Kазка.укр - Дитячі книги з малюнками українською

Усі категорії

Без п'яти хвилин дорослі...

Повість для підлітків. 17+

Зента Ергле

Переклад українською – Валерія Воробйова
Сайт: Казка.укр – Дитячі книги з малюнками українською мовою
Ілюстрації – Едгар Озолінш

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14

Глава п'ята
Велика таємниця Світлани

Кремезна, з широким прищуватим обличчям Світлана та тендітна, вродлива Дезія – більш невідповідну пару важко собі уявити. Дезія вчилася легко, граючи, а Світлані навчання давалося з труднощами, зате в майстерні у неї робота горіла, тільки у Даце справи йшли краще.

– У тебе, дитинко, золоті руки, – хвалила її Кристина Янівна. Ледача Дезія, яка опинилася в училищі не з власної волі, зрозуміла, що вмінням Світлани можна скористатися. Сама вона відчувала відразу до шиття, тому в неї нічого не ладилося: строчки виходили кривими, нитки обривалися.

– Мені підсунули погану машинку, – сердилася Дезія. Майстер змушувала її розпороти зшите й зробити все заново.

– Давай, я зшию, – пропонувала добродушна Світлана.

Майже в кожній групі знайдеться нещасний, з якого інші кепкують. У другій групі це була, без сумніву, Світлана. Іноді дівчата пожартують без жодного злого наміру, а у Світлани очі вже на мокрому місці.

– Якось ми з Елітою приходимо з кіно, – розповідала Інна, – дивимося, Світлана лежить у ліжку нерухомо, обличчя біле як крейда, і руки на грудях схрестила. Ну, чесне слово, як мертва. "Рятуйте!" – кричу, що є сили, а вона встає, очі заплющені, рот роззявлений. Ми за двері, а вона за нами. Виявилося: хтось навчив її, як позбутися прищів. Обличчя треба намазати тістом і лежати, поки тісто затвердіє. Світлана так і зробила, але, на нещастя, заснула. Тісто за цей час стало як гіпсова маска.

Дівчата, з'юрмившись, хихикали, не помічаючи, що винуватиця пригоди стоїть поруч і все чує. Відчуваючи, що ось-ось заплаче, Світлана вискочила з кабінету й кинулася до туалету. Чому вони насміхаються? Ридання підступили крізь горло.

– Що сталося? – спіймала її за руку в коридорі директорка.

– Нічого, – дівчина шмигнула носом. Носову хустинку вона забула в кишені пальта. Вія Артурівна протягнула їй свою. Світлана вловила приємний знайомий аромат. Так пахло білизна в дитячому будинку. Тітка Карліна клала в шафу висушену гілочку лаванди, дрібнолистого кущика, який завдяки її ретельному догляду ріс у садку.

Вія Артурівна не встигла ще як слід познайомитися з усіма першокурсниками, але Світлану вона запам'ятала: нелегка доля, незвичайний зріст. Довелося чимало поклопотатися, щоб дістати дівчині взуття, форму, білизну відповідного розміру.

– Чого сльози ллєш? Яка біда?

З незв'язної розповіді Світлани директорка зрозуміла, що причина сліз – це прищі на обличчі.

– Всього й горя, – намагалася заспокоїти вона дівчину. – Це буває у багатьох у твої роки. Сходи до косметолога. Він порадить, що робити.

Порада була доброю, але Вія Артурівна не знала, що від літнього заробітку у Світлани залишився один карбованець із копійками. Вона згадала, як пригощала подруг шоколадними цукерками, купила намисто, яке так і не знадобилося, та шовкову блузку, що виявилася їй завузькою. Проголодавшись, витрачалася на хліб і ковбасу. Незважаючи на те, що держава годувала й одягала, все ж таки п'ятнадцятирічній людині без грошей було скрутно.

Вихованці були зайняті в училищі з ранку до вечора. Байба співала в ансамблі. Даце та Дезія танцювали. Оскільки у Світлани не було ні голосу, ні відповідного зросту, вона обрала собі гурток вишивання. У вихідні дні подруги йшли в кіно або в гості, а Світлана, залишаючись сама в кімнаті, старанно вишивала дрібним хрестиком. На грубому полотні з'являвся розкішний букет. Його вона хотіла подарувати найближчій їй людині – виховательці дитячого будинку тітці Карлині.

