Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Без п'яти хвилин дорослі...

Повість для підлітків. 17+

Зента Ергле

Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Едгар Озолінш

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14

Глава дванадцята
Екзамени

Відтоді як багато років тому померла дружина, училище стало для майстра Краукліса рідною домівкою. Усе його життя проходило тут, у майстерні з шафами вздовж стін, зі старими столами, за якими під тихе дзижчання швейних машин працювало не одне покоління. Протягом трьох років вихованці ставали близькими й рідними, як власні діти. Біль і сум при розставанні з ними змінювалися радістю та задоволенням від того, що саме він навчив їх професії. От і ці теж скоро розправлять крила й розлетяться хто куди. Спочатку надсилатимуть листи, вітатимуть зі святами, потім забудуть. У кожного з'являться нові турботи, сім'я, діти. Підуть ці, восени прийдуть інші, і знову все повториться: радість за перший прямий шов, таємні сльози й злість, якщо щось не виходить.

– Ну як? – запитав Том, виклавши перед майстром підготовлений до другої примірки піджак. Майстер ретельно перевірив роботу.

– Непогано, все правильно. З тебе, Томе, з часом вийде чудовий кравець, але ти ніколи не станеш майстром своєї справи, як твій батько.

– Чому?

– Для тебе головне – вигода: скільки ти отримаєш за роботу, а для твого батька найважливіше, наскільки добре почуватиметься людина в пошитому ним одязі. Твій батько вкладає всю душу у свою роботу.

– Минули ті часи, коли ця душа чогось коштувала. Таких, як ви і мій батько, можна полічити на пальцях однієї руки. Тепер в ціні гроші. Навіть у лікарні тобі судно не піднесуть, якщо не заплатиш. Більшість працює заради грошей. Ось конвеєр на заводі. Спробуйте полюбити гвинтики, які треба закручувати день за днем, рік за роком. Декого нудить при одному погляді на них. Ні, якщо вже продавати себе, то по можливості дорожче. Тому я й обрав професію кравця. Якщо у мене будуть гроші, я зможу все: поїхати на південний курорт, у закордонну подорож, придбати розкішні меблі, картини, обідати в дорогих ресторанах…

– Філософія егоїста, – перервав його майстер.

– Чому егоїста? Я добре роблю свою справу й вимагаю, щоб мені добре заплатили.

– У людини тільки один живіт.

– Це так. Але мені не все одно: їсти котлету з макаронами в задушливій їдальні чи курку з печерицями в ресторані "Інтурист". І зовсім не все одно: одягнути піджак, який випускає фірма "Дзимтене" тисячами, і всі схожі, як курячі яйця, чи пошитий за новітніми закордонними зразками й підігнаний точно по моїй фігурі. Вулицями ходять тисячі однаково одягнених людей. Дивитися гидко. За кордоном, наприклад, кожну модель випускають невеликими партіями.

– В одному, мабуть, ти правий. Мало у нас ще майстерень, де шиють за індивідуальними замовленнями. І швейна промисловість відстає. От і борись за її реорганізацію. Закінчиш інститут, станеш висококваліфікованим спеціалістом…

– Дякую! Я й без інституту зароблю вчетверо більше. І без зайвого клопоту.

Майстер помітив, що до їхньої розмови уважно прислухається вся група.

– Не все можна купити за гроші. Найвищу радість від краси природи людина отримує безкоштовно – схід сонця, дерева в інеї, прозора вуаль туману над озером… – все безкоштовно. Мені, наприклад, приносить велике задоволення те, що я виховав десятки хороших майстрів, хоча заробіток в училищі набагато менший, ніж в ательє. Заради бога, не ставайте рабами грошей, бо пропадете. Гроші роблять людину скупою, зарозумілою, жорстокою. І ще гірше, байдужим обивателем.

– Добре жити хочуть усі, навіть останній негідник, – втрутився в розмову Леон. – Том правий, капусти ніколи не буває занадто багато. Клієнти в ательє зацікавлені, щоб костюм сидів добре, і за це вони готові платити. Чому не брати, якщо дають?

