|
Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською |
|
Усі категорії |
Без п'яти хвилин дорослі...
Повість для підлітків. 17+
Зента Ергле
Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Едгар Озолінш
Попередня частина:
Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14
Глава перша
Вибір
Зачинилися важкі шкільні двері. Випускний бал скінчився. 8-Б шкода було розлучатися. Хвороба вчителя, події в житті Байби, підготовка до іспитів – усе, що вони пережили разом, здружило їх.
– Клянемося тут, біля школи, що першого вересня знову зустрінемося всі в 9-Б! – вигукнув Петерис.
– Клянемося! Клянемося! Клянемося!
Ніхто не помітив, що Клав, Даце та Яніс, на прізвисько Професор, промовчали.
– Увага! Увага! Зараз вирішиться доля людини, – в руках Дауманта блиснула монета. – Якщо орел – я з вами, якщо решка…
– Що тоді?..
– Секрет…
– До художнього училища! Думаєш, ми не знаємо.
Монета лягла решкою.
– Не роби дурниць, друже! Не середні віки, щоб ворожінням визначати майбутнє, – Імант штовхнув друга в бік.
– Ходімо в лікарню, до Рейніса Карловича.
* * *
Учитель Рейнис Карлович Кадікіс розплющив очі. Кожен вдих віддавався в грудях тупим болем. Де він? Біла стеля. У відкритому вікні вітер грає легкою фіранкою. Гучно цвірінькають горобці.
Біля ліжка, поклавши голову на тумбочку, куняє якась жінка. Мілда? Шкільна медсестра? Чому вона тут? Поступово у свідомості прояснювалося: другий інфаркт, лікарня, операція… Скільки ж він пробув непритомним: день, два чи більше?
Наче чорні хмари, накотилися похмурі думки. Лікар заборонив йому працювати у школі. Та він і сам розуміє: якщо вчитель не може йти в ногу з учнями, то…
Але як жити далі без дітей, без їхніх допитливих очей, без тієї особливої шкільної атмосфери, яка не дає старіти вчителю? Школа – його дім, його сім'я.
Самотнім у чотирьох стінах своєї кімнати, день за днем, рік за роком! Життя для нього має сенс лише тоді, коли він відчуває себе потрібним, необхідним своїм вихованцям.
Вулицею гуркотіли вантажівки, проносилися тролейбуси. Місто прокидалося для нового робочого дня. Тільки йому поспішати більше нікуди не треба.
У вікні показалося хитре обличчя Клава. На підлогу посипалися троянди, гвоздики, гілки бузку, півонії.
– От дурний! По ринві ліз? Негайно злазь! Чуєш? Розіб'єшся!
Хворому здавалося, що він кричить, але Клав ледве почув учителя. Рейніс Карлович спробував підвестися.
– Лежи спокійно, – наказала медсестра Мілда. – Сам знаєш, тобі не можна хвилюватися.
Вона підійшла до вікна.
– Швид-ко-го о-ду-жа-н-ня, – хором скандував 8-Б.
Прямо з випускного балу до тебе, Рейнісе. А ти бурчиш, що нікому не потрібен, – Мілда нишком змахнула сльозу. – Дівчата в білих сукнях, хлопці в темних костюмах, усі ошатні, як на весіллі.
– Бач, розкричалися, – посварився якийсь вусатий дідок. – Хворі сплять іще! А ну, геть звідси!
– Ходімо, я проведу тебе, – Даумант узяв Байбу під руку. Вони мовчки звернули на стежку, якою так часто ходили у шкільні часи.
– Молодий і молода наварили гарбуза… – насмішкувато крикнув їм услід Імант.
– А тобі заздрісно? Ходімо, Даце, нам по дорозі, – запропонував Петерис.
Каналом пропливала пара лебедів. У променях сонця веселкою виблискували бризки фонтана.
– Соловей! Чуєш? – Байба зупинилася.
У самому центрі міста, у квітучому кущі бузку, лунали свист, клацання та трелі солов'я.
"Я не побачу її ні завтра, ні післязавтра…" – із сумом подумав Даумант.
"Мені буде не вистачати Дауманта, – здивувавшись сама собі, подумки зізналася Байба. – З ним легко, говориш усе, що думаєш".
– Не здумай лінитися, – вголос повчала Байба. – У художньому величезний конкурс. Щодня малюй. І граматику повторюй. Хочеш, я допомагатиму?
– Виконаю все, що накаже моя королева.
Даумант церемонно опустився на одне коліно та схилив голову. У ньому все тремтіло від радості, що вони зустрічатимуться і в канікули.
– Не кривляйся, я серйозно.
– Я теж.
