Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Героїчний щоденник

Клара Ярункова

Переклад українською – Лариса Мольнар
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – А.Василенко

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14    15    16    17    18    19

Друзі

Цій найкращий друг на все життя – це Мішо Юран, бо тільки його я люблю найбільше в світі. Мама каже, що коли ми ще ходили в садок і Мішо якось не схотів зі мною гратись, то я проплакав до самого вечора і ще вночі теж, коли заснув. А коли Мішо в другому класі захворів на вітрянку, я навмисне заліз до нього в ліжко, коли в кімнаті не було дорослих. Тато пізніше про це довідався і хотів мене відлупцювати, але не міг, бо в мене скрізь були пухирі, навіть на носі. Там у мене й досі ямка. Мене, на велике моє прохання, залишили в Юранів, і нам було добре лежати вдвох. Після цього ми завжди і скрізь були друзями, навіть коли хворіли, і в школі, і на вулиці, отож я думав, що тільки Мішо може бути моїм другом, а інші ні. Але тепер бачу, що й інші теж можуть.

Сьогодні в нас було малювання, а ми малювання дуже любимо, бо на перерві освіжаємося акварельними фарбами, щоб нам не було жарко. Розведемо фарби й фарбуємо один одного.

А коли в Бучинського була нова зачіска, «аргентинська трава» – ми пофарбували його зеленою фарбою, а Кантора чорною, зробили з нього аргентинського буйвола, щоб було кому їсти траву.

Сьогодні перед малюванням Мішо сказав:

– Мені здається, що коричневу фарбу ми зовсім не використовуємо на малюванні. То розведіть її, зробите з мене леопарда.

Відтак Мішо зняв сорочку, і ми намалювали йому плями на спині, на грудях і на ребрах теж. Обличчя він хотів розмалювати собі сам.

Подивившись у вікно, Мішо сказав:

– Ні, не те. Ляпніть ще трохи чорної, а поруч помалюйте жовтою.

І промовив до Анчі Парікової, бо вона найкраще малює:

– Поклади мені ще на обличчя чорної фарби. І намалюй жовті вуса. Хочу, щоб у мене був страшний вигляд.

Коли ми все зробили, як він хотів, Мішо люто загарчав і заходився ганятися за дівчатами. Вони забули, що це Мішо Юран, і думали, що це справжній леопард, і верещали, аж одляски йшли.

У класі стіни тонкі, нас, мабуть, хтось почув, бо за якусь мить увійшла вчителька. Спершу вона нічого не сказала, але потім узяла зі столу Мішеву сорочку і спитала:

– Що за пан забув тут свою білизну?

Ми всі зареготали, і Мішо мусив вийти з-за Шпала.

Вуса він витер, але решту не встиг, отож учителька взяла його за руку й повела до вчительської.

Коли вони йшли коридором, усі першокласники жахалися. В учительській Міша ніхто не впізнав, навіть математик, а Мішо ж найкраще з усіх знає математику.

Потім йому довелося вмитися в учительській умивальні. Він умився, але спина так і лишилася розмальована, бо не дістав.

Коли вони повернулися до класу, в Міша з чуба капала вода, і вчителька сказала: і

– Признайтеся самі, хто ці заслужені художники. Хочу їх нагородити.

Ми знали, що то буде за нагорода, і мовчали. Глянули на Червенку й на Елішку Кошецову, бо хотіли знати, чи вони не скаржитимуться. Але вони не підіймали рук і теж мовчали.

– Я розфарбувався сам, – озвався за хвилину Мішо.

– В такому разі – ти великий майстер, – сказала вчителька. – Людина без кісток. Потрапив розмалювати власну спину. Шкода тільки, що не зумів сам і помити. Даю вам усім змогу подумати до уроку словацької мови. Як винні не признаються, буде покарано увесь клас. Сідай, Юране!

Потім ми малювали почищену капусту кольрабі. І лушпиння теж, але окремо. У Кантора не було кольрабі – він її з'їв. Лушпиння було, і листя теж, але самої кольрабі не було. То він малював мою. Після малювання ми почали радитися, що робити з тим леопардом. І весь час поглядали на Червенку та на Елішку Кошецову. Червенка не витримав і сказав:

– Чого ви весь час глипаєте на нас? Ми не ябедники.

Потім Анча Парікова придумала план і на уроці словацької мови сказала за всіх нас учительці:

– Ми знаємо, що дехто з нас провинився. Але на перерві ми все добре зважили і переконались, що є й невинні. Та вони готові терпіти разом із нами; по суті, вони теж винні, бо мали зробити нам зауваження. Тим більше, що тоді говорили й про те, що дехто не дістав квитка в цирк, отже, ніколи ще не бачив леопарда, то нехай побачить хоч у класі.

– Виходить, ви спробували розмалювати шкіру, як індіяни, так? – сказала вчителька.

– Так, – відповіла Анча.

Вчителька сміялася. Вона сміялася мовчки, але ми добре бачили, що вона сміється.

– Якби ви так трималися разом у навчанні та праці, – сказала вона, – то я не мала б нічого проти. Але так – це ж просто страх, усі вчителі мені співчувають, що в мене такий важкий клас. Наступного року не хочу вас і бачити. Хай вас бере, хто хоче.

Ми всі почали благати, щоби вона в нас лишилася.

Але вчителька сказала:

– Ні, не хочу вас більше ні чути, ані бачити.

Та ми знали – вона тільки так каже. Вона так говорить ще з третього класу, а все одно в нас лишається.

На перерві ми домовилися, що більше не будемо її сердити.

А по обіді всі пішли на шкільний город й дружно попрацювали. Зовсім не сварилися. Буває, що ми сваримось, але сьогодні не сварилися, і ніхто не бився.

І випололи геть усі бур'яни, щоб учителька бачила.

Червенка був дуже радий, що попрацював разом з усіма, побіг у гараж і помалював усі палички, до яких ми прив'язуємо помідори, чудовим жовтогарячим автомобільним лаком.

І ми домовилися, що спіймаємо зеленуху – зелену жабку. Посадимо її в слоїк з-під огірків, і Шпало зробить маленьку драбинку. Зеленуха лазитиме то вгору, то вниз і передвіщатиме нашій вчительці погоду, щоб вона ніколи не хворіла на ревматизм.

Потім прийшла вчителька і похвалила нас.

Так ми завдяки малюванню збагнули, що набагато краще, коли в класі нема ворогів, а, навпаки, є друзі, бо потім усім краще ведеться.

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14    15    16    17    18    19

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5168755457383301, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова