Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Ніна Гернет, Григорій Ягдфельд

Пропав дракон

Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр –  Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Б.Калаушин

  

Розділи:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14    15   16    17    18    19    20  

  

14. Схованки з собачкою

Після вдалого нападу на Ліду Боря і Льова втекли у безпечне місце і засперечалися про те, хто з них краще кидає ласо. Скінчивши суперечку невеличкою бійкою, вони вирішили випробувати ласо ще раз, і вирушили на пошуки підходящої жертви. Але по дорозі вони забули про це, тому що почали нову суперечку.

— Я кажу, — стверджував Боря, — якщо у ворота замість шайби влетить тигр, Третяк його відіб'є.

— Ніколи Третяк не відіб'є тигра! — заперечував Льова.

— А я кажу: відіб'є!

— А я кажу: ні!

Вони сперечалися про шайбу і Третяка, поки знову не побилися і не посварилися навіки.

Вічність тривала майже цілу годину. І весь цей час вони йшли по різні боки вулиці та показували один одному звірячі пики.

Потім Боря перебіг вулицю і одразу почав:

— А от ти скажи: хто краще стрибає — жаба чи блоха? Я кажу — жаба.

— А я кажу — блоха!

— А доведи!

— А сам доведи!

— Давай жабу!

— Давай блоху!

Але ні жаби, ні блохи під рукою не було. Льова двинув ліктем у бік Борю, той відповів тим самим. Задоволені, вони пішли світ за очі, себто до Саду відпочинку.

***

В одному з куточків Саду відпочинку був шаховий клуб. Навколо кіоску, де видавали шахи та доміно, стояли маленькі столики. За ними, у глибокому мовчанні, один проти одного, сиділи гравці.

За одним із столиків билися Сергій Васильович і маленький єхидний дідок у тюбетейці, кухар їдальні номер 16, вельми небезпечний супротивник. Хоча погода стояла гарна, Сергій Васильович був, як завжди, у калошах. Він хмурився. Щойно він «проґавив» слона.

Сергій Васильович довго дивився на дошку та раптом запитав:

— Якими я граю?

— Чорними, шановний, чорними! — сказав дідок і єхидно показав на чорного слона, який стояв вже не на дошці, а збоку.

Сергій Васильович безпорадно озирнувся. Навколо сиділи, уткнувшись носами у дошки, люди у солом'яних капелюхах. І нікому не було діла до того, що людина пропадає. А головне — не було поруч Тасі.

Повз Сергія Васильовича пройшла Ліда, але вони не помітили один одного. Ліда вела Алісу і Шарика.

Шарик рвався вперед, натягуючи повідок так, що нашийник мало не душив його. Іншого такого допитливого собаки в світі не було. Його цікавило геть усе: кожен папірець на тротуарі, сірниковий коробок, яблучний огризок. Але особливо його цікавили парасольки і шнурки на черевиках. Він постійно натягував повідок упоперек доріжки, і всі мали стрибати через мотузочку. Він залазив під усі лавки, приголомшений вихором незнайомих запахів.

Вони прийшли на дитячий майданчик.

— Ось побачиш, як усі зараз до нас прибіжать! — гордо сказала Аліса Ліді.

І правда: одразу ж з усіх боків до них позбігалися діти, кинувши пісочниці та скакалки.

— Чорненький прийшов! Шарик! Шарик! Можна його погладити?

— Не можна, — поважно сказала Аліса. — Він не знає ваші прізвища і може вкусити незнайомих.

Тоді всі навперебій закричали свої прізвища і почали знайомитися з Шариком.

Ліда озирнулася: що роблять інші жінки, коли приводять дітей до саду? Майже всі сиділи на лавках і розмовляли. А діти грали поруч.

Ліда теж сіла. І якраз на ту лавку, де цього нещасного ранку вона сиділа з Мишком. Згадавши про нього, Ліда зітхнула. Бідна вона, бідолашна!

Але вона зітхнула б іще важче, якби знала, яка нова неприємність наближається до неї.

По головній алеї йшли Боря і Льова.

— А я кажу: може! (Це Боря.)

— А я кажу: не може! (Це Льова.)

— По-твоєму, не буває говорющих собак?

— Ну, може, один чи два на весь світ. Та й те найгеніальніші.

— А я не про геніальних. Я про будь-яких. Що будь-який навчений собака може сказати «ку-ку»!

— Буде тобі собака говорити «ку-ку»! Не такий він дурний!

— А я кажу: буде!

— А доведи!

— А ось давай сюди будь-якого собаку, я його тільки так навчу говорити «ку-ку»!

— Парі?

Вони уклали велике парі. Льова поставив майже нову сокиру, знайдену ним у лісі, а Боря — майже справний велосипедний насос.

Справа була за собакою. І через кілька кроків вони побачили собаку.

Звичайно, це був Шарик. Шарик, оточений дітьми з усіх боків. Ті, чиї прізвища Шарик вже знав, гладили його. А ті, хто ще самі не знали своїх прізвищ, стояли і заздрили.

— Цього можеш? — спитав Льова.

Боря, примружившись, подивився на цуценя.

— Легко, — сказав він. — Забирай собаку і йдемо.

— Еге ж, забирай! А вони заревуть!

— Ха, заревуть! Ще спасибі скажуть. Візьмемо у них ненавченого собаку, а повернемо говорющего! А поки, щоб діти не плакали...

Боря обвів очима сад, зупинився на шахістах та раптом пирхнув. І поманив Льову. Він придумав таку штуку! Змовники пошепотілися, похихотіли і розійшлися. Боря пішов до столика, де грав Сергій Васильович. Думаючи над ходом, Сергій Васильович машинально похитував калошею на носку черевика. Боря став за його спиною і зробив вигляд, ніби стежить за партією, хоча він мав справу з шахами тільки один раз, та й те грав ними у куточки.

А Льова, заклавши руки за спину, підійшов до Алісиної компанії.

— Ах, який гарний песик! — сказав він фальшивим голосом. — Чий це собака?

— Мій! — гордо сказала Аліса.

— Її! — хором підтвердили діти і показали пальцями на Алісу.

Льова продовжував розвідку:

— А як звуть цього гарного песика?

— Шарик! — відповіли всі в один голос.

— Яке чудове ім'я! — сказав Льова. Тепер він знав усе, що потрібно. Можна було починати.

— Діти! Хочете грати в гру: схованки з собачкою?

Хотіли всі.

— Тоді ховайтеся хто куди, подалі, а Шарик усіх знайде.

Діти були в захваті.

— А ти, — сказав він Алісі, — будеш за нього лічити. Ти до скількох вмієш?

— До десяти, — сказала Аліса.

Льова подумки прикинув:

— Будеш лічити три рази до десяти, зрозуміла? Цур, не підглядати, бо нічого не вийде. Ну, раз, два, три!

Діти розлетілися, як горобці. Аліса, не випускаючи повідка, притулилася лобом до дерева, закрила очі й почала лічити. Льова свиснув і махнув рукою Борі. Боря негайно нагнувся, зняв з носка Сергія Васильовича калошу і помчав до Льови.

Аліса полічила до десяти і запитала:

— Пора?

— Не пора! — на бігу відповів Боря.

Льова у цей час, присівши навпочіпки, швидко відстібав нашийник. А Шарик, той самий Шарик, який завжди гавкав, коли не треба, тепер весело крутив хвостиком.

Аліса ще раз полічила до десяти.

— Пора? — запитала Аліса.

— Не пора! — крикнув Льова, утікаючи з Шариком під пахвою.

А Боря швидко застібав нашийник на калоші Сергія Васильовича.

Аліса полічила до десяти втретє.

— Тепер пора? — запитала вона.

Ніхто їй не відповів. Тоді вона сама собі сказала «пора» і розплющила очі.

— Шарик, нам пора!

Аліса озирнулася.

... Коли Ліда примчала на відчайдушний крик Аліси, вона побачила калошу в нашийнику і Алісу, що сиділа на землі і з жахом дивилася на цю калошу.

  

Розділи:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14    15   16    17    18    19    20  

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2024 Валерія Воробйова