Ніна Гернет, Григорій Ягдфельд

Пропав дракон

Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр –  Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Б.Калаушин

  

Розділи:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14    15   16    17    18    19    20  

  

2. Він не з Австралії

Але в квартирі сорок не було письменника Мамонтова. Тут вже тридцять п'ять років жили Сергій Васильович і Таїсія Петрівна.

Цього ранку Сергій Васильович, наморщивши лоба, зажурено дивився на шахову дошку. У руці він тримав білого коня і ніяк не міг вирішити, куди цього коня поставити. Становище було скрутне. Вчора у Саду відпочинку він почав партію з дуже серйозним супротивником — кухарем їдальні номер шістнадцять. Коли кухар з'їв у Сергія Васильовича другого пішака, пішов дощик і партію перенесли на сьогодні.

— Тасю! — покликав Сергій Васильович.

Але Тася, тобто Таїсія Петрівна, не відгукнулася. Вона поливала на балконі квіти і розмовляла з ними:

— Ну, куди ж ти полізла? Я ж тобі мотузочку прив'язала. А ти звідки вилізло, таке рогате? Тебе ж учора не було! Ну, живи, живи, я не забороняю.

— Тасю! — волав Сергій Васильович. — Мені сьогодні догравати партію! І з таким супротивником!..

— Іду, — сказала Таїсія Петрівна і увійшла з лійкою до кімнати.

— Поглянь-но! Що він може зробити, якщо я піду так? — І Сергій Васильович поставив коня на Б-5

— Тоді він візьме його пішаком, — холоднокровно сказала Таїсія Петрівна.

Сергій Васильович сумно дивився на позицію. І раптом він побачив чудовий хід.

— Тасю! — закричав він. — Я йду сюди турою! І що йому залишається робити?

Таїсія Петрівна кинула тільки один погляд на дошку:

— Йому залишається піти королевою і оголосити тобі мат у два ходи.

І переклавши лійку з правої руки до лівої, вона поставила мат своєму чоловікові. Той довго мовчав, сумно дивлячись на чорного ферзя і потім розгублено запитав:

— Куди ж я піду?

— По молоко, — сказала Таїсія Петрівна.

Коли Сергій Васильович одягався у передпокої, Таїсія Петрівна поставила перед ним пару калош.

— Тасенько! — заблагав Сергій Васильович. — Жодна душа вже не носить калоші!

— Коли у душі бронхіт, вона носить, — невблаганно сказала Таїсія Петрівна.

Сергій Васильович, зітхнувши, взув калоші, а вона тицьнула йому до рук великого бідона.

— Пам'ятай, це наш останній бідон. Постарайся не забути його на прилавку.

— Ну, Тасю!.. — сказав Сергій Васильович і щось пробурмотів про людську несправедливість.

***

Делегати нерішуче тупцювали на майданчику перед квартирою сорок.

— Ну, дзвонити? — запитала Ліда.

— Стривай, — сказав Мишко.

Він зачесався маленькім гребінцем і розправив піонерську краватку.

— Не дзвони. А раптом він спитає, які його книжки ми читали?

Мишко насупився і став згадувати:

— «Гонитва за горилою»... «Гонитва за горилою»... «Мої друзі пігмеї»...

— А що, як він тобі скаже: розкажіть зміст?

— Не скаже, — сказав Мишко. — Він сам знає. Головне, Шершиліна, ти мовчи, не встрявай, говорити буду я.

— Я не буду, — покірно сказала Ліда. — Я боюся.

Мишко простягнув руку до дзвінка, але тут двері відчинилися самі. На порозі стояв дідок з бідоном. Це і є той найвідоміший мандрівник і письменник?! У Мишка раптом усе вилетіло з голови. Він залопотів:

— Шановний... Ваші пізнавальні книжки... ми читаємо... Ваші друзі пігмеї...

— Хто-хто мої друзі? — здивувався дідок і закліпав очима.

Ліда з жахом дивилася на Мишка.

— Пігмеї... — прошепотів Мишко. — Ми делегати — Коробкін і Кошкін...

— Ти що?! — образилася Ліда.

— Перепрошую, я не зовсім розумію, — ввічливо сказав Сергій Васильович, схиливши голову набік.

— Оскільки ви з Австралії... — з жахом продовжував Мишко.

"Письменник і мандрівник" ще більше здивувався і, обернувшись до кімнати, крикнув:

— Тасю, як тобі подобається? Вони кажуть, що я з Австралії!

— Йди, йди, бо закриють на обід! — відповів невидимий голос з глибини квартири.

Ліда посмілішала і сунула дідку квіти. Той розгублено взяв. А Мишко до того часу отямився. Він чемно шаркнув ногою, вишукано вклонився і почав спочатку:

— Здрастуйте, шановний Олексію Івановичу!

— Доброго дня. А я зовсім не Олексій Іванович! — зрадів Сергій Васильович. — Я — Сергій Васильович!

— Як? — питає Мишко. — Адже в нас записано, що це ви!

— Чесне слово, не я! Запитайте Таїсію Петрівну!

— Як же тоді?.. Вибачте, будь ласка...

— Ну, що там, — добродушно сказав Сергій Васильович. — Бувають і гірші помилки. Я сам свого пішака побив та й те... Дозвольте вам повернути, — він простягнув Ліді квіти, — і побажати всього найкращого.

І він пішов, помахуючи бідоном.

Опустивши голову, Ліда вдвадцяте перечитувала свою нещасну записку з адресою.

— Чкуряй до школи, — сказав Мишко, — і розкажи Галині Іванівні, що ти, по-перше, ворона...

— А от і не ворона! — вигукнула Ліда, раптом просяявши. — Будинок сорок, квартира дванадцять! Це я просто навпаки записала!

— Точно?

— Точно-точно!

Мишко з сумнівом подивився на неї.

— Ну, пішли. Тільки якщо знов не те... Дивись, Шершиліна!

Мишко мовчки крокував вулицею. Ліда винувато дріботіла за ним.

Вони проходили повз недобудований будинок. Як раптом зверху, з риштовання, впало відро з вапном. Щоправда, вони встигли відскочити, але кілька бризок все ж таки потрапили на Мишка. А якийсь чубатий хлопець перехилився зверху вниз і, замість того, щоб вибачитися, свиснув і почухав потилицю:

— Тиць-беркиць!

Мишко глянув на свої парадні штани з білими бризками і в розпачі закричав:

— Нові штани! Ось заплатите дев'ять рублів сорок копійок, тоді будете знати!

— Нічого, Мишко, — вмовляла Ліда. — Це нічого, це все висохне і обтруситься!

— Якже, обтруситься! — бурчав Мишко. — Це все ти!

— Чому я?

— Бо якби ти не переплутала адресу, відро б не впало на нас! Зрозуміла?

Ліда не знайшла, що відповісти, і вони мовчки пішли далі.

  

Розділи:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14    15   16    17    18    19    20