Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Без п'яти хвилин дорослі...

Повість для підлітків. 17+

Зента Ергле

Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Едгар Озолінш

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14

Глава одинадцята
Сумніви

Тренер із баскетболу Крум ходив похмурий, нетовариський. І не без підстави. Честь училища і його особисто були під загрозою. Цього літа закінчили навчання найкращі баскетболістки. Команда залишилася без центрального нападника та захисника. Поки натренує новеньких, мине час, і ще невідомо, чи знайдеться гідна заміна. В училище кравчинь вступали переважно дівчата, що не відрізнялися зростом, а ті, що вищі, бог знає чому, обирали собі більш чоловічі професії. Правда, уже кілька років їхня команда посідала перше місце в районі серед професійно-технічних училищ. Але, здається, це в минулому. Про Світлану він геть забув.

– Ти регулярно тренувалася? – запитала Лівія Робертівна Світлану на першому уроці фізкультури.

Вона кивнула.

– Тоді йдемо до тренера, він якраз набирає нову команду.

– А ну ж бо, почнемо зі штрафного кидка.

Світлана взяла м'яч, стала на лінію та закинула м'яч у кошик.

– Ще раз!

– Будь ласка, – для неї це було легко.

– Дальній кидок!

Дівчина відійшла до центру. М'яч потанцював по краю й увійшов у кошик.

– Здорово!

– Я казала! – Лівія Робертівна задоволено усміхнулася.

– Де мої очі були? Таку дівчину раніше не помітив! – дорікав собі тренер Крум. – Доведеться добряче попотіти. Чи вистачить у тебе сили й витримки?

– Не знаю, – Світлана за своїм звичаєм знизала плечима.

За допомогою Лівії Робертівни команду за кілька тижнів було укомплектовано.

– Тренування чотири рази на тиждень у спортивному залі "Трудових резервів". І без жодних фокусів та запізнень!

Труднощі не змусили на себе чекати. Отримавши м'яч, Світлана відразу ж намагалася закинути його в кошик, не рахуючись із товаришками по команді. Це нікуди не годилося. Перемогти можна тільки колективною грою. Цю азбучну для інших істину Світлані ще треба було засвоїти.

Тренер водив своїх підопічних на змагання найкращих команд і прямо на місці аналізував їхню гру, тактику боротьби та допущені помилки. Збоку все здавалося ясно й просто, але на майданчику Світлана губилася, пропускала м'ячі й засмучувалася до сліз.

– Подача, подача, обманний рух, у кошик! Молодчина, Світлано. З тебе вийде хороший центральний нападник. Ще раз. Захист, не спи. Веди! Темп, давай темп! Кидок! Ну, як без рук!

– М'яч сьогодні ніби зачарований.

– Не м'яч, а ви самі зачаровані, напевно, тими хлопцями, які бродять тут, у вестибюлі. Гаразд, на сьогодні досить. У душову й по домівках! І щоб вулицями не вешталися! Матері хвилюються, чому це тренування затягуються до півночі. Що я їм скажу?

На змагання, де вперше брала участь Світлана, з'явилася майже вся друга група. Обидві команди були ще слабкі, але все-таки це були справжні змагання із суддями та вболівальниками. На початку гри Світлана сиділа серед запасних гравців, але незабаром тренер випустив її на майданчик.

Команда кравчинь перемогла з рахунком 34:32.

– Молодець, Світлано, – кричала друга група.

Світлана сяяла. Не залишилося й сліду від колишньої повільності. Це була зовсім інша дівчина: пружинистий стрибок, швидка реакція, поривчастість. І коли тільки вона встигла опанувати все це?

– А знаєте, на майданчику наша дилда виглядає зовсім не страшно, – вимовила Дезія.

– Дивись, ще раз назвеш її так – получиш, – розсердилася Еліта.

– Від тебе чи що?

– Від нас обох, – підтримала Еліту Інна.

Подруги по гуртожитку вирішили не давати в образу нову спортивну зірку.

– Шкода, що вона не почала займатися раніше, років п'ять тому. Була б ще одна Уляна Семенова. А тепер… Цю зиму ще пограє в команді училища, а потім почне працювати, і хто знає, що буде потім, – бідкався тренер Крум.