Біля будинку, де Байба народилася і виросла, обоє зупинилися. Вікна в кімнатах батьків і Роландика були відчинені. Усі ще спали. Дівчина зупинилася на хвилину і, зітхнувши, пішла далі.
Родина Ірбе жила в будинку, який на початку століття був одним із найрозкішніших у місті. Біля дверей стояли на варті два кам'яних леви з невидячим поглядом і оббитими мордами. Каріатиди тримали на зігнутих спинах засклену веранду. Балкон над нею потопав у квітах, і матінка Ірбе якраз поливала їх.
Піднімайся, дитинко, ми на тебе вже чекаємо-не дочекаємося, – покликала вона Байбу.
"Ось і досягнута перша вершина в моєму житті, – розмірковувала Байба, дбайливо складаючи на стілець поруч із ліжком білу випускну сукню. – А що далі?"
* * *
– Дівчинці до осені треба б нові черевики, а я ледве перебиваюся. Що робити?
– Може, у якомусь клубі потрібен концертмейстер. Зараз що не день, то ансамбль з'являється. Як гриби після дощу.
– З твоїм серцем! Ото вже ні. Краще я зв'яжу кілька кофт і здам у "Дайльрадс".
– Ти при своєму розумі, мати? З твоїми очима… Давай продамо якусь картину. За цього Розенталя можна отримати чималу суму. Усе одно в могилу з собою не заберемо.
– Це ж сам майстер подарував її моїй матері, – зітхнула старенька.
– Людина дорожча за спогади.
Байба причаїлася у великому м'якому кріслі. Тільки велике листя пальми відділяло її від стареньких.
– Може, Пурвіта, "Квітучі яблуні"?
– Ми купили її на десятий день після весілля, пам'ятаєш?
– А ти впевнений, що Байба стане хорошою співачкою?
– Справжня співачка, як Мілда Брехман-Штенгеле – рідкісне явище. Сильний голос, широкий діапазон. Пам'ятаєш Вагнера? Вона – Елізабет, я – Тангейзер. От і вона померла. Ні, Байба не для оперної сцени. Хіба що для естради. Там мікрофон, різні підсилювачі. У Байби приємне ліричне сопрано. Якщо серйозно попрацювати… І не завадило б позбутися сором'язливості. Таких, як вона, багато, – зітхнув старий Ірбе.
– Байба для мене як донька, – зізналася матінка Ірбе.
– І для мене теж. Ти тут, дитинко? – Стривожився старий. – Ми думали, що тебе немає вдома.
– Я задрімала, – Байба вдала, ніби щойно прокинулася.
– Ходімо на кухню, мати. Час варити каву.
Байба залишилася в кімнаті сама. Післяполудневе сонце освітлювало пальмове листя, квітучі лілові бегонії, рожеві петунії та старомодні червоні фуксії. Добра старенька розмовляла з квітами як із живими, зворушливо про них дбала.
– Усе живе любить музику. І рослини теж. Вони так пишно цвітуть тому, що в нас щодня лунають пісні. Я читала, що вони відчувають, який у людей настрій, гарний чи поганий, – міркувала матінка Ірбе.
Наче нічого й не змінилося: так само зі стін дивилися на дівчину картини старих майстрів. Як і раніше, у кутку кімнати старовинний годинник лічив секунди. Але Байбі здавалося, що все зруйнувалося: її майбутнє, її мрії.
Підхопивши в передпокої порожній кошик для білизни, Байба збігла на горище. Жалібно дзвякнули пружини старого, з давніх-давен покинутого тут дивана. Байба дала волю сльозам: "Не вийде з мене ні Едіт Піаф, ні Мірей Матьє. Все пропало".
На вікні тихо воркотіли голуби. Довгі, старомодні нічні сорочки матінки Ірбе, білі лляні простирадла та наволочки здавалися на протязі живими істотами.
"А якщо Зігмунд Донатович помиляється? – блиснув крихітний промінь надії. – Тагіл запевняв, що я… Ні, годі себе обманювати. Ясно, не знайшов солістки кращої, от і розсипався в компліментах. Але покинути музику? Це дивовижне царство? Залишити такого милого, близького серцю Дарзіня?! Шуберта?.. Гріга… Покинути пісні, що дарують стільки радості?! Треба щось придумати. Добрі старі готові продати заради мене улюблені картини. Цього не можна допустити! Треба повернутися до матері й вітчима. Але не хочеться, ох, як не хочеться!"
– Хіба ми тебе чимось образили? – запитала зі сльозами в голосі матінка Ірбе, дізнавшись про рішення дівчини.
– Мені у вас було так добре, як ніде, але мати сама не впорається з господарством і Роландом.