Витягнувши на трійки два курси, Леон стояв перед вибором: або, взявши себе в руки, взятися за навчання, або ж закінчити училище без атестата.

– Ти топиш усю групу, – сердито блиснула скельцями окулярів Віта Вента. – Через тебе у нас цього року немає жодного "вогника".

– Найбільше він топить самого себе, – підтримала подругу профорг Ада. Сама вона вчилася на "чотири" й "п'ять".

– А підійди ближче, Леон зовсім не дебільний, макітра у нього варить, тільки мізки від ліні заіржавіли.

Том узяв маслянку й нахилився над Леоном.

– Давай змажемо, підставляй вуха.

– Як ти уявляєш собі своє майбутнє життя, Леоне? – запитав майстер. – За кілька місяців почнеш працювати, і я впевнений, що непогано. Відпрацюєш свої години, прийдеш додому. А що далі? Спортом ти не займаєшся, книг не читаєш, театр не любиш, ніколи не бачив тебе з нами. Концерти, музеї, виставки тебе теж не цікавлять. Сам себе обкрадаєш.

Майстер уявив собі батька Леона – п'яницю, старий будиночок за Даугавою, незатишне житло, занедбаний сад, і наче холодна рука стиснула його серце. Невже ні він сам, ні училище, де так багато уваги приділяється естетичному вихованню, не залишать у хлопцеві жодних слідів?

– А вам не здається, що існують ніби два житті? – вступив у суперечку Даумант. – Одне – звичайне, з чергами в магазинах, з усякими блатами, з людьми, які можуть дістати собі все, і з такими, які не можуть. А інше – ідеальне, яким воно має бути, про яке говорять і пишуть красиві слова. Але між обома – прірва.

– Ну й Америку відкрив! Так завжди було й буде. Ідеальний герой – це фантазія письменника, – тихо сказав Том Дауманту.

Але майстер почув і замислився. Трапляється же, що вчиш одному, а в житті юнак бачить зовсім інше й стає циніком. Що-що, а в лицемірстві особисто його звинуватити не можна. Все, що він говорить своїм вихованцям, співзвучне його переконанням.

– Сподіваюся, що ви станете будівельниками життя, а не його марнотратниками.

– Я думаю, що найголовніше – знайти справу до душі, – висловилася Віта. – Антоне Юрійовичу, приймайте роботу. Костюм весільний. Можна я покладу в кишеню листівку з побажанням щастя?

– Молодчина, – похвалив майстер, ретельно перевірив роботу Віти. – На спині біля рукава трохи морщить. Відпар і повісь у шафу.

За вікном шаленіла хуртовина, напевно, остання цього року. Дзижчали машини. Хтось тихенько насвистував. Майстер задумливо дивився на своїх вихованців. Ще кілька місяців, і вони підуть у життя. Одні підуть угору, а інші залишаться біля її підніжжя. Хто ж із них?

*  *  *

– Треба поговорити! – якось підсіла до Леона Віта Віксна.

– Мотай звідси! Я твою розмову напам'ять знаю: з алгебри шість двійок, з латиської – п'ять, зганьбив нашу славну сьому групу тощо.

– А, може, є надія, – спокійно вела далі Віта. – За спеціальністю у тебе нормальні оцінки.

– Не всі можуть зубрити, як ти. Може, у мене немає звивин, які потрібні для алгебри, геометрії та всяких інших дурниць.

– Не хочеш учитися, нарікай на себе. Ніхто тебе на колінах не благатиме, – на подив Леона сказала Віта й встала. – У середу після занять розширене засідання педради. Спробуй не прийти!

– Нема чого брати в голову! Поговорять, посоромлять, не вперше. Викручуся… "Винен", "пробачте"…

У кабінеті директора атмосфера була напруженою.

– Зі своїм головним завданням – опанування професії – наше училище справляється з честю. З виробничого навчання та спеціальних предметів немає жодного неуспішного. На жаль, цього не можна сказати про загальноосвітні предмети, особливо про математику, – Вія Артурівна подивилася на вчителя Калейса, який нервово термосив ручку.