– Так, баскетбол – гра молодих. Я знаю тільки один виняток – Яніс Круміньш. Він теж пізно почав, але в тридцять чотири роки завоював свою третю олімпійську медаль, – підтвердила Лівія Робертівна.

*  *  *

– Тобі лист, – сказала якось секретарка Марта.

Писала мати Дезії.

"Люба Світлано! Пишу тобі за дорученням правління колгоспу. Минулого літа ми переконалися, що ти серйозна, сумлінна, свідома дівчина. Нашій пошивній майстерні потрібна хороша кравчиня. Колгосп пропонує платити тобі стипендію та виділити квартиру, якщо після закінчення училища ти погодишся оселитися у нас. Не приховаю, я сподівалася на своїх дочок, але вони, на жаль, воліють жити в місті. Через тиждень батько збирається по Дезію. Приїжджай і ти, тоді все обговоримо. Марціс часто згадує тебе й шле найсердечніші вітання".

Цей лист приголомшив Світлану. Їй не було шкода міста. Навпаки, їй не вистачало трави, щоб бродити по ній босоніж, а від повітря, наповненого димом і гаром, першило в горлі. Місто вона кинула б хоч зараз. Але як бути зі спортом, зі своєю великою мрією про успіх і славу?

Кілька днів Світлана ходила як оглушена. Що робити? Ні про що інше вона думати не могла. У результаті: двійка з фізики, двійка з математики та навіть з історії.

У групі захвилювалися. Перше місце у чверті за всіма показниками, здавалося, було забезпечене, і – на тобі! – три двійки поспіль.

– Я виправлю, тільки Кристині Янівні не кажіть! – благала Світлана.

Але Даце була невблаганна.

– Потім даси пояснення всій групі!

Робота у зажуреної до сліз Світлани теж не ладилася.

– Хіба ти не бачиш, що у сукні один бік довший, інший коротший? – насварила її Кристина Янівна.

Світлана зітхнула й почала розпорювати. Це були важкі години.

– Ну, розповідай! Що з тобою коїться? – запитала Даце, коли робочі місця були прибрані й сукні висіли в шафах.

– Я зовсім сама. У інших є батьки, бабусі, тітки. А мені нема з ким порадитися, – схлипуючи, почала Світлана.

– Як це немає з ким? А всі ми, Кристина Янівна, Юрате Мартинівна?

Світлана дістала з кишені робочого халата зім'ятий лист. Даце пробігла очима по рядках, потім прочитала його всій групі. Дівчата довго мовчали. Питання було серйозне: вирішувалася доля подруги.

– Я б на твоєму місці не думала ні хвилини, – першою заговорила Кристина Янівна. – Робота та сама, що й у місті. Тут ти роками житимеш у гуртожитку разом з іншими, а там пропонують квартиру.

– А я б на місці Світлани ні за що не поїхала, – заявила Інна. – Мені це село страшенно набридло. Влітку ще нічого, а восени й навесні багнюка по коліна. З дому до школи й назад вдосталь набродилася по ній, на все життя вистачить. У місті інша справа.

– Це все нічого, мені в селі подобається. Ось тільки що робити з баскетболом? – заїкнулася Світлана.

– Хіба там немає спортивного залу?

– Є, звичайно. Навіть кращий, ніж в училищі.

– Хто ж тобі забороняє займатися спортом?

– Так, але… – почала було Світлана й зупинилася. Розповісти про свою заповітну мрію стати знаменитістю вона посоромилася.

Але Даце наче вгадала думки Світлани.

– Слава спортсмена коротка. Не встигнеш стати знаменитою, як хочеш-не-хочеш час йти зі спорту. Інші – молодші й спритніші – йдуть на зміну.

– А як же Сильвія Кродере? Вона грала до двадцяти дев'яти років. А Дзидра Каранишева навіть до тридцяти чотирьох. Мені ж тільки сімнадцять.

– Ну, Каранишева – виняток.

Наступного дня Світлана запитала:

– Дезіє, ти в суботу ввечері поїдеш додому?

– Так. Ну то й що?

– Я поїду з тобою.

– Нічого не вийде. Машина вже зайнята. Їде Едіт зі своєю подругою.

В суботу ввечері Світлана зателефонувала Дезії. Відповіла Едіт.