Це була щира правда. Коли дружина працювала в другу зміну, Найковському самому доводилося ходити в дитячий садок по сина. Кімнати залишалися неприбраними, на кухні накопичувалися гори брудного посуду.
– Дім як свинарник, – бурчав Найковський.
У мене не сто рук. Візьми й хоч раз прибери сам, – розсердилася якось мати Байби.
Найковський із подивом подивився на дружину. Таке він чув уперше.
– Інші чоловіки ходять по хліб, по продукти, – не могла заспокоїтися дружина.
– На це навіть не сподівайся. Бабські справи не для мене.
Родині Найковських дуже бракувало працьовитих рук Байби.
– Байба вдома! Байба повернулася! – радісно сповістив батькові Роланд. – Вона більше не піде.
Найковський зупинився в подиві. Замість блідої істоти, що тремтіла від одного суворого погляду, перед ним стояла вродлива дівчина. Великі очі її з гідністю дивилися прямо на нього.
– Ну, годі сердитися. Я тоді трохи погарячкував, – ніяково виправдовувався Найковський.
Мати принесла торт. Повернення доньки відзначили як невеличке сімейне свято. Найковський у чудовому гуморі жартував із дружиною та дітьми.
– У неділю запрошую всіх до Сігулди.
– Ото вже велика радість давитися з малою дитиною в переповненому поїзді, – мати була не в захваті від пропозиції чоловіка.
– Не будемо давитися.
– Як же ми туди потрапимо? Пішки, чи що?
– Це моя турбота, – таємниче промовив Найковський. – А ви приготуйте якісь харчі з собою.
* * *
– Де тато? – запитав, прокинувшись зранку в неділю, Роланд.
Мати невдоволено знизала плечима. Зазвичай у вихідні дні чоловік любив повалятися в ліжку й погортати газети, а цього разу тайкома кудись чкурнув.
– Коли поїдемо до Сігулди? – не вгавав хлопчик. – Тато обіцяв.
– Це ти в нього запитай!
– Прошу, карету подано, – сповістив Найковський, що з'явився в дверях.
– Де ж вона, твоя карета? – мати не могла приховати роздратування.
– Подивіться у вікно.
На іншому боці вулиці стояла помаранчева машина.
– "Лада". Експортний варіант. – Обличчя Найковського сяяло, як у хлопчиська, який уперше отримав у подарунок справжній футбольний м'яч.
– Чоловіки як малі діти, – бурчала мати Байби, усаджуючись ззаду на м'якому сидінні. – Було б де час убити: одні на риболовлі, інші на футболі, багато хто з автомашиною порається. Ну й нехай: бач, і родині користь.
Байба теж думала про нову машину. Скільки таємних сліз пролито через неї! Роками Найковський рахував кожну копійку, влаштовував скандал, якщо мати іноді купувала для дітей ласощі. Байба згадала свою заштопану шкільну сукню, з якої вона давно виросла, і старі стоптані туфлі. Ні, їй нова покупка не принесла ніякої радості.
Зате маленький Роланд був у захваті.
– Для чого потрібна ця педаль? Що буде, якщо я її натисну? Машина зупиниться, так? Дай мені потримати кермо. Я вмію.
Ця метушня сина заважала Найковському, у якого вміння керувати машиною було переважно теоретичним. Але йому не хотілося засмучувати дитину.
– Стеж за світлофором. Коли червоне світло – скажи, – відволік він увагу хлопчика.
– Я знаю, тоді нам треба зупинитися, щоб пішоходи перейшли через вулицю, – похвалився малюк. – Нас у садочку вчили. Стоп! Червоне світло! Раз, два, три… сімнадцять, – Роланд рахував пішоходів, – жовте, зелене. Поїхали.
За містом Найковський збільшив швидкість.
– Отак! – радів Роланд, коли вони обганяли якусь машину. – Чого повзе, як черепаха.
– Роланде! – Окликнула мати.
– Тату, ця педаль, щоб додавати швидкість?
– Ні, вона для того, щоб гальмувати.
– Не заважай батькові, бо він з'їде з дороги, – осмикнула мати сина. – Дивись, зараз буде ущелина Лорупе.
– У-ух, як глибоко! Від дерев тільки верхівки стирчать.
Машину залишили на майданчику поряд із печерою Гутмана.
У натовпі туристів вони облазили Чортову печеру, видиралися схилами гір. Мати з незвички захекалася, а Байба з Роландом були невтомні.
У Турайді біля величезної липи з роздвоєним стовбуром міститься могила легендарної Турайдської Троянди. Один стовбур липи всох, а другий зеленіє.