Подруги по кімнаті звикли, що Світлана проводжає їх доброю усмішкою й з радістю чекає на повернення. Але одного вечора її не виявилося ні в кімнаті, ні в холі біля телевізора, ні на кухні. Дівчата занепокоїлися. Світлана з'явилася після одинадцятої, похмура, нетовариська, помилася й одразу ж лягла спати. Наступного вечора все повторилося.

– Куди ти зникаєш вечорами? На побачення бігаєш? – не витримала Інна.

Світлана мовчки кивнула головою.

– Та ну? – Інна загорлася цікавістю. – Він гарний? І такий же високий, як ти?

Дівчина знизала плечима й відвернулася до стіни. За хвилину вона вже міцно спала.

Неділю Світлана провела в гуртожитку: гортала підручники, багато їла й спала. Але з понеділка все повторилося: після занять Світлана зникала й з'являлася після одинадцятої.

Одного вечора дівчата рахували копійки на квитки в кіно. Не вистачало якихось тридцяти копійок. Світлана мовчки дістала гаманець і виклала карбованець.

– Ходімо з нами, – запропонувала Інна.

– Колосальний фільм. Артмане, кажуть, шикарна.

– Не можу, – відмовилася Світлана й пішла.

– Звідки в неї гроші? – здивувалася Еліта. – Я бачила кілька десяток у гаманці.

Ні, так цього залишати було не можна. Коли наступного вечора Світлана, як зазвичай, одяглася й вийшла з кімнати, дівчата пішли за нею. Не оглядаючись, вона швидко перейшла віадук. У гастрономі купила шматок сиру. Ніна й Еліта дріботіли слідом. На превеликий подив переслідувачок, Світлана зайшла в косметичний кабінет. Було морозно. Перехожі, видихаючи клуби пари, поспішали по домівках. Дівчата переминалися з ноги на ногу. Від морозу клякли пальці ніг і щоки.

– Що будемо робити? – не витримала Еліта.

– Почекаємо ще трохи, – не здавалася Інна: їй дуже хотілося розкрити Світланину таємницю.

Чиясь рука змінила напис "відчинено" на дверях косметичного кабінету на "зачинено". За кілька хвилин вийшли, обдавши дівчат хвилею парфумерії, чотири одягнені в шуби жінки. Світлани серед них не було. Інна посмикала двері кабінету. Вони були зачинені. Куди поділася Світлана?

– Ти як хочеш, а я піду додому, – не витримала Еліта. – Я зовсім змерзла.

Так нічого й не дізнавшись, дівчата повернулися в гуртожиток. Світлана, як завжди, з'явилася близько одинадцятої. Подруги зустріли її з кухлем гарячого чаю.

– Ти змерзла? Випий чаю, – запропонувала Інна. Світлана дістала з сумки пакуночок шоколадних цукерок.

– Ого! "Ведмедик клишоногий"! – Інна потягнула носом: без сумніву, від Світлани йшов такий же запах, як від тих жінок у шубах. – Що ти робиш у косметичному кабінеті? – пішла вона в наступ.

– Виводжу прищі на обличчі, – почервонівши, зізналася Світлана.

– Щовечора з восьмої до одинадцятої?

– Ні, чого ж? Це займає приблизно пів години.

– Не бреши, ми тебе чекали біля входу.

– Ех ви, детективи! У кабінету є інший вихід, – посміялася Світлана. – Ну ж бо скажіть, є результат?

– Звісно, зараз набагато краще. Майже нічого не помітно. Зовсім інше обличчя.

*  *  *

Вручення паспортів першокурсникам проходило урочисто: з барабанним боєм, із привітанням директорки та з невеличким концертом, на якому Даце читала вірші.

Червона книжка з гербом. Світлана Іванівна Сермуксе. Вона знає тільки імена батька й матері. Навіть прізвище не справжнє. Сирота. Сама самісінька на всьому світі. Немає до кого притулитися й виплакатися. Може, батьки десь зовсім поруч? Тепер, коли вона вже майже доросла й самостійна, треба, нарешті, все з'ясувати.

Наступної ж неділі Світлана вирушила до дитбудинку.

Через поле вилася протоптана в снігу вузька стежка. Влітку тут колихалося жито, зараз вітер бив в обличчя снігом. У новому форменому пальті та в чоботях було тепло. Березовий гай захищав від вітру. Тут вона з подругами збирала перші суниці, а восени – підберезники. За гаєм біліли корпуси дитячого будинку.

– Світланка прийшла… Світлана… Світланочка, – тепло укутані й незграбні, як ведмежата, малюки кинулися назустріч, чекаючи ласки.

– Тихо ви, шкоди, – намагалася втихомирити їх вихователька Карлина Андріївна Сермуксе. – Заходь, доню.

У Світлани потеплішало на серці. Тут вона виросла, сюди приїжджала на канікули зі школи-інтернату. Іншого дому в неї не було.

– Як ти виросла, гарненька така стала, – примовляла тітка Карлина, вішаючи пальто гості. – Пальто в училищі дали?

– В училищі. І чоботи теж. І рукавички, і шарф, і шапку – все, що на мені, і навіть теплу білизну.

– Ходімо на кухню. Поїж, зігрієшся з дороги.

– Тітко Карлино, чому в мене ваше прізвище? – запитала Світлана за чаєм.

– Не у тебе однієї. Раніше вихователі багатьом давали свої прізвища.

– Я хочу хоч щось дізнатися про своїх батьків.

Сива вихователька замислилася, чи варто говорити, знаючи, що завдасть болю дівчині.

– Гаразд, ходімо в кабінет директора, – вирішила вона.

У шафах за склом вишикувалися рядком зелені папки. Кожна з них приховувала трагедію.

– Це все, – Карлина Андріївна протягнула Світлані пожовклий від часу аркуш, вирваний із зошита в клітинку. Світлана насилу розбирала недбало накреслені російською мовою рядки:

"Приїхала до Риги з далекої півночі. Хотілося влаштуватися в житті краще, але цей негідник Івар обманув мене й кинув. З дитиною повертатися додому не можу: батько вб'є. Назвіть дівчинку Світланою, як мене. Якщо в житті пощастить, візьму її назад, якщо ні, нехай буде щаслива". Підпису не було.

– Багато разів ми могли віддати тебе на виховання в якусь родину, але не наважувалися: раптом приїде рідна мати.

Світлана дивилася на аркуш, якого шістнадцять років тому торкалися руки її матері. "Де вона тепер? Напевно, живе й щаслива, виховує синів і дочок, а про мене й не згадує. Як могла вона народити мене й кинути, наче стоптані туфлі? Моя мати обікрала мене. Я її ненавиджу, ненавиджу, ненавиджу". Все, що накопичилося в душі у дівчини: насмішки товаришів, труднощі в навчанні, невдоволення своєю зовнішністю – вилилося в потоці сліз.

– Яка я невдаха! Ні в чому не щастить! На вечорах сиджу сама в кутку, ніхто мене не запрошує, всі з мене сміються, – скаржилася, схлипуючи, Світлана.

Чимало побачивши в житті, Карлина Андріївна дала дівчині виплакатися.

– Дурненька, – сказала вона, коли потік сліз вичерпався, – з однією красою в житті далеко не заїдеш. У тебе щедре серце й золоті руки. А про свою фігуру не горюй – все налагодиться. Така статна будеш!

Світлана крізь сльози усміхнулася.

– Ходімо до малих, вони на тебе дуже чекають. Щодня запитують: "Коли наша Світланочка прийде?"

*  *  *

Два дні на тиждень друга група працювала в майстерні. Дівчата почувалися тут краще й вільніше, ніж у навчальних кабінетах: не треба було боятися ні виклику до дошки, ні контрольних, ні двійок.

– Замовлення швейної фабрики. Робота оплачується. Її перевірятиме контролер фабрики. Не підведіть мене. Якщо щось незрозуміло, запитуйте. Краще два рази запитати, ніж зіпсувати, – сказала Кристина Янівна, виклавши перед дівчатами розкроєні шматки тканини.

Перше відповідальне завдання. Серветки, фартухи – все це тепер здавалося несерйозним. Дівчата розкладали викроєні деталі суконь: рукава, комірці, частини спідниці… Все треба було правильно скласти, прострочити, обкидати шви й ретельно відпрасувати. Це вам не іграшки!

Двадцять вісім світлих і темноволосих голів схилилися над роботою. Двадцять вісім різних доль. За три роки з невмілого підлітка треба зробити справжнього майстра своєї справи.

Тихо дзижчала машина Даце. Дівчина вже з осені успішно виконувала замовлення фабрики. Двадцять років тому в цій же майстерні сиділа її мати, велика співачка й танцюристка. Даце пішла в неї, така ж моторна. За цю дівчину Кристина Янівна була спокійна, нічого поганого в житті вона не зробить.

