Ніна Гернет, Григорій Ягдфельд
Пропав дракон
Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Б.Калаушин
Розділи:
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
2. Він не з Австралії
Але в квартирі сорок не було письменника Мамонтова. Тут вже тридцять п'ять
років жили Сергій Васильович і Таїсія Петрівна.
Цього ранку Сергій Васильович, наморщивши лоба, зажурено дивився на шахову
дошку. У руці він тримав білого коня і ніяк не міг вирішити, куди цього коня
поставити. Становище було скрутне. Вчора у Саду відпочинку він почав партію з
дуже серйозним супротивником — кухарем їдальні номер шістнадцять. Коли кухар
з'їв у Сергія Васильовича другого пішака, пішов дощик і партію перенесли на
сьогодні.
— Тасю! — покликав Сергій Васильович.
Але Тася, тобто Таїсія Петрівна, не відгукнулася. Вона поливала на балконі
квіти і розмовляла з ними:
— Ну, куди ж ти полізла? Я ж тобі мотузочку прив'язала. А ти звідки вилізло,
таке рогате? Тебе ж учора не було! Ну, живи, живи, я не забороняю.
— Тасю! — волав Сергій Васильович. — Мені сьогодні догравати партію! І з
таким супротивником!..
— Іду, — сказала Таїсія Петрівна і увійшла з лійкою до кімнати.
— Поглянь-но! Що він може зробити, якщо я піду так? — І Сергій Васильович поставив коня на Б-5
— Тоді він візьме його пішаком, — холоднокровно сказала Таїсія Петрівна.
Сергій Васильович сумно дивився на позицію. І раптом він побачив чудовий хід.
— Тасю! — закричав він. — Я йду сюди турою! І що йому залишається робити?
Таїсія Петрівна кинула тільки один погляд на дошку:
— Йому залишається піти королевою і оголосити тобі мат у два ходи.
І переклавши лійку з правої руки до лівої, вона поставила мат своєму
чоловікові. Той довго мовчав, сумно дивлячись на чорного ферзя і потім
розгублено запитав:
— Куди ж я піду?
— По молоко, — сказала Таїсія Петрівна.
Коли Сергій Васильович одягався у передпокої, Таїсія Петрівна поставила перед
ним пару калош.
— Тасенько! — заблагав Сергій Васильович. — Жодна душа вже не носить калоші!
— Коли у душі бронхіт, вона носить, — невблаганно сказала Таїсія Петрівна.
Сергій Васильович, зітхнувши, взув калоші, а вона тицьнула йому до рук
великого бідона.
— Пам'ятай, це наш останній бідон. Постарайся не забути його на прилавку.
— Ну, Тасю!.. — сказав Сергій Васильович і щось пробурмотів про людську
несправедливість.
***
Делегати нерішуче тупцювали на майданчику перед квартирою сорок.
— Ну, дзвонити? — запитала Ліда.
— Стривай, — сказав Мишко.
Він зачесався маленькім гребінцем і розправив піонерську краватку.
— Не дзвони. А раптом він спитає, які його книжки ми читали?
Мишко насупився і став згадувати:
— «Гонитва за горилою»... «Гонитва за горилою»... «Мої друзі пігмеї»...
— А що, як він тобі скаже: розкажіть зміст?
— Не скаже, — сказав Мишко. — Він сам знає. Головне, Шершиліна, ти мовчи, не
встрявай, говорити буду я.
— Я не буду, — покірно сказала Ліда. — Я боюся.
Мишко простягнув руку до дзвінка, але тут двері відчинилися самі. На порозі стояв дідок з бідоном. Це і є той
найвідоміший мандрівник і
письменник?!
У Мишка раптом усе вилетіло з голови. Він залопотів:
— Шановний... Ваші пізнавальні книжки... ми читаємо... Ваші друзі пігмеї...
— Хто-хто мої друзі? — здивувався дідок і закліпав очима.
Ліда з жахом дивилася на Мишка.
— Пігмеї... — прошепотів Мишко. — Ми делегати — Коробкін і Кошкін...
— Ти що?! — образилася Ліда.
— Перепрошую, я не зовсім розумію, — ввічливо сказав Сергій Васильович, схиливши
голову набік.
— Оскільки ви з Австралії... — з жахом продовжував Мишко.
"Письменник і мандрівник" ще більше здивувався і, обернувшись до кімнати, крикнув:
— Тасю, як тобі подобається? Вони кажуть, що я з Австралії!
— Йди, йди, бо закриють на обід! — відповів невидимий голос з глибини
квартири.
Ліда посмілішала і сунула дідку квіти. Той розгублено взяв. А Мишко до того часу
отямився. Він чемно шаркнув ногою, вишукано
вклонився і почав спочатку:
— Здрастуйте, шановний Олексію Івановичу!
— Доброго дня. А я зовсім не Олексій Іванович! — зрадів Сергій Васильович. — Я —
Сергій Васильович!
— Як? — питає Мишко. — Адже в нас записано, що це ви!
— Чесне слово, не я! Запитайте Таїсію Петрівну!
— Як же тоді?.. Вибачте, будь ласка...
— Ну, що там, — добродушно сказав Сергій Васильович. — Бувають і гірші помилки.
Я сам свого пішака побив та й те... Дозвольте вам повернути, — він простягнув Ліді
квіти, — і побажати всього найкращого.
І він пішов, помахуючи бідоном.
Опустивши голову, Ліда вдвадцяте перечитувала свою нещасну записку з
адресою.
— Чкуряй до школи, — сказав Мишко, — і розкажи Галині Іванівні, що ти, по-перше,
ворона...
— А от і не ворона! — вигукнула Ліда, раптом просяявши. — Будинок сорок, квартира дванадцять! Це я просто навпаки записала!
— Точно?
— Точно-точно!
Мишко з сумнівом подивився на неї.
— Ну, пішли. Тільки якщо знов не те... Дивись, Шершиліна!
Мишко мовчки крокував вулицею. Ліда винувато дріботіла за ним.
Вони проходили повз недобудований будинок. Як раптом зверху, з риштовання, впало
відро з вапном. Щоправда, вони встигли відскочити, але кілька бризок все ж таки
потрапили на Мишка. А якийсь чубатий хлопець перехилився зверху вниз і, замість
того, щоб вибачитися, свиснув і почухав потилицю:
— Тиць-беркиць!
Мишко глянув на свої парадні штани з білими бризками і в розпачі закричав:
— Нові штани! Ось заплатите дев'ять рублів сорок копійок, тоді будете знати!
— Нічого, Мишко, — вмовляла Ліда. — Це нічого, це все висохне і обтруситься!
— Якже, обтруситься! — бурчав Мишко. — Це все ти!
— Чому я?
— Бо якби ти не переплутала адресу, відро б не впало на нас! Зрозуміла?
Ліда не знайшла, що відповісти, і вони мовчки пішли далі.
Розділи:
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
| 