До могили під'їхала прикрашена стрічками весільна машина. Наречена в білій сукні та з фатою до землі поклала на могилу свій букет.
– Які дурниці! – гучно сказав якийсь чоловік. – Зараз інші часи та інші звичаї. Ще невідомо, чи жила колись ця Троянда насправді.
– Відомо, – запротестував наречений. – Я читав у газеті.
Байба уявила себе на місці Троянди. А чи змогла б вона піти на смерть заради свого кохання до Тагіла? Що за дурні фантазії! Тагіл давно вже забув її.
* * *
У вітринах Ризького Будинку Моделей панувала нова мода: вузькі штани та спідниці, сукні, костюми, пальта з розширеними плечима. Байба у вицвілому ситцевому платтячку з повною торбою в руках розглядала виставлені моделі, подумки приміряючи їх на себе.
– Дешево, зручно, елегантно, чи не так? – промовив знайомий голос.
Це була однокласниця Даце Ергле.
– Як добре, що я тебе зустріла, – щебетала вона. – Розриваюся на частини. До обіду працюю тут, у мами в цеху, а після обіду допомагаю бабусі. Ти ж знаєш, як нас багато. Поки все купиш, приготуєш – стільки клопоту! Ти зустрічаєшся з кимось із класу?
– Тільки з Даумантом, – почервонівши, відповіла Байба. – Ми з ним займаємося латиською. Сама знаєш, який він ледар. Про школу Розенталя годі й думати. Там у дев'ятому класі залишилося два місця, і на них є охочі. І в прикладному училищі щороку страшенний конкурс. Слухай, пошити такий сарафан дуже важко? – раптом змінила вона тему розмови.
– Щоб замовити – дика черга. Ти хочеш собі, так? Діставай тканину, зробимо, – запропонувала Даце.
– Я вмію строчити тільки по прямій.
– Нічого, я навчу.
Чи могла знати Байба, що ця випадкова зустріч визначить її майбутнє життя?
* * *
Мати Даце уважно стежила за роботою дівчат, але не втручалася. Нехай самі дають собі раду. Даце спочатку зробила викрійку з паперу, по ній розкроїла тканину, пришила на живу нитку, і Байба приміряла.
– Ну як, усе гаразд? – звернулася Даце до матері.
– Кожна людина самобутня, – підколюючи тут і там, говорила мати. – І в одязі, особливо у жінок, має бути щось своє, особливе: якась деталь, хусточка, прикраса. Ти, Байбо, виший на кишеньці монограму, і твою сукню не сплутаєш ні з якою іншою.
– Бічні шви прострочи сама, – наказала Даце.
– А якщо не вийде?
– Розпореш та прострочиш знову.
Хвилюючись, Байба сіла за швейну машинку.
– Як для першого разу – чудово, – похвалила Даце. – У тебе є хист.
Байба радісно всміхнулася.
– Мені дуже подобається шити, – зізналася Даце. – Я вступаю до ПТУ швейників, а потім працюватиму разом із мамою.
– Та ти що?! До профтехучилища йдуть ті, кого в школі не тримають, хто вчиться погано, ну, всякі нікчеми.
– Хто тобі вбив у голову таку дурню? Та у швейників конкурс більший, ніж у медичному училищі.
Якийсь час обидві мовчки старанно працювали.
– А якщо ти раптом відчуєш, що шиття – це не твоє?
– Дурненька, після ПТУ можна вступити до будь-якого інституту.
* * *
Цілий місяць Байба мучилася сумнівами, міркувала, що їй робити: продовжувати навчання у школі чи йти до ПТУ. Не було спокою ні вдень, ні вночі. Не хотілося ні їсти, ні спати. Усе валилося з рук.
– Що з тобою? – стривожилася мати. – Чи ти не захворіла?
– Дивись, жінко, як би нам не стати передчасно дідом і бабою, – усміхнувся вітчим, підозріло глянувши на Байбу. Байба вискочила з кімнати.
* * *
Рейніс Кадікіс важко звикав до нового життя. Воно почалося з незліченних заборон лікарів: не курити, не хвилюватися, нічим себе не навантажувати…
Пенсіонер. Списали, як старі непотрібні меблі. На книжковій полиці поруч із диваном тридцять дві папки, окрема на кожного вихованця, починаючи з п'ятого класу. Останній випуск. Більше не буде. Шкільний дзвінок ніколи більше не покличе його на урок. Залишився лише один дзвінок – до вічного спокою.
Учитель на самоті мучив себе похмурими думками. Його вихованці, щасливі від того, що позбулися, нарешті, навчання, розлетілися хто куди.
