Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Без п'яти хвилин дорослі...

Повість для підлітків. 17+

Зента Ергле

Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Едгар Озолінш

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14

Глава дев'ята
"Я не можу зіграти кохання"

Режисер кіностудії Вілніс Мелналксніс, зручно вмостившись у м'якому кріслі, дивився телевізійну передачу "Що ти вмієш". Ердельтер'єр із такою ж рудою борідкою, як у господаря, лежав поруч та не зводив очей зі свого повелителя.

– Я знаю, тобі хочеться гуляти, але нічого не вдієш: робота передусім, – Вілніс погладив собаку по голові й зітхнув.

На екрані змінювалися напружені від хвилювання обличчя підлітків. Ансамбль дівчат якогось профтехучилища. Загальний план – у всіх однакові картаті сукні. Обличчя великим планом: перше, друге, третє, четверте, стоп… Четверте, можливо, підійде. "Старий, будь другом, покажи-но ще разок великий план, – благав подумки Вілніс. – Четверту великооку з довгими косами треба запросити на кінопроби й восьму". Але диктор оголосив уже наступний номер.

"Шкода, не встиг записати, що за училище. Нічого, зателефоную в молодіжну редакцію, дізнаюся".

*  *  *

– У нас усі дівчата гарні, – відповіла директорка училища режисеру Мелналкснісу, який попросив представити йому найбільш привабливих дівчат училища. – Шукайте самі. Немає таких дівчат, які б не хотіли потрапити на екран. Тому попрошу без зайвого галасу й реклами. Наші вихованки звикли до гостей. Можете вільно ходити по майстернях і кабінетах. Якщо якась дівчина здасться вам підходящою, добре переконайтеся в цьому, перш ніж запросити її на кіностудію.

Було очевидно, що візит кінорежисера особливої радості у Вії Артурівни не викликав. Вихованки й так були завантажені до краю. Зйомки будуть їм зайвим тягарем.

Однакові смугасті халатики й косинки робили дівчат схожими одна на одну. Обох співачок Вілніс знайшов на репетиції ансамблю. "Ні, одна все ж таки не підходить, аж надто звичайне обличчя, але інша… Здається, її звати Байба. Це те, що треба. А для контрасту візьмемо велику масивну дівчину з другої групи".

Але потім сталося несподіване. У недовгій практиці Вілніса Мелналксніса таке було вперше. Обидві, ощасливлені вибором, відмовилися йти на кінопроби.

– Ви що, не з цього світу? – вибухнув режисер. – Вас на екрані побачать мільйони. Будуть заздрити вам, захоплюватися вами. Право, настільки тупих дівчат я бачу вперше. Це буде фільм "Екстра" про молодь. Сам Яніс Лієпіньш пише до нього музику. Байба може співати. Щоб завтра о сімнадцятій нуль-нуль були на кіностудії! Вас зустріне мій асистент Еджус. Ви його впізнаєте за суперсвітлим їжачком на голові.

– Але я… – почала Байба.

– Ніяких "але"… Жах! Мені вже десять хвилин як треба бути в театрі. Бувайте, – і він пішов.

– Щасливі, – вже заздрили однокурсниці.

– Я не хочу, – твердо сказала Світлана. – Досить того, що в училищі з мене насміхаються, обзивають коровою. Стати посміховиськом для всього світу – ні, красно дякую.

– Світланко, мила, я піду з тобою, – підлизувалася Дезія. – Стати кіноактрисою – моя заповітна мрія! Так і скажемо тому режисеру. Нехай він бере мене на твоє місце. Хочеш, я напишу тобі твір із латиської, а ти перепишеш?

– Не хочу, – уперлася Світлана.

– Ну заради мене, ну будь ласочка, – приставала Дезія.

*  *  *

З щоденника Байби:

"Що ж робити? Яка з мене актриса? З моєю-то сором'язливістю. І страшно. Ні, краще не піду. Все одно нічого не вийде".

*  *  *

– От дуринди, – осуджували подруг дівчата другої групи, дізнавшись, що і Байба, і Світлана не хочуть йти на кіностудію. – Від вас що, убуде? Сходіть хоча б подивитися, що там відбувається, потім нам розкажете.

– Я сама їх відвезу та простежу, щоб не втекли, – вирішила Дезія.

Чим ближче були корпуси кіностудії, тим повільніше йшли Байба та Світлана. Дезія силою тягла їх уперед.

Просторий вестибюль був повен учнів. До Байби долітали уривки розмов:

– Гей, старий, що ти тут шукаєш?

– Те саме, що й ти. Тобі пощастило?

– Не зовсім. Напевно, вишибуть.

– Сильно чіпляються?

– Запитують у мене: "Як із навчанням?" – "Слабенько", – відповідаю. Чого ховати, все одно дізнаються. "Чому слабенько?" – запитує один очкарик. "Нема часу зубрити", – кажу. – "Чим так зайнятий?" – "Катаюся на мотоциклі". – "Просто так?" – здивувалися. "Ні, кажу, фотографую, знімаю, що сподобається". Попросили назвати трьох знаменитих латиських фотомайстрів. Ну, на цьому мене не спіймаєш. "Апкалнс, Бінде, Балодіс", – виклав за алфавітом.

Одна дівчина, притулившись до стіни, тихо плакала, а інша її заспокоювала.

– Що я скажу мамі? Вона так сподівалася.

Суперблондин асистент стояв поруч із прохідною.

– У мене тільки дві перепустки.

– Без мене б вони не прийшли, – сповістила Дезія.

– Нехай вона йде замість мене, – уперлася Світлана. – Мені гидко випендрюватися.

– Ні, потрібна ти. Сценарист бачив у ролі саме таку… – асистент зам'явся, – ну, таку браву, рослу.

– Невже для мене нічого не знайдеться? – образилася Дезія.

Асистент уважно подивився на її кирпатий носик і круглі совині очі.

– Ну, гаразд, – махнув він рукою. – Може, тобі пощастить? Сьогодні як у дурдомі.

Еджус завів дівчат у просторе приміщення, запросив із коридору ще з десяток претендентів на роль кінозірок і посадив усіх за зовсім білі нові шкільні парти.

– Тільки не попишіть і не подряпайте, – попередив він.

– Чао, Байбо, радий бачити твоє світле обличчя. – Це був колишній однокласник Арніс Ліціс. Байбі стало спокійніше. – Яким вітром тебе сюди занесло? – запитав Арніс.

– Не занесло, а притягло силою.

– Ну й правильно.

Хлопці в джинсах метушилися навколо величезних прожекторів.

– Це "Юпітер", – шепнув Арніс.

– Увага, тиша, – викрикнув Еджус. – Уявіть, що ви у школі. Зараз має бути контрольна з англійської або з математики, не важливо. Одні пишуть шпаргалки, інші зубрять. Раптом вбігає учениця, це будеш ти, – Еджус показав пальцем на Дезію, – і повідомляє, що контрольної не буде. І тоді… Можете робити все, що спаде на думку. На апаратуру не звертайте уваги. Починаємо.

– Можна п'ять хвилин порадитися? – попросив Арніс.

– Ну, давай, – Еджус вийшов у коридор покурити.

– Старі, домовимося, що кожен буде робити. А то якщо всі будемо стрибати, як сало на сковороді, нічого не вийде.

– Командир знайшовся.

– У мене, старий, досвід. Три фільми за спиною.

– Тоді, мабуть!

– Спробуємо так. Ти зніми туфлю й стукай нею по парті. Я буду вдавати, що граю на гітарі. Байба нехай співає й крутиться, як солістка з "Боні-М", решта танцюють, стрибають через парти, в карти грають і тому подібне. Ясно?

Арніс відчинив двері й повідомив:

– Можна починати.

Засвітилися прожектори. Так, те, що щодня відбувається в класі, хлопці й дівчата вміли показати.

– Добре, добре, – кричав Еджус. – Байба й Арніс на передній план!

– Що з тобою? Кольки в живіт чи зуби болять? Усміхайся, – шептав Арніс. Схопивши дівчину за руку, він намагався розворушити її. Байбі чомусь захотілося плакати.

"Що я тут роблю? – Світлана, втиснувшись у вузьку парту, мовчки стежила за тим, що відбувається. – Нехай вони дуріють, якщо подобається, а з мене досить".

На неї ніхто не звертав уваги.

*  *  *

Перші тижні після кінопроби Дезія перебувала в піднесеному настрої. Вона була твердо впевнена, що головний режисер помітить її й саме їй доручить головну роль. Адже тільки у неї таке світле хвилясте волосся й така фігура.

Поступово захват згасав.

– Нічого немає? – час від часу запитувала вона Байбу.

– Чого немає?

– Запрошення зніматися, дурненька.

– Не було, – Байба байдуже знизувала плечима.

– Мені теж.

Конверт із кіностудії дістав із поштової скриньки Найковський. Він довго крутив його в руках, хотів розкрити, але, не наважившись, поклав Байбі на стіл.

– Що це дівчині треба на кіностудії? – запитав він у дружини.

Та нічого не знала.

Байба, втомлена й голодна, поспішала додому. Кроки рідких перехожих гулко лунали по тротуару. Попереду чітко карбував крок своїми кованими чоботами плечистий офіцер. Повз, стукаючи гострими підборами, наче протанцювали дві дівчини.

У кожного свій ритм кроків, так само, як свій почерк і обличчя. І у кожного своє життя. Байба сунула змерзлі руки в кишені пальта. На голих гілках дерев гойдався повний місяць. У голові звучали щойно проспівані на репетиції пісні.

– Чого так пізно? – нахмурився Найковський. – Кавалери телефонують і телефонують. Ніякого спокою сусідам!

