить дух. І ще який! За вікном на снігу в місячному світлі з'явився дух лижника з однією лижею на плечі. Цей дух жахливо виє і величезною розчепіреною лапою стукає у їхнє вікно! І щоб ми до них пішли, бо вони дуже бояться. Коли я в цій другій дівчинці впізнав Магду, я захвилювався. Схоже, там і справді з'явився дух! Я знаю свою сестру і впевнений, що вона через дрібниці не буде зчиняти крик.

Тому я швидко зіскочив із ліжка і розбудив Рибку. Кілька хлопців теж прокинулися. Ми разом побігли в кінець коридору, у спальню до дівчаток. Усі вони сиділи на своїх ліжках і тремтіли від страху так, що аж пружини дзвеніли.

Магда показала рукою на вікно. Ми визирнули і – оце жах! Під вікном стояла якась біла висока примара. Я відчув, як у мене встає дибки волосся. Чути було, як Рибка цокотить зубами, аж раптом…

Побачивши нас, привид почав махати довгою лапою і голосно кричати.

– Якщо це дух, то щось він надто голосно кричить, – прошепотів я. – Схоже, що це якась людина.

Ми з полегшенням зітхнули і відчинили вікно.

– Хто там?! – запитали ми, вдивляючись у темряву.

– Нащо дурниці питати, – відповів білий привид та підійшов ближче.

І тут ми побачили, що у дворі по вуха в снігу стоїть Мирек.

– Що ти там робиш?

– Загоряю, – сказав сердито Мирек і почав через вікно лізти в кімнату. Ми подали йому руки, бо до вікна було високо, і допомогли влізти.

– Ви що, оглухли? – сказав він. – Я стукаю, кричу, а мені ніхто не відповідає. Наче живого духу в хаті немає.

При спогаді про дух дівчатка почали сміятися. Але Миреку було зовсім не до сміху. Він подивився на свою єдину лижу і заревів.

– Що трапилося? Чому ти плачеш? – запитали ми його з подивом.

– Я не плачу! – відповів він і заплакав ще голосніше.

З його схлипувань і шморкань ми зрештою дізналися, що після вечері він крадькома вибрався з лижами на гірку біля будинку. А з'їжджаючи, десь на середині гірки впав. Одна лижа злетіла в нього з ноги, з'їхала вниз і... він її вже не бачив! Ходив і шукав. Шукав та ходив. У горах рано темніє – зненацька стало зовсім темно. А він оце тинявся в темряві, провалювався в кучугури, і в нього замерзли і руки, і ноги, і вуха, і тоді він зрозумів, що марно шукати, і повернувся до будинку. А всі двері були зачинені. У будинок, де була дирекція турбази, він йти побоявся, щоб вихователі не дізналися про його прогулянку. Тоді він знайшов якусь гілку і почав стукати у вікно. Звідки Мирек міг знати, що це кімната дівчат, адже він навіть не встиг роздивитися.

– Все одно всі про все дізнаються, – перебив його Рибка. – Треба негайно повідомити про це пана Лешека і розшукати лижу. Бо якщо вночі піде сніг, ти її знайдеш лише навесні.

Мирек подивився на Рибку і почав схлипувати ще гірше, а ми, як могли, його заспокоювали. Тут відчинилися двері, і увійшли наші вихователі та директор турбази. Вони побачили світло у вікнах дівчаток і почали хвилюватися, чи не сталося чогось.

– Чому ти одягнений? – спитав Мирека пан Лешек. – Хочеш кудись піти? Що з тобою трапилося? Ти погано почуваєшся?

Довелося нам розповісти всю історію із самого початку. Нам веліли лягати, а Мирека напоїли гарячим чаєм і нагодували аспірином. Потім пан Лешек узяв ліхтар та пішов шукати лижу.

Ми лежали в темряві й чекали, коли він повернеться. Його не було дуже довго. Нарешті ми почули кроки у коридорі.

Це прийшов пан Лешек. Він був увесь у снігу. Пан Лешек сказав, що лижі він, на жаль, не знайшов, але щоб ми раділи, бо йде густий сніг, і завтра буде дуже добре кататися з гір.

Але звістка про це зовсім нас не втішила. Ми чули плач Мирека, і ніхто з нас не міг заснути до самого ранку.

Наступного дня лижа, на щастя, знайшлася. Вона зачепилася за кущ ялівцю біля самого потоку.

Мирек мало не плакав від радості. Ми також зраділи.

– Тепер можеш показати, що ти вмієш, – сказав пан Лешек, коли ми піднялися на гору.

Щоправда, Мирек нічого особливого показати не міг, він зрештою зізнався, що взагалі вперше в житті став на лижі. Але зовсім не перестав після цього удавати із себе героя. Мирек продовжує поводитися так, наче він олімпійський чемпіон, і зачаровує малюків.

Така вже людина!

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14    15    16    17    18    19    20

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2026 Валерія Воробйова