Іноді на хвилинку забігала до нього вчителька англійської мови Марджорія Шип. Пощебетавши й залишивши по собі аромат дорогих французьких парфумів, зникала, простукавши своїми "шпильками".
– Англійка була, – щоразу, потягнувши носом повітря, безпомилково констатувала медсестра Мілда. – Кажуть, поїде до Англії, дисертацію пише.
Невдовзі після повернення вчителя з лікарні його відвідали Даумант із батьком.
– Принесли тобі роботу. – Мартинь Петерсон поклав на стіл товстий, знайомий учителю пакет. – Часу в тебе тепер вдосталь. Тільки не перестарайся.
– А чи варто?
– Варто. Заради наших полеглих товаришів і тих, хто залишився жити.
– Багато чого вже забулося, – сумнівався вчитель.
– Зберемося й усе згадаємо.
Занурившись у роботу, Рейніс Карлович не одразу почув тихий стукіт у двері.
– Ти, Байбо? От і чудово! – зрадів він. – Сідай, он стілець. Хочеш чаю?
– Дякую. Не хочеться.
Вазочка з цукерками в руці вчителя трохи тремтіла, але очі дивилися молодо, веселіше, ніж до операції.
– Я хотіла… Мені… – затинаючись почала Байба. – Вам не треба чогось допомогти?
Учитель побачив в очах Байби ніяковість і розгубленість.
– Дякую, дитинко. Мілда щодня мене навідує. Не знаю, як би я без неї давав собі раду.
– Ну, тоді… – Байба підвелася. – Я піду.
– Нікуди я тебе не пущу. А ну ж бо викладай, що там у тебе? Вітчим ображає?
– Ні, – похитала головою Байба. – Я не знаю, як мені бути.
Вона виклала вчителеві всі свої сумніви. Стало легше.
– Як ви скажете, так і буде.
Рейніс Карлович довго мовчав. Що він мав сказати? Та й чи має він право втручатися в долю цієї п'ятнадцятирічної дівчини? Училище дасть їй не лише середню освіту, а й самостійність, незалежність від вітчима. А якщо професія швачки їй не сподобається? Страшно все життя займатися справою, яка не до душі. До того ж у школі буде більше часу для занять музикою та співом, а вона їх так любить!
– Профтехучилище, про яке ти говориш, одне з найкращих, – повів далі вголос Рейніс Карлович. – Ти нічого не втрачаєш. Справжній талант завжди прокладе собі дорогу, потрібні лише наполегливість та сильна воля. Я знаю – ти сподіваєшся, що я скажу тобі, як вчинити, але в мене немає такого права. Ми разом можемо зважити всі "за" і "проти", але вибір доведеться зробити тобі самій. Мені в молодості доводилося вдень працювати, а вечорами й ночами вчитися. Не було іншого виходу. Але тепер інші часи.
– Дякую вам. Я піду.
– Подумай добре, не поспішай. А якщо знадобиться моя допомога – приходь, не соромся.
Вдома, одягнувши старий халат, Байба взялася за прибирання кімнати. Вона прийняла рішення. Їй стало радісно й легко, наче гора з плечей впала. Гучно наспівуючи, дівчина витирала пил із ненависних їй "антикварних" меблів вітчима, мила підлогу.
Біля дверей пролунав дзвінок.
– Зігмунде Донатовичу! – захвилювалася Байба. – Щось сталося? Проходьте до кімнати.
Старий оперний співак мовчки сів, дістав білосніжну носову хустинку й витер спітніле обличчя.
– Сталося. Одна обдарована дівчина покинула співи й забула двох літніх людей, які її полюбили. Дружина щодня тебе згадує: "Чому наша Байба не приходить, чи бува не занедужала?" Йду повз і раптом чую – знайомий голос. Уся вулиця бринить. От і вирішив тебе провідати.
Байбі стало соромно, що за своїми клопотами вона геть забула про старих. Але як сказати, що зі співами покінчено раз і назавжди?
Я вступаю до училища, вчитимуся шити сукні та пальта. Для співів більше не залишиться часу, – одним духом випалила вона.
– Не роби цього, – стривожився старий Ірбе. – Правда, навряд чи ти колись співатимеш так, як, скажімо, Жермена Гейне-Вагнере, але в житті трапляється всяке. Музика збагачує душу людини, відкриває перед нею такий величезний світ. Згадай обличчя співака чи музиканта, коли він, забувши про все, цілком віддається музиці. Яка гама переживань! Колись у молодості мені пощастило побачити, як великий піаніст Рубінштейн виконував "Апасіонату" Бетховена. Його пальці, обличчя, усе тіло раділи, сумували, страждали. Останні акорди – і в переповненому залі надовго застигла тиша.
Дівчині до сліз стало шкода себе. Не плакати, тільки б не заплакати!
– Я знаю, я все розумію, – Байба так сильно стиснула пальці, що вони побіліли.
– Нічого ти не знаєш. Ти лише збоку поглянула на чарівну країну музики й навіть не спробувала туди проникнути.
– Зігмунде Донатовичу, можна я приходитиму до вас по неділях?
– Звісно, дитинко. Ти завжди будеш для нас бажаною гостею і любимою ученицею.
* * *
Даце довго приховувала від свого однокласника й найкращого друга Петериса рішення вступити до училища. Таємницю подруги видала Байба, яку Петерис випадково зустрів на вулиці. Він цієї ж миті кинувся до Даце.
Численна родина Ерглісів вечеряла. Посеред столу у великій мисці апетитно парувала молода картопля, у салаті, рясно заправленому сметаною, блищали шматочки огірків та помідорів. Біля кожної тарілки стояв стакан молока.
– Петерисе! – зраділа Даце. – Саме вчасно прийшов. Сідай із нами.
Заперечення не допомогли. Усі потіснилися. Поруч із Даце поставили табуретку. На тарілку поклали картоплю з салатом.
– Що сталося? – з тривогою запитала Даце друга, спостерігаючи, як неохоче він їсть.
– Вийдемо, поговоримо.
– Хто сьогодні черговий? – Даце подивилася на молодших братів.
– Ми, – відгукнулися Юрис і Марис, близнюки.
– Щоб усе було в порядку: посуд вимитий, кухня прибрана. Прийду – перевірю.
Якийсь час обоє мовчки крокували в бік парку. Люди в надії на вечірню прохолоду широко прочинили вікна квартир, але з вулиці несло накопиченою за день спекою, запахом асфальту та бензину.
Петерис ішов швидко, міцно стиснувши губи, очі його невдоволено виблискували за скельцями окулярів.
– Це правда, що ти йдеш зі школи?
– Правда.
– Ти хоч трохи розумієш, що робиш? З твоїми-то здібностями – і в профтех! Ти ж не дебілка!
– Це вже вирішено. І батьки згодні.
– А як же я… як ми без тебе? Як переконати тебе, що ти не права? – Петерису було гірко від думки, що Даце не буде поруч із ним щодня. – Вісім років ми сиділи за однією партою. Ніщо не зруйнувало нашої дружби: ні кпини однокласників, ні… Я так сподівався, що ми разом закінчимо школу, вступимо до інституту й потім… – Петерис замовк, так і не сказавши, що потім. – Як ти могла все вирішити без мене?
У парку навколишні жителі, вибравшись із просочених спекою приміщень, насолоджувалися вечірнім спокоєм. Медовий запах квітучих лип нагадував про сільське роздолля, росяну луку, річкову завіть із білим лататтям. Сутеніло. Вулиця світилася рекламними вогнями.
На Бастіонній гірці Петерис узяв Даце за руку. З хвилину вони дивилися на різнобарвні струмені фонтана в каналі.
– Ти більше не сердишся?
– Як важко мені любити того, хто від мене далеко! – відповів Петерис словами Райніса.
– Від твого дому до мого 10 хвилин ходу. За бажання завжди можна зустрітися. Ти читатимеш мені свої нові вірші. По неділях гулятимемо разом.
* * *
Даумант, дізнавшись про рішення Байби, розсердився ще більше, ніж Петерис.
– Ти що, геть з'їхала з глузду? Кинути музику, співи й…
Але побачивши повні сліз очі подруги, он замовк: зрозумів, чому Байба так вирішила. Даумант розізлився на себе за свою безпорадність. Був би він старшим, зашибав би гроші. Тоді Байба не терпіла б нужду і могла займатися своєю музикою.
– Ще же нічого не відомо, – усміхнулася Байба. – Завтра о десятій ми з Даце йдемо подавати документи. Можливо, нас і не приймуть.
– З таким-то свідоцтвом і характеристикою! Смішно.
Наступного ранку Даумант з іншого боку вулиці спостерігав за входом до училища. Струнка дівчина з золотавими косами танцювальною ходою підійшла до скляних дверей і, анітрохи не вагаючись, відчинила їх. Дві дівахи в джинсах із хвилину розглядали металеву вивіску з назвою училища, потім, підштовхуючи одна одну, попрямували до входу. Гладенька дівчина в пістрявій сукні й такій же хусточці довго тупцяла біля дверей, двічі проходила повз, нарешті, набравшись сміливості, відчинила двері.