– Репетиція затягнулася.

– Дивись у мене.

– Тобі лист на столі. З кіностудії, – сказала мати.

Кінопроби, що проходили місяць тому, здавалися далеким минулим. Байба зовсім забула про них. Справ в училищі й удома було дуже багато, для сну часу не вистачало. І раптом несподівано цей лист.

"Запрошуємо вас до кіностудії на співбесіду 20 лютого о 17.00. Режисер В. Мелналксніс".

– Ну, ти сьогодні користуєшся успіхом, – помітила сусідка, запрошуючи Байбу до телефону.

– Байбо, ти? – кричав Арніс у трубку так, що кожне слово можна було чути на відстані. – Чао! Вітаю. Ти затверджена на одну з головних ролей. І я теж. Будемо працювати разом. Здорово, правда? Двадцятого о п'ятій? Мені теж. Зустрінемося біля прохідної. На все добре!

Байбі здавалося, що її серце розділилося на маленькі шматочки й б'ється в усьому тілі: в горлі, в кінчиках пальців, у скронях.

Мати пильно подивилася на спалахнулу дочку. Не дай бог, знову закохалася. Байба подала їй листа.

Якийсь час було тихо. Найковський, відкинувшись у м'якому кріслі й умостивши ноги на табуретці, задумливо тер підборіддя.

– А як же училище? – запитала мати.

Байба знизала плечима.

– Нехай попрацює на користь сім'ї. Кажуть, акторам платять скажені гроші, – вирішив за Байбу вітчим. – Зможемо добудувати гараж.

Наступного дня Дезія ходила похмура й злилася. Їй дали малесеньку роль без слів.

– І що вони в цій Байбі знайшли? Коси? Я теж можу купити й приробити собі нейлонові коси; ще товстіші, ніж у Байби.

Світлана теж отримала запрошення на кіностудію.

– Не піду, – сказала вона твердо.

Вілніс Мелналксніс сам прийшов в училище вмовляти її.

– Розумієш, Світлано, у мене такий задум: тендітна, ніжна Байба і всюди з нею поруч ви, спокійна й могутня, як… як… Будда. Байба йде на побачення, і ви з нею. Байба на танці, ви теж. На вулиці до Байби чіпляються хулігани, ви їм по морді.

– Я не хочу битися, – уперто повторювала Світлана. – Не хочу, щоб із мене сміялися.

– Ну ні, то ні, – розсердився Мелналксніс. – На вас світ клином не зійшовся. Знайду іншу.

*  *  *

– Чорт забирай! Як ти цілуєшся?! Так цілують маму, а не коханого. Ти що, ще ніколи не цілувалася?

Великі очі Байби наповнилися сльозами.

– Не можу. Мені соромно, коли всі дивляться.

– Дитсадок та й годі. Це ж мистецтво, кіно, розумієш? Дайго, покажи їй, як треба цілуватися.

Дайга без найменшого сорому обійняла партнера.

– Ось так. Репетируємо.

Партнер, хлопець із народної студії кіноактора, притиснувся до губ Байби. Байба його відштовхнула.

– Я не можу. Мені гидко.

– Десять хвилин перерва.

Мелналксніс, оператор та їхні помічники з'юрмилися в купу.

– Вибрав на свою біду цю святошу. Обличчя точно як у сценарії. Що будемо робити?

– У класі, серед школярів вона грає цілком пристойно, – зауважив оператор.

– Але як тільки щось інтимне, все пропало. Тільки кліпає та носом шмигає.

– Бери середній план або ззаду.

– І так молодь критикує нас за відрив від життя, за надуманість і так далі. Ну, нехай. Те, що вона відштовхнула хлопця, на перший раз навіть добре, можна зняти ближнім планом. А далі? Потім за сценарієм вона в нього закохується й навіть спить із ним. А ця святоша ні за що не погодиться грати таке, поспоримо?

На наступну зйомку Байба не прийшла. Мелналксніс не тямився від люті.

– Бери машину й достав цю дівчину хоч з-під землі, – наказав він своєму асистенту.

Байби не було ні в училищі, ні вдома. Вона сиділа в кімнаті у Даце й тихо плакала.

– Коли цей тип Івар до мене наближається, я леденію. Всмокчеться в губи, як п'явка, за груди хапає, потім я почуваюся як помиями облита.

– Скажи режисеру.

– Режисер його грою задоволений.

– А тобі правда зовсім не хочеться стати акторкою? Багато дівчат тобі заздрять.

– Розумієш, я не можу прикидатися. Я не можу зіграти кохання.

– Тоді напиши в кіностудію, що ти відмовляєшся від своєї ролі. Нічого мучити себе й дурити їх.

– Вони страшенно розсердяться. І вітчим теж.

– Краще тепер, ніж пізніше.

– Допоможеш мені написати листа, добре? – Байба всміхнулася.

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2026 Валерія Воробйова