За своїм багаторічним досвідом майстер знала, як багато значило для подальшої роботи перше самостійно зшите плаття. Воно мало бути бездоганним. Тому Кристина Янівна ретельно перевіряла кожну роботу.

– Які у тебе шви криві! Розпори й прострочи знову.

– Так, але… – намагалася виправдатися винуватиця.

– Ніяких "але", роби, як кажу.

У кожної свої недоліки.

– У комірця один кут довший за інший. Ти сама одягла б таке?

– Чому внутрішні шви не обкидані?

– Ніхто ж їх не бачить.

– Хто носитиме, побачить і одразу скаже, що кравчиня неохайна.

Дехто нишком просльозився. Майстер удала, що не помітила. Не треба їх жаліти, отримали те, що заслужили.

Поступово шафа заповнювалася готовими сукнями. Дівчата вже шили по другому платтю, коли, нарешті, здала своє й Дезія.

– Тепер ми можемо влаштувати свято "першої сукні", – запропонувала Кристина Янівна.

– А як ми його влаштуємо? – зацікавилися дівчата.

– Як самі вирішите, так і буде.

– Принесемо сюди бутербродики, заваримо чай…

– Ні, це занадто звичайно. Краще сходимо в якесь кафе.

– Та ну, там повно старих пліткарок і п'яниць.

– Давайте в молодіжне кафе "Престо". Там вечорами грають самодіяльні ансамблі, послухаємо музику, потанцюємо.

Майстер не була настільки наївною, щоб вважати, що дівчата прийдуть у кафе у формених сукнях із білими фартухами, але розфарбовані обличчя й хитромудрі зачіски її здивували. Навіть на блідому обличчі Байби губи палахкотіли як червона троянда. Тільки Світлана залишилася сама собою.

"Чому вони так намагаються виглядати старшими, ніж є насправді? Треба буде розібратися", – вирішила Кристина Янівна.

– Ходімо в зал. Столики замовлені.

– О, боже, ціла отара невинних овечок! Що їм тут треба?

– Заткнись, Марино. Чим погані дівчата? – погляд Марининого кавалера, оббігши всіх дівчат, прилип до Дезії.

– Та їм місце в дитсадку.

– А тобі? Де твоє місце? – в голосі хлопця з'явилося роздратування.

Марина знизала плечима й, спрямувавши погляд у стелю, стала пускати кільця диму.

На оркестровому майданчику музиканти займали місця. Байба придивилася й злякалася.

– Світлано, будь ласка, давай поміняємося місцями.

– Навіщо?

– Так треба.

За широкою спиною Світлани Байба почувалася впевненіше.

Потягуючи через соломинку коктейль, вона спостерігала за приготуваннями колишніх друзів. Ударник Гірт розставляв свої інструменти. Довгий Егіл чаклував над електроорганом, а тромбоніст Івар вдивлявся в задимлений зал. Рівно о сьомій на узвишшя піднявся Тагіл, підтримуючи під руку струнку дівчину з дрібно завитим знебарвленим волоссям і поблискуючими повіками.

Щоб привернути увагу відвідувачів, Гірт із хвилину бив по своїх барабанах і тарілках.

– Давайте познайомимося, – пролунав у мікрофоні голос Егіла. – Наш ансамбль називається "Прелюдія". Граємо разом два роки. Керівник – майбутній композитор Тагіл.

Тагіл зробив крок уперед і вклонився. На ньому були чорні оксамитові штани й блискучий сріблястий піджак. Байбі здавалося, що він дивиться прямо на неї. "Тільки б не помітив", – подумала вона й зовсім сховалася за спиною Світлани.

– Солістка Ліана, – продовжував знайомити Егіл.

У залі поступово відновився гул. Для майбутніх поетів, музикантів і художників цей малознайомий ансамбль нічого не значив, аби тільки не шпарив занадто гучно й не заважав обговорювати свої проблеми.

Майже засунувши в рот мікрофон, Ліана заспівала несподівано низьким голосом незнайому пісню, напевно, написану Тагілом. Цікаво, де він знайшов цю Ліану? Новачкою вона не виглядає, тримається вільно, рухи ритмічні, усміхається публіці. Після закінчення пісні ті, хто сидів ближче, зааплодували. "Браво", – проричав дехто з хлопців.

Світлана здивовано озиралася навколо. В такому кафе вона була вперше. Те, куди вона забігала іноді з'їсти булочку, не рахується. Публіка тут зовсім інша. Дівчата з довгими, покритими коричневим, майже чорним лаком, нігтями. Їм, напевно, не треба чистити картоплю чи прибирати квартиру. Як витончено вони випускають кільця диму, дивлячись крізь напівприкриті повіки в очі своїм знайомим! Майже у всіх хлопців борідки, або принаймні вуса.

Байба наче знову переживала своє перше побачення з Тагілом рік тому в цьому ж залі. Згадувала кожне його слово. Яка вона була наївна! Так по-дурному закохатися!

Дезія танцювала з вусатим хлопцем, одягненим у довгий і широкий светр. Танцювати вона вміла, нічого не скажеш.

"Гнучка й смикається, як заведена", – із заздрістю подумала Світлана.

– Чи вірити очам моїм? Наша зникла душа. Ходімо до хлопців.

– Я… – зам'ялася Байба. – Щось не хочеться.

Гірт майже силою затягнув її на узвишшя.

– Ну, привіт, – вусики Тагіла склалися в усмішку. – Я радий, що ти прийшла на наш концерт. Як тобі нова солістка?

– Чудово, – Байба спокійно подивилася Тагілу в очі.

– Ще треба, звичайно, попрацювати, відшліфувати, але з часом…

– Тобі пощастило. Це не "загіпнотизований кролик", як я.

– Це точно. Але якщо надумаєш… то в будь-який час, тільки зателефонуй. Сам заїду по тебе.

– Ні, Тагіле, мені вистачає ансамблю в училищі.

– Чув уже. Вітаю з успіхом. Не заспіваєш щось разом із нами?

– Не хочеться. У вас зовсім інший репертуар.

– Ну, як ні, то ні.

– Колосально! – захоплювалася Дезія. Щоки її палали. Очі аж сяяли. – Якби у мене були гроші, ходила б сюди щовечора.

– Шкода, що не запросила Петериса. Був би хоч один кавалер на двох, – сказала Даце Байбі, коли та повернулася до столика.

– Дівчата, подивіться! Он Межлапса, нова зірка, вічний супутник знаменитого Павасаріса.

– Де?

– Он той, з вусиками, як щетина в зубної щітки. На семінарі молодих авторів він читав свої вірші. Павасаріс хвалив, а мій колишній однокласник сказав, що ні чорта не зрозумів.

– Може, до нього доходить, як до жирафи?

– До кого? До Павасаріса?

– До твого однокласника.

– Я не помічала.

– Актор Пелеціс. Дівчата, я падаю.

– Де?

– Он. Йде сюди. Я його обожнюю. Співає, грає на гітарі. Такий простий на вигляд, а як вийде на сцену – перетворюється.

– Можна вас? – актор запросив Дезію на танець.

Дезія гордовито подивилася на подруг. Ніхто з них не користувався таким успіхом, як вона.

– От щаслива! Танцювати з самим Пелецісом! Ну, що він тобі говорив?

– Нічого особливого. Розпитував, хто ми такі й чи ходимо ми в театр. Я відповіла, що ходимо. Ще сказала, що він мені дуже сподобався в спектаклі "Пер Гюнт".

– Ну ти даєш! Пелеціс там і не грає зовсім, – заперечила Даце.

– Правда? – витріщила очі Дезія. – Так от чому він так страшенно сміявся.

– Все ж таки здорово, що ми прийшли сюди, правда?

Дівчата пили каву, прикладалися до тістечок, а очима стріляли на всі боки, щоб не пропустити ще яку-небудь знаменитість.

– Найвідоміші приходять пізніше, близько десятої. Вони замовляють коньяк і прямо за столиком складають вірші.

– В такому гаморі й у диму?

– Їх оточує ореол. Він як невидима стіна відгороджує їх від простих смертних.

– Все це дурниці. А чому мене нічого не оточує? – дивувалася наївна Світлана.

– Тому що ти звичайна смертна істота, а вони генії. Чим геніальніший, тим яскравіший ореол. Його навіть сфотографували: він блакитний.

– На сьогодні досить, – Кристина Янівна подивилася на годинник.

– Ще пів годинки.

– Не можна. Завтра робочий день.

– Ви можете йти, якщо хочете. А я залишуся, – демонстративно повідомила Дезія. – Не маленька вже.

– Разом прийшли, разом і підемо.