– От чорт, самі дівчата, – вилаявся про себе Даумант. – З'явиться хлопець, піду за ним.
– Рідненький, подивись за малям, – попросила згорблена старенька. – Я забіжу в магазин по картоплю.
Малюк уп'явся круглими, як ґудзики, очима в незнайоме обличчя, а потім гучно заревів. Цього ще не вистачало! Побачить хтось із знайомих – засміє: чемпіон із боксу підробляє нянькою. Навколо збіглися співчутливі жінки.
– Як для татуся, то наче замолодий!
Даумант почервонів.
– Дай йому соску! Поколиши візочок, чого стоїш як стовп?! Дитина, мабуть, мокра. – Якась жінка сунула руку під ковдру. – Ну, так і є.
Що робити? Ще змусять переповити маля прямо на вулиці, у всіх на очах! На щастя, з'явилася старенька. Малюк замовк, наче йому заткнули рота короком.
– Дякую, синку! – Старенька поставила повну сумку на решітку під візком. – У магазині все ж таки дешевше, на базарі три шкури деруть.
Даумант кинувся через вулицю.
– Де приймають документи?
Секретарка переглянула папери Дауманта.
– Доведеться зайти до директора. Зачекайте хвилиночку в коридорі, я покличу.
Дівчата приходили й уходили. Чому їх не викликають до директора? Показався хлопець із тканиною в руках і сантиметром навколо шиї.
– Послухай, друже, будь людиною, скажи, що у вас за директорка? Нормальна тітка чи?..
Хлопець насмішкувато прижмурив очі.
– Новенький, так? На килим викликають, так? Напевно, оцінки не дуже, так?
Даумант мовчки кивнув.
– Погано, синку, погано. Заради бога, тільки не бреши. У директорки очі як лазери.
– Дауманте Петерсон! – трохи прочинивши двері, покликала секретарка.
– Ну, бувай! – кивнув хлопець.
– Сідайте. З латиської – трійка, з російської теж, з фізики – чотири, з малювання – п'ять, це добре, з праці теж відмінно. Оцінки у вас, прямо скажемо, не блискучі. Подивимося характеристику.
Дауманта охопила тупа байдужість. Він почав вивчати дипломи на стінах.
– Чому ви обрали саме це училище? – гострий погляд синіх очей пронизав Дауманта. Той навіть під тортурами не зізнався б, що зробив це через Байбу.
– Хлопці казали, що після закінчення училища можна добре заробляти.
– Значить, заради грошей?
– Ну то й що? Я ж збираюся не красти, а чесно заробляти, своїми руками.
Директорка помовчала.
"Не прийме, зараз виставить геть", – Даумант зовсім занепав духом.
– Є професії, які оплачуються значно краще, і вчитися треба тільки рік. Навіщо вам зараз багато грошей, якщо не секрет?
– А того, що батько п'є, що мати хворіє і не може працювати, що сестра – мати-одиначка, і дах будинку ось-ось завалиться на голову! – викрикнув Даумант на одному диханні.
– Заспокойтеся! – в очах директорки з'явилися добродушність і розуміння. – Багато є таких, кому життя ставить підніжку. А ми можемо прийняти лише одного з чотирьох охочих. Через тиждень приходь по відповідь.
Даумант почувався як після лазні.
* * *
У вестибюлі біля списків прийнятих до училища – натовп. Байба Балтиня, Даце Ергле…
– Як добре! Сядемо поруч, гаразд? І взагалі триматимемося разом.
Дівчата взялися за руки.
Ті, кого не прийняли, не показували, що засмучені.
– Ну й начхати, повернуся до школи. Якби не мама, хіба стала б я сюди вступати. Мені це шиття – як собаці п'ята нога.
Низькоросла дівчина нишком змахнула сльозу.
– Не рюмсай, у тебе все ще попереду.
Це, без сумніву, був голос Дауманта. Байба обернулася.
– А ти що тут робиш?
– Можеш мене привітати! Я першокурсник цього училища, – Даумант блиснув білозубою усмішкою.
– Не корч дурня!
– Чесне слово.
– Ну, знаєш! – Даумант ніколи ще не бачив Байбу такою розсердженою. – Як тобі не соромно?! У тебе ж талант! Вчителька малювання казала…
– Не кожен, хто пристойно малює, стає художником.
Через деякий час обоє мовчки крокували вулицею. Байба мало не плакала. Майбутнє друга вона уявляла ясніше, ніж своє власне: він має стати відомим художником. Про нього писатимуть у газетах: "Молодий багатообіцяючий художник, наша надія". Люди стоятимуть у черзі, щоб потрапити на його виставки. Тоді Даумант напевно забуде про неї. Ні, вони завжди будуть друзями, ділитимуть разом і радість, і горе.