– Дезія поїхала додому. Хто її питає?

– Світлана. А вона сама поїхала?

– Так.

Світлана повісила трубку. Ну й противна ж ця Дезія! Від заздрощів на все здатна. Світлана взяла чистий аркуш паперу й сіла за лист:

"Мила тітонько Ірмо! Будь ласка, повідомте правлінню колгоспу, що я дуже вдячна і з задоволенням приймаю їхню пропозицію. На жаль, сама приїхати не змогла, оскільки Дезія сказала, що в машині немає місця. Минуле літо було найпрекраснішим у моєму житті. Спасибі велике вам за турботу про мене. Сердечне вітання усім робітницям ферми. Моєму милому Пустуну дайте, будь ласка, скоринку хліба. Ваша Світлана Сермуксе".

Того ж вечора Світлана кинула лист у поштову скриньку.

*  *  *

– Де Світлана? – запитала мати Дезію, коли машина в'їхала у двір.

– Не приїхала.

– Як не приїхала? З нею щось сталося?

– Чого ти хвилюєшся, мамо? Потрібне Світлані твоє село! У неї в голові баскетбол і більше нічого. Навіть двійок нахватала стільки, що довелося звітувати в комітеті комсомолу.

– Не може того бути. Ти щось приховуєш. А ну ж бо, подивися на мене.

– У тебе тільки Світлана хороша, а рідна дочка – ніхто, – зі злістю крикнула Дезія й пішла в дім.

– Чому вона у нас така, батьку? Зла, заздрісна, ледача. Зовсім розпустилася.

– Розбалували, мати. До роботи не привчили вчасно. Росла сама по собі, що хотіла, те й робила.

– А як же Едіт?

– За Едіт бабусі дякуємо. З малих років її до всіх справ залучала.

– Тисячу телят виростила за ці роки, – з гіркотою сказала мати Дезії, – а свою дочку не зуміла, прогледіла.

– Не сумуй, мати! Не все втрачено. Можливо, ще не пізно.

– Боюся, що пізно, – мати куточком фартуха витерла сльози.

*  *  *

На третьому курсі вихованці шили тільки за індивідуальними замовленнями. Це було набагато цікавіше, ніж одноманітна масова продукція.

В училищі були свої постійні замовники, які до невдач юних майстринь ставилися терпимо. Замовлення приймали майстри.

– Цікаво, як виглядають жінки, яким ми шиємо ці сукні, – сказала Байба Даце, що сиділа поруч.

– Це можна уявити за розміром, за обраним фасоном. Наприклад, моя висока, повна і, напевно, літня жінка, тому що фасон скромний. Серйозна: обрала сірий колір. Дотримується старої моди: тепер такі комірці не носять. Можливо, вчителька.

– А у мене худенька дівчина, напевно, блондинка. Їм личить блакитне. І легковажна. Подивися, скільки воланів. Ох, і намучилася я з ними!

– Ходімо до Кристини Янівни, запитаємо, вгадали ми чи ні?

– Гадаєш, вона скаже?

– А чому б ні?

– Байба майже вгадала. У неї випускна сукня для дівчини. А у тебе, Даце, замовниця працює в якомусь міністерстві.

Деякий час подружки шили мовчки, Байба боролася з непокірними воланами. Даце ретельно обробляла комір. Тканина була сипучою, і тому була потрібна обережність.

– Шкода, що з нас готують тільки виконавців. Хтось обирає фасон, інші кроять, а нам залишається тільки зшити. Найважливіше й найцікавіше – обрати модель, що відповідає зросту, віку та характеру людини. Мені б хотілося всю роботу від початку до кінця робити самій. А тобі?

– Не знаю, я про це не думала.

– Мама каже, що треба їхати в Таллінн, там навчають моделюванню.

Двері відчинилися, і якась дівчина покликала:

– Майстра Лієпу просять у приймальню.

У приміщенні, де оформлюють замовлення, сиділи старший майстер і незнайома жінка.

– Імпортний трикотаж, – клієнтка показала на яскраву квітчасту тканину. – Я хочу так, – вона відкрила товстий італійський журнал мод "Linea" й гострим, темно-червоним нігтем указала на екстравагантну модель.

Кристина Янівна критично оцінила повненький силует клієнтки, прикинула вік, який наближався до середнього, і не знала, що відповісти.

– Можна подивитися? – попросила вона журнал.

– Прямо з Італії. Чоловік привіз.

– Ось ще дуже приємна модель.

– Ні, вона занадто проста, занадто звичайна. Мені потрібна щось більш шикарне.

Майстер потай зітхнула, зняла мірку й призначила день примірки.

– А не можна раніше? – клієнтка була незадоволена.

– Дівчата дуже завантажені. Та й досвіду у них ще обмаль.

– А для чого ж ви?

Майстер промовчала, чи варто було розповідати про те, що у двадцяти восьми вихованок у голові ще пісні, кохання, танці та різні інші заняття, набагато цікавіші за шиття.

– У мене інші обов'язки, – відповіла коротко.

– А я заплачу додатково.

Кристина Янівна почервоніла.

– Я не швейцар у ресторані, і чайових у нас не беруть.

Дама здивовано підняла брови.

– Які чайові? У нас доплата за терміновість у порядку речей: термінове прання, термінова хімчистка – все коштує дорожче.

– Тут училище.

– Ну ні, то ні. – Дама знизала плечима й поважно пішла.

Майстер неохоче взялася кроїти. Зазвичай робота йшла як по маслу, але цього разу не щастило.

"Яких тільки людей немає на світі? Більшість чесно працюють і іноді ледве кінці з кінцями зводять, а деяким, як у казці, золоті монети з неба падають".

У майстерні всі дівчата старанно працювали. Тільки Дезія з нудьгуючим виглядом підпилювала нігті.

Майстер виклала перед нею розкроєну тканину.

– Дивись, не зіпсуй. Це дорога тканина, яку у нас не купити. І не сподівайся на чиюсь допомогу. Щоб кожен шов сама, своїми руками. Покажи, нарешті, на що ти здатна.

Дезія неохоче взялася до роботи. До кінця практичних занять залишалося рівно дві години шістнадцять хвилин.

М'яка тканина була приємна на дотик. Дезія зметала основні шви й одягла сукню на себе.

– Ну як?

– У неї увійдуть дві, а то й три такі, як ти, – засміялася Даце.

– Ну, не кажи, зараз у моді балахони.

– Підійди-но сюди, подивимося, – наказала майстер. – Так я й думала. Тяп-ляп, і готово! На один шов припуск вузький, на інший – широкий і приживлено неакуратно. Стібки мають бути маленькі, а то сукня на першій же примірці з плечей звалиться. Розпори й приший заново.

– І чого це вона на мене накинулася?– просичала Дезія.

– Ти щось сказала? – запитала майстер.

– Ні, нічого.

"Шити вона навчиться, але гарною кравчинею, здається, ніколи не стане, – подумала Кристина Янівна, дивлячись услід Дезії. – Шукає легкого життя".

А вголос сказала:

– Заспівайте, дівчата, щось веселеньке. Мені сьогодні якось сумно на душі.

– Ще три тижні й новорічні канікули. Не віриться, правда, дівчата? – заговорила Даце після пісні. – Якщо ми й цього разу будемо перші, поїдемо на екскурсію до Ленінграду.

Більшість дівчат у північній столиці ще не бували.

Дезія мовчала. Ленінград її не особливо цікавив: разом із батьком та старшою сестрою вона із'їздила його вздовж і впоперек. Тоді дівчата не могли припустити навіть, що саме через Дезію бажана екскурсія не відбудеться.

На першій примірці замовниця попросила ушити сукню в боках.

– Чи не буде завузько? – засумнівалася майстер.

– Не буде. У мене є імпортний корсет.

Кристина Янівна ретельно шпильками зазначила місця бічних швів, підправила плечові шви й рукави.

Цього разу Дезія дійсно старалася. Навіть роман у шухляді столу залишався недоторканим. Усі шви були ретельно обкидані.

– Бачиш, якщо захочеш, то можеш працювати прекрасно, – похвалила майстер.

А тим часом наближалися неприємності і не тільки для Дезії та всіх дівчат, а й для їхнього улюбленого майстра.

На наступній примірці дама, ледве втиснувшись у сукню, сплеснула руками:

– Жах! На кого я схожа?! Так знівечити людину! Боки випирають. Живіт стирчить як у вагітної. Плечі опущені. Ви хіба не знаєте, що зараз у моді прямі плечі?

– Але ви ж самі… – спробувала заперечити майстер.

– Що "я сама"? Ви кравчиня, а не я. Ви мали передбачити.

– А де ж ваш імпортний корсет? – Кристина Янівна спробувала вийти з неприємного становища.

– Який корсет? Ви марите? – клієнтка все дужче розпалювалася.

– Заспокойтеся, нічого страшного. Ми виправимо. Розпоремо, випустимо тканину в боках. Запас у нас є.

Дама заспокоїлася й обіцяла прийти за кілька днів.

Кристина Янівна, засмучена, довго сиділа в примірочній. Вона почувалася зле.

"Тільки не хвилюватися, все буде добре", – заспокоювала вона себе.

– Принеси мені склянку води, – попросила вона майстра Краукліса, який заглянув у примірочну.

– Тобі зле? Я покличу лікаря.

– Не треба, минеться. Не вперше. Напевно, знову тиск піднявся.

Кристина Янівна запила водою таблетку.

– Пора на пенсію, – вона сумно всміхнулася. – Шкода кидати училище. Пів життя віддано – сам знаєш.

Забравши злощасну сукню, майстер повільно піднялася в майстерню.

– Розпори бічні шви й нагрудні виточки. Тільки обережно, не зіпсуй тканину, – сказала вона Дезії. – Сукня завузька.

Дезія взялася за роботу. Через деякий час її очі від переляку стали ще круглішими: на місці шва на тканині залишився широкий чіткий слід від голки.

– Горе ти моє! – застогнала Кристина Янівна. – Хто ж таку тонку тканину шиє товстою голкою?! Все пропало! Тут уже нічим не допоможеш.

– Ну й тупиця! Де тільки твої очі були? – напали на Дезію дівчата.

– Та я вельветову сукню шила. Мені й на думку не спало змінити голку, – виправдовувалася Дезія.

– Тобі що? Кристина Янівна он як переживає.

– Спробуй змочити, – порадила Даце, – може, дірки на місці шва затягнуться. Та не сукню! З глузду з'їхала? Спочатку візьми ганчірочку.

Дівчата з надією спостерігали, як Дезія намилила ганчірочку, ретельно потерла її й виполоскала. Даце власноруч поклала праску на вологу ще ганчірочку і потім підняла її до світла.

– Все одно помітно, – зітхнула вона. – Не бачити нам тепер екскурсії.

– Знайшла за чим сумувати, – пихато зморщила ніс Дезія. – Що там такого?

– Мовчи вже, – перервала її Світлана, яка більше за всіх мріяла про поїздку.

На другий день нещасна Кристина Янівна з сукнею в руках зайшла в кабінет директора.

– Оббігала всі комісійні магазини, точно такої тканини ніде немає. Є схожа, але я без відома тієї дами не наважилася купити. Що тепер буде?

– Вибачимося, оплатимо вартість.

– Вона на цьому не заспокоїться. Як-не-як дружина поважної людини.

– Кристиночко, дорогенька, не хвилюйтеся. Якось владнаємо. Не помиляється той, хто нічого не робить.

– Чи могла я подумати, що випускниця, без п'яти хвилин кравчиня з дипломом, припуститься такої грубої помилки? Вперше в житті зі мною таке. Від сорому всю ніч очей не склепила.

– Заспокойтеся, йдіть додому, відпочиньте.

Коли двері зачинилися, Вія Артурівна, важко зітхнувши, підняла трубку телефону.

Ні майстер, ні дівчата другої групи так ніколи й не дізналися, як вона владнала цю справу. Але дама з претензіями в училищі більше не з'являлася.

Близько тижня Дезія ходила мовчазна, пригнічена, потім взагалі перестала ходити в училище.

– Невже вона так сильно переживає той випадок із сукнею?

– Дурниці, це на неї не схоже.

– Чому ж тоді її так довго немає?

– Треба провідати її. Еліто, це твій обов'язок.

Еліта погодилася без особливого захвату.

– А у мене суперновина! – повідомила вона наступного ранку.

– Яка? Не тягни!

– Дезія виходить заміж.

– Ой, вмираю. Викладай швидше.

– Їду в Іманту. Двері відчиняє сама Дезія. На ній шовковий халат із різнокольоровими папугами, довгий, до п'ят. На столі в кришталевій вазі шикарні троянди. Вона пригощає мене імпортними шоколадними цукерками. "Я вже об'їлася", – каже, а я такі вперше бачу. "Чому не ходиш в училище?" – питаю. "Тому що гидко", – відповідає. Я, звичайно, німію. А вона випалює: "Я виходжу заміж!"

– За кого?

– За директора універмагу десь у провінції. У нього машина і двоповерховий будинок.

– Напевно, дідок із лисиною й круглим черевцем, – усміхнулася Даце.

– Дезія сказала, що йому за тридцять, одягається модно і веселий за натурою.

– А я б такого старого не хотіла.

– Я теж. І взагалі, я вийду заміж тільки по любові, – сказала Байба й густо почервоніла.

– А ти думаєш, Дезія за розрахунком?

Байба знизала плечима.

– Дезія завжди до сексу ставилася легко.

Світлана згадала, про що Дезія розповідала їй минулого літа, і тільки тепер зрозуміла, що це була правда. Цікаво, це той самий чи ні?

– От дурна! Потерпіла б кілька місяців до закінчення училища, – міркувала Даце.

– Хто знає, може, не можна чекати.

– Посоромилася б!

– Звідки вона цього татуся викопала?

– На якомусь сільському балу, – розповідала Еліта. – Він як побачив її, так більше й не відставав. З дружиною розлучився. Щотижня їздить до Риги з трояндами й дорогими подарунками. Спочатку Дезія про заміжжя й чути не хотіла, а він усе вмовляв, житиме, мовляв, як принцеса, тільки що пташиним молоком не спокушав. Дістав уже й весільну сукню, надіслану "звідти". Фата мереживна з білими ромашками за найостаннішою закордонною модою.

За кілька днів в училище з'явилася сама наречена. Дівчата впізнали її не одразу: шуба під лисицю, французькі чобітки, американська трикотажна сукня.

– Через місяць весілля і – чао, старе життя! – повідомила Дезія. – Мені тут усе остогидло. Хочу бути вільною та жити, як мені подобається.

– Слухай, але ж тобі ще немає вісімнадцяти? – запитала Даце.

– Дурниці! Беніс обіцяв усе владнати. У нього скрізь блат. Він втратив розум від щастя. Я тільки заїкнуся про щось, а він уже кидається виконувати. Як собака, якій кістку кинули. А як він уміє кохати! З вами про такі речі й говорити нічого, все одно не зрозумієте.

– Ой, дитинко! Іноді легке життя стає важчим за найважче, – зітхнула Кристина Янівна. – Сподіваюся, що твоє буде щасливим!

– Так, так, так! – вигукнула Дезія та раптом заплакала.

*  *  *

На весілля Дезії поїхали Даце й Байба. Після зимових канікул дівчата дізналися, як усе було. Будинок був повен гостей. Танці, співи, викрадення нареченої, – все, як заведено на весіллі. Молодий, мабуть, ще нічого, але його мати… Стара, кощава жінка в довгій, наглухо закритій, чорній сукні з золотим хрестом на грудях. Тонкі губи щільно стиснуті, сиве волосся стягнуте в пучок на потилиці. Дезія попросила подруг кілька днів погостювати, допомогти прибратися в будинку. А стара очей не зводила з них, напевно, боялася, щоб чогось не вкрали.

Але про одне Байба й Даце промовчали.

Одного разу вночі до них у кімнату вбігла Дезія.

– Рятуйте, він мене хоче вбити!

Бенедикт виглядав страшно: волосся розпатлане, обличчя червоне від гніву.

– Будеш народжувати як миленька. На ключ замкну.

– Не хочу, не хочу, не хочу, – кричала зі злістю Дезія, накинувшись із кулаками на чоловіка.

– Перепрошую, дівчата, – вибачився молодий чоловік, – невеличка сімейна сцена.

Взявши плачучу дружину на руки як маленьку дитину, він виніс її з кімнати.

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2026 Валерія Воробйова