– Старі ніколи не розуміють молодих. Їм би скоріше додому й у ліжко, – злилася Дезія.

– Посоромся.

– За що? Коли й повеселитися, як не тепер?

Кристині Янівні було по дорозі з дівчатами з гуртожитку.

– Ну, ви задоволені нашим святом? – запитала вона.

– Надзвичайно! – захоплювалася Еліта. – Почну заробляти, буду ходити по кафе. Які там жінки елегантні. Не те, що ми. Один хлопець, що танцював зі мною, назвав мене персиком.

– А мені не сподобалося, – зізналася Світлана. – Досі у вухах дзвенить від цього шуму. Як у такій накуреній ямі можна стирчати цілими вечорами!

Кристина Янівна попрощалася й пішла.

– Наївна. Ти нічого не розумієш у справжньому житті. Той хлопець сказав, що там щовечора збирається обрана молодь, аристократія духу. Хочете, я вам відкрию таємницю? Тільки нікому ні слова.

– Вважай, що поховано.

– Він запропонував мені прийти завтра.

– І ти обіцяла?

– Звісно.

– А як же Дідзіс?

– А навіщо мені цей молокосос? Він і танцювати як слід не вміє.

– Щаслива, – позаздрила Інна. – А мене ніхто не запросив танцювати.

– Ходімо зі мною завтра, – шляхетно запропонувала Еліта. – Може, той хлопець прийде з другом?

– Ти ж не знаєш, хто він такий, навіть як звати, а вже зібралася на побачення, – дорікнула Світлана.

– А тобі шкода?

Світлана образилася.

– А хочеш, іди й ти з нами. Підемо втрьох. Мені самі трошки лячно, – зізналася Еліта. – У нього очі як шило, здається, наскрізь бачать.

*  *  *

– Ти, Світланко, щось схудла й зблідла, – турбувалася Кристина Янівна. – І оцінки не дуже.

– У неї ж немає часу ні вчитися, ні виспатися, треба йти щовечора…

– Інно, – обірвала подругу Еліта.

Світлана, піджавши губи, мовчала.

Дівчатам так і не вдалося дізнатися, що вона робить вечорами. У Світлани з'явилися нова спідниця, светр і тонка нейлонова білизна. Вона щедро пригощала дівчат цукерками. Так тривало ще місяць. У холодну й сніжну зиму на початку березня увірвалася відлига. Вулиці затопило водою. Зрадівши теплу, весело цвірінькали горобці. Кішки ночами влаштовували душороздираючі концерти. В повітрі вже відчувалася весна.

Раптом несподівано вдарив мороз і за одну ніч перетворив вулиці на катки. У переповнених лікарнях лежали потерпілі з переломами рук і ніг.

Не пощастило й Світлані. Біля самого гуртожитку вона впала на зледенілу бруківку. Насилу дісталася до своєї кімнати. Нога почервоніла й припухла. Стривожені Інна та Еліта викликали "швидку допомогу".

– Перелому немає, – констатував лікар. – Сильне розтягнення. Треба робити компреси й тиждень полежати.

– От щастить: цілий тиждень канікули, – позаздрили дівчата.

– Мені ж працювати треба. – Світлана майже плакала.

Так несподівано відкрилася таємниця Світлани: щоб підзаробити, вона вечорами прибирала косметичний кабінет.

– Не пищи, – сказала Інна. – Ми попрацюємо за тебе, правда, Еліто?

Сторінки:   1    2    3    4    5    6    7    8    9    10    11    12    13    14

У моєму російськомовному дитинстві були книги з малюнками чудових ілюстраторів, таких як Володимир Сутєєв, Юрій Васнєцов та інших. Я дуже любила їх читати і розглядати. Ці казки та оповідання назавжди залишились у моїй душі. Дитинство моїх дітей - україномовне, і я б хотіла читати їм ці книги українською. Саме для цього і було зроблено цей сайт.

Більшість казок та оповідань я перекладаю сама, деякі знаходжу в букіністичних виданнях, у деякі, вже викладені в Інтернеті, я додаю ілюстрації.

Валерія Воробйова

- Контакти

Підтримайте наш сайт. ПриватБанк: 5457082516611907, monobank: 4441111134726953
PayPal: anfiskinamama@gmail.com

Напишіть нам про свій внесок, і Ви зможете переглядати наш сайт без реклами.

© 2015-2026 Валерія Воробйова