– У прикладному я вже на композиції засипався. Народу – тьма-тьмуща. Взимку багато хто ходив на підготовчі курси при училищі. Де мені змагатися з такими спецпідготовленими?
Місто потопало в літній спеці.
– Не дуйся, у мене й так настрій тисячу градусів нижче нуля. З мамою погано, скаржиться на біль у спині, а до лікаря не йде. Батько знову почав зазирати в чарку.
Байба злегка стиснула йому руку. Пробачила. Ех, життя-житуха! Яке ж ти все-таки прекрасне!
– Ходімо у Вецакі, скупаємося!
– Ходімо!
Здається, уся Рига, змучена спекою, шукала порятунку у воді. Море, немов дбайлива мати, освіжало, знімало втому. Вони купалися, пірнали, борсалися, сміялися.
– Можна я розплету твою косу?
Байба поклала голову на коліна й нічого не відповіла. Волосся вогненним шовком розсипалося по плечах і спині дівчини. Дихання Дауманта обпікало їй шию.
Дауманту кортіло кричати на весь світ "Я кохаю тебе! Я кохаю тебе!", але він лише прошепотів:
– Твоє волосся пахне ліліями.
Байба мовчала. Їй було добре – так добре, як ніколи в житті. Навколо лунали сміх, музика з транзисторів, пронизливі крики чайок. Молодь грала у волейбол, діти біля краю води будували піщані замки. Даумант і Байба нічого не помічали, ніби якась стіна відгородила їх від усього світу.
"Чи здогадується вона про мої почуття? – думав Даумант, дивлячись, як легкий вітерець бавиться волоссям Байби. – Про що вона зараз думає? Може, про Тагіла?"
– Ходімо купатися! – Даумант схопив Байбу за руку, і вони помчали до води.
Вони знову купалися й засмагали. У кіоску на пляжі купили пиріжки та морозиво. Байба кидала крихти чайкам. Птахи з криком на льоту хапали їх.
– Ой, спина обгоріла.
– Ходімо проти сонця. Я ще ніколи не була біля гирла Даугави.
– Ходімо.
І вони рука об руку покрокували в бік Мангальсали. Біля невеличкої мілководної річечки Даумант зупинився.
– Тут колись було гирло Даугави. Наприкінці XVI століття, під час повені, річка пробила собі нове – теперішнє русло, а старе називають Вецдаугавою.
– Звідки ти це знаєш?
На березі Вецдаугави, на вулиці Айру, живе мій дядько. У нього є моторний човен. Хочеш, я колись тебе покатаю? Я знаю місце, де цвіте шикарне біле латаття.
Біля гирла Даугави вони зупинилися. На кінці молу, викладеного валунами, блимнув маячок. На протилежному березі йому відповів інший маяк – більший. У морські ворота заходив багатоповерховий пасажирський теплохід. Лунала музика.
Зачаровані, вони довго дивилися, як сонце поступово занурювалося в море, розстеляючи до берега блискучу доріжку.
– Ну й влетить мені! – схаменулася Байба.
– Тут поблизу має бути автобусна зупинка.
Вони побігли дамбою вздовж правого берега Даугави. Вогні бакенів поспішали разом із ними.
Вдома Байбу зустріли ворожим мовчанням. Роланд уже спав, а мати з вітчимом дивилися по телевізору фільм.
– Можете мене привітати, мене прийняли до професійно-технічного училища. Через три роки буду дипломованою кравчинею, – повідомила Байба.
– Що ти сказала? – мати не одразу зрозуміла, в чому справа.
– Кравчиня? – Це добре. По-моєму, ти це чудово придумала, – похвалив вітчим. – У хороших кравчинь у наш час золоте життя: буде вдосталь і грошей, і дефіцитних речей.
– Вічно ти зі своїми речами, – невдоволено урвала його мати. – Не роби дурниць, Байбо! Повернись до школи й продовжуй вчитися музиці!
Вона вже встигла похвалитися своїм співробітницям, що її донька стане знаменитою співачкою.
– Ні, мамо, я все добре обміркувала, – сумно усміхнулася Байба. – В училищі безкоштовно одягають, годують і вже на другому курсі платять за роботу на практиці. Через три роки я зможу повністю сама себе забезпечувати.
Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14
Автор: Ергле З.; ілюстратор: Озолінш Е.Пропонуємо також:
У моєму
російськомовному
дитинстві були книги
з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших.
Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі.
Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього
і було зроблено цей сайт.
Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.
Валерія Воробйова
- Контакти
Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com
Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.
© 2015-2026 Валерія Воробйова