– Нам треба донести до учнів: яка праця, така й плата. Якщо учень прогулює уроки, за контрольні отримує двійки, то нечесно витягати його на "трійку". Звикнуть в училищі отримувати все авансом і далі в житті чекатимуть того ж самого, – відкарбував учитель математики.

– Можливо, позайматися з ними додатково, після уроків? – запропонувала завуч Скуя.

– Я краще займатимуся з тими, хто готується вступати до вишу. Для ледарів у мене немає часу, – не погодився вчитель.

Директорка зітхнула. Вона досить добре знала свого колегу й розуміла, що цього разу він не поступиться. Учитель Калейс був фанатиком математики. Він власноруч обладнав свій кабінет за останнім словом техніки. Не шкодуючи сил прагнув, щоб його предмет був зрозумілий усім вихованцям і щоб по можливості їм доводилося менше готуватися вдома.

– Почнемо з другої групи. Є неуспішні?

– Ні. Середній бал – чотири, – похвалилася Кристина Янівна.

– Дякую. Сьома група?

– Леон Лаціс не встигає з чотирьох предметів, – майстер Краукліс пошукав поглядом співчуття у колег. – У хлопця золоті руки. Один із найкращих кравців, а вчитися не хоче. Пробували по-всякому: розмовляли з ним у групі, на комітеті комсомолу – безрезультатно.

– Ну й нема чого з ним няньчитися, – твердо сказав Калейс. – Можливо, одумається з часом, якщо ні, тим гірше для нього.

Тим часом Леон у кімнаті секретарки намагався підбадьорити інших двієчників:

– Не беріть у голову, старі. Без усяких синусів і косинусів жити можна, а без штанів – погуляй-но з голими литками. "Були б руки золоті, тра-ди-риді-ра…" – затягнув він улюблену пісню батька.

– Леон Лаціс, до директора!

Леон зайшов до кабінету й, поглянувши на обличчя присутніх, на схвильованого майстра Краукліса, зрозумів, що цього разу прощення не буде. Від його бравади нічого не залишилося.

*  *  *

Вночі Байба прокинулася від дивного шуму. Здавалося, хтось кінчиками пальців тихо барабанить по склу. Раптом кімната осяялася білим світлом і в той же час пролунав удар грому. Дощ линув як із відра.

Наступного ранку над містом простягалося блакитне небо. У парку горобці купалися в калюжах і радісно цвірінькали. З вологої землі проклюнулися гострі піки тюльпанів та нарцисів. Фіолетовою хусткою на зеленій траві розкинулися крокуси. І коли вони встигли розпуститися? Байба усміхнулася крокусам, старенькій, що неквапливо дріботіла доріжкою, поважному громадянину з "дипломатом". Той здивовано подивився на дівчину, і губи з вузькою смужкою вусиків розтягнулися у відвітній усмішці.

– Чао, Байбо! А я на тебе чекаю!

– Чао, Дауманте!

– Шикарна погода, правда?

– Як згадаю про іспити, коліна підкошуються.

– Це з твоїми четвірками й п'ятірками. Мені й зовсім не світить. Трояк із суспільствознавства, з латиської теж. Ай, якось викручуся.

– Давай готуватися разом. Як раніше, пам'ятаєш?

– Ні вже. Твій Найковський мене першого ж дня спустить зі сходів. У нього зуб на мене.

– Ну, не так страшно. Вдень він працює.

– Я вже сам як-небудь… Ось і пролетіли три роки. Ти не шкодуєш?

– Аніскілечки. Юрате Мартинівна радить мені вступити на філологічний. Але мене якось не тягне в учителі. Уже краще шити. Та що там? Спершу треба скласти іспити й відпрацювати належне.

– Це точно.

*  *  *

День останнього дзвоника в училищі – велике свято. Ошатні барабанщиці зайняли свої місця та, як і три роки тому в день першого дзвоника, вдарили у свої барабани. Тут же в залі юрмилися першокурсники, у повному параді й із квітами в руках.

– Багато різних дзвінків ви почуєте у своєму житті. Одні покличуть вас на роботу, інші – в театр, на побачення з коханою людиною, але дзвінок на урок не пролунає більше ніколи, – звернулася до випускників Вія Артурівна. – Пам'ятаєте, в день першого дзвоника я побажала вам працьовитості, терпіння й наполегливості. Ви добре вчилися й старанно працювали. На жаль, уперше в історії нашого училища один із вас не допущений до випускних іспитів. Це вихованець сьомої групи Леон Лаціс. Майстер Краукліс задоволений бездоганною роботою Леона. У нього золоті руки, але з багатьох навчальних предметів він не встигає.

– Можна скласти іспити восени? Займатися буду все літо, нехай хоч голова трісне. Я доведу, що можу, – вирвалося у Леона.

– Пізно. Через рік – будь ласка. Будемо чекати.

Як зазвичай на урочистостях, представники базових підприємств не скупилися на квіти й хороші побажання:

– Ми з нетерпінням чекаємо на вас. Сподіваємося, що зберетеся з силами й успішно складете іспити.

Першокурсники приготували випускникам невеличкі сувеніри, різні сюрпризи.

Хлопці сьомої групи отримали п'ятилітрову сулію з каламутною рідиною й довгим рецептом:

"Тільки для випускників. Внутрішнє. Напій мудрості, складений за рецептом знаменитого середньовічного лікаря Тянилечі, здобутим із пилу та праху дванадцятою групою. Діє на праву мозкову півкулю, в якій, як стверджує журнал "Здоров'я", міститься центр пам'яті. Кількість крапель, що приймаються, має відповідати обхвату грудей у сантиметрах. Діє миттєво. Людина набуває нестримного потягу до наук, особливо до алгебри, фізики та суспільствознавства, піднесеного настрою, феноменальної пам'яті. Перед вживанням збовтувати!"

"Навчання позаду, – міркував Даумант. – От і добре. Прийду з армії, не треба голову ламати, одразу при ділі. Чим погано бути кравцем? Така ж професія, як інші. Певною мірою навіть творча. Треба тільки опанувати роботу закрійника, тоді можна й клас показати".

*  *  *

"Нехай вони засолять свій атестат, – утішав сам себе Леон. – Роботи й без того скільки хочеш. Але все ж таки кепсько. Інші ж можуть. Старий усю зиму закладав, тепер ні роботи, ні грошей. А тут ще Ілона. Взагалі, дівчина що треба. Принаймні вдома порядок, і що пожерти є. Влітку розпишемося. Будемо жити як люди. Нічого себе обманювати. Міг би піднажати й витягнути, хоча б на трійки. Дебіл я чи що? Все одно на роботі не відстануть. Ілона теж так каже. Нічого не вдієш, рік утрачено".

Том, засунувши в петлицю квітку цикламена, піднесену першокурсницею, з іронічною усмішкою спостерігав за тим, що відбувається. Іспити його не лякали. І дипломна робота – фрак для випускника консерваторії – клопоту не завдавала. Документи для поїздки до Англії оформлялися успішно. Його майбутнє було як на долоні.

У Світлани останній дзвоник суму не викликав. Навпаки, вона раділа, що навчання закінчилося. Світлана завжди охочіше займалася шиттям, ніж навчальними предметами. Тож іспити жахали її.

– Не бійся, ми тобі допоможемо, – заспокоювали її подруги.

Відтоді як Світлана стала в училищі визнаною зіркою баскетболу, дівчата припинили з неї кепкувати.

Лівія Робертівна часто ставила за приклад її волю й наполегливість. Спорт змінив і характер Світлани. Вона позбулася надмірної сором'язливості, і почуття меншовартості її більше не мучило.

Найважчим, мабуть, день останнього дзвоника був для ансамблю дівчат та його керівників. Концертні поїздки, спільні радощі й переживання зблизили їх. Для Барбари Язепівни та Алди Петрівни дівчата стали як рідні.

– Пам'ятаєте, як одна тітонька в Сибіру принесла нам повний бідон із парним молоком?

– А як Інта й Інга заблукали в тайзі?

– А Еріка забула взяти на концерт у телестудію білі туфлі. Жах! Добре ще, що дівчина з Цесіса дала їй свої.

– Я вам нічого тоді не сказала, але ті туфлі були мені номерів на десять менші й жахливо тиснули, думала, впаду, чесне слово.

Не обійшлося й без прощальних сліз.

Сьогодні дівчата виступали востаннє. Восени інші вихованки поповнять ансамбль, але без звучних сопрано Байби та Інти й соковитих альтів Інгріди та Еріки він ніколи більше не буде таким, як цей.

По всіх поверхах училища пролунав дзвінок, запрошуючи третьокурсників на останній урок. Під оплески вони рівним строєм вийшли з залу.

У другої групи останній урок вела Юрате Мартинівна. Дівчата полюбили її за доброту й розуміння. Учителька мовчки оглянула своїх вихованок. За три роки незграбні підлітки перетворилися на милих дівчат. Кожна була по-своєму приваблива. На останньому курсі вони стали більше дбати про свою зовнішність. Байба все рідше заплітала косу, носила складнішу зачіску. Даце зробила завивку. Навiть Світлана не ходила більше в незграбних формених туфлях, а франтила в гостроносих чобітках, які, напевно, були їй завузькі.

Перший іспит був із суспільствознавства. Байба й Даце повторили всі білети. Наче все в порядку. Але раптом щось забудеться? Або якесь затемнення найде?

– Я накачала в себе вчора півтора літра чорної кави, але все одно о третій вляглася. Залишилося ще сім білетів. Якщо попадеться один із них, тоді все, кінець.

– А я увесь вечір зі шпаргалками провозилася. Прикріпила їх гумками під манжетами, в кишенях, по подолу. Система перевірена.

– Підкинеш мені теж. Я піду одразу після тебе.

– Мені не шкода, але у нашого Дауята, сама знаєш, очі як у сокола. Можемо влипнути обидві.

Іспит проходив у кабінеті історії.

– Ну, хто сміливий, заходь першим, – запросив учитель.

– Ходімо, нема чого тягнути, – Даце вштовхнула подругу до кабінету. – Чому бути – того не минути.

– Шостий!

Замдиректора Майя Альбертівна підбадьорливо усміхнулася й протягла Байбі чистий аркуш для записів.

У Даце вісімнадцятий. Щаслива! Витягнула найлегший білет та строчила, не піднімаючи голови.

Учитель стежив за відповіддю Даце й, задоволений, кивав головою. Літня жінка, напевно, представниця Міністерства освіти, уважно слухала.

Бігли хвилини. Байбу поступово охоплювала паніка. Вона розповідала не так упевнено, як Даце, але, здається, правильно, оскільки учитель слухав без заперечень.

– Ви сказали, що реальні доходи населення в цій п'ятирічці зросли на двадцять відсотків. Як це відбилося конкретно на вашій сім'ї? – поцікавилася незнайома жінка.

– Не знаю, – зніяковіла Байба. – Ми купили машину.

– Ну от бачиш, – жінка задоволено кивнула головою.

– Ну як? – оточили Байбу дівчата.

– Нормально.

*  *  *

– Нарешті я знаю, що таке щастя!

– Ну, і що ж?

– Це коли складено останній іспит.

– Попереду ще іспит на кваліфікацію.

– Це дурниця порівняно з алгеброю.

– Дівчата, атестат, вважай, у кишені. Цей історичний момент треба відзначити. Двинемо на узбережжя.

– Я не можу, Дауманте. Мені треба додому – приготувати обід на завтра й допомогти Роланду вчити уроки.

– Наплюй, самі впораються.

– Забіжімо за Петерисом, нехай провітриться. Гаразд?

Даце й Даумант, узявши Байбу за руки, побігли з нею через парк.

Петерис, розвалившись на дивані, захоплено читав товсту книгу, коли поруч із ним пролунав триголосий вибух сміху. Він швидко схопився.

– Даце, як добре!

– А нас, Байбо, він не помітив, наче ми – порожнє місце.

– Ну що ви! Я, звичайно, радий. Чудова книга. "Піднесене й земне" Вейса. Про Моцарта. Раджу прочитати. А чого ви стоїте? Сідайте ж.

– Ні, це ти вставай, збирайся, взувайся.

– Куди?

– Там видно буде. Давай швидше.

Сезон ще не розпочався. У кав'ярні "Кайя" кілька стареньких щось обговорювали за чашкою кави. За іншим столиком смакували бальзам відпочивальники із Середньої Азії.

Четверо друзів розташувалися в далекому кутку.

– Чого бажаєте? – офіціантка в зім'ятому фартусі підсунула меню в бік дівчат.

– Пляшку шипучки, смажений мигдаль, чорну каву й тістечка.

– Горіхів немає. Із напоїв тільки "Велдзе". Будете брати?

– Будемо.

Пробка вистрілила в стелю. Даумант розлив напій по келихах, наповнюючи їх до країв шиплячою піною.

– За вас, за те, що ви зуміли обігнати своїх колишніх однокласників. Ми ще зубримо, а ви вже з атестатом.

– Ну це ще журавель у небі! Найважче – дипломна робота – попереду.

– Не кажи. Де голова, там і ноги будуть.

– Як там наш колишній 8-Б тримається? Розповідай.

– Зайга – як звичайно, кругла відмінниця, зі шкіри геть лізе, щоб отримати золоту медаль. Імант Янсонс проміняв був свої камені на красуню Анну, тягався за нею як тінь, але коли побачив, що це безнадійно, відшився. Збирається в геологічну експедицію на Кольський півострів. Вступити до інституту у нього жодної надії: крім географії, суцільні трійки. Малюк Арніс добряче підріс і свого прізвиська позбувся. Буде вступати на акторський. Решта теж нормально. А ти, Байбо, не думаєш рушити тернистою стежкою мистецтва?

– Ні, – відрізала Байба. – Крім того, май на увазі, що шиття – певною мірою теж мистецтво.

– Тут я з тобою не згоден, – заперечив їй Петерис. – Навчитися шити може кожен, якщо не закінчений кретин, а стати хорошим актором чи співаком може далеко не кожен.

– За наше прекрасне завтра! – Даумант знову наповнив келихи.

– Чао!

Пляж виглядав покинутим. Вітер грав у квача з поодинокими папірцями. Два літні товстуни повільною риссю "бігли від інфаркту". Сірі чайки з жовтими дзьобами гойдалися на прохолодній квітневій воді й час від часу видавали пронизливі крики.

– Пам'ятаєш той літній день, коли ми подали документи? – Байба кивнула.

– Неповні три роки, а здається, минула ціла вічність, правда?

Даце й Петерис, вирвавшись уперед, про щось сперечалися. Петерис, коли хвилювався, зазвичай бурхливо жестикулював.

– Тобі не холодно? Бери мій шарф. Сестра зв'язала. Дуже теплий.

Байба, відчуваючи, що це приносить Дауманту радість, дозволила обмотати собі шию шарфом.

Вітер тріпав волосся. По небу неслися весняні хмари, часом відкриваючи його яскраву блакить.

– На випускний бал візьму й обріжу, – сказала Байба, заплітаючи розпатлану косу.

– Навіть не думай. З косою ти не як усі.

– Я тобі її подарую. Зможеш покласти поруч із моїм портретом і радіти.

– Я віддаю перевагу тобі самій.

– Соромся!

– Чому? Ми вже не маленькі. Без п'яти хвилин дорослі.

– Даце, почекайте на нас. Куди ви так поспішаєте?

Даумант із докором подивився на Байбу.

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2026 Валерія